Повернення в дикий світ минулого

Першим до тями прийшов Ждан.

Він лежав на холодній металевій стіні корабля, який, судячи по всьому, лежав боком.

Не віривши в те, що цілий і неушкоджений, він обмацав себе руками, а потім озирнувся навколо.

Поруч лежали ще троє людей. На вигляд вони також цілі, але й ознак життя не подають.

По всьому тілу Ждана пробігли мурашки, серце забилося з більшою силою.

— Невже я один? Я вижив після аварії корабля! І що страшніше, я на поверхні… Та це ж мрія! Напевно, буде самотньо, але все краще, ніж жити у більш-менш мирній атмосфері під тиском законів. Нарешті я покажу себе у світі беззаконня.

Закінчивши свій монолог, хлопець почав думати над тим, як вибратися звідси. Спочатку він подивився на міцно замкнені гермодвері, але його увага швидко перейшла на ілюмінатор. Вікно було не велике, але цього може вистачити, щоби вибратися.

Кухар рішуче вирвав і без того не закріплену трубу зі стіни і, розмахнувшись, ударив по склу. Перешкода дзвінким звуком відповіла нападнику, але тріщини вона не дала.

— З чого зроблено це бісове скло? — подумав хлопець, але продовжив стояти на своєму, пробуючи пробити ілюмінатор слабкими, але різкими ударами, наче тараном. Складнощі надавало ще й те, що з точки зору людини, вікно знаходилося на стелі.

Довго він намагався пробитися назовні, але міцне скло не думало піддаватися. В результаті Ждан у гніві викинув трубу і та з ще гучнішим дзвоном упала на металеву підлогу.

— Щоб тебе! — не в силах контролювати себе, кухар почав бити стіну ногою. Трохи заспокоївшись він сів на підлогу і погруз у своїх думках.

У цей час прийшов до тями Грегор. Молодий пілот спочатку озирався на всі боки, ніби не розуміючи де знаходиться, потім його погляд став чіткішим, а обличчя округліло в страху.

— Ми що... розбилися? — тремтячим голосом спитав він у розлюченого вцілілого.

— Хм, я вже думав, ви всі померли. Зважаючи на все - так, це корито не долетіло. — сповненим невдоволенням голосом Ждан відповів пілотові.

— Ну, зараз найголовніше – не панікувати. Разом ми впораємось із труднощами. Я вірю у нас! Як тебе звуть, доречі?

— Я Ждан. Місцевий кухар. Ну, тепер я, як і ти, виживальник у старому світі. У колисці людства. Тут ми віддані лише собі.

— Це жахливо! Ми ж легко загинемо тут не заздрісною долею! Потрібно знайти старшого пілота. Він точно зможе полагодити човен.

— Е-ні. Забудь. Це погана ідея, невже хочеш повернутися нагору? Там же нудьга!

— Там мені подобається набагато більше, ніж тут. — після цих слів Грегор спробував підвестися на ноги, але відразу відчув гострий біль у нозі та знову впав лицем до підлоги. 

Звернувши увагу, він помітив викрутку, що стирчала зі ступні, повністю вимазана в крові. — От чорт! Я, я, я поранений! Я не відчуваю пальців на нозі! Треба щось робити! — розгублений пілот з легкістю витяг чужорідний об'єкт і з рани відразу ж потекли товсті струмені крові.

— Я зараз вирублюся. Голова паморочиться. — притискуючи рану долонями, сказав пілот. Другою рукою він зняв свою шапку і голосно видихаючи почав махати на себе долонею. — Потрібно на свіже повітря...

— Тоді я розчарую тебе. Це скло настільки міцне, що як би я не намагався... — репліку Ждана перервав дивний звук, схожий на скрегіт пазурів по металі. — Ти це чув?

— Це важко було не почути... — звук повторився, але вже ніби ближче. Потім удар. Прямо в стелю, після чого залишилася видима вм'ятина.

— Це явно не на добро. — занервував Ждан, потягнувшис руку до Максима і довго зволікаючи дістав з кобури револьвер.

— Ти вмієш користуватися цим?

— Думаю, впораюся. — після цього звук повториться, але скрегіт і наче чиєсь гарчання ставали дедалі гучнішими.

Тепер кожен звук відчувався вібрацією по всій каюті. Щось зовні розриває обшивку корабля. Щось посилено хотіло пробратися всередину. 

Стіна прогиналася все сильніше, а скрегіт ставав все більш нестерпнішим. У цей момент прийшла до тями Сафіра. Тільки-но вона розплющила очі, як стеля розірвалася і розігнулася. Утворилася рівна дірка, по краях якої було стирчали довгі, немов ікла шаблезубого тигра, пазурі на трьох пальцях. Потім у кімнату повільно почало полазити мерзотне, пульсуюче, звивисте мацало, з якого постійно капала в'язка рідина. Кінчик цього мацала наче змій оглядав кімнату, а потім його щось різко потягло назад.

Пазурі монстра ще більше розширили дірку, і тоді в каюту просунулася восьмиока витягнута бліда морда монстра, розміром у половину дорослої людини. Він завмер і довго принюхувався, поки решта людей у ступорі спостерігала за видовищем.

Істота вишкірила зуби і несподівано подивилася в бік пораненого пілота. Воно активно почало смикатися і намагатися протиснутися в дірку.

— Застрели його! — крикнув стривожений Грегор.

Рука Ждана смикнулася і всіх присутніх оглушив постріл, який кілька разів відбився від замкнених металевих стін і вдарив по вухах з величезною силою, віддаваючи нестерпний звон прямо в мозок. Чудовисько спіймало кулю, заревло ще сильніше, проте тепер, здається, розлютилося на повну. Ждан зробив ще пару пострілів. Чудовисько зупинилося і від болю навіть почало вилазити назад. 

Грегор зібравши сили в кулак стиснув закривавлену викрутку і встромив її прямо в око ворогові, від чого той зашипів, затріщав і зляканий вискочив назад назовні. Звук його пазурів, що падають на асфальт почав віддалятися, поки зовсім не зник. Люди могли зітхнути спокійно. Але чи на довго?

— Воно пішло? — стривожено спитав механік.

— Зараз... — Ждан повільно підвівся і обережно просунув голову через рваний отвір. Зовні монстра не було видно.

— В мене погана і хороша новини.

— Що там?

— Тут... — Але раптом кухар відчув, як щось усередині схопило його за руку і потягнуло назад у каюту. Хтось відкинув його в стіну, і через короткий час хлопець побачив прокинувшогося Максима. Він міцно вхопився в руку людини, що тримала пістолет і з невдоволеним обличчям вирвав зброю з хватки кухаря.

— Ніколи, ніхто не чіпатиме мій пістолет. — холодною сталлю сказав дід.

— Гаразд. Вибачте. — злякано Ждан відпустив зброю і підняв долоні перед собою.

— Ну, то що за новини? — перевіривши барабан із патронами, продовжив тему старий.

— Е-е так. Ми знаходимося недалеко від злітного майданчика на нашій станції. Проблема в тому, що судячи з усього, корабель розірвало. Навколо нас багато уламків але житловий відсік цілий. З хорошого, це те, що чудовиська не видно ніде.

— Батьку! — уперше за цей час голос подала Сафіра. Не звертаючи ні на кого увагу, вона кинулася в отвір у стелі.

— Ні, стій, почекай! Там може бути небезпечно! — Максим охопив її руками, тримаючи так міцно, що та не могла навіть дертися.

— Притримайте її, а я вилізу та перевірю оточення. Я так розумію, сюди проник демон? 

— Так, якась мерзенна до нудоти істота намагалася вдертися сюди. — утримуючи поранену ступню, відповів Грегор.

— Сафіро, заспокойся! Тихо! Я знайду твого батька, даю слово. Але зараз ти займешся раною хлопця. — ледь утримуючи дівчину, що прощається спробував переконати її Максим.

— Але ж батько...

— Він, напевно, вижив. Подивимося, що з човном... — капітан повільно відпустив дівчину, яка потроху втихомирилася, вона виконуючи домовленість дістала переносну аптечку і почала щось там шукати.

Тримаючи в руках пістолет, Максим сміливо виліз у отвір і на весь зріст став на шматку корабля.

Вони опинилися на злітному майданчику, довкола з асфальту стирчали десятки гострих шматків обшивки човна, проте ні сліду вантажного відсіку, генераторного та кабіни пілота. Немов під час падіння корабель розірвало на шматки і розкидало по окрузі. Безліч калюж, машинного мастила, води та крові.

— Ви поранили монстра?

— Так, наче успішно вигнали його! — гордовито відповів Ждан.

— Тоді вилазьте. Якщо його тут немає, то найближчим часом до нас не сунеться! Як там поранення?

— Все добре, я обробила рани, зупинила кровотечу, але на відновлення знадобляться тижні. — відповіла медсестра.

— Гаразд, я маю розмову до нашого пілота…

Першою назовні вилізла Сафіра. Побачене привело її в ступор. Вона не могла повірити, що втратила батька, тому забувши про пораненого, вона ще недовго думаючи різко спустилася на землю і побігла в комплекс.

— Гей! Ти куди зібралася? — кричав їй наздогін Максим, але та ніби вимкнула слух, прямувала до будівлі.

— Гаразд, сподіваюся, монстр її не зжере. Гей, кухаре, наздожени, або знайди її, а за одне приготуй пожерти щось, ми тут надовго. Але спочатку витягни пілота до мене. — командував капітан.

— Як накажете, пане. — ніби забувши про свої плани, Ждан знову підкорявся наказам і правилам, що вилітали з вуст старого. Хлопець допоміг піднятися на ноги молодшому пілоту, а потім пвдняв його собі на руки. Далі Максим узяв за плечі юного механіка і витяг його на борт розбитого корабля.

— Вільний. — махнув головою капітан і Ждан поспішив за Сафірою до комплексу.

— Тепер я пізнаю в тебе все, що  хочу знати. — нависаючи над пораненим, мов тінь, Максим розминав шию і пальці, а потім дістав зі свого підсумку на штанах штик-ніж.

— Я чесно, не знаю що вам і сказати... — переляканий Грегор почав вирячитися назад, поки не дійшов до краю.

— Не бійся, тортур не буде, якщо я почула вважати тебе невинним...

— Я все розповів би і без вашого тиску...

В той час Ждан вже був біля входу у двоповерховий бетонний комплекс. Уламки скла лежали по всьому периметру будівлі, а відчинені метаоеві двері гойдалися на вітрі з легким скрипом.

— М-да, швидко закінчилося моє анархічне життя… Ну нічого, побачимо, як вони співатимуть завтра, коли за нами не прилетять. На одних консервах довго не проживуть. — підбадьорував себе кухар і сміливо увійшов до будівлі.

Це був вхід ведучий до приєднаного до станції невеликого ангару, для персоналу, що обслуговує стародавні знахідки та човни, які прилітають сюди. Вхід у серце станції був трохи лівіший, у стіні навпроти великих воріт, куди зазвичай проїжджають машини.

Незважаючи на безлад після спірної погрузки, Ждан легко пройшов це приміщення і тепер потрапив у саму будівлю. Усередині воно виглядало навіть красиво, рівномірно пофарбовані в сірий колір стіни, навісна стеля, люмінісцентні лампи і безліч дверей, що стоять навпроти один одного, майже ідеальна симетрія, шкода, що підлогу постелили абияк.

Дивно, що світло не вмикалося, мережа вітрогенераторів справно працювала перед вильотом, а завжди заряджені акумулятори повинні тримати заряд при повному навантаженні цілу добу.

— Чортовий шторм, чортів капітан, чортові закони... Не збираюся служити я під твоїм командуванням! Як я взагалі тепер можу приготувати їжу, якщо нема електрики? — блукаючи напівтемними коридорами, думав уголос Ждан, поки не дійшов до їдальні.

Замок на подвійних дверях був збитий, а з кухні іноді долинав стукіт каструль та столових приладів. Хлопець відбросив непотрібні думки і зосередився на невідомому відвідувачу. Озброївшись найближчою табуреткою, він робив повільні й обережні кроки у бік проходу до кухні, двері якої були навстіж відкриті.

Проковтнувши слину він глибоко вдихнув і з криком люті змішаної зі страхом він увірвався до приміщення, розмахуючи дерев'яними меблями на всі боки

— Гей, стривай, не треба, будь ласка, зупинись! — за його оглушливим криком він ледве почув знайомий тонкий голосок, який змусив хлопця заспокоїтись.

— А? Чого? Це ти, Сафіро? — немов статуя він завмер, не до кінця розуміючи суть справи.

— Так, пробач. Я не хотіла красти... — з другого боку столу стояла налякана дівчина, тримаючи на одному плечі рюкзак, що перекинувся на перед.

— Ти мене злякала! — Ждан відкинув табурет убік і, тримаючись за груди, сперся на кухонний стіл, щоб не впасти. — Знаєш, я боявся, що тут монстр, і, чесно кажучи, вже змирився з долею.

— Це просто я. — вона поклала рюкзак на підлогу та розкрила себе, розставивши руки по бокам. 

— Так, тепер я бачу. Доречі, навіщо тобі рюкзак і навіщо ти... А-а... — розуміючи закивавши, він хитро посміхнувся.

— Розумієш, я вирішила піти, покинути цю станцію. Я маю знайти батька! Але без їжі та спорядження я точно не зможу довго продовжувати пошуки... Я хотіла набрати запасів...

— Мені все одно навіщо ти крадеш із кухні продукти. Але я поважаю твій настрій. Ти робиш усе, що зхочеш, і що допоможе тобі вижити. Розумію. Забирай все, що завгодно. Я й сам думав покинути це місце.

— Ти не сердишся?

— Серджусь? Так, раніше я б розлютився, якби сторонній заглянув на кухню без мого дозволу... — поки вони розмовляли, Ждан підійшов до металевої шафки, на якій висів кодовий замок, підібравши цифри він відчинив сховище і продовжив. — Можливо, я б навіть поліз у бійку. Бо тут моє царство. Але це було у минулому. — тут він дістав із шафки шаблю морського флоту з минулого, на вигляд у відмінному стані. — І я б дуже не зрадів, якби мою крихітку хтось торкнувся.

— Яку крихітку?

— Цю. — він різко дістав з піхов меч і спрямував його вістря у бік дівчини, але потім швидко прибрав. — Подивися, лезо чисте, аж блищить, ні зазубрене, нержавіюча сталь особливої міцності. Мені Мюллер приніс з однієї з вилазок. Шкода, його нема тут... До речі, не чіпай його речі на складі дослідників, це єдине, що я забороняю.

— Гаразд... Я тоді візьму, що мені треба, і тоді піду? — дружелюбно запитала дівчина вказуючи на холодильник та розкриті кухонні полиці. 

— Стривай, капітан наказав знайти тебе і тримати поруч. Але вдамо, що не зустрілися.

— Як скажеш. Дякую.

— А тепер геть, мені ще думати, чим годувати тих двох. — відмахнувшись шаблею, сказав хлопець. Сафіра зібрала все, що випало з рюкзака, перебрала декілька полиць, щось підписала на своєму папірці та поспішила залишити приміщення.

— Ми ще зустрінемося на сірих просторах цього світу... — Ждан ще деякий час дивився у порожні двері, як раптом його переціпило від яблука, що прикотилося до його ноги. — Так, а тепер треба дивитися, що вона вкрала. Напевно консерви, майже всі сирі продукти на човен завантажили. — Промовив кухар та почав шукати ліхтарик у себе в шафі.