Довіра

Если он не скулил, не ныл,

Пусть он хмур был и зол, но шел,

А когда ты упал со скал,

Он стонал, но держал…

В. Высоцкий «Песня о друге».

«Свій перший досвід довіри ми отримуємо в немовлячому віці. З’явившись на світ, маленька людина відчуває себе безпорадною. Від того, чи прийдуть їй на допомогу, коли вона кричить, і як швидко це відбудеться, формується її уявлення про світ і ставлення до інших людей», − так я розмірковувала, перемежовуючи думки станом зміненої свідомості. Щоб вижити, треба було не відключитися, не заснути, не дозволити білій імлі захопити мене. Померти було не страшно. Смерть вбачалася позбавленням від муки. Муки чекання і зневіри. Мені марилось, що я відлітаю, стаю легка ніби пір’їнка і зливаюся зі снігом.

Я почала згадувати події, що привели мене в це місце і примусили безпомічно лежати вкриваючись шарами снігу. Коли я закінчила університет і почала свій трудовий шлях, захопилася альпінізмом. Спочатку то був просто спосіб знайти вихід своїй енергії, а потім це перетворилося на пристрасть, яка визначила подальше життя.

До цього дня я вже досить успішно пройшла курс базової підготовки й закрила другий розряд, що давало право на сходження в спортивній групі, тобто без інструктора. І от, окрилені амбіціями та заохоченні попередніми успіхами, я та мій напарник, приїхали на Кавказ в альптабір «Безенгі».

***

Нашою метою було виконати перший розряд, що передбачало сходження на п’ять вершин високої категорії складності. Погода стояла напрочуд гарна і ми впевнено прямували до мети. До від’їзду було три дні, й одна найскладніша вершина відділяла нас від омріяного запису в розрядній книжці. Друга зв’язка, з якою ми разом підіймалися, вже поїхала і нам залишалося, або чекати наступного року, або йти вдвох.

Рішення було прийнято і ми вирушили. Спочатку все йшло добре. За перший день підійшли під маршрут та поставили табір. На наступний ранок погода почала псуватись, але ми все ж вирушили на штурм. Об одинадцятій годині вже були на верху й зробили звітне фото. Навкруг все затягнуло туманом, почав віяти холодний вітер, пролітали поодинокі сніжинки. Спуск ставав небезпечним. Вітер посилився і вже важко було встояти на ногах. Ми йшли по напівзруйнованому гребню скелі. В один момент я відчула, що втрачаю рівновагу. В наступний − вже летіла вниз, вдаряючись о виступи, поки ривок не зупинив падіння.

Я зависла над прірвою на нашій мотузці, зв’язавшись якою, згідно з правилами, ми рухались. Тепер моє життя залежало тільки від мого напарника – Тараса. Коли я зірвалася, він стрибнув в інший бік від гребня для того, щоб втримати. Завагайся він хоча б на долю секунди − ми разом летіли б у прірву. Не чула команд. Вітер глушив звуки. Проте, відчувала, що він закріпив мотузку і намагається мене підіймати.

Я не схожа на тих тендітних дівчат, якими марять авторки любовних романів. У теплому одязі, з рюкзаком та спорядженням моє тіло перетворилося на чималий тягар, а ще колючий сніг, заметіль, мороз та вітер, перегини та уступи скелі, які додають тертя, і йому, долаючи це все потрібно тягнути наверх.

Коли ми почали ходити разом, я довірила йому своє життя, а він мені своє. Зв’язані однією мотузкою, ми були надією і небезпекою один для одного, і тепер, над прірвою, я знала, що він не підведе, зможе мене підняти.

Підняв. Ступивши на ногу відчула нестерпний біль. Не було видно пошкодження, але товсті лижні штани просякли кров’ю, по відчуттях схоже на відкритий перелом. Крім того, в момент падіння, злетіла рукавичка, і я сильно розбила руку, зчесавши м'ясо з суглобів. Пальці ворушились, але робити ними я нічого не могла. Мене трусило і паморочилось в голові.

***

До виходу на більш-менш пологу частину залишалось близько двохсот метрів. Тарас спускав мене на собі. Це тривало годинами. Іноді я забувалась і приходила до тями, коли зламана нога торкалася чергового гострого виступу.

Коли дійшли до сніжника, було вже темно. Мій напарник зробив зі свого одягу волокуші й тягнув мене на них, як на примітивних санчатах. Він весь час мовчав, знесилений холодом та боротьбою. Дорога, яку ми вранці пройшли навіть не помітивши, здавалась нескінченною. Кров на моїх штанах запеклась. Це було добре, але я втрачала сили. Так пройшла доба з нашого виходу.

Ми знали — нас ніхто не шукатиме. Не зустрінемо інших людей. Допомоги не має звідки чекати. Часом мені здавалося, що зламана не тільки гомілка, а й інші кістки, а часом, що я не серед безкрайнього снігу та льоду, а вдома, і зараз мама покличе мене снідати теплими млинцями з полуничним варенням.

За довгим сніжником був вихід на величезні валуни, які потрібно було перелазити один за одним. Тарас намагався мене нести на спині, але сили його залишали. Стрибок у прірву йому минувся даремно − сильно забився, а робота без рукавичок призвела до того, що зчесалася шкіра на пальцях і з них сочилася кров, залишаючи сліди на снігу.

Сідало сонце. В якийсь момент Тарас впав без сил й з пів години лежав, розпластаний на камінні. Я сиділа поруч не в змозі щось сказати, чи зробити. Тоді ще хотілося жити. І от він встав. Треба було прийняти рішення. Я прийняла, хоча було страшно як ніколи, але вірила в нього і то був останній шанс.

Залишивши мені всі свої теплі речі, в самій термобілизні, крокуючи по скрипучому снігу він швидко зникав у імлі, а я лежала сама серед чорного каміння. Лише я, думки, моя віра в нього та пронизливий холод…

***

З того часу минуло шість років, і коли серед ночі я чую збентежений плач нашої третьої доні, згадую про думки, які приходили до мене того далекого дня й швидко біжу до неї, бо від того, чи навчиться вона вірити в людей та довіряти їм в якийсь момент може залежати її життя.