Останнє Бажання

Набрався я сьогодні добряче. А все через те, що заманулося корпоратив на Різдво влаштувати. Саме у Святвечір. Кажуть, цієї ночі всі бажання збуваються, от я й перевірив.

Грошей не шкодували, свято провели із шиком. Був популярний тамада, Миколай з мішком, та напівзабута «Коста-Ріка». Загалом, пристойно вийшло – шампанське з коньяком лилися рікою, а тости-хороводи-конкурси змінювалися, немов яскраві скельця у калейдоскопі.

Кожен намагався хильнути саме зі мною – у вдячних поглядах непідробна щирість:

– Ігорю Джамаловичу, випийте з нами, ми вас так любимо!

– Пане Кабіров, наша повага! Ви гідний подовжувач сімейної справи.

– Чудово виглядаєте, шефе! Тренажерну залу, бачу, не кинули?

Не Святвечір, а День Народження. Приємно, коли підлеглі шанують. Атмосфера в колективі дружня, співробітники чемні, доброзичливі. І це, треба визнати, моє досягнення і моя гордість.

Ні, коли я тільки ставав на місце батька, проблеми були. Не всім мій стиль підійшов, шепотілись по кутках, ігнорували розпорядження, навіть довелося кількох хамів звільнити. Ну, то таке, було й загуло.

А сьогодні свято. І все б добре, та от із бажанням облом вийшов. Чи взагалі не загадав, чи загадав, та забув, а скоріш, не зміг щось путнє вигадати. Я, зізнатися, у свої двадцять вісім, майже всього й досяг. Склалося життя.

Дорогу додому згадую уривками. Кажу ж, назюзюкався. Якби не Андрюха Доценко, мій зам, невідомо де й заночував би. Ні, підозрюю, але то було б трохи занадто. Жінок в офісі вистачає, та всі вони хижачки ще ті, а я людина незалежна. Дякувати, цього разу пронесло.

У машині було затишно, приємно пахло шкірою та дорогим парфюмом. Сніжинки білими метеликами бились у скло, а рівномірне похитування навіювало сон. На деякий час мене вимкнуло, однак на котрійсь з вибоїн я розплющив очі:

– Чуєш, зам, чого набундючений? Взагалі не пив, чи що?

– За кермом не вживаю.

– Он як! Ну а бажання якесь загадав, непитущий?

– Ні.

– Гей, Андрюхо, ну ти хоч розмову підтримай, сидиш з кислою пикою.

– Чому радіти?

– А чого сумувати? Все за планом у нас, процвітаємо.

– Не за планом, Ігорю Джамаловичу, вам тіки здається.

– Отакої! Що за офіціоз? Ми ж на ти?

– Проблеми у вас.

– У нас? Ти що, не в команді?

– А я йду, шефе.

– Ну ти це, не мели дурні! Завтра поговоримо на свіжу голову.

– Завтра вихідний.

– Тоді післязавтра. І взагалі я тебе нікуди не відпускаю.

– Заява вже підписана.

– Коли? А-а, це була заява? Я й не глянув, що ти там підсовуєш. Ну ти й жук.

– Все, приїхали!

– В сенсі? До чого це ти?

– Виходьте, пане Кабіров, кінцева.

– А, вже дім? Ясно. От ти мені, Доценко, настрій зіпсував, а між іншим, у мене свято сьогодні.

– Яке?

– Різдво, взагалі-то.

– Так у всіх, ніби. Ні?

– Але ж платив я.

– І що?

– Фірма моя? То і платив я. І свято моє. Доступно?

– Цілком.

– Бувай, Андрію, добраніч. І ти той, поміркуй там. Добре?

Сипонувши фонтанчиками снігу, джип, схоже колишнього вже заступника, розтанув у завірюсі.

Надіюсь отямиться. А ні, то й ні. Він мене, чесно, геть дістав останнім часом. То контракти йому невигідні, то договори підозрілі, то підрядники недобросовісні, а навколо суцільний обман і крадіжка. Складна людина. Занадто прискіплива і скрупульозна. Ще й пити не став, святоша.

Я засмучено потупцював, збираючись з думками, та вдихнувши свіжого повітря, озирнувся бадьоріше. А нічого погода, новорічна. Морозець за щоки хапа, сніжок грає у світлі ліхтарів, приємно поскрипує під ногами. Краса.

Натиснув брелок – ворота покотилися. Автоматика! Батя мій молодець, господар був справний. Хоча, котедж міг би й більш просторим збудувати, гроші дозволяли. Та завадила скромність. Старе виховання, що поробиш.

Чесно, бракує мені його. Майже рік сам кручусь. Важко, звичайно, та загалом справляюсь. І, можна сказати, справляюсь непогано. Зростає бізнес. А дрібні негаразди, на кшталт принципового зама, ну то куди ж без них?

У голові ще гуло від хмелю, а пухнасті сніжинки перед очима, танцювали немов у продовження свята. Доріжка трохи гойдалася, і доводилось докладати зусиль, утримуючи напрямок. Поліз було до кишені та, поміркувавши, смикнув ручку – точно, відчинено. У нас район невеличкий, однак досить елітний – паркан високий, камери через крок, сек’юріті пильнують сумлінно.

Будинок зустрів теплом, спокоєм, та запахом їжі. Я хоч і холостяк, але Петрівна, денна прислуга, барлогу мою утримує в порядку. Прибирається, готує, перестеляє білизну. Я її з дитинства пам'ятаю. Ніби й не змінюється людина – начебто й літня, водночас моторна, зовсім ще не стара. Поняття не маю скільки їй років.

Зазирнув у кухню – казка. На плиті свіжий борщ і котлети, на столі, накритий рушником, духмяний яблучний пиріг.¬

Нажаль, апетиту нема. Не хотілося нічого, окрім спати. Зовсім сил не лишилося, та ще й стало намічатись похмілля. Увійшов до спальні, знайшов очима годинник – ще й не пізно, пів на дванадцяту. З розгону плюхнувся на ліжко. Помитися б не завадило… душ прийняти… та хоча б роздягтися…

Зі сну виплутувався з натугою, ніби виринаючи з липкого, в'язкого болота. Гриміла, настирливо повторюючись, нестерпно-неприємна мелодія. Телефон підстрибував і енергійно ковзав по підлозі, тільки що, не перекидаючись через голову. На екрані світилася фотографія Марічки з бухгалтерії.

– Чого тобі?

– Ігорю Джамаловичу, тут у нас теє, тут проблема якась…

– Не мямли!

– Картки не спрацьовують, або я не так вводжу.

– Ну, ближче до діла!

– Я хотіла з артистами остаточно розплатитися, там третина від загальної суми лишилася, а картки…

– Я головбуха нового взяв, де він?

– Додому поїхав, телефон мовчить.

– Божевільня. У касі готівка є?

– Ну, є небагато, але там відомості, підзвітність… ви казали…

– Все досить! Видай під мою відповідальність, післязавтра розберемося. Сьогодні більше не дзвони. І завтра також.

Хотів було натиснути «відбій», та зволікши секунду, знову приклав телефона до вуха:

– Марись, стривай!

– Га?

– Ти яке бажання загадала?

– Я?

– Гаразд, давай. Добраніч!

Наступний дзвінок подіяв на мене ще гірше. Наснилося щось несусвітнє. Чи-то, обділені грошима артисти з бубнами і маракасами в руках, чи ще якась чортівня, але здається, у мене щось хотіли відібрати. А я ніби опір чинив. Вчепився обома руками і не віддавав. Однак, не втримав. Прокинувся з відчуттям втрати та невлаштованості, ледь не зі сльозами на очах. Допився, коротше.

Номер на екрані був незнайомий. Телефон відгарцював перший раз, помовчав, і почав з новою силою гасати по підлозі. Дуже хотілося жбурнути його об стіну, та хоч і через силу, вдалося себе побороти. Затиснувши бічну клавішу, я повністю відключив його.

Спати зовсім перехотілося, знущання якесь. Потягнувши за шнурок, клацнув настінним плафоном. Тиша, тільки годинник цокає. Стрілка перевалила за північ. Нудьга зелена. Сам у цілому будинку. Телевізор, чи що, включити? Концерт якийсь глянути?

На кухні щось брязнуло. Напевно, тарілка у шафі зрушила.

Рука потяглася за пультом. На тумбочці його не було. Хто б сумнівався. Звісившись униз, заглянув під ліжко. Порожньо. Поміркувавши, сунув руку під подушку. Ага, знайшлася пропажа. Навівши на телевізор, вже зібрався натиснути кнопку, як з боку кухні почувся дзвін посуду. І після паузи знову. І ще раз.

Стало лячно. Навіть моторошно. Там точно хтось був. На моїй кухні. О пів на першу ночі. Халепа.

Добре, що одягнений. Черевиків ніде не видно – це мінус. Взувши капці, заметушився у пошуках зброї. Як на зло, не траплялося ні вази, ні хоч якоїсь попільнички. Так з пультом від телевізора, прочинив двері і обережно визирнув у коридор. Порожньо.

Прислухався. Начебто тихо. Зробив кілька невпевнених кроків і різко завмер від шереху за кухонними дверима. Ось знову хтось завозився всередині, і раптом, крізь матове скло спалахнуло світло. Охрініти. Ледь втримався, щоб не закричати від страху. Постояв у нерішучості, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Нема де дітись, треба йти.

Взявся за ручку і плавно потяг на себе. У щілину стало видно спину літнього неохайного чоловіка, що сидів за обіднім столом. Здається, він щось робив із моїм яблучним пирогом. Вже сміливіше ввійшов і оминувши непроханого гостя, плюхнувся на стілець навпроти:

– Ну, і як це розуміти?

Старий навіть не глянув на мене, з жадібним задоволенням продовжуючи втамовувати голод. У кожній руці він тримав по шматку, і від обох по черзі відкушував.

– Батьку! – я поклацав перед його очима. – Я тут. Агов!

– Пробачте?

– Розповіси, як ти з клініки втік? У вас там охорона перепилася?

– Я дружину шукаю. Галинку, – шматок пирога випав із його рота. – Не бачили?

– О Боже, тату! – я схопився за голову. – Коли ж це скінчиться?

– У мене синочок, на вас схожий. Тільки молодше. Ігорком звуть. Може вони погуляти вийшли?

– Мама померла п'ять років тому. Це ти маєш пам'ятати? Ти ж ще здоровим був.

– Ой, мені ж на роботу! Зараз зателефоную, – він поплескав по кишенях піджака. – Кудись заграв. Галю! – батько крикнув голосно, щоб було чути в сусідніх кімнатах. – Ти мій телефон не бачила?

– Тату, не кричи, будь ласка. Ми тут самі.

– А ви, юначе, з якого відділку? Нещодавно працюєте? Мабуть, Рудько приймав? Він у нас молодець. Як з ним щось – гаплик фірмі. На ньому все тримається.

– Нема Рудька, я його звільнив. Забагато брав на себе. І твого бухгалтера, прибитого на всю голову, викинув.

– Ой, чого це я? – батько підхопився, зачиркав сірниками. – Треба ж чайник поставити. Зараз мої повернуться, каву організуємо, перекусимо чогось.

– Тату, перша година ночі, в мене був важкий день. Ти пробач, але я дзвоню до клініки. Хай приїдуть, заберуть тебе.

– Галю! Ну де ти там застрягла? У нас гості. І сина буди, скільки можна спати? – Він знову сів, про щось напружено задумавшись. Плечі його, раптом, безвольно опустилися, на обличчі з'явився розгублений вираз, – зовсім забув їх обличчя. Як давно я їх не бачив?

– Ти зачекай, татку, – від чогось стисло горло. – Я швидко. Мобільник у спальні залишив.

– Не дзвони, – батько підвів на мене сумний погляд. – Не треба.

Я раптом помітив як він постарів. Цілком сиве нечесане волосся, тижнева щетина, мішки під очима. Жовтувата у зморшках шкіра вказувала на серйозні проблеми з печінкою. Костюм, колись модний і зовсім не з дешевих, висів наче мішок, на висохлому старечому тілі. Щеголюваті лакові туфлі, були розтоптані до повної втрати форми, вкриті пилом і подряпинами.

– Тату, так буде краще. Тобі допомога потрібна. Виглядаєш зовсім погано.

– Просто дуже додому хотілося. Хоча б на одну ніч. Я так сумував за вами. За тобою, за мамою.

– Ти не хвилюйся. Я зараз. Посидь трохи.

Підірвавшись, я кинувся до спальні.

Німий телефон валявся на зім'ятому ліжку. Дочекавшись, поки він запуститься і відключиться заставка, я не з першої спроби набрав потрібний номер:

– Ало, ало, де ви там? Чого так довго не берете?

– Вибачте, у нас неприємності, замоталася зовсім.

– Які неприємності, дівчино, це притулок? Я туди потрапив?

– Взагалі-то клініка-інтернат «Нове життя».

– Так, так, я це й мав на увазі. Моє прізвище Кабіров, с приводу батька дзвоню.

– Е… мені дуже шкода. Вибачте…

– Мене ваші вибачення не цікавлять. Поясніть, як таке взагалі могло статися?

– На жаль, нічого не можна було вдіяти.

– Що ви там бурмочете? Ви розумієте скільки людині років? Він безпорадний як дитина! Його й на хвилину не можна було одного лишати. За що я гроші плачу?

– Ми старалися, Ігорю Джамаловичу.

– І що мені з ваших старань? Що тепер робити?

– Ну що тут поробиш? Приїжджайте зранку по тіло. Документи підготуємо, залишок оплати повернемо. Кріпіться.

– Чого?!?

– Батько ваш легко помер, фізично не страждав. Навіть усвідомлювати себе став останніми хвилинами. Вас, Ігорю Джамаловичу, кликав. Дружину покійну згадав, Галинку. А ще, додому дуже просився. Так благав, сил нема. Хоч на одну ніч, каже, хоч до ранку. На кухні, на своїй, посидіти хотів, кави випити... але ж ви знаєте, не можна йому, серце. Ми, просто, розревілися із лікарем.

– Боже, про що ви говорите?

– Смерть настала рівно опівночі. Я набирала кілька разів, але так і не дочекалася відповіді. А потім ви зовсім відключилися.

Я повільно йшов коридором, ледве переставляючи неслухняні ноги. У руці телефон, з якого продовжував лунати стурбований голос нічного адміністратора, замість черевиків, пухнасті кімнатні капці, а в голові повний сумбур. Зайшов на кухню, простяг навпомацки руку і клацнув вмикачем. Яскраве біле світло наповнило приміщення. Усередині тихо й порожньо. Торкнув долонею чайник – холодний. Підняв рушник – пиріг незайманий. Чашки, блюдця на місці, крихт немає ні на столі, ні на підлозі.

Тяжко опустившись на стілець, спробував заспокоїти перезбудженні нерви.

– Ні, все здалося, – мені навіть умовляти себе не прийшлося. – П’яна маячня. Алкогольна інтоксикація.

Я сидів з відсутнім поглядом, потупившись у стільницю, та все більше поринав у тяжкі думи. Один. Ось тепер мені стало самотньо. По справжньому. У горлі першило, на очі наверталися гіркі сльози. Певно, я дуже завинив перед батьком. І цього вже не змінити.

Щось привернуло мою увагу. Я насилу сфокусувався на невеличкому предметі, що лежав просто перед очима. Це була коробка сірників. Наполовину відкрита. І чомусь не на своєму звичному місці.