Пісня риб.

Двері безшумно зачинились і Анатолій потрапив в під’їзд. В ніс одразу вдарила

тяжка суміш сечі та квашеної капусти. Та Анатолій не зважав на це. Він занадто довго жив

у цьому будинку, що вже звик до всіх його звуків і ароматів. Спускаючись вниз, на третьому

поверсі, машинально посміхнувся недолугому чоловічку намальованому на стіні червоним

маркером. На другому не виймаючи з кишені долоню – зіганув кривій свастиці. А на

першому привітався з бабкою, яка виводила на прогулянку свого кишенькового песика.

На вулиці було паскудно. Тяжкі хмари затягли небо, хоч по прогнозу обіцяли, що

день мине без опадів. Сірий бетон будинків, асфальту та парканів давив на очі. Здавалося

що світ став монохромним як в старих фільмах. А всі інші кольори лише випадково

заблукали в ньому. Й від розуміння своєї кричущої меншості ті кольори все більше

стараються уподібнитись домінуючим відтінкам.

Анатолій підійшов до трамвайної зупинки. На лавці хропів п’яний безхатько. Йому

явно було все одно і на погоду і на сіру одноманітність світу довкола. Абсолют тантричних

практик уособлений в брудному й смердючому індивіді. Люди роками медитують,

заганяють свої думки й дії в рамки, відкривають та перекроюють чакри. А цей випив

пляшку паленої горілки, завалився на лавку й абстрагувався від проблем. Ще й штани

обіцяв в знак протесту проти матеріальних цінностей. Анатолій навіть в якійсь мірі

позаздрив цій відстороненості, та не встиг розвинути думки, бо з-за рогу зі скрипом викотив

трамвай. Заляпані брудом двері відчинилися запрошуючи до напівтемного салону.

Всередині було практично порожньо. Переважно в цей час люди сидять по домівкам.

Дивляться телевізор. Прибирають. Роблять з дітьми уроки. Без нагальної потреби мало хто

виходить на вулицю. І те, якщо виходять, то кудись недалеко. Не більше радіусу п’яти

хвилин пішої ходи.

Анатолій сів біля вікна, поклав наплічника собі на коліна та втупив погляд в немиту

шибку. Вулиці пропливали одна за одною залишаючи місто позаду. Закінчились житлові

масиви. Потяглись довжелезні споруди промзони. Переїзди між зупинками значно

збільшились, а краєвид застиг. Але цього разу щось порушувало його багаторічну сталість.

І Анатолій знав що. Величезна риба зависла в небі над одним з цехів керамічного заводу. Її

хвіст повільно рухався між двома величезними трубами, з яких валив дим, що доповнював

свинцеве небо своєю чорнотою. Анатолій дивився на рибу. А вона, здавалось, втупила своє

нерухоме око прямо в нього. Куди дивилось друге зрозуміти було важко, та й яке це мало

значення.

«Метрів тридцять, не менше» - подумав Анатолій співставивши довжину риб’ячого

тіла, та висоту заводських труб.

Хоч в трамваї були ще пасажири, та ніхто з них не звертав уваги на цю лускату

аномалію. Більшість продовжувала залипати в екрани своїх гаджетів. Дехто кімарив. Риба

не хвилювала їх аніскілечки. Зате вони дуже хвилювали її. І Анатолій чудово знав про це.

Тиха мелодія долинала до вух. Кілька квадратів нот, що безкінечно повторюються. І

з кожним повтором стають все більш дратуючими. І більш бажаними. Я продираюсь вперед

через темну печеру. Часто спотикаюсь. Падаю. Мої долоні збиті в кров від постійного

контакту з гострими стінами та підлогою. Мій одяг брудний та дірявий. У мене лихоманка.

Я відчуваю запаморочення та слабкість. Холодний піт проступає по всьому тілу. Зуби стукотять відбиваючи якийсь пекельний ритм. Очі сльозяться. Я кутаюсь в безформене

ганчір’я, яке колись було модним плащем. Кожен крок луною прокочується коридорами

печери явно видаючи мою присутність. Хоч я вже й не ховаюсь за це. Втома й розпач

настільки захопили мене в свій полон, що я згоден буди роздертим кимось з підземних

химер, тільки б закінчились ці муки. Та жахливі мешканці глибин оминають мене.

Декількох я бачив. Інших лише чув. Вони пробігають повз й ховаються в тріщинах породи,

за великим камінням, в темних відгалуженнях та коридорах. Мелодія лине переходами.

Звивається навколо величезних брил. Скрапує з сталактитів. Чи сталагмітів. Постійно

плутаю їх між собою. Байдуже. Назви вже не мають значення. Значення має лише те, що

попереду. Крізь мелодію, яка павуком залізла до моїх вух, чую дивний шурхіт за спиною.

Хочу обернутись та не можу. Якесь заціпеніння міцно схопило мене своїми лещатами. Я

відчуваю як калатає моє серце. Як пульсує кров в венах на скронях. Чую своє тяжке

дихання. Завмираю в очікуванні, і здригаюсь коли тяжка лапа опускається мені на плече…

- Молодой человек, конечна. Выходить будем, чи как? – гладка кондукторша трясла

Анатолія.

- Остановку свою проспал видать?

- Та ні. Все нормально – пробурмотів Анатолій – Я сюди й їхав.

Він підвівся з місця й поспішив покинути салон трамваю. Пропустив крізь вуха

хрестоматійне «наркоман» та вийшов на вулицю.

Кінцева зупинка знаходилась на кордоні міста. Пара будинків для працівників

трамвайного депо та їх сімей, маленький гастроном, дитячий майданчик. От і вся нехитра

забудова цього забутого мікрорайону. Та поруч з гастрономом розміщувалась мета

сьогоднішньої подорожі Анатолія - розливайка. Обтягнута цупким зеленим поліетиленом,

що був ущент розмальований матюччям. Вікон в ній не було. А через гостроверхий дах,

вона більше нагадувала шатро мандрівного цирку. От тільки акробатів, клоунів та слонів

ніде видно не було. Анатолій штовхнув пластикові двері, й зайшов до погано освітленого

приміщення. Окинув оком навколо шукаючи вільне місце. Таких було не так вже й багато.

Зупинивши погляд на столику в дальньому кутку він попрямував до нього. В ніс вдарив

аромат прокислого пива та випарів спирту. До нього додавався сморід немитих тіл. З

рипучих колонок звучало Радіо Шансон. Якраз була година пісень на замовлення, з

привітаннями від слухачів. Проходячи повз барну стійку, якщо її так можна було назвати,

Анатолій замовив собі кухоль пива та солоні горішки. Розплатився та добрів до вільного

столика. Скинувши куртку та сівши на незручний стілець він ще раз обвів поглядом

розливайку. Двоє, вже добряче захмелілих, роботяги поцмумлювали своє пиво. Перед ними

на столі стояла тарілка з солоними огірками й помідорами, та практично порожня пляшка

горілки. Видно було, що сидять тут вони не першу годину. З іншого боку розмістилась

компанія чотирьох молодиків й двох дівчат. Вони здвинули пару столів, щоб зручніше

розсістись, і, здавалось, щось святкували. Регіт й підвищенні голоси постійно долинали з їх

кутка. Ще пара поодиноких фігур хаотично повсідались то тут то там. Анатолій підняв

пластиковий стакан з темно-жовтою рідиною й зробив ковток. Пивом це назвати було

тяжко. Та чогось іншого в цій дірі не варто було очікувати. За пійлом прослідували кілька

горішів, смак яких лише присилив гіркоту в роті. Другий ковток пішов легше. Але менш

гидотним пиво не стало. Анатолій поставив стакан перед собою задивився на маленькі

пухірці повітря, що підіймались на поверхню створюючи тонку піну.

Я стою на краю величезної прірви. Про її глибину можу лише здогадуватись, бо

темрява, що вирує в ній, не дає можливості нічого роздивитися. Мені треба донизу. Мелодія

кличе мене. Тягне магнітом. Проходжу краєм зі сторони в сторону шукаючи більш

підходяще місце для спуску. За якийсь час знаходжу його. Зручним не назвеш, але він точно

безпечніший за всі інші варіанти. Спускатись наосліп по вологим виступам та тріщинам –

прямий шлях до загибелі. Але щось в середині мене каже, що я зможу дістатися дна. Хай

навіть на спуск піде не один день. Сил майже не лишилось, та треба донизу. Лягаю на

камя’ну підлогу і починаю потрохи сповзати в пітьму. Мозок працює все гірше. Уривками

свідомості розумію що рухаюсь автоматично. Наче запрограмований на спуск робот.

Можливо це мелодія загіпнотизувала мене, полонивши всю волю та контроль над тілом? А

тепер вона, як вправний лялькар, через невидимі мотузки керує моїми рухами. Спостерігає

щоб я не оступився. Не під слизнувся. Не полетів донизу неодмінно розбившись о гостре

каміння.

Час зупиняється. Точніше я давно загубив йому лік. Тому навіть не здогадуюсь

скільки вже карабкаюсь цією стіною. Внизу нічого не видно. Глянув на гору – так само.

Бачу не більше ніж на пару метрів довкола себе. Та цього вистачає щоб зробити наступний

крок. Далі – суцільна чорнота безмежного космосу. Але все-таки я оступаюсься. Ноги

зависають в повітрі, а руки інстинктивно хапаються за невеличкий виступ. В середині все

холоне та перевертається. І я заплющую очі, щоб хоч якось опанувати себе.

«Для кума Сергія та куми Оксанки звучить пісня Максима Завірюшного «Я падаю у

ног твоих», слухаємо всі разом».

Анатолій кліпнув та зробив ковток. Радіо рипіло, постійні клієнти розливайки пили,

розмовляли, замовляли ще випивки. Ніхто не звертав на Анатолія жодної уваги. То й добре.

Найменше чого б він хотів, так того що якийсь з місцевих алканів знудившись вирішить

завести п’яні теревені з ним. Та цього разу все було спокійно. В якусь мить один з самотніх

чоловіків допив своє пиво, та підвівся з-за столика. Непевною ходою він попрямував до

виходу. Анатолій не зводив з нього погляду. Зачекавши пару секунд він одним ковтком

спорожнив свій стакан. Після чого вдяг куртку, схопив наплічника та рушив до дверей.

На вулиці вже сутеніло. Роззирнувшись по сторонам Анатолій побачив самотню

фігуру, яка похитуючись віддалялась від нього. Треба було поспішити. Чоловік попереду

плентався грунтовою доріжкою, час від часі зупиняючись. Анатолій слідував за ним. Праву

руку він тримав в кишені куртки й міцно стискав долонею руків’я чоботарського шила.

По ліву руку від них починався ліс. Чоловік зупинився і задер голову до неба. Там,

над вершинами сосен повільно пливла велика риба. Луска її була білою. Лише на кінцях

плавців та трохи на спині проступав червоний візерунок. Риба широко відкрила свого рота,

наче намагаючись вловити небесний планктон. Чоловік її не міг бачити. В цьому Анатолій

був цілковито впевненим. Бачити її міг лише він. Особливий дар, яким його наділила

природа. Можливість спостерігати приховане від погляду більшості людей, це те, що

робить тебе унікальним. Не таким як всі. Звичайно за такі здібності необхідно було платити.

Бо нічого в цьому світі не дається задарма. А тим паче такі речі. І плата була відповідна.

Можливо трошки зависока, але справедлива.

Чоловік опустив голову, зробив пару швидких кроків до найближчого дерева і

заігнувся навпіл. Було видно, що цього вечора він прийняв зайвого. Кращої нагоди не варто

було чекати. За кілька стрибків Анатолій опинився за спиною блюючого. Той може й почув,

що вже не сам, та не припинив вивертати вміст шлунку на землю. Анатолій витяг руку з кишені й зкоса глянув на вістря шила. Завмер відлічуючи секунди. Через сто тридцять

чотири секунди чоловік випростався. Перевів подих та розвернувся до Анатолія. В

каламутних очах читалась втома яка в мить, коли шило простромило горлянку, змінилась

здивуванням.

Я дістався дна прірви. Можливо десь на цій глибині й починається підземне царство

мертвих. Може навіть у сусідній печері. Але не тут. Бо тут знаходиться рай. Мій особистий

рай якого я прагнув й до якого так довго йшов. Перед мною велике підземне озеро. Його

темні води мерехтять неоновими спалахами які випромінюють підводні мешканці. Мелодія

тут стає настільки гучною, що я навіть не чую власних кроків. Дивне солодке відчуття

повністю огортає мене. Хочеться кинутись до озера та пірнути в його крижані води.

Розчинитись в них. Наче ніколи мене й не було.

Підходжу трохи ближче й вперше помічаю їх. Маленькі білі рибки які повилазили

на камені й задерли вверх свої мордочки. Відкривши ротики вони співають. Співають

мелодію, яка вела мене сюди. Я стою й не можу відвести погляду від цих дивних і чарівних

створінь. Можливо саме вони колись, в часи свого життя на поверхні, надихнули

мандрівників на створення історій про казкових сирен? Та той час сплинув тисячоліття

тому. Тепер їм доводиться ховатись глибоко під землею, і лише одиницям таланить

побачити їх. І я один з цих щасливців. Втома, лихоманка, біль в тілі, все як рукою зняло.

Мелодія зцілювала. Дуже повільно роблю крок вперед. Потім другий. Хочу підійти до

рибок як можна ближче, та боюсь сполохати їх своєю присутністю. Хочеться взяти їх на

руки. Пригортати і пестити кожну з них. Зігрівати теплом свого тіла й слухати як вони з

вдячністю співають мені. Раптом помічаю збурення у воді. Неонові вогники метушаться і

тікають в різних напрямках. Там в глибині щось відбувається. І це щось насторожує мене.

- Чудово. Чудово – бормотів Анатолій кладучи чоловіка на землю.

Той хрипів й хапав ротом повітря. На його губах проступила рожева піна. Руки

мимовільно сіпались наче намагаючись ухопитись за тонку соломинку життя.

- Тихенько. Все скоро закінчиться – лагідно промовив Анатолій. Його тон більш

підходив люблячому батькові, який привів свого малого сина в поліклініку зробити

щеплення.

Анатолій вийняв з наплічника півлітрову пластикову пляшку, та відкрутивши

кришку підставив горлечко до рани жертви. Кров поволі заповнювала тару. Чоловік вже не

рухався. Його скляні очі дивились кудись попереду, а тіло обм’якло. Пляшка наповнилась

на дві третини коли кров почала згущуватись. Темна, майже чорна в сутінковому освітлені,

вона приємно гріла пальці руки яка тримала пляшку. Анатолій глянув на небо. Риба

дивилась на нього та погойдувала плавцями. Після чого, наче схвалюючи все побачене, вона

махнула хвостом і розчинилась серед тяжких хмар.

Підвівшись Анатолій вкинув пляшку до наплічника, наскільки міг витер руки

ганчіркою, та попрямував до трамвайної зупинки. Навкруги все було тихо. Ніч поволі

огортала місто, і цей район на околиці взагалі здавався безлюдним. Лише поодинокі

вогники в вікнах п’ятиповерхівок вказували, що поруч існує життя.

В трамваї він був єдиним пасажиром. Навіть кондуктори не перевіряли квитки в цей

пізній час. Вони віддавали перевагу сидінню в кабіні водія за беззмістовними розмовами.

Анатолій притискав наплічника до грудей. Навіть через цупку тканину та пластик пляшки

він відчував слабку пульсацію життєдайної рідини. Все пройшло спокійно, навіть краще ніж можна було очікувати. Примружившись Анатолій згадав свій перший виїзд до околиць.

Невмілі удари шилом не завдавали потрібного результату. Сам він постійно бруднився в

крові жертв, не міг наповнити пляшку. Пригадав як тоді в нього тряслись руки і він ледь не

розплакався від вчиненого. Але з часом Анатолій навчився опановувати себе. Відточив

рухи, довівши їх до автоматизму. Завжди брав з собою ганчірку, спирт і серветки, аби

відтерти непотрібні плями. Набив руку, як він любив жартувати сам до себе. Бо будь яка

робота потребує досвіду.

Раптово мелодія увірвалась. Тиша заповнює все довкола боляче тиснучи на барабані

перетинки. Збурення на поверхні озера починає посилюватись і я не можу відірвати очі від

нього. Страх накочується на мене. Все в середині кричить, що треба тікати. Та я не рухаюсь.

Ноги немов приросли до землі і не слухаються. Не дають змоги зірватись на біг. І в якусь

мить поверхня водойми вибухає. Неймовірних розмірів стовп води підіймається вверх. З

важким гуркотом вода падає назад, і за нею я бачу її. Циклопічну Рибу Мати. Вона вилітає

з озера і зависає на деякий час в повітрі. В ту ж секунду маленькі рибки зриваються на

жахливий крик. Вереск проноситься печерою й як ударна хвиля від вибуху вдаряє мене. Я

похитуюсь і падаю долілиць. Від крику риб мене починає судомити, і я звиваюсь на землі,

наче по мені пробігають розряди електричного струму. Цей крик повний болю. Повний

ненависті. Але найбільше в ньому значно жахливого відчуття – голоду.

До тонкого волання рибок додається гулке ревище Риби Матері. Її голос нагадує

гудок паротяга або океанського лайнера. І цей голос, знаходячись на межі інфразвуку, б’є

мене прямо в мозок. Вкарбовується в кожну звивину. І я починаю розуміти його. Риба Мати

каже що я маю нагодувати її маленьких діточок. Нагодувати смачно, щоб вони були

задоволені. І тоді вони перестануть верещати і нагородять мене своєю неземною піснею. І

заколисаний нею я порину в краї спокою та блаженства.

Квартира огорнула Анатолія звичним теплом. Він ввімкнув світло та попрямував до

ванної кімнати. Довго стояв під душем насолоджуючись кожною краплиною яка стікала по

ньому. Змивав з себе бруд пройдешнього дня. А разом з ним і залишки крові на долонях.

Голова гула. У вухах шуміло. Легка нудота підступила до горла, застрягши в ньому

шершавим згустком. Анатолій вимкнув воду, насухо витерся м’яким рушником та вийшов

з вани. Зайшовши в кімнату він взяв заздалегідь підготовану білу сорочку, чорні штани й

піджак. Одягнувся. Пов’язав на шию краватку-метелик. Старанно зачесав волосся та

плеснув на долоні трохи одеколону. Шум у вухах наповнився тонким виском. Діставши з

наплічника пляшку Анатолій поставив її на стіл та підійшов до серванту. Коли скляні дверці

відчинились болючий вереск завдав удару з новою силою. Пересилюючи біль Анатолій

дістав з серванту срібний піднос. На ньому рядком стояли совдепівські порцелянові рюмки

в вигляді маленьких риб. По середині між ними поважно стояла риба-кувшин. Обережно

ступаючи Анатолій поставив піднос на стіл. Одним рухом відкрив пляшку. Крик став ще

нестерпнішим ніж до того. Риби кричали вимагаючи щоб їх нагодували. Поволі, кожній по

черзі, Анатолій почав вливати до роззявлених ротів вже охололу кров. Рибки жадібно пили.

Ворушили губами видаючи доволі неприємне чавкання та посьорбування. Шум у вухах

поволі відступав. З кожним новим ковтком рибки ставали все тихішими.

Коли пляшка спорожніла Анатолій відставив її, та взяв в руку кухонний ніж.

«Прийшов час десерту» - подумки промовив він, й зробив глибокий надріз на лівій долоні. Своєю кров’ю він в першу чергу заляпав рибу-кувшин, а вже потім по парі крапель витис

до маленьких рюмок.

Справа була зроблена. Тиша яка запанувала в квартирі принесла полегшення.

Анатолій повернувся до ванної, старанно промив рану та міцно перев’язав її бинтом. Не

роздягаючись він впав на диван і дуже швидко заснув. Уві сні він бачив чарівне озерце,

заховане в глибині старого лісу. Сонце яскраво світило в небі й дарувало своє тепло світу.

М’яка трава приємно лоскотала босі ступні. Легенький вітерець погойдував гілля дерев, що

росли довкола. А на березі озера то тут то там сиділи білі рибки. Вони співали небесну

мелодію яка линула навкруги. Ця мелодія заспокоювала та надавала нових сил всім хто

слухав її.

Анатолій посміхнувся крізь сон, та повернувся на інший бік.

Січень 2021.