Що б не сталося, не зупиняйся

Щось, що завжди буде спадати їй на думку при кожній згадці Паула – це ікона, підвішена на ланцюжок. Ніколи її не знімав.

— Великомогутній Тен, змилуйся над нами, покажи світло кожній грішній душі… Допоможи очиститися… Правосудний Паул, допоможи всім своїм дітям… Допоможи… Вкажи…

Проживаючи в Фарелле, столиці Аммалхе, вони бували в божниці кожного третього дня. Іноді через день. Бувало, що Делія дивилася краєм ока, як Паул молиться: він стискав руки так міцно, що в місцях випнутих кісток шкіра була білою. Завмерлий скульптурою, окрім хіба що вуст, які ворушилися, стиха промовляючи окремі фрагменти. Тоді Делія швидко відверталася, міцно замружувала очі й поверталася до своєї молитви.

Делія любила ці прогулянки. У святих місцях завжди було щось заспокійливе для неї.

На виході вони обов’язково зупинялися, щоби омити руки й обличчя: ця традиція суто вамірська, але їх у місті багато, тож чаша таки встановлена біля дверей. Води, втім, немає, тому Паул носить із собою флягу спеціально для цього.

Дорогу назад Делія любила не менше.

— Подивись на цей флакон, — вказував він на дорогі парфуми під товстим склом.

Вони обов’язково заходили до цього салону на шляху додому. Паул мав талант до хімії, але пристрасть – до парфумерії. Про останнє батьки, ясна річ, не знали. Їх рід не був аж надто відомим чи шанованим в рідній Вамірії, фінансове положення, з того, що давали знати Делії, було не найкращим, а майже вся увага в сім’ї призначалася матері та її численним лікарям та діагнозам поверх діагнозів. Тому Паулу дозволили зайнятися наукою майже без дорікань.

— Ти бачиш, які тонкі лінії складають візерунок? — його голос завжди був спокійним, бездоганно врівноваженим – потрібно було багато часу й уважності, щоби почати розрізняти в ньому напівтони. — Вони зроблені вручну, спеціальним пензлем, за допомогою неперевершеного контролю художника над своїми рухами. Це ідеальна робота.

Паул вмів бачити красу в світі там, де ніхто й не подумав би її шукати. В рівних лініях тротуарів, чисто вимитих вікнах, білизні, розвішаній на мотузці на рівній відстані, в поєднанні кольорів квітів на клумбах, пам’ятниках, встановлених чітко посередині площ, в бездоганності та симетрії, а не у витонченості чи розкоші. Та й створюючи парфуми, він жодного разу не зважав на моду. Його душа була присвячена гармонійності.

— Так, — неодмінно посміхалася вона, — так, я бачу. Це неймовірно.

А після цього вони йшли додому.

Осінь як раз захопила столицю: вітер вже обірвав усю листву, бруківку заповнила дощова вода й холод змушував ахельців кутатися в хутряні коміри накидок. Похмура погода, в особливості, затягнуте сіре небо, робили послугу вамірцям – їм ставало погано на сонці. Холодне світло вибілювало дерев’яні фасади кількаповерхових будинків. Це був не центральний район Фарелле, тут жили купецькі й міщанські сім’ї, може, ще не надто впливова шляхта. Тут було тихо.

Але це не означає, що тут нічого не відбувалося. Вулицями розповзалися чутки: в кожному куті щось шепотіли, лише не розібрати, що саме, але це змушувало Делію ходити озираючись. Десь в місті щось готувалося, щось наростало, але вона не могла зрозуміти, що.

Вони йшли мовчки. Паул ішов повільніше, ніж міг би: Делія тримала його за лікоть. Прислухаючись до ритму їх кроків, вона дивилася собі під ноги, спостерігаючи за тим, як від її туфель калюжами розходяться брижі.

— А ну, ви! Мерці! — пролунав позаду чоловічий голос. — Добре себе почуваєте в нашому місті, га?

Делія машинально смикнулася обернутися, але Паул миттєво накрив долонею її руку.

— Не звертай уваги. Навіть не слухай.

Вона кивнула. Повела поглядом навкруги: деякі перехожі не виявили ніякої реакції, решта – подивилися на них і байдуже повернулися до своїх справ.

— Упирі! — голос наблизився, разом зі звуком кроків. — Я до вас звертаюся! У себе там всіх винищили, то тепер за нас взялися?

— Пауле? — нерішуче повернулася до нього Делія.

Він трохи насунув їй на очі широкополий капелюх:

— Дивися на бруківку, ясно? Що б не відбувалося, не підіймай погляд. І не зупиняйся. Зрозуміла?

— Т…Так.

До її обличчя підкотив жар. Легені відмовлялися впускати повітря в повну силу. Пульс у вухах спішив шалено.

Це було не вперше, коли до них щось кричали на вулиці, не вперше, коли в чомусь – чи в усьому – звинувачували, але Делія ніяк не могла звикнути до цього.

«Монстри». «Потвори». «Мерці», «Трупи», «Небіжчики». «Вбивці».

«Упирі».

Останнє завжди кололо її найбільше. Все інше було образами. Останнє – знущанням.

«Упирі» - назва, придумана тут, ахельцями, на честь фольклорних кровопивць, які повстають з могил, нищать худобу, обертають звичайних людей на подібних до себе. Навіть Делія застала часи, коли вамірців ще називали вамірцями. Але зараз цього було не почути. «Упирі» для людей, які виглядають, як монстри. «Упирі» для людей, які не є людьми.

Жодного разу в житті Делія не куштувала м’яса, але лише побачивши її, ахельці припускали, що те, що її турбує найбільше – це жага до крові.

— …ходите біля наших будинків, наче ви тут господарі! Та ви лише страховиська! Ніхто вас тут не хотів!

Іноді в голові Делії ковзало примарою: що як вони праві?

Може, вони дійсно страховиська. Хто інакше, з такою шкірою, з такими іклами? Може, вони дійсно марно сюди приїхали. Це чужа країна, то, може, їм не варто було ніколи покидати Вамірію.

Може, вамірці дійсно монстри. Може, Делія така сама, просто ще не знає, не зрозуміла, не побачила. Може, справді упирі.

Хіба люди можуть бути невразливими?

Хіба люди можуть мати чорну кров?

— Вам усім варто відтяти голови!

Делія кліпнула. Криво всміхнулася мимоволі. «Відтяти голови». Нутрощі стискало, в роті з’явився присмак крові – надто сильно закусила щоку зсередини.

А чого їй боятися, дійсно? Того, що її вб’ють?

Вамірці були відомі як люди, які не знають смерті. Для себе, у всякому разі. «Якщо кістка в нозі миттєво зростається, то ця нога ходитиме вічно». Але Делія знала, що таке смерть: її матір втратила п’ятьох дітей, з природних причин. Вамірці знали, що таке втрата.

Раптом вона відчула якийсь поштовх в голову, через що вона хитнулася назад – хтось схопив її капелюх і різко зірвав з голови. Волосся розметалося по плечах. Її плече різко стиснули, у вухах дзвеніло від гучності того, що викрикували зовсім поряд. Опора у вигляді ліктя Паула зникла – зразу же зникла й хватка з плеча.

«І не зупиняйся».

Вона міцно замружилася, обхопила себе руками, але продовжила йти, тільки пришвидшуючи крок.

«Не зупиняйся».

Вона нічого не чула. Йшла наосліп. Вуста заніміли, зрослися в одну тонку лінію.

«Не зупиняйся».

— Деліє! — прорвався крізь шум у вухах голос Паула. Вона ніколи не чула, щоби він підвищував голос. Доторк до ліктя – він знову був поряд, гучно дихаючи. Вона відкрила очі.

Шкіра на кістках пальців правої руки стерта. Як він тепер буде молитися?

Він надягнув їй на голову капелюх, попередньо протерши його від бруду, наскільки можливо.

Делія дістала з кишені хустку з вишитою азалією, подала її Паулу. Підняла погляд на обличчя.

— Що з тобою? — видихнула вона.

Його вилиця була розсічена, кров струменіла вниз, по лінії підборіддя, по шиї, фарбуючи комір сорочки в темні тони.

— Шляхта. Вдарив мене кулаком з перснем.

Вишивка на хустці миттєво просочилася кров’ю. Делія взяла його під лікоть і вони пішли.

Їй хотілося б заплакати. Хотілося б стиснути його руки, промочити всі рукава сльозами. Хотілося б закричати:

«Я не хочу тут бути! Я ненавиджу Фарелле, ненавиджу Аммалхе! Мені байдуже на материних лікарів, чхати на твоїх вчителів, я хочу поїхати звідси зараз! Я ніколи більше не вийду сюди!»

Але замість цього вона прошепотіла:

— Давай поїдемо до Вамірії, коли ти закінчиш вчитися…

— Деліє, — обірвав він. — Ми будемо самозванцями будь-де.

В них були родичі в Вамірії. Друзі.

Але вона зрозуміла, що він має на увазі.

— Це несправедливо.

Той, хто колись поїхав, більше не зможе повноцінно повернутися.

Паул не відповів. Справедливо чи ні – ситуація не зміниться.

В передпокої будинку вони перетнулися з батьком: він обмінявся поглядами з Паулом, але нічого не сказав. Це трохи штрикнуло Делію – хіба йому байдуже, що з ними сталося? Тільки потім зрозуміла, що його це просто не здивувало.

Погода в Фарелле ставала все холоднішою.

— Ти більше не будеш тут залишатися, — тяжко, навіть вагомо зітхнув батько.

Це сталося всього лише через два дні. Вони всі сиділи за столом, окрім матері – вона вже давно не виходила за межі своєї кімнати.

— Що?

— Ти поїдеш до Віларів. Вони мої родичі. До їх маєтку день шляху на південний напрямок, досі в Аммалхе. Від’їжджатимеш завтра.

— А ви?

Він зміряв її дивним поглядом:

— Ми залишимося тут.

Він не став продовжувати, але Делія й без того знала.

— Я не…

— Це не предмет для дискусій, — відрізав він навіть натяк на відмову. — Ти поїдеш. Ніхто тебе не питає.

Погляд Делії перекинувся до Паула, та, відкриваючи рот, вже розуміла по виразу його очей: він нічим не допоможе. Це було не просто рішення батька. Це була змова.

— Я буду там чужою! — прошепотіла вона до нього. Марно. Він подивився їй в очі, просто подивився, але в її голові вже лунало: «Ти будеш самозванкою будь-де». — Нам варто їхати разом!

— Я не приймаю пропозицій, — ледь нахмурив брови батько. — Це питання закрите.

І що б Делія не сказала, що б їй не спало на думку, це не матиме ніякого впливу. Сперечання в їх родині не мали жодного сенсу, та й Делія ніколи не намагалася. Але те, як просто її відсилали, як легко Паул це приймав… Яка була його роль в цьому рішенні? Він просто здався?

Чи від самого початку була його ідея.

Вона знову подивилася на нього, в повній тиші.

«Ти хотіла звідси поїхати.»

«Я хотіла поїхати з тобою. До Вамірії. До Арелю.»

«Ти не можеш просто взяти й поїхати в гості до двох хлопців, це непристойно.»

«Вони наші друзі!»

«Всім байдуже, це непристойно.»

«В нас є й інші родичі.»

«Ніхто з них не зможе тебе прийняти, в усіх зараз серйозніші проблеми.»

«Тоді я нікуди не поїду.»

«Ні. Поїдеш.»

Так само мовчки вона перевела погляд вниз, на свої руки.

— Я піду, якщо дозволите. Збирати речі.

— Йди, — дозволив батько.

Вона підвелася й, не дивлячись більше в сторону Паула, вийшла з кімнати.

Екіпаж приїхав рано, о п’ятій ранку, задовго до того, як зійшло сонце. Проводжати вийшли всі, навіть закутана в декілька шарів накидок матір, яка ступала позаду, повільно, ледве відриваючи ноги від бруківки. Делія уникала дивитися в ту сторону. Батько допоміг їй залізти всередину: екіпаж був закритий, хоча й звичайний, не надто дорогий – в даху очевидно були щілини, чимось заткнуті. Віконце було міцно зашторене. Делії вже було сказано, що відкривати його заборонено.

Вона очікувала, що двері просто зачинять за нею – прощання навіть не очікувалося – але на підніжку виліз Паул і поставив під протилежну від Делії лавку її меншу валізку з речами, які могли знадобитися в дорозі. Після цього він чомусь затримався.

Делія не хотіла дивитися в його обличчя, тому спочатку ковзнула поглядом по його пошкодженій шкірі на руці, потім – зупинилася на іконці. Може, Паул збирався їй щось сказати, але будь-що здавалося недоречним. Вибачення – не в його характері, виправдання – тим паче. Аж раптом Паул обережно зняв її капелюх і накинув їй щось на шию. Кулон.

Ні, така сама іконка. На довгому ланцюжку.

Делія взяла її й піднесла ближче до очей, очікуючи побачити зображення його бога-покровителя, Паула, але на неї дивилася чорнява жінка: дитина в одній руці, оберемок пшениці – в іншій. Богиня родини й родючості, Одель. Її покровителька.

— Дякую, — прошепотіла вона майже беззвучно.

Підняла голову й подивилася на нього. Він мовчав. Лише самісінькі кутики його вуст смикнулися нагору, але, можливо, це лише так здалося.

На секунду, перед тим, як Паул закрив двері, Делії випала можливість побачити всю сім’ю разом. Вони дивилися на неї: батько й Паул здавалися майже однаковими. Матір стояла між ними, спираючись на руку батька. Делія пробіглася поглядом по її обличчю: блідому, втомленому, поміченому розсипом родимок і плям. Всі виглядали, як звичайно, але в гострих зломах рис їх облич Делія чомусь розрізнила стурбованість. Ніхто не сказав ані слова. Двері зачинилися й Делія поїхала.

Вони повинні були зустрітися через сім-вісім місяців – смішний термін, як для вамірців. Малесенька, крихітна дрібка з їх довгих життів. Але Делію не відпускало певне відчуття, яке їй було складно зрозуміти.

Відчуття розлуки.

Не звичайної розлуки, а чогось більшого, глибшого.

За декілька годин екіпаж заповнився слабким світлом сонця крізь мілкі щілини й тканину штори. Вже якийсь час їх трусило на камінцях ґрунтової дороги, а не бруківки, тож вони вже покинули місто.

Делія відкинула голову назад, розглядаючи стелю: тепер вона роздивилася, що щілини заповнювали якісь папірці з друкованим текстом. Її увагу привернув до себе один із них, на якому можна було розгледіти великий шрифт. Форма літер здалася Делії знайомою, тож вона, не без зусиль, витягнула його й розгладила на колінах.

Заголовок неочікувано виявився написаним старою вамірською мовою: «Вамірсько-Ахельський Вісник, надруковано в Лілеєні». Нижче починався текст, слова зі старої мови змішувалися з новими, подекуди ахельськими чи взагалі невідомими. Частину було не розібрати через пошкодження паперу.

«Полювання на Чудовиськ. В Аммалхе знайшли спосіб вбити упиря» - повідомляло перше речення.

«Нещодавні події [—] хвилю міграції. Донедавна впевнені у власній невразливості [—] окремі вамірці тепер покидають великі міста Аммалхе. Виною тому – сьогоднішня приголомшлива [—]: вперше за історію країни було страчено вамірця. Тіло мешканця Фарелле, звинуваченого в організації [—] проти короля, тепер можна побачити на головній площі столиці: гучний прецедент обговорюється в кожному [—]. Те, як королівським катам вдалося вбити представника раси, яку неможливо вбити, не розкривається, але значна частина [—] суспільності вамірців в Аммалхе впевнена, що це тільки початок. [—] настрої ахельців не наштовхують на сумніви: вамірцям [—] пережити полювання на себе. Втім, більшість не збирається нікуди тікати, у всякому разі, якщо судити по Лілеєну. У великих містах наростає [—]: з різних частин Аммалхе надходять новини про арешти, але перевірити їх поки немає можливості…». Речення обривалося на середині там, де, власне, обривався фрагмент сторінки.

Делію хитнуло.

Вона метушливо оглядала лист у пошуках дати, знайшла вгорі: 20 листопада, 1738 рік. Вчора.

«Вбити упиря».

Її сім’я знала про це?

Не могла не знати.

Чи могла?

Вони не натякнули їй жодним словом!

Але це було на них схоже. Батьки не вважали б за потрібне їй про таке казати.

Паул вирішив би, що вона не погодиться поїхати, якщо знатиме.

Наче вона мала вибір.

В голові загуділо: «Треба розвернути екіпаж. Треба забрати їх із собою».

Вона потягнулася рукою до віконця…

Й одразу ж відсмикнула руку.

«Не зупиняйся».

Вони наказали їй не висовуватися.

Бо вони не поїдуть. Навіть якщо кожна людина на вулиці буде казати про те, що всіх вамірців наказано повбивати.

Вони не поїдуть.

Делія знала їх. Вони були з тих людей, які будуть залишатися на місці, навіть якщо підлога під їхніми ногами горітиме. Якби матір не помирала, вони б нізащо не покинули Вамірію в першу чергу.

Вони не поїдуть.

Делія зажмурилася.

«Не зупиняйся».

Не поїдуть, навіть якщо замість площі, тіла вивішуватимуть в їх будинку.

Делія вже знала, що більше ніколи їх не побачить. Ані живими, ані мертвими. Вірно здогадувалася, що вулиці столиці скоро заллє чорною кров’ю. Вірно передбачала, що серед переплутаних між собою безіменних, забутих кісток, ніколи не впізнає потрібні.

Вона відчула щось холодне на своїй щоці. Відкрила очі й побачила, що крізь відкриту щілину в стелі, всередину екіпажу залітають сніжинки. Вони приземлялися на її сукню, сторінку в руках, капелюх, волосся, обличчя, заливаючи його водою, повіки, зліплюючи між собою вії.

Погода в Аммалхе остаточно зіпсувалася.