Перша перевірка

Бабуся операцію перенесла чудово. Завдяки грошам, отриманим мною від Крайнього, реабілітація тривала теж успішно. Мою відсутність посіпаки Гадюки (як я про себе називала тепер його) пояснили терміновим відрядженням. Свої люди у лікарні, так.

Що ж, я вчилася жити з цим дурнуватим чіпом. Спершу пішла до аптеки й накупила найсильніших заспокійливих, які тільки могли видати без рецепта. А потім приплатила – й мені виписали рецептурних. Однак вони капітально присаджували, і, ледь не втрапивши під колеса автівки на переході, від чого адреналін перебив дію ліків, я відмовилася від цієї ідеї. Медитації, позитивне мислення, щоденник – все це діяло не так гарно, як хотілося би. Я записалася до психотерапевта (ну так, чоловіків я трохи перестала боятися, якщо вони не скидалися на Гадюку). І, може, у процесі лікування і вибовкала би йому про чіп усередині, якби не помітила, що за мною стежать. Русявий парубійко не криючись ішов за мною прямо від клініки, а коли я підійшла до свого під’їзду, нахабно підморгнув мені, постукавши по голові там, де у мене лишився тонкий шрам від чіпу. Отож, до кінця відвертою з психотерапевтом я бути не могла. Звісно що лікування допомагало так собі.

Наближалося перше випробування, про яке попереджав Гадюка. Ще й листа надіслав, з нагадуванням: так і так, 30 липня чекаємо на вас, шановна Аніто Михалюк, біля американських гірок, які нещодавно відкрили в нашому місті.

Ненавиджу! О, ліпше ненавидіти, від цього очі не стають великими. Але, скажу я вам, виснажує.

Однак до місця призначення 30 липня дійшла я не такою бойовою. Страх висоти ще з вечора активізувався на повну. Уява звично підсовувала картини падіння, аварій, травм і просто дикої паніки від необхідності підніматися вище, аніж на пів метра. І, звісно ж, море крові на усіх деталях…

Як я не намагалася притлумити свої переживання, пригадуючи усі гарненькі романтичні сцени з фільмів, де герої, трохи похвилювавшись, зав’язують роман усього свого життя під час катання на гірках, допомагало це слабко. Серце стукало у ритмі пневмонічного молота, нудота підступала до горла.

Біля огорожі з рейками на мене вже чекав Гадюка у камуфльованому костюмі та окулярах, зі спортивною сумкою на плечі. Він розплатився з працівником у фірмовій футболці й відіслав його владним жестом руки. Я приречено підходила й думала: сенс триматися за таке життя, якщо тепер повсякчас ризикуєш двинути коні через той клятий чіп.

— Веселіше, Михайлюк! — привітав мене Крайній, хоча на його пиці жодних веселощів не відбивалося. Навпаки – очі стали ще хижішими. Що геть не додавало мені ентузіазму.

— Сідай, — коротко наказав він. Та мої ватяні ноги не слухалися навіть мене, що вже казати про те, щоби підкорятися якомусь гидкому Гадюці?... Тому Крайньому довелося підняти мене й посадити в ту металеву гусеницю.

— Ти тхнеш, — проказав він мені на вухо. — Погано борешся зі страхом, якщо так пітнієш. Зберися!

І залізна дорога рушила. Очі й без того заледве не тріскалися, а як тільки тіло помчало вперед, голова неначе вибухнула.

І я заверещала.

Я кричала так, що ледь не рвалися голосові зв’язки й не лопалися барабанні перетинки. Силою свого горла я билася за своє життя. Ні. Я просто викрикувала свій накопичений за усі роки мого життя страх. Смерть підступала семимильними кроками, і єдиний мій роман за цих гірках буде саме з нею.

Моя голова безладно метлялась у спробах якось вирватися з тієї смертельної напруги. Навіть не розумію, як я устигла помітити, що Крайній з перекошеним обличчям кинув блокнот, де робив свої записи, вимкнув рубильник гірок і сягнув до сумки, витягнувши якусь пласку штуковину.

В очах засвітилися нечіткі вогники, і ця картинка так і застигла на помаранчевих відтінках.

«Дивна якась ця смерть», думала я, «нічого не відбувається. І чого я боялась?»

Але щось таки відбувалося. Наче крізь туман, я відчула доторки, нечіткий гул і якісь голоси. Це певно, душа вже відлетіла від тіла, але фантомні болі, чи як воно там зветься, досі відчутні. Тільки шкода, що не встигла сусідці приплатити, щоби вона бабусю доглядала. Чи то пак, треба було організувати щомісячні перекази, бо ця така, що гроші може узяти, й нічого не робити.

Аж раптом щоку обпік різкий біль.

— Ай! — заволала я. Як на фантомність, це було доволі боляче! Хто ж так глумиться над мертвим тілом?

Я моргнула. Помаранчева імла перед очима почала розсіюватися, набираючи рис розлюченого обличчя Крайнього. Я так і знала, що він сатана з пекла!

— Ти дурепа! Ледь не вмерла! Чого ти так боїшся за свою сраку?! — волав Гадюка мені прямо в обличчя, бризкаючи слиною. — Чого ви всі так боїтеся за неї, один з десяти …

Він осікся. Та мені було не до того, щоб уточнити, що стається з дев’ятьма невдахами, мене цікавила тільки власна безталанність.

Я підвелася на ліктях. У руці стримів катетер, від якого тяглася трубка крапельниці. А лежала я у тій же палаті, де мене оперували раніше.

Не померла. Задовбало. Я б уже така, що, доки адреналін притлумлений, то й склеїла би ласти. Тільки спершу вирішу питання з сусідкою.

Крайній пересунув якийсь бігунок на тій пласкій штуці, що її витягував біля гірок, і прошипів:

— Ледь не зіпсувала мені обладнання! — він потрусив тим пристроєм. — Якщо не старатимешся, постраждаєш не лише ти, затямила?

Мені здалося, що моє перелякане обличчя цього разу принесло йому задоволення. Дивна якась терапія – лікувати від страху страхом.

Та його погрозу я зчитала. Він усе про мене знав, і про бабусю теж. Тому я не мала вибору, як дійсно старатися, коли мене відпустили додому.

І цього разу в мене виходило. За кілька днів жодних страхів. Мені здавалося, що кров застигла в моїх жилах. Що ж, житиму такою собі Сніговою Королевою. Головне – пройти усі випробування, щоб той чорт відчепився від нас зі своїми експериментами.

А 5 серпня мені надійшов виклик до поліції. Очі звично полізли на лоба, заледве устигла переключитися на цікавість. Та поліція – це серйозно. Де ж я устигла вляпатися? Боятися поліції, певно, генетично закладено в кожному із нас.

6 серпня я увійшла до відділку зі своєю перепусткою. Черговий супроводив мене до кабінету дільничного. Серце почало розганятися. От, увійду з очима, як у сови. Як там у бойовиках? Герой кидає виклик поліції, бо вважає їх продажними.

Захопившись візуалізацією сцен із побиттям корумпованих силовиків, я штовхнула двері потрібного кабінету й увійшла. У кабінеті сидів не лише знайомий з дитинства дільничний дядько Петро, але й молодий, одягнений у штатське, русявий хлопець.

«Класний», подумала я. «Певно, практикантом буде». Відчуття симпатії ще трохи притлумило страх.

Русявий озирнувся й глянув на мене. О ні, його погляд був занадто впевненим, як на новачка. Сірі очі просканували мене за мить, я відчула, як спершу зашарілась, а потім зніяковіла.

— Пані Михайлюк, — звернувся він до мене, доки ніяковість переростала у страх, — присядьте, а я поки розкажу вам, для чого ми вас викликали. Перепрошую за те, що потурбували. Капітан Зарнюк.

Говорив він поштиво, та у голосі звучав метал. Моя цікавість нарешті перетворилася на природню, а не силувану, бо, якби мене у чомусь звинувачували, розмова була би зовсім іншою.

Однак за хвилину пульс знову почастішав: Зарнюк пояснив, що головне управління СБУ розслідує низку злочинів проти людства, в основі яких незаконні медичні експерименти. Мовляв, на руках цих шахраїв уже кілька трупів, а ті, хто вижив, задіяні у торгівлі людьми.

«Чорт!» забилася у моїй голові думка, «що робити? Може, написати цьому клятому Гадюці? А чому цей симпатяга каже про це мені?»

— Аніто! Аніто, ви мене чуєте?! Що з вашими очима? — русявий красунчик трусив мене за плечі.

Я шумно видихнула й спробувала зосередитися на відчутті зловтіхи: Гадюку впіймають і посадять. Але воно ніяк не могло притлумити страх за бабусю: раптом цей хворий виродок їх випередить? Або купить? А що за торгівля людьми? О Боже!

— Я просто…. Хворію, погано почуваюся, — знайшлася я.

Повагалася й усе ж спитала, прикриваючи очі рукою:

— А чому Ви мені про це розповідаєте?

— Аніточко, ми не затримаємо тебе довго, — утрутився схвильований дядько Петро. — Просто камери спостереження зафіксували, як ти виходила з однієї з їхніх вірогідних лабораторій.

Паніка просто-таки затопила мене. Я смикнула сумку, зламавши замочок.

— Там … там мої ліки! — махала руками я, витріщаючи очі.

Зарнюк вихопив з моїх рук сумку й рвонув навпіл. Під сильними руками дерматин затріщав і розірвався, увесь вміст посипався на підлогу. Я заледве випорпала з чарунки пігулку, кинула під язик й заплющила очі. Голова кипіла, я ж намагалася думати про звабливі сірі капітанові очі та сильні руки.

Чи то таблетка подіяла, чи думки, але я відчула, як мене відпустило. Капітан узявся телефонувати на «швидку». Неприпустимо! Я розплющила очі й пробелькотіла:

¬— «Швидку» не треба! Мені вже легше. Але… можна, я завтра прийду?

Капітан, який відклав телефон й заходився збирати мої речі з підлоги, знову пильно глянув на мене:

— Гаразд… Але я візьму по одній із Ваших таблеток, домовились? — і підозріло прищурився.

«Хоче на аналізи віддати, чи не в них якісь експериментальні речовини», здогадалася я навіть попри гармидер у голові. «Хай шукає, Голмз на мінімалках».

Я вийшла й помітила, що не усі речі зібрала. Телефон лишився там! Я залетіла й побачила, як Званюк вставляв батарею у мій пристрій і закривав його.

— Ддякую, що зібрали! — пробелькотіла я, вихопила телефон з його рук і побігла надвір.

Там одразу ж накнопала повідомлення Гадюці. Відповідь прилетіла одразу ж: «мовчи й далі, інакше постраждаєш не тільки ти. Змінену адресу скину пізніше. Етап номер 2 відбудеться за графіком».

Прилетіла додому, серце стукало як навіжене. Заледве віддихалася, як помітила на столі дві чашки із залишками чаю.

— Та чоловік тут один приходив. Перевіряв плиту, — бабуня заходилася витирати зі столу. — Такий дивний, все щось говорив про те, що не лише справні газові пристрої рятують життя, але й уміння тримати язик за зубами.

Скотина! Воно вже й бабусі погрожує!

Я ще сходила наступного дня до поліції, щоб вони самі не заявилися додому. В кабінеті, на щастя, сидів лише дядько Петро. Я наплела йому, що там, на краю міста, помилилася дверима, що шукала кабінет психолога (нагуглила, що там по сусідству таки була одна приймальня), що до таких станів, як учора, мене довели нерви через бабусину операцію та інші блаблабла. Дядько Петро усе записав, поспівчував мені й відпустив.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.