Що за цвях?

— Ай! Суко! Падло! — гарикнув хтось із горища.

— Ти там ок, тату? — спокійно запитала Емілі.

— Та, курва, хер його знає, маленька! — нагорі почувся грюкіт. — Я зараз цей дах розвалю, бляха!

— Вдарився? — перекидаючи панкейки на пательні, все так же незворушно мовила Емілі.

— А то як, рідненька! Самісінькою маківкою цвях піймав. Аггг!

— Злізай, я гляну! — мала переклала в миску останню партію млинців. — Може, до лікаря треба?

— Я знаю, куди мені треба! — вже на кухні сказав тато. — Я зараз тому всратому боброві так кабіну розвалю…

— А панкейки? — спокій Емілі дивував.

— Зараз, сонечко. — вже на порозі відповів тато. — Дах він зробив, зараза! А цвяхи загнути? Ооох, я до тебе зараз доберусь! — бурмотів дорогою тато.

Емілі вже дааавно звикла до батькового характеру. По-іншому навряд чи могло бути. Скорпіоновий хом’як як-не-як. Навіть не так. «Скорпіоновий, курва, хом’як», як жартували друзі Джорджа. Так, до речі, звали татка. Він був вибуховий стільки, скільки мала пам’ятала. На додачу до запального характеру мав страшну силу. Коли кажуть, що скорпіоновий хом’як може щура забити, то брешуть. От вовка — інша справа. Принаймні один такий хом’як був. Це Джордж.

Емілі з татком жили у двоповерховому будинку на самому краю Красного Поля. Не від «поле», радше від «поліс». Хоча, хто знає? А Красне, бо красивішого місця годі було й шукати. Особливо тоді.

Садиба впиралась спиною у зарості ожини. Вона оберігала від чагарника величезне подвір’я і ще більший сад. Це було єдине місце, де Джорджа ніхто не бісив. Він днями крутився біля своїх троянд, а вихідними возив городину з садовиною на базар. Хоч і психований, а клієнтів мав силу. Куди, таку смакоту ростив.

Емілі ж виповнилось дванадцять. Вона була аж занадто вмілою та самостійною на свій вік. У Джорджа не було жодного закутка в серці, який би не належав малій. «Дивись, доню, який метелик. Бачиш, не має хоботка. То Сатурнія, не пам’ятаю яка. Вона не їсть. Народжується тільки для того, щоб дати потомство. А оце мох. Глянь, один вид, а росте по-різному в затінку та на сонці.» — Джордж не проминав можливості навчити Емілі чомусь новому, звернути її увагу на щось цікаве. І красиве.

Так і жили: Джордж у саду, а Емілі в домашній бібліотеці, школі, поміж заростів ожини та у свого друга Алекса. Вечорами збирались у вітальні. Дивились телек та говорили. Особливо любили «про смішних», де хтось піймав роззяву і бехнувся чи хотів сальто крутонути, а встряг головою. Джордж дивувався різноманіттю виходок. Емілі ж думала, що тато був би чемпіоном серед смішних.

— Не помітив! — крикнув Джордж з порогу. Повернувся. — Чуєш, маленька, не помітив каже.

— Чого не помітив? — Емілі гортала якусь книгу у вітальні.

— Цвяха, каже, не помітив. От і не загнув. Ха-ха! — тато вже дзвенів тарілками. — То я йому навів різкість.

— Знову побився?

— Та, таке. Скоріше відмахнувся. — чутно, як поліз до холодильника.

— Що там пані Боня? Її вчора у школі не було. Заміну ставили.

— Дообре! Хворіла трішки. — Джордж стояв із мискою панкейків та банкою варення посеред вітальні.

— Дай голову гляну!

— Не треба. Пульт не бачила? — тато вмостився у крісло. — Мене Боня підлатала. І бобра свого теж. Хех! Треба завтра їм яблук віднести. Нарвеш, мишко?

— Ну, а то як, тату?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.