СПОВІДЬ ІЗ ТРЯСОВИЩА

***

Про той візит я нічого не сказав: нащо зайве лякати. Натомість зрання навідав їх, аби з’ясувати, як ми рушимо.

— Пропоную поїхати всім разом: у кареті – дівчата та двоє з нас, а третій править кіньми, – поділився своїм задумом дядько. – Раз ви не стрілок, отче, тоді в кареті ми зі зброєю, а за вами – дорога.

— Врахуй, що шестеро озброєних горлорізів не впоралися, – зауважив дід. – Куди нам двом, ще й зі таким оружжям? До того ж шість пасажирів гальмуватимуть коней і швидше їх натомлять у разі гонитви. А ви як гадаєте, отче?

— Раз силою верх не взяти, діймо хитрістю: розділимося й рушимо водномить, щоб ускладнити перехоплення, у якому я певен. Одному чи кільком, та її служкам доведеться ганятися за кожним із нас, аби взнати з ким саме дівчата, що розосередить їх, а це – дасть нам виграти час на дорогу до міста. Тож робімо, що можемо, а Господь підсобить.

На тому й узгодили наш задум. Пізніше, наодинці, до мене підійшов дід:

— Отче, перше, ви не були такі певні відьомства. Щось сталося? – глянув він серйозними очима.

— Гості.

— Гості?

— Гостя.

— А, зрозумів. Отже – година настала.

Ми з ним погодили, а він передав решті, що вночі нас буде важче помітити та й розгледіти, хто саме править тим чи іншим возом. Водночас місяць освітлюватиме нам шлях, аби колесо в ямі не зламати. Тому день виїзду призначили на сьогодні: по смерканні.

Дід рушив у двір, а я подався у своїх справах. Мав спробувати, хоча знав достеменно: заради магнатів селян не зрушити. Про їхню скнарість і ялозіння над кожною копійкою – прознали всі. А тепер люд ще й зворохоблений чутками про відьомство, тож підмоги не діждати. Я прожив у цій парафії замало, аби мати значний вплив. Та й чи міг я, нагадуючи їм християнський обов'язок – боронити невинні душі від нечистого, заприсягтися, що з візниками нічого не станеться? А в них же родина: дружина, діти, старики. Я міг лише прохати, але не силувати їх, яко вірян.

Обійшов десятки хат до вечора, кожному пояснював, усіх терпеливо прохав, голосу не підвищив. Говорив одне й теж: як зголоситеся спомогти – добре діло не згине безслідно, ні для цеї родини – віддячать чим зможуть, ні для згляду Господнього – простить ваші чорноти та благодаттю означить ваші родини, а хіба вже лиш останнього замало буде?

Виголоднілий і натомлений вмовлянням, в обумовлену годину вечора я прийшов до родини, і вони почали прощатися. Старші обіймали дівчат, кажучи їм, що все обійдеться, заспокоюючи.

Карета і віз посеред двору вже мали двох візників, а третій, порожній віз – призначався мені. На останок ми з дідом передяглися в сільську одіж, мов звичайні сіновози.

Коли старші сестри вже заховалися між тюками сіна на драбинчастому возі, найменша затрималася, щоб обійняти мене: «Дякую, що погодилися. Хай береже вас Творець!» – а потім теж залізла на віз і на неї дід накидав сіна. В ту мить, я відчув як тремтить це миле створіння, яке все ж мало вдосталь волі аби зичити вдачі за таких обставин. Це наочне усвідомлення сестринської беззахисності послужило додатковим паливом для моєї певности у тому, що я мав зробити.

Дівчат оперезали кількома мотузками в районі литок і спини за ґратчасті боковини – два полудрабки, аби ті не впали, щоб не сталося в дорозі. На мотузки та дівок зверху накидали добряче сіна, повісивши темне ганчір’я на місця, де прив’язали вузли.

І хоч сім’я не чекала помочі, зневажаючи станом нижчих, а, може, й за людей їх не маючи, та під вечір з'їхалося до їх двору четверо возів – дід прочинив ворота за моїм проханням. Селяни мовчки кивнули мені, і стали чекати. Коли я пояснив, звідки взялися ці люди – батько подався й потиснув їм руки, подякував за поміч і вручив кожному з них винагороду: рештки родинних прикрас – кому кулон, кому перстень, а кому й намисто. Забачивши, що магнат то від щирого серця робить, без зневаги чи облуди, селяни непевно брали ті дари до рук, теж проявляючи справжню вдячність, а не показну. І хоч дядько, щоб не видіти те тринькання, десь відійшов, стиснувши кулаки, мене зворушило споглядання того, як зникала, хоч частково, жадібність перших і недовіра других.

Усівшись на віз, я обмінявся поглядом із дядьком і дідом: ті кивнули у відповідь, і в назначений час із двору вилетіло вервечкою семеро візників із сіном, що рушили кожен різним шляхом, розділившись на перехрестях.

З мене був посередній візник, та я старався як міг. Двійко коней швидко мчали на рівних відрізках дороги, гальмуючи на поворотах та перед ямищами. Де я знав це напевне, то стиха вів воза крізь поля пшениці: щоб зрізати шлях та зайве не потикатися на дорогу, де могла бути засідка. Село лишилося позаду, навколо тиша, а наді мною – місяць. Я намагався поводитися природно, надміру не озиратися, надто швидко не мчати, щоб не привернути уваги. Початок шляху був легшим за середину, адже село містилося на рівнині, де поля впиралися в гори та ліс, а от далі починалися пагорби, за якими крізь чималі кілометри прилаштувалося місто – наш порятунок. Іншим візникам лишалися близькі та обхідні лісові дороги й ґрунтові шляхи, через віддалені села, та два напрями в сторону пагорбів, на поворотах до яких, ми з ними розминулися. Батька дівчат залишили стерегти матір і маєток: він мав походжати, як звично, обійстям та задавати роботу прислузі – щоб якби хто стежив за будинком, а це чинитимуть напевно – бачили, що він тут: не втік, не поїхав, не сховався – все як завше.

Ближче до середини ночі це таки трапилося: на одному зі схилів, що нависав над поворотом дороги визирнула тінь чоловіка. Я міцно взявся за віжки, ще міцніше – за розп’яття та звернув напростець. Коні подолали спуск і підйом на бур’янистий пагорб і я помчав їх, обираючи найкращу дорогу з того, що висвітлював місяць. Невдовзі вершник наздогнав мене та порівнявся з возом: він звівся на спину коневі та хотів уже стрибнути на віз, але коли блідий промінь зблиснув на розп’ятті, яке я виставив у бік нелюда – той закляк і глухо гупнув на землю. Я ж погнав що духу, не стишуючи коней і не озираючись – аби втекти якнайдалі. Здавалося, що ми таки вирвалися з лап небезпеки, хоч і не вірилося. Минуло з пів години, а я не чув ані криків, ані кінського тупоту переслідувача. Дорога звивалася між пагорбами, які все не збиралися зникати. Коли це я знову побачив тінь над шляхом: зрізати було нікуди, тож я рушив вперед – до неї, аби прорватися напролом. У мить, коли я під’їхав і ми порівнялися, час немов зупинився: з верхів’я пагорбу на мене гляділа схована під одягом висока постать, яка спиралася на палицю. Я не зміг розгледіти навіть очей, здавалося, що всередині каптуру порожньо. Відвівши погляд я уперіщив коней батогом, ті рвучко подалися вперед, а потім – різкий тріскіт, віз шалено підстрибнув, накренився, але втримався, а я – ні: вилетів сторчма з сідавки, як віник…

…Отямився вже на дорозі: голова гуділа, як віл. Торкнувся рукою – відчув мокре: кров. Поруч лежали камінці та росла густа трава. Розп’яття годі знайти: довкіл оповив в'їдливий дим, що невідомо звідки взявся. Певно, це все переслідувач. Зводячись із землі, я з зусиллям сів, бо травмував падінням ногу. Чи то від болю, чи від диму, очі мої засльозились. В голові шалено запульсувало, а світ загойдався. Шкандибав до воза, ніби плив: здавалося, от-от упаду. Як добрів, помітив, що у розтрощеному задньому колесі стирчала палиця. Без опори віз осунувся набік, але, на щастя, не перекинувся. Коні стояли сумирно. Не знаю яким дивом, та я зумів на нього залізти. Ледве всівся – мій розум охопив туман: ноги самі злізли знов на землю, ступили крок вперед, до відьомського прислужника, який виплив із диму, а я не міг нічого вдіяти. Моє тіло не слухалося.

Стоячи до мене спиною, він підійшов до палиці, обхопив руками та почав напружено й повільно витягати. За хвилю в його руці мався двометровий залізний спис – я розгледів, що то не дерево, через блиск. Він загруз у землю до середини – яка сила його так ввігнала в ґрунт? Прислужник поклав списа коло самого борта, на правий край возу – той зарипів і вирівнявся.

Я ніби зменшився до дрібної піщинки, котру пожбурили лихі сили, й опинився десь на споді душі. Не моя рука передала служнику віжки та водночас моя. Я зорив на світ ніби через мутне скло, а не крізь свої очі, коли проводжав поглядом воза зі сестрами, котрий вів незнайомець. Віз танув у ночі, затихав звук його руху, а я лив рясні сльози та очманіло дер руками, дер нігтями свої груди – так дико хотів вирватися з цього полону та порятувати дівчат. У ту мить слово Творця та всі думки про нього хтось прогнав із голови. Я не міг помолитися, не міг перехреститись, я нічого не міг…

…Прийшов до тями вдосвіта, на тому ж місці. Все тіло нило, кривавились груди, нога боліла, але влада над розумом, бодай частково, повернулася мені. Тугий головний біль не давав розігнатися думкам, але я зумів вирішити, що треба повертатися до села. Сяк-так звівшись, відшукав неподалік ціпок і пошкандибав пішки в напрямі дому. Повільно йдучи, обирав найлегший рівний маршрут, бо вже не раз перечіпався й падав через поранену ногу. Бредучи то дорогою, то навпростець полем – аби коротше, мені не стрілася жодна душа. Знемагаючи від спраги й холоду, першу я через кілька годин втамував у зустрічному джерельці, поруч із лісом. Але мусив не спинятися, бо замерз би – грівся рухом.

Відколи нечисть скорила мій розум, хоч і ненадовго, нав'язавши свою прокляту волю, відколи узрів своє безсилля перед демонічним, а найстрашніше – безсилля Боже юнь порятувати – я змінився. Дбайливо та невтомно зрощуваний мною м'яз віри обірвався. І хтозна, чи загоїть його час…

…Додому брів не лише наодинці, а в цілковитій самоті: зоставлений навіть Господом. Тому й гриз себе всю путь: як же так сталося, це немислимо – не зміг порятувати дівчат ні я, ні хрест, ні Божа воля – ніщо не помогло. Усе дарма. Пекельне квіття розцвіло, а Боже – окошилось пустоцвітом...

Дорога зайняла майже весь день і всі сили. Діставшись нарешті до хати, я звалився без чуття на ліжко.

Прокинувся ввечері чи під ніч – не знаю, втратив лік часу. Коли умився, дзеркало явило мені якогось блідого чоловіка, що здалеку був схожий на мою колишню подобу: спустошений та обійнятий печаттю журби. Я відчував ніби душу, як і грудину, було роздерто.

Коли це зачув якийсь гамір, двері розчинилися і до хати увійшли.

— Як бачиш – я вірна своєму слову! – кинула відьма, гордовито підійнявши голову.

Вона зробила жест рукою своєму куцому служці, який, посапуючи, заніс невеличку скриню, котрою глухо грюкнув об поверхню столу, а тоді хутко зник геть.

Довго силкуючись, я зрештою наважився та поглянув їй прямо в очі. Переді мною стояла оюнена дівчина: такий тонкий стан буває лише в молодиць. Вона жваво рухалася, обійшовши мене колом, крутилася мов на вечорницях. Зелень її очей сяяла довкола мороку розширених зіниць, на обличчі – ані зморшки, а дбайливо розчесане волосся віддавало блиском, як і білосніжні зуби. Кругом неї звивавсь дурманний аромат: солодкий і гидкий водночас. Хотілося ним жадібно насититись, хоч би опісля й вивергнеш легені.

— Ти заробив усе до копійки, отче: вручив нам віжки, як і домовлялись, – зронила вона, пирснувши глузливим смішком і полишила хату: невдовзі затихнув і цокіт карети.

Коли я пізніше тремтячими руками відкрив скриньку, то закляк: у ній було доверху золота. Я оторопів і опустився на ліжко, звалений тягучою печаллю. Здалося, що знов розчув кінський тупіт, який наближався. За хвилину крізь двері зайшла постать – дядько сестер. Раніше товстовусий і лисуватий, тепера мав добряче подерте обличчя та закривавлену, хоч і перев’язану, праву руку: вочевидь, зламав під час погоні.

Зайшовши, він спершу відкрив рота аби щось запитати, та, коли його погляд спіткнувся об розчинену повну золота скриньку, він забув як закрити рота, так і вимовити слова.

— Сучий син! Наволоч! Ти запродав їх! – визвірявся він, доки не скривився від болю та схопився за руку – надто сіпнув її. – Якби снаги – порішив би голіруч… Нічого, я всім розповім, що ти за сволота, ти ще поплатишся! – кинув він та вибіг надвір.

Було чути як від’їжджає кінь.

***

Я увійшов до новозведеної семикупольної церкви. Важезні дубові двері повільно прогуділи за спиною та зачинилися дебелим ударом: кована металева оправа. Подався вперед порожнім храмом. Дарма, що бракує парафіян, зате тут царить воля Всемогутнього, адже я ревно молюся, а молитва Його справдешнього слуги стократ вартує скиглень і волань пересічних зайд.

Стіни куцо обливали світлом розвішені вздовж них смолоскипи. Полум’я хижо чаділо, здіймаючись вгору в сталевих остовах, прозираючи крізь пазуристі щілини. Рясні ряди ікон та образів у дорогих оправах – покривилися й вигоріли малюнком, утворивши химерні патьоки, немов їх випалило пекельним жаром. Олтар – заллятий кров’ю, а за стіною іконостасу – велетенська цапова голова із золотими рогами та відкритим ротом: туди кладуть подаяння – не грошові – плотські.

Я спинився віддихатися перед заскленою іконою. Скупі промені віддзеркалили на її поверхні згорбленого старця, що совається світом із палицею, якою гучно стукає об кам’яну підлогу, чиї відлуння стрясають храмом. То даються взнаки бездонні підземелля, де томляться й зогнивають здичавілі селяни – ті, що відцуралися нової церкви – деякі з них прикуті ланцюгами до стін, за ті кінцівки, що зостались…

А потім… я прокинувся: тілом періщив такий циганський піт, що з переляку я луснувся об підлогу. Обернувшись на спину, перехрестився: це тільки кошмар, не ява...

***

Уранці я почеберяв до родинної господи. Падіння ще давалося взнаки, стугоніла болем голова, та я йшов. Біля високих воріт садиби спинився. До сюди я спромігся, але переступити крок через поріг їхнього двору – не міг. Не закляк, просто не міг. Не мав права. Що я скажу? Чи стане їм легше, чи повірять мені тепер, коли все так обернулося? Мені посильне каяття, та як я подивлюся їх батькові в вічі? А матері? Я ж провалив весь замір, підвів їх…

Коли це крізь кам’яний мур учувся дядьків голос:

— Я віддав все, що мав заради племінниць! Якщо ти тюхтій, то хтось має покарати цю мерзоту, клятого христопродавця. Божий чоловік, тьху! – кричав той на весь двір. – Діда досі немає. А він – ще той вояка та вправний візник: певен, що бився до останнього, виграючи час для рятунку онук…

З ним хтось сперечався, певно батько дівчат, але він говорив тихо, тому слів я не розбирав.

— Не слухай його! Убий, убий цього зрадника, Юду! – зірвалася з крику на плач матінка.

— Якби не рука – я б сам його, ще той вечір… а, до біса! – вилаявся дядько та затих в задумі. – Вділи мені прикрас у торбу: пощезну, щоб не шукав хто, потому, що вчиню… себе згублю та поквитаюся! – гримнув до неба дядько. – А як не схочеш поділитися чи роздав все вчора мужицтву – не переймайся: я знаю, в кого взяти, – і зайшов у дім.

Крізь шпарину між ворітьми й муром я розгледів батька сім’ї, що залишався стояти: геть занепав. Не видів у нім бодай якогось жевріння волі, що затліла б гнівом від закликів мсти. Він мовчав. За них двох нестямно голосила осіла долі матінка…

Як явлюся їм зараз – не маю що сказати, хіба що спровокую дядька на гріх. Наляканий і вражений почутим та побаченим, я ще більш занепав під таким тягарем і подався до себе додому.

Прокинувшись вночі, помітив, що не закрив скриню. Я підійшов і побачив блиск місяця на золоті. Глянув ближче і мене взяв мороз: із кожної монети за мною стежили вони. Коли я сахнувся, зачепивши ногою стіл, то в дзвоні золотих вчув сестринські голоси: жалобні зойки з потойбіччя.

Прожогом зачинив скриню та забіг у дальній кут кімнати. Перехрестився та так і сидів там, узявшись за голову і ллючи сльози за юними жертвами, котрих занапастив, не зумівши врятувати.

Я довго роздумував, чому відьма принесла мені скриню і, здається, зрозумів. Вона прагне навернути мою душу до чорноти цього світу, аби я впав скошений власним гріхом. Я справді мислив про те, як добре було б довести до ладу занедбану церквицю, щоби являла просвіт для знедолених тутешніх душ. Або нову закласти, кам’яну – для Його слави, не моєї втіхи. Це мала бути добра справа: коштом громади звести мури та спорудити куполи… Але ж не підступами темних сил! Окрасти людські життя заради храму – то підкопати йому згин. Черв’як цей відьмин із помислів моїх зник одразу, в ніч, як об’явилась зерна тлінні засівати, бо я молитвою зберігся. Цей скарб – проклятий, омитий кров’ю трьох невинних дів. Тож я зважив рішенець.

Наступного дня я поволочив загорнуту в рядно скриньку, доки можна було, а потім, добряче взявшись за зав’язку, присів і, ледве звівшись із ношею на спині, дістався найближчих боліт, за межею села. Часом мені здавалося, що я ніс на плечах не одну скриню, а трьох сестер – наче тягнув схоронити їх аби звідали упокій земної товщі. Якщо на те була воля Творця аби я їх не встеріг, і якщо його воля у тім, аби мене вбили – що маю вдіяти, як не скоритися. Надіюсь, цей клятий скарб ніколи не знайдуть.

Діставшись болота я присів віддихатися. Коли це, споглядаючи товщу темнавої гиді, морок моїх дум осяяло прозріння: Бог мене не відцурався! Дав розп’яття й слова молитовні – перше я згубив, спустив із рук, а на другі не спромігся. Згрішив я: слабину явив у зіткненні з нечистим, позбувся оборонних благ Господніх, у сумніви скотився. Проте й не побоявся за своє життя, монетою не спокусився – вистояв дві проби. Я не полишений: це Він дав сили знести, що подорож додому, що похід сюди – втопити прокляте у надрах. Тож я – знаряддя Боже, сповнив свою ціль, мені відведену. І, хоч це нічого не мінило – мені розвиднілось на серці…

…Пишучи ці рядки, я вже чую здалеку знайомий голос: «Святеннику, від мене не втечеш! Чуєш цей дим? То твій храм попеліє! Розплата за моїх племінниць! Час тобі, запроданцю, вознестися… До пекла!». Чую лютий гавкіт – то хорти ломляться по моє тіло, а дядько – йде по мою душу. Прости йому Господи, бо не відає, що він чинить...

(Останній абзац написано вкрай нерозбірливим почерком).

***

Дочитавши лист, хлопець запалив сигарету: попередня впала в болото, коли здивовано відкрив рота в ході читання.

— М-да, не фартонуло чуваку! – підсумував хлопець, закоркувавши лист назад до пляшки та поклав ту до скрині. – Зате він молодець, що встигнув жбурнути все в болото, де вже я те віднайшов, – і вишкірився, дивлячись на сяйво скарбу.

Усміх зітерло відчуття різкої потреби: поклик природи. Дубіючи днями у холодній воді – тільки встигай бігати. Подався до найближчого дерева, ховаючись від налетілого вітру. Однак повернутися – не судилося: стовбур п’яного лісу повалився на нього та збив непритомного в річку багнюки. Сила вібрації та зростаюча злість вітрища поклали долі ще кілька дерев. Одне з них зіпхнуло скриню назад до болота, де вона мертво осіла в найглибшому місці, котре оминатимуть стороною – адже жилу вичерпано, а днями там упокоївся їхній односелець.