Ворожка

Не встигли оговтатися від небезпечного вірусу, як настала війна. За нею всі чомусь очікували зустріч з інопланетянами, але якось не фортануло, не пощастило. Та це зовсім не означає, що доля дала спокій країні. Невеличке українське містечко сколихнула ціла хвиля паніки та мемів, бо раптово в центральному парку виникла прозора стіна. Точніше прозоре «щось». В діаметрі ця «стіна» була десь біля кілометра завширшки, покриваючи собою більшу частину парку. Журналісти зі всього світу робили найнеймовірніші здогадки, а вчені поки розводили руками.

Пройшов день… на другий, люди перестали сидіти у бомбосховищах. А на третій почали готуватися до виборів у Верховну Раду, тому якось не до цього стало. Головне це дотримуватися демократії та не відволікатись. Тому по більшій частині біля стіни залишилися лише вчені, та невелика кількість військових з національної гвардії, що охороняли дивний «об’єкт».

Минув місяць, а за ним і ще три. Світ звик до незвичайного явища, тому перемикнув свою увагу. Тут знову знайшли місце, де можливо ще мешкають динозаври… А ще на Марсі організовують справжній двіж.

Звичайна собі дівчинка мрійливо дивилася у вікно сидячи за партою. На вулиці накрапував холодний осінній дощик. Золоте клинове листя біля забору школи повністю вкривало ріденький, сухий газон. Погляд дівчинки знову мимоволі повернувся до незвичайної білої вежі, вершина котрої ледве вгадувалася десь у хмарах.

«Підземелля…» — чітко промайнула думка і згасла у голосі вчительки з біології.

— Та трясця! Я так вже не можу. Ось воно, стоїть і чекає коли я пройду його! А замість цього сиджу і читаю про ендокринну систему! — подумки пожалілася похмурому небу учениця. — Я так більше не можу! Ввечері піду підкорювати це Підземелля…

— Знову ти за старе? — Ліниво спитала однокласниця поряд. — Діана, просто додай цю прозору стіну у свій світ і все стане на свої місця.

— Але…

— Ну не може тут бути Підземелля із «Крафтового світу»! Це ж просто популярна книжка про гарненьких хлопців.

— Алло, там взагалі про пригоди та магію!

— І про це теж є трохи, так. — Посміхнулася сусідка по парті. Після чого дістала телефон, де знаходилися зображення з тими самими «гарненькими хлопцями». — Ось дивись, тут немає нічого про прозору стіну!

— Настюха, але я бачу його!

— Там тільки дощ, нічого більше. — Зауважила однокласниця, мляво махаючи рукою. — Що ще ти там побачила?

— Вода…

— Вода?

— Тільки поглянь, вода накопичується на виступах вежі. Бачиш? Бачиш? — Діана радісно почала шукати декоративні елементи, що прикрашали стародавню вежу.

Настя лише завела очі до неба, ніби благаючи небесну канцелярію не тільки припинити дощ, але і дати трохи здорового глузду своїй однокласниці. Перше бажання було виконано, десь ближче до шостого уроку дощ перестав, та погода потрохи почала розвиднятися. Друге бажання не здійснилося.

— Ой…

— Що там? — підійшла до вікна Настя, побачивши зблідлу Діану.

— Якщо вони будуть летіти так далі, то вріжуться у вежу Підземелля!

Слова Діани виявилися пророчими. Гелікоптер з журналістами на борту дійсно врізався у вежу та вибухнув. Трагедія знову привернула увагу суспільства, піднявши купу космологічних теорій щодо загадкової «стіни». А ще шуму у соц. мережах де люди звинувачували місцеву владу, що ті не догледіли, або скоріше за все «не побачили» за хабар.

Діана, з першого дня появи «прозорої стіни» бачила величезну стародавню вежу, на якій висвічувалися незнайомі їй символи. Схожу споруду з цими загадковими символами вона бачила на обкладинках та ілюстраціях своєї улюбленої книги «Крафтовий світ». У цих величезних вежах знаходилася стародавня зброя, яка колись належала видатним героям магічного світу. На жаль ніхто окрім Діани не бачив цю величезну вежу, а тому і не вірив. Друзі глузували, або лише вдавали, що вірять. Батькам говорити подібне марно, бо вони спишуть на багату фантазію дівчинки.

Поступово, щоб знайти хоч щось по «прозорій стіні» та «Підземелля, що не бачать інші», Діана почала поглиблюватися у лор історії. Навіть вивчивши алфавіт та деякі слова стародавніх магів. Це було щось схоже на глаголицю, яка виступала у ролі різноманітних магічних рун, означаючи одразу ціле слово. Були ще різноманітні піктограми, що позначали магічні стихії, які можна було змішувати.

Останнім уроком була заміна, і на жаль нікого не відпустили додому. Тому більшість уроку Діана просто проспала. Враховуючи, що до цього витратила багацько нічного часу на читання різних фанфіків по улюбленому фендому «Крафтового світу».

Коли дівчинка розплющила очі то виявилось що вона одна залишилася у пустому класі. Трошки дивним було те, що ані Настя, ані вчителька на заміні нічого не сказали сплячій Діані. Поглянувши на старенький класний годинник ще більше здивувалася. Стрілки завмерли о пів на другу, а червоне коло сонця знаходилося вже ближче до заходу. Зібравши свої речі Діана вийшла з класу. Тиша. Все було таким спокійним та мирним. Сонце заливало яскравими теплими барвами шкільні коридори.

— Так…

Дівчинка трохи підозріло дивилася по сторонах намагаючись знайти у будівлі хоч когось, та все марно. Зазвичай шумна та повна дітей школа стала справжньою будівлею-привидом. Теж саме чекало Діану і на вулиці. Зазвичай жвавий квартал наповнювала якась неймовірно безлюдна тиша. Поглянувши у пошуках транспорту вона тільки помітила, що навкруги зникли не тільки люди, а і тварини. Навіть золотисте листя на деревах не рухається! Залишені машини, відкриті крамниці та неробочі світлофори. Світ ніби зупинився?

Діана трохи боязливо підняла голову дивлячись у бік вежі, що височіла посеред завмерлого світу. Якщо спитати, що саме у той момент рухало дівчинкою, вона, певно не зможе відповісти. Нащо вона пробралася у заборонену зону біля вежі? Нащо так необдумано ризикувала власним життям?

Важко сказати… Діана просто чомусь вирішила, що це знак і треба просто «перти до кінця, а там видно буде».

Весь дослідницький центр мало хвилював дівчинку. Вона просто навмання йшла вперед доки перед нею не відкрився вхід у Підземелля. Сам парадний вхід був схожий на величезне дзеркало. Торкнувшись поверхні Діана помітила як від її дотику пішли невеличкі хвилі, ніби по поверхні води. Затримавши дихання вона широким кроком пройшла крізь таємничу браму. Слідом за дівчинкою згас останній промінь сонця.

Розплющивши очі Діана побачила, що шарить просто у повітрі. Навкруги суцільна темрява, окрім поодиноких вогнів, що світилися тими самими символами, що і вежа. Останні сумніви відпадали. Це безперечно те саме Підземелля про яке вона стільки читала! Яскраве світло заповнило простір, перемістивши юну шукачку пригод. Власне всіх шукачів переносило до однієї кімнати звідки й починалося випробування.

Вставши ногами на тверду поверхню дівчинка дістала з рюкзака телефон і трохи посвітила. Навколо Діани засвітилися тисячі яскравих вогників! Вся кімната була зроблена наче з коштовного каміння. Кожен куток простору прикрашений камінням, що плавно переходить в різноманітні кольори спектра. Вони розташовані таким чином, що створюють магічну симфонію кольорів та відблисків. Усюди переливалися різноманітні камінчики, так схожі на справжні діаманти, сапфіри, смарагди та інші коштовні камінці, назви яких Діана навіть і не знала. У цьому місці витонченість переплітається з магією, а рух світла стає акордом в гармонійній симфонії вогнів. В кімнаті, де усюди лежить коштовне каміння, час здається зупиненим, а відчуття дивовижної краси переповнюють кожну душу, що вперше опинилась у цьому чарівному просторі.

Серед всього цього різноманіття дівчинка вибрала собі кілька найгарніших. Трошки подумавши, виклала свої зошити та підручники. Залишила лише один чистий у клітинку та пенал з канцелярським приладдям. Навіщо? А якщо знадобиться?! Також залишила пачку печива та на пів повної пляшки зеленого чаю зі смаком манго та ромашки.

Обережно ступаючи дівчинка намагалася звикнути до млявого світла, щоб не перечепитися випадково через щось. Навколо лежали різноманітні предмети. Через погане освітлення підлоги галереї Діана так і не зрозуміла, що то за рожеві розводи та дивні предмети. Через деякий час, коли до виходу здавалося залишилося зовсім трошки, перед Діаною замаячило кілька маленьких світлячків. Вони літали поряд та лащилися ніби котики. Помітивши що вогники дуже зацікавилися її рюкзаком дівчинка розкрила його давши вогникам залетіти всередину. Коштовне каміння ніяк не зацікавило їх. А от пачка печива…

— Вітаю Діана, ти з’їхала з глузду, — привітала себе дівчинка та розкришила печиво на своїй долоні.

Ці маленькі кульки світла розміром з ніготь великого пальця почали потихенько поглинати частування. Так, вм’явши майже більшу частину печива і світлячки, і сама Діана залишилися задоволені. Але вона побоювалася, що якщо з’являться інші, то їй не буде чим пригостити… Тому вона вирішила йти далі. Троє світлячків рушили за нею, що було дуже вчасно, бо телефон вже почав всіма доступними методами сигналізувати — батарея розряджена.

Попереду виріс дивовижних розмірів лабіринт, де можна було побачити різноманітні руїни невідомої цивілізації. Деякі споруди огорнув своїми лозами плющ, а в кутках цвіли кульбабки та інші невеличкі рослини. Залишки стародавніх руїн гармонійно переплітаються з зеленими пасмами, а сам лабіринт так і віддає духом минулих епох. Завдяки чітким вказівкам світлячків Діана змогла оминути довгий шлях лабіринту, але на жаль не всі пастки. Кілька разів прямо перед дівчинкою пролітали стріли майже не прибивши невеличких світлячків. Ті злякавшись вирішили, що у рюкзаку Діани безпечніше.

— Так, це я повинна тут злякатися. Ви ж духи! Чи хто там… — але світлячки не піддалися провокаціям вирішивши, що краще воювати з залишками печива.

Наступним випробуванням була трава. Багато кольорової трави синього та бузкового відтінків. А от за формою вони нагадували дуже підозрілу… ту саму від якої зазвичай стає дуже весело… Але нічого страшного тут теж не трапилося, просто трошки легше стало крокувати повз незвичну поляну різнотрав’я. Сказати по правді Діана сумнівалася, що це все сталося насправді, адже все відбувалося якось… підозріло легко.

Та тут збіглося багато різних чинників. Починаючи з мрійливої особистості дівчинки, до її віку та світосприйняття. Наприклад, як все це виглядало для звичайної дорослої людини?

Зал з коштовностями мусив пробудити в людині жадібність. Зазвичай всі ті, хто проходили це підземелля починали гребти все підряд. Набиваючи важким коштовним камінням кишені та сумки та тим тільки більше ускладнювали собі життя. Адже з несподіваним тяжким вантажем треба було йти далі. Часто люди на піку емоцій та сварок просто вбивали один одного з жадібності. Та й через погане освітлення Діана не помітила всі ті скелети, що лежали серед коштовного каміння.

І найголовніше — «світлячки»… Ці маленькі кульки світла реагують на емоційне тло людини. Тобто якщо людина злиться, то і ці світлячки стають дуже агресивними. Особливо коли люди починають їх роздратовано відганяти від себе. При бажанні ці маленькі створіння могли пропалити в тілі людини невеличку дірочку… І не одну…

Проходити лабіринт з повними кишенями тяжкого каміння — дуже погана ідея. Тому ті, хто виживали в першій кімнаті, гинули від пасток стародавніх руїн. Їхні білі кістки лежали усюди по канавах лабіринту.

Що ж, переходимо до наступної кімнати з барвистими рослинами. Зазвичай вони викликають у людини сильну втому. Тому тут помирали прямо у сні. Але якщо поряд з вами маленькі світлячки, то при взаємодії з цими рослинами ви почнете відчувати себе як після масажу, що тонізує. Але на цьому випробування не закінчилися. Скоріше до цього був лише грубий «відсів» кандидатів.

Несподівано Діана зустріла людей, які спали на травичці. Серед них була жінка одягнена у білий халат. На її беджі було указано, що вона дослідник якогось там відділу (англійську мову Діана знала на «так собі»). Звали жінку Бріджит Джонах. Поряд лежало ще двоє чоловіків, судячи з одягу теж дослідники. Проте в них не було беджа. Ще був хлопець її віку, можливо теж навчався, як і вона у дев’ятому класі. Кишені всіх були повністю наповнені коштовним камінням. Найменша кількість була лише у жінки дослідника.

Тяжко зітхнувши, (мама вчила Діану поважати дорослих, а в школі казали треба завжди рятувати інших з біди), дівчинка почала спустошувати кишені сплячих. Треба сказати, що попри свій зріст, Діана змогла сама відтягнути Бріджит трохи далі від небезпечної трави. А все завдяки заняттям з медичної підготовки, яку лише нещодавно ввели у школах. На жаль на цьому «суперсила» Діани скінчилися.

— Казала мені мама брати з собою бутерброди, — філософськи зауважила дівчинка звертаючись до себе. Присівши біля тітоньки дослідника Діана роздумувала, як же їй притягнути сюди ще трьох.

— М-м-м…

— О, прокинулася. Цей вста… так… ге ап.! Гтам… тьху… гетап!

— А? Який ще гет? — Сонно перепитала жіночка на ламаній російській мові. — Дівчинка? Що ти… Де Єгор? Віктор… Шон?

— Оно вони. Я тільки вас змогла сюди відтягнути. — Показала у бік саду дівчинка.

Так завдяки посильній допомозі тітоньки Бріджит, Діані вдалося таки транспортування ще трьох людей. Після цього вони один одному розповіли про свої пригоди. Правду кажучи, Діані не сподобалася їхня історія… звичайно! Їх увійшло одинадцять, а залишилося лише четверо. Що тут робила Діана зрозуміло, а от що тут робив Єгор, наймолодший в цій компанії було не зрозуміло. Бріджит пустилася в плутані пояснення, що хлопчина родич Віктора (одного з дослідників) і що він тут за дозволом високого начальства. І так далі… Більше було схоже на те, що багатенький хлопчина просто побажав подивитися власними очима на неймовірну «прозору стіну».

Далі вони всі потрапили в ту саму кімнату, де знайшли неймовірно багато покладів дорогоцінного каміння. Коли жінка згадала про камені, то якось трохи перелякано здригнулася, проте Діана цього не помітила. Далі більшість людей загинули у смертельних пастках. Ті хто вижив дісталися цього саду і впали вбиті втомою.

Той факт, що до цих людей треба ставитися з пересторогою Діана зрозуміла, ще коли почула російську мову. Чомусь це було якимось… маячком? А після слів Бріджит про «лютих світлячків» в цілому переконалася, що краще не довіряти їм. Прикривши свій рюкзак вона пильнувала, щоб ніхто не здогадався про її маленьких знайомих. Щодо власної історії то всі відповіді Діани зводилися до: «а фіг його знає, як воно так вийшло!» Її головний спосіб який діяв на дорослих при окупації називався — прикинутися тупеньким капцем.

Нові супутники крокували невпевнено попереду, першим у процесії був Віктор, високий світловолосий чоловік. Далі за ним йшов важко дихаючи, його родич Єгор. Інший чоловік з ім’ям Шон йшов у кінці.

Так, поступово широкий коридор несподівано закінчився. Перед людьми постали дві двері. Права була відлита повністю з благородного металу. Золоті двері вкриті витонченими візерунками притягували погляд. Кожна форма складалася у неповторний геометричний орнамент. Діана трошки нахмурилася, чомусь візерунок на цих дверях здавався їй дещо знайомим. Також вже традиційно на дверях світилися викарбувані символи стародавньою мовою. Діана прижмуривши очі ледве прочитала слово «Скарбниця».

Другі двері не мали настільки приголомшеної блискучості. Навпроти, зроблені зі звичайного дерева виглядали, як бідний родич на фоні золотих. Більше було схоже, що ці двері колись використовувалися для зберігання мотлоху на старому горищі.

Трошки потоптавшись поряд з дверима, Віктор скомандував привал. Заодно треба було подумати як відкрити ці дві двері. Адже кожна з них була замкнена. Єдина різниця на дерев’яних дверях замок виглядав не таким солідним та складним, як на золотих. Діана втомлена довгою дорогою та великою кількістю подій присіла біля стіни. По старій звичці кинула на підлогу рюкзак та присіла. Несподівано з нього вилетіли невдоволені світлячки та почали кружляти поряд з дівчинкою.

— Ну-ну, пробачте, я просто дуже втомилася. Чи ви хотіли, щоб я сиділа на холодній підлозі?

Схоже світлячки не дуже то й злилися, просто більше нервували. Помітивши, що розмови та шурхіт стихли Діана подивилася на оточення. Бріджит перелякано закрила собою хлопця, а інші двоє чоловіків напружено спостерігали за світлячками.

— Вони не чіпають, якщо їх не чіпати, — не знайшла нічого кращого сказати Діана. Хоча вона навіть і не здогадувалася, що її слова звучали більше, як погроза, а не як заспокоєння.

Важко передбачити, щоб сталося, якби не один зі світлячків пройшов крізь золоті двері. Несподівано складний механізм почав видавати часті клацання, а згодом двері відчинилися самі по собі. Перед людьми відкрилася справжня скарбниця! Довкола лежало безліч різноманітних предметів розкоші, а ще золото… дуже-дуже багато золота! Гори золотих злитків, набагато більших ніж здатні підняти руки. Різноманітні коштовності сяяли яскравими барвами.

І якщо усі заворожено роздивлялися неперевершені ювелірні витвори, то Бріджит хмуро оглядала високу стелю намагаючись зрозуміти звідкіля у цій величезній кімнаті настільки яскраве освітлення. Поступово люди розійшлися по різних частинах скарбниці намагаючись знайти, щось корисне. А також можливо знайти дещо за допомогою чого можна буде вийти з цього небезпечного місця.

Діана ж слідувала усюди за світлячками, які повели її в іншу кімнату за дерев’яними дверима. Замок легко піддався після того, як один зі світлячків пролетів крізь дерево. Невеличка кімната була дійсно схожа на якусь стару підсобку для зберігання всілякого мотлоху. Серед старого сміття та пилу дівчинка побачила якийсь блискучий предмет.

«Схоже вони сюди мене за цим… привели? — Діана з деяким подивом роздивлялася старий залізний посох. — Важкенький, схоже він цілком відлитий з металу! Заждіть, вони ж не хочуть, щоб я з ним таскалася усюди?!»

Судячи з того як радісно кружляли навколо світлячки саме цього вони і хотіли. Тяжко зітхнувши дівчинка повернулася до скарбниці. Інші були зайняті своїми справами і не звертали на неї ніякої уваги. Присівши на край скриньки з золотими монетами Діана спостерігала за своїми несподіваними попутниками. Єгор приміряв корону з діамантів та рубінів. Бріджит знайшла якусь стародавню книгу та уважно щось там намагалася прочитати. Віктор з деякою цікавістю розглядав келих прикрашений смарагдами, а Шон вже десь надибав собі справжній меч і зараз розмахував їм певно якось по своєму перевіряючи.

Вся ця розкіш спершу збила з пантелику Діану, але зараз трошки заспокоївшись вона почала пригадувати, що саме постійно хвилювало дівчинку. Вона ж забула основний сенс існування Підземель! А це — зброя для героїв! Дівчинка почала пригадувати усе, що було зв’язано з проходженням подібних веж. Всі Підземелля описані у серії книг «Крафтового світу» мали своєрідні притаманні особливості. Перше це темний простір у якому підсвічувалися тексти стародавньою мовою. Далі усі Підземелля були у формі веж, але стиль кожної з них відрізнявся від території на якій знаходилася.

«Основний сетінг світу був навколо кількох морів та океану. Очевидно, що в стародавні часи більшість транспортних шляхів для торгівлі та війни були морськими. У густих лісах панувала раса дріад, яка не дозволяла просто так вирубати свої володіння для будівництва доріг чи полів під посіви. Тому судноплавство, як і піратство мали великий вплив на повсякденне життя цього світу». — Діана навіть трошки себе похвалила за те, що так добре пам’ятає деталі на які зазвичай не звертають увагу читачі зосереджуючись на відносинах головних персонажів.

У розповідях кожний раз таємнича зброя з’являлася несподівано та не можливо було передбачити що саме стане цією самою «зброєю». Це могла бути як виделка, так і величезний меч. Та не це хвилювало Діану на цей час. Якщо вони дісталися скарбниці, то скоро повинен буде з’явитися «господар» Підземелля. У книгах ними виступали стародавні маги, що запечатали себе у різноманітних предметах — героїчній зброї. Вона давала можливість людям отримувати неймовірні магічні сили.

«Можна вважати, що ви вибрали те що хотіли узяти із собою?» — несподівано прозвучав голос.

Люди трохи здивовано подивилися на невисокого худорлявого чоловіка. Його обличчя було приховане під капюшоном. Він був одягнений у довгий чорний каптан розшитий золотими нитками, та прикрашений витонченими металевими застібками. На плечах була накидка зроблена з чорного пір’я переплетена з різноманітними прикрасами схожими на обереги. На широкому шкіряному поясі висіли такі ж самі дивні прикраси, що більше були схожі на обереги чи магічні амулети. На думку Діани для повного завершення образу варлока не вистачало лише якогось могутнього посоха, який би епічно підсвічувався приглушеним червоним сяйвом!

Лише після думки про «епічний посох» дівчинка поглянула на предмет, що тримала у своїх руках. Не те щоб вона сильно зраділа… Але певне піднесення було. Можливо вона теж зможе отримати незвичайну силу?

«А може?... — трошки дозволила собі помріяти Діана. — Та ні, я ж по віку точно не підійду. У сюжеті серед підкорювачів Підземелля не має ні одного героя молодшого за сімнадцять років. Там здається щось було про неможливість утримати у молодому тілі сили древніх магів».

— Ти ще хто такий?! — вигукнув Шон, наставивши проти «варлока» знайдений меч.

Господар Підземелля підняв вище свою голову, скинувши капюшон уважно подивився на кожного з присутніх. Зовнішність мага нагадувала їй чимось їхнього вчителя з історії. Таке ж іронічне, трошки втомлене лице, але і було в ньому щось незвичне. Діана припустила, що це через очі, адже вони не просто були сірого кольору, але й світилися так, наче хтось підсвітив їх ліхтариком.

— У нас проблема. Чи мені це здається?.. — знову запитання.

— Про що ти? Що тут до біса відбувається?! — не витримав Шон, для ефектності погрозливо махнув мечем перед собою.

— Тоді вважаємо що ви обрали свої предмети. — проігнорував чоловіка маг, невдоволено подивившись у сторону Діани.

«Ой, схоже я дійсно взяла щось, що не треба було», — подумала дівчинка збираючись покласти посох назад на своє місце.

Але тут втрутилися маленькі світлячки! Вони почали роздратовано літати коло невдоволеного господаря Підземелля, намагаючись ніби щось довести. Кілька разів відмахнувшись від настирливих кульок світла він ще більше скривився. Усі присутні лише здивовано переглядалися, очікуючи подальший розвиток подій. Прикривши очі господар Підземелля завмер ніби перетворившись на статую. Навіть якщо хтось хотів щось зробити чи сказати вони просто не могли цього зробити. Їх тіла теж ніби заклякли і не піддавалися ніяким діям. Те саме стосувалося і голосу.

— Добре, — якось приречено видохнув маг. — Думаю, ми розв'яжемо це питання дещо інакше. Якщо вже все вийшло таким чином, то можливо і не все так погано, як мені здається.

— А? — Діана не могла повірити в те що чує.

— То що думаєш мені легко тут обирати? Тільки подивіться, оцей, — маг зневажливо махнув рукою в сторону Шона. — Звідки стільки жадібності до влади? Я терпіти не можу королів, цісарів та князів, нехай вони йдуть туди…

— Куди пішов «руський воєнний корабель»! — додала автоматично Діана не задумуючись.

— Лісом густим. — Закінчив своє речення господар Підземелля, трошки заінтриговано подивившись у сторону дівчинки. — І ці двоє родичів… Ті, хто не вміють відстоювати свою думку, хто не має власної волі мені не цікавий. І залишається жінка у якої якась ірраціональна ненависть до тих хто не схожий з нею, та малятко з молочними зубами, що навіть із гнізда не вилетіло.

— Я б попросила не ображати. У мене вже кутні зуби, це по перше. А по друге, я вже маю паспорт! Тобто мені вже повних чотирнадцять років! — Образилася Діана. Кому ж сподобається, що його порівнюють з якимось немовлям?

Несподівано маг завмер, повільно розвернувшись усім тілом до дівчинки. Чомусь його погляд став зовсім іншим.

«Добрішим?» — здивовано подумала Діана.

Більше нічого не кажучи господар Підземелля підійшов ближче поклавши на лоб дівчинці холодні пальці. Її віки несподівано стали дуже важкими, чомусь сильно захотілося спати. Прикривши їх, Діана навіть крізь сон відчувала як на її лобі «варлок» малює якісь символи.

«Не по сюжету…» — пролунала думка у туманній свідомості.

Розплющивши свої очі дівчинка зрозуміла, що стоїть під широким дубом, а навкруги знаходилось величезне поле із спілої пшениці. Діана була одягнена у сорочку вишиту з геометричним малюнком.

— Ну звичайно! Усі ці геометричні малюнки у Підземеллі були мені знайомими! Це ж схоже на вишиванку! — збуджено вигукнула дівчинка.

— А, як я здивувався. — поряд несподівано з’явився невисокий хлопчина.

Він теж був одягнений у білу вишиту сорочку перев’язану шкіряним поясом. Прості льняні штани та чорні чоботи доповнювали звичний для українців образ. Єдине, що вирізнялося, то ті самі сірі очі та довге синьо-чорняве волосся.

— А цей во…

— Мені здалося, що в цій формі буде доречно спілкуватися з тобою. — Відповів хлопчина, взяв колосок дикої трави до рота. — До того ж це повинно зменшити напругу на твоє тіло. Не кожен дорослий може витримати…

— О… тоді зрозуміло. Напевно. Тоді… Ти хотів поспілкуватися? Чому?

— Ну, скажімо так… Не кожен день можна зустріти когось із моєї Батьківщини — Дикого поля.

— Хіба це не пісня… — пробурчала Діана собі тихенько.

— Ти не проти трохи поговорити? Ми тепер в одному човні, непогано дізнатися про нас.

— Т-так! — відчувала себе трошки зніяковіло і водночас збуджено Діана.

Спершу маг запитував дещо у дівчинки, інколи він відповідав на її плутані питання. Хоча потрібно сказати, що більшу частину діалогу потеревенила сама Діана. В неї стільки всього накопичилося за весь час, а поговорити було просто ні з ким! На щастя час у цьому місці плинув зовсім інакше. Не було ані вечора, ані ночі. Але і сонця на блакитному небі теж ніби і не існувало. Тихо шаруділо листя стародавнього дуба, інколи легкий вітерець пробігав пшеничним полем розносячи аромат свіжої землі та різнотрав’я. Виговорившись та вислухавши свого співбесідника дівчинка уперше за довгий час відчула справжнє умиротворення в душі спостерігаючи за хвилями пшениці, що тягнулася до самого горизонту.

— Тобі час йти.

— Уже? — Діана трохи засмутилася. Це місце чомусь їй дуже подобалося.

Компанія мага Хельда, що влігся їй на коліна спершу була трошки незвичною, але зараз вона відчувала, ніби знайшла найкращого друга! Судячи із задоволеного вигляду хлопчини, йому теж подобалася компанія енергійної дівчинки.

— Іди. Тільки пам’ятай…

— Добре, добре! Я все зрозуміла! Не хвилюйся! — помахала рукою Діана на прощання. — Я зроблю все, як домовилися!

Зробивши глибокий вдих вона спробувала ступити перший крок. Після чого провалилася у темряву, а за нею прийшла звична свідомість. Вона лежала на теплому піску. Поряд було чутно різноманітні розмови. Деякі голоси були знайомі, а от деякі…

Розплющивши очі Діана підтвердила, що вона дійсно лежить на піску. Повільно піднявшись, вона огледіла тих хто був поряд. Схоже Хельд мав рацію. Їх через аномалію перемістило десь у Межиземське море. А ще…

— Схоже ваша супутниця нарешті прокинулась, — посмішка осяяла прекрасне обличчя короля Рукха ІІІ.

— А… — Не змогла нічого промовити дівчинка. Хоч вона ніколи в житті не бачила в очі одного з героїв книги, але без усіляких проблем впізнала хто стояв перед нею!

Довге темне волосся казковим водоспадом спадало нижче спини. Високий, статний чоловік був одягнений на кшталт давніх царів, ніби зійшовши з картинок книжок по історії. Діана не могла точно схарактеризувати стиль до якого відносився його одяг. Тунікоподібне вбрання було характерне для азійських костюмів. Також був одягнений у штани, при цьому через плече була накинута тога. Не аби які дорогі прикраси прикрашали як шию, так і його зап’ястя на руках і на ногах. В цілому не дивно чому Діана так швидко його впізнала. Рукх був одним з най-най улюбленіших героїв серед дівчат, а головне презентувався, як видатний правитель дуже могутнього королівства Тринакрія, яке знаходилося на кількох великих островах.

— Йопт! Рукх, нащо ти так різко зупинився?! — Невдоволено спитав хлопець, що врізався у свого супутника.

— Пробач. — І знову м’яка посмішка.

Якщо до цього моменту Діана просто з подивом та деяким захопленням роздивлялася ніби кінозірку в реальному житті короля Рукха, то коли побачила хлопця поряд з ним шоковано замерла забувши, як дихати.

«Хвилинку, хвилинку, хвилинку… Цього просто не може бути! Лука?! Але чого він поряд з Рукхом?! Хіба вони не вороги?! Ні, ні, стійте. Лука спадкоємець стародавніх магів же відмовився від сторони добра та був за поганих хлопців!» — навіть не прикривала свого подиву дівчинка.

Несподіваний твіст сюжету почався куди швидше ніж очікувала Діана.