Завтра - кінець

Місто змінювалось. Воно все ще поспішало, але тепер це був не робочий гармидер люду-який-мчав-у-своїх-справах. Ні. Тепер це було неначе втеча, а вірніше її початок, ніби з якогось голлівудського фільму про торнадо — стихія ще десь у Канзасі, та в тауні головного героя постійно бородаті моряки уже невідривно дивляться випуски новин у своєму барі, а сусід з самого ранку приладнує дошки до свого будинку у дворі без паркану.

Зранку в самому центрі було ще людно, але пустка вже відчувалась. Замість яскравих вітрин — мовчазна безапелятивність охоронних засувок, які раніше опускали пізнього вечора. Черги в аптеках і біля банкоматів. У супермаркеті немає туалетного паперу і чомусь гречки. Підозрілі погляди на тих, хто чхнув.

Інфекція іде. Завтра вона буде в Місті. Офіційно. Завтра закривають метро і не ходитимуть маршрутки.

Але вулички поволі порожніють уже сьогодні, і люди на них вже якісь інші.

Біля вузів замість зграйок студентів вітер шурхотить порожнім сміттєвим пакетом. Ідуть кудись дядечки з великими торбами — у них останніх робочий день. Дві жінки, не випускаючи айфонів з рук, тупцяють біля зачиненого кафе — їм також іти нікуди.

Місто ніколи не спить. І ніколи не зупиняється.

Але сьогодні, здається, стається неможливе. Починає ставатись. Спроба зберегти відсторонене лице і відчуття, що нічого не змінилось, не працює, і всі про це знають.

Те, про що нам так часто говорили з екранів, сталось. Інфекція. Прямо як у кіно, миттєва, смертоносна і масова. Ліків немає, не врятується ніхто, єдиний доступний спосіб — локалізувати заразу, перевести життя в режим лікарні із суворим режимом. Поки що палати це кімнати звичних хрущівок, але до неможливості вийти на вулицю, мабуть, доведеться звикати.

Місто чадить, гуде, гарчить, немов поранений звір, і його рик лине за ще холодним березневим вітром і так і затихає.

Десь внизу останні потяги вуркочуть у темних кишках міста. У них ще теплиться життя, але і там скоро стане тихо.

Люди витікають крізь пальці. Вулиці порожніють.

Але сьогодні ще все добре.

Кілька годин, але за цей час нічого не зміниться.

Встигни.

Вскочи.

В останній вагон, їдь до свого однокімнатного храму і молись на телевізійного бога, щоб той приніс тобі гарну звістку.

Стрибай в автобус, і той з нервовим торохкотінням вискочить з бетонних джунглів, які вже палають вечірніми вогнями, прошурхотить ще гарними приміськими трасами і уже у вечірній пітьмі увірветься в обласні центри, з пластиковими магазинчиками і незмінними трійками молодчиків з пивом, зі зграйками молоді на вулицях та зачиненими мінімаркетами.

Але і ці вогні згаснуть, далі лише поля і похмурі силуети верб за вікном.

Назад дороги немає, це — шлях в один кінець. У місті перші мутовані вже вирвались на вулиці і мчать кудись між грудами палаючих авто. Потім, за рік чи два, Місто спорожніє, заросте чагарями, твоє метро заллє водою і в безмовній напівтьмі з гуркотом падатимуть висотки, ідучи, як і все існування, до самої землі. Усе буде, але згодом. Це кінець. Кінець усьому.

___

17.03.2020

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.