Хроноаномалія

Конусоподібна хмарка піднялася над дахом Спаського собору й рушила убік Болдиної гори. Цього дня в Чернігові її бачили три людини.

Один був юнаком, що проходив медкомісію у військкоматі. Він вирішив нікому не говорити, що бачив хмару, яка віддалено нагадала йому фігуру ченця, оскільки це могло несприятливо відбитися на результатах медичної експертизи.

Другою людиною була Кіра, яка зовсім не звернула на неї уваги.

А третім був маленький хлопчик. Він сидів в колясці, показував рукою на хмарку й голосно кричав. Але дорослі не звертали на нього уваги, їм було не до нього. Хмарка спустилася, обгорнувши дитину, й вона весело засміялася, як від лоскоту. Коли на обличчі хлопчика засвітилася посмішка, хмарка знову піднялася й попливла далі.

* * *

Коли Кіра прокинулася цим ранком, тепле вересневе сонце світило прямо на її ліжко. Була субота і вона знову не поїхала додому. Вона частіше за інших залишалася на вихідні одна в гуртожитку. Іноді до неї приходив Ігор, але сьогодні він був зайнятий – так він сказав.

Прочитавши днями на дошці оголошень у кооперативному коледжі, який усі за звичкою називали технікумом, про безкоштовну екскурсію в Антонієви печери, Кіра вирішила піти туди, якщо день буде сонячний. А саме такий він з ранку й був.

Поки Кіра йшла від Валу до Болдиної гори, сонце затягнуло хмарами. Вона дістала мобілку й рішуче набрала Ігоря. Раптом в печері не буде мобільного зв'язку або почнеться гроза. Сонце огорнули хмари, але Кіра не звертала уваги на сюрпризи погоди. Вона думала про те, що якщо екскурсія йтиме довго й Ігор подзвонить, вона може пропустити його дзвінок.

Якби Кіра в цей час підняла голову вгору, вона б побачила, що над її головою висить біла туманна хмара дуже цікавої форми, що нагадує конус або пірамідку. Її верхівка була схожа на людську голову, а інша частина – на фігуру людини в плащі. І вітер, дуючи убік Антониiевих печер, ніс її туди ж, куди прямувала Кіра. Але дівчина бачила тільки асфальт під ногами та кнопки телефону, які швидко набирала.

Набравши Ігоря, вона повідомила, що близько години її може не бути на зв'язку. Трубка у відповідь щось буркнула.

- Так, я зрозуміла, що зайнятий, передзвоню тобі, коли вийду з печер. Може увечері на Валу зустрінемося? – Кірі чомусь самій не подобався тон, яким вона говорила з Ігорем, - покірно-запобігливий.

- Ясно, та я сама сьогодні думала позайматися. В понеділок практичне зайняття, потрібно проект підготувати. Вдалої репетиції... Цілую! – сказала вона трубці вже після того, як в ній затирликали короткі гудки.

Репетиції в музичному гурті були для Ігоря святою справою, як і навчання в університеті. Лекції він звичайно прогулював, але з друзями, а не з нею. Вона зупинилася й підняла очі.

- Яка дивна хмара, - нарешті помітила Кира, - нагадує людину в мантії.

* * *

Коли Кіра підійшла до печери, біля екскурсовода зібрався цілий натовп. До Іллінської церкви потрібно було зійти по сходинках. Під час спуску їй відкрився огляд церковного двору, але видимість була не дуже хороша. Дивно, що погода ближче до обіду може бути такою туманною. Можливо, це пов'язано з тим, що церква знаходиться в низині?

Вона вже була в печерах рази чотири за попередній рік навчання. Один раз вона була тут зі своєю студентською групою. З того походу вона запам'ятала в основному галас і веселощі одногрупників – куратора тоді майже ніхто не слухав.

З фактажу екскурсій вона мало що запам'ятовувала, а ось атмосфера в печерах вабила її. Потім вона приходила сюди одна. Її зачаровувала жива історія древнього монастиря. Пробираючись по вузьких, погано освітлених, коридорах, вона заглядала в крихітні келії й темні ходи, і мимоволі переносилася в інший час. Важко уявити, як в такому невеликому просторі жила, пересувалася, молилася, постилася й справляла потреби така кількість людей. Ченці не виходили з печер, їм, напівсліпим від постійної темряви, приносили сюди їжу. Невідомо ані ким вони були до того, як прийшли сюди, ані як їх звали. Кірі було цікаво, як вони уживалися один з одним? Тісні кімнати в гуртожитку при коледжі, з одним душем на п'ять поверхів, здавалися їй палацом в порівнянні з похмурим підземеллям. Поховані в них за життя люди, тут же знаходили останній притулок.

Один раз вони були тут з Ігорем, в травні. Ці спогади були приємними. Тоді вони гуляли по Болдиній горі, коли несподівано почався холодний дощ. Ігор запропонував пересидіти його в печерах. Хоча слово пересидіти до їх історії не дуже підходило. Ідучі по печері, вони цілувалися кожні п'ять метрів. Це була дуже романтична екскурсія, в якій не було сказано жодного слова, поки Ігор не потягнув її убік від основного ходу. Там була якась печерка, закрита металевою дверима-клітиною. Саме там він сказав, що кохає її.

Кіра раптом ясно зрозуміла, чому у вільний час її потягнуло саме сюди. Вона пішла на екскурсію тільки для того, щоб ще раз побачити ці двері та побути в цьому місці.

* * *

Новий навчальний рік почався тільки нещодавно. Літо вона провела у мами в селі й повернулася у кінці серпня в гуртожиток. Цей вересень відрізнявся від минулого. Минулого року, першокурсницею, вона дуже скучала за мамою і братиком, та багато плакала. Їздити часто додому вона не могла, оскільки жила у віддаленому, Новгород-Сіверському, районі й витрачати кожні вихідні гроші на проїзд собі не дозволяла.

Хоча Кіра, одна з небагатьох, вчилася на державній формі, до її тижневого бюджету, окрім поїздок додому, багато чого не влазило. Мама платила за гуртожиток і давала Кірі двісті гривен на два тижні. На ці гроші вона не могла сходити в кафе з дівчатками з гуртожитку, попри гарні з ними стосунки. Не ходила вона й в «Мультиплекс», куди сусідки часто бігали на три-д сеанси. Вона була там тільки один раз. Саме кіно вона погано пам'ятала. Більше запам'яталися пластикові окуляри, солодкий поп-корн і губи Ігоря.

На їжу Кіра грошей теж майже не витрачала. Все привозила з села в двох багажних сумках – молоко, сир, яйця, сало і банки з соліннями. Вміст цих банок проходив складний шлях від вирощування, полоття, викопування до обробки й консервації. Увесь цей процес був добре Кірі знайомий – вона консервувала врожай разом з мамою.

Основним пунктом в її меню була картопля. Цілий мішок завіз перед початком навчального року чоловік її тітки. Цього року, як і у минулому, сусідки, не бажаючи тягати в руках важкі сумки, часто брали у неї у борг картоплю, цибулю і буряк. Кіра ці борги не рахувала й потім з них, звичайно, не запитувала. Минулого року при такому марнотратстві картоплі не вистачило і на півроку, але мамі вона про це не сказала. Навіть цукор вона привозила з будинку – купувати в магазині було дорого. А в селі у них був свій – декілька мішків вони поміняли восени на картоплю.

Влітку від городньої роботи у Кіри іноді боліла спина. Тоді мама відпускала її полежати, але Кіра завжди поверталася і продовжувала допомагати – окрім неї мамі ні на кого було особливо розраховувати. Найближча тітка жила в Києві, але у неї була свій город, і до них вона не приїжджала. Свого батька Кира, як і її брат Ромчик, ніколи не бачила.

Єдине, на що Кіра витрачала заощаджені гроші – це дорога додому раз на місяць, методички для навчання та обновки. За минулий рік таємно від мами вона купила собі нову сукню, дві спідниці та, навіть, дешеві замшеві босоніжки з красивими ремінцями і на підборах.

Усе її дитинство пройшло під гаслом економії. Кіра завжди одягалася в чийсь одяг. По суті це був секонд-хенд, присланий маминою сестрою з-за кордону. Мама чомусь цим гордилася, а Кіра засмучувалася. У мами було шість сестер і одна з них жила в Німеччині. Кіра доношувала речі після усіх п'яти старших двоюрідних сестер, але мама розповідала сусідкам, що Кіра одягається тільки в німецькі речі. Вони, звичайно, були у гарному стані, без плям і дірок, але завжди відрізнялися від того, що їй насправді хотілося вдягати. У школі дівчина завжди порівнювала себе з однокласницями та бачила, що те, в чому вона ходить, відстає від моди років на п'ять, а то і десять. Блузи її моделі, з розкльошеними рукавами, вдягали в якомусь древньому серіалі, як і спідниці, пошиті пелюстками, з кривими краями. «Загалом відстій», - зітхала про себе Кіра

Коли вона їхала вступати до коледжу, її мрією була купівля нової сукні. Саме нової, в крамниці, і саме такої, як вона власне хоче. Мрія збулася незадовго до нового року, на розпродажах з приводу «чорної п'ятниці». Звичайна пряма полотняна сукня на міжсезоння, ніжного небесно-блакитного кольору, хіба не просилася до неї з вітрини, а знижка була дивовижна. Коштів, заощаджених на походах в їдальню, Кірі вистачило тільки на половину сукні. Половину вона узяла з тих грошей, що поклала її хрещена на спеціальну картку. Мама знала про цю картку, але хресна не звітувала про суми, а Кіра ці гроші намагалася не витрачати. Отримавши невеликі суми на випускний, день народження і з нагоди вступу, Кірі вдалося накопичити ще близько тисячі гривень. Окрім сукні, вистачило на нову сумочку і босоніжки, хоча це вона вже купували на ринку. І хоча все було недорого, Кіра потім довго мучилася відчуттям провини, що на новорічні подарунки мамі та Ромкі грошей не залишилося. Вона приїхала з порожніми руками, але про сукню, звичайно, не сказала. Це була одна з її перших таємниць від мами. Потім, навесні, коли вона уперше пішла вигулювати обновку, вона й зустріла Ігоря.

* * *

Літній екскурсовод довго тримав їх біля входу, розповідаючи історію та передісторію будівництва печер:

- За переказами, Антонієвi печери були зведені на місці язичницьких капищ. Схимник Антоній, у миру Антипа, був ув'язаний в міжусобні війни та став політичною маріонеткею у боротьбі між Київськими та Чернігівськими князями…

Публіка була різна. На відміну від студентських груп, які зобов'язують ходити на екскурсії для виконання виховного плану, сьогодні послухати лекцію прийшли тільки зацікавлені особи. Багато хто з них представляв собою цікаве видовище. Сива пані в широкополому капелюсі обмахувалася віялом, попри відсутність жари. Пара – юнак і дівчина – обоє з голеними головами й татуюваннями, тихо розмовляли та сміялися над нікому незрозумілими речами. Мама й син, років десяти, обидва підкреслено інтелігентного вигляду, записували лекцію – вона у блокнот, він в телефон. Кіра розглядала людей, впівуха слухаючи і роздумуючи про своє.

Про Ігоря вона згадувала весь час, але зараз раптом упіймала себе на думці, що можливо добре, що він не поруч. Позавчора вони посварилися. Учора він взагалі не брав трубку. Їй здавалося, що сьогоднішня прогулянка могла б їх примирити, але у нього, звичайно, знайшлися важливіші справи. Вона занадто залежить від нього, і побути годину поза «зоною його доступу», можливо, не лише не страшно, але і корисно.

* * *

Бородатий хлопець в окулярах, що стояв поряд з Кірою, запитав про щось екскурсовода, чим відволік її від думок. У його питанні вона почула слово «хроноаномалії». Хтось з групи здивовано озирнувся, але, здавалося, найбільш здивованим був екскурсовод. Бородань був розчарований таким незнанням і пояснив вголос, чомусь обернувшись до Кіри, що це означає «стрибки в часі». Екскурсовод знизав плечима, але хлопець не відступав: «Ну хоч про привидів розкажіть». Літній керівник, мабуть, планував авторське подання інформації про печери, але поступився бороданеві та перемикнувся на привидів.

Кіра у черговий раз із задоволенням слухала легенду. Кандидатів на роль привида було багато. За однією версією, тут блукає дух власне засновника Чернігівського чернецтва Антонія. Також під час монголо-татарського набігу тут було вбито й поховано багато ченців. Можливо, хтось з них не міг знайти вічного заспокоєння і наштовхувався на туристів. Дуже полюбилася чернігівцям версія про ченця Тарасія. Основою легенди став напис поряд з одним з поховань з таким ім'ям. Багато хто говорив, що Тарасій сильно нагрішив, скуштувавши насолод, заборонених чернецтву та навіть мав байстрюка. Так привід ставав менш абстрактним і набував людської подоби, чим, поза сумнівом імпонував людям. Привід був миролюбний. Нікого не лякав і нікому не шкодив. Більше того, вийшовши з печер, люди стверджували, що зцілялися від дрібних недуг.

- Ось тут, – суворий екскурсовод показав на один з проходів, – поряд з підземною церквою Миколи Святоші є вихід в тунель. Саме там найчастіше бачили привіда. Бачила його не одна людина – були свідки й серед туристів, й навіть серед істориків і студентів, що проводили тут розкопки. Вперше він був помічений близько п'ятдесяти років тому…

Саме тут Ігор освідчувався їй в коханні півроку тому. У Кіри стиснулося серце.

В кінці розповіді екскурсовод нагадав, що легенди-легендами, а наука повинна спиратися на конкретні факти.

- Легенди – це теж наука, - почула Кіра мимрення бороданя. – А як ви поясните, з наукової точки зору, – запитав він голосно, - що така кількість людей його бачила, а з деякими він навіть розмовляв?

Обличчя керівника екскурсії відбивало внутрішню боротьбу між матеріалістичними переконаннями й інтелігентністю.

- Якщо ви хочете пояснень саме від мене, - він грізно подивився на Кіру та її сусіда, і вона зрозуміла, що він прийняв їх за пару, - скажу так, науці потрібно ще багато часу, щоб відкрити таємниці всесвіту!

Він підняв вгору вказівний палець, нагадуючи препода на лекції.

- Особисто я думаю, справа в психології. Ще Карл Юнг писав про колективне несвідоме, наприклад. Воно проявляється в тих випадках, коли сотні людей одночасно спостерігають неіснуючі явища, такі як НЛО. Можливо, саме цим можна пояснити феномен привіда, що з'явився й на древніх чернігівських землях. Є також версія, що цьому сприяють земні геомагнітні поля, що специфічним чином діють на людський мозок. – Останні слова були адресовані бороданеві та Кірі, від чого вона, наче випадково, втупилася в склепіння печери.

- А про хрономіражі ви чули? - Вигукнув бородань.

- Я багато про що чув, - грізно спохмурнів екскурсовод. – Але вважаю за краще перевіряти різну… гм, інформацію, науковими шляхами. Про хрономіражi скажу таке: деякі псевдонауковці порівнюють їх з фотонегативами – якщо накласти один на інший, отримуєш абсолютно нове зображення! Подібно до того й два простори зміщуються в одній точці, ну або два часи в одному просторі. Ці явища належать до сфери вивчення фізичних наук, а я, як ви розумієте, всього лише історик.

- Гм, фотонегативи... ще б динозаврів згадав! – тихо засміявся бородатий у бік Кіри. Вона посміхнулася, але упіймавши на собі суворий погляд вченого екскурсовода, знову втупилася в стелю, нагадуючи черницю, що молиться.

- Наша подальша екскурсія проходитиме в суто науковому ключі - підсумував екскурсовод.

Коли дискусію було закінчено, і група рушила далі, Кіра тихенько прослизнула в прохід знайомого їй тунелю.

* * *

Останній раз Кіра була вдома тиждень тому. Тоді вона вийшла з автобуса точнісiнько біля свого двору, попросивши водія зупинити в недозволеному місці. Спустившись з насипної дороги, увійшла до хвіртки. Разом з курями, що вибігли з їх двору, назустріч до неї кинувся Рома – її дивовижний братик, якого вона дуже любила і, навіть, захищала від мами, коли бачила, як та на нього злиться.

Кіра з часом навчилася розуміти мамину злість, але вважала її несправедливою, адже мама злилася просто через те, що Ромка народився. Колись, коли мама ще тільки чекала народження Кіри, від них пішов її батько. Мама не розповідала подробиць, але знала, що батько живий-здоровий і благополучно мешкає десь у Сибіру, куди він поїхав на заробітки, але там і залишився. На думку мами, це усе, що належало знати Кірі. Але вона знала більше – знала, що у нього є «нова дружина» й «нові діти».

На відміну від мами, вона не злилася на батька та, по-своєму, за ним скучала, хоча і зовсім не пам'ятала його. Знала, як він виглядає завдяки декільком фотографіям. Намагалася знайти його в соцмережах, але власної сторінки в нього, мабуть, не було.

А ось про батька Ромки вона нічого не знала. Ніхто в селі не знав, хто батько молодшого сина Віри Ткаченко, хоча розмов про це було багато. Кіра пам'ятала маму веселою, до народження Романа. Вона пам'ятала, як вони разом їздили до райцентру і до Киева, гостювали в тітки. Вони гуляли парком, їли морозиво, мама купувала їй квитки на атракціони й вони каталися на колесі огляду. Тітка їх фотографувала, тоді ще на плівковий фотоапарат. Ці фото, разом з фотками батька, зберігалися в Кіри в окремому зошиті. А ось Ромчику, якому було вже десять, усього цього не дісталося. Мама замкнулася в собі після його народження, і вони вже рідко куди виїжджали, тільки в Новгород-Сіверский на ринок. І хоча Ромка не робив нічого більш того, що роблять хлопчики його віку, діставалося йому часто.

* * *

Вона стояла біля тієї самої печери, де Ігор освідчився їй в коханні. Тоді це здавалося початком чогось нового. Пройшло всього декілька місяців, але вона вже забула це відчуття щастя, коли тебе обіймає цілий світ. Вона підійшла до грат, якими був закритий вхід до печери й закрила очі, намагаючись повернути втрачені миті.

Сьогодні останній день вересня. Як файно б було перенестися в травень, де Ігор був таким ніжним, не кидав телефонну трубку перш, ніж вона попрощається з ним, не відвертався, коли вона хотіла його поцілувати, не брехав, що він зайнятий з друзями на репетиції. Кіра була упевнена, що він їй бреше. Вона сперлася плечем на грати й несподівано відчула, що відключається, втрачає рівновагу. Це тривало рівно секунду. Щоб не впасти, дівчина вхопилася рукою за двері й, відчувши, що та не замкнена, виставила ногу вперед. Відновивши рівновагу, вона зрозуміла що наполовину вже увійшла до печери.

* * *

Кіра часто згадувала їхню першу зустріч. Вони з Оленкою гуляли по Валу. Вона була в своїй новій сукні ясно-блакитного кольору, що добре відтіняв її білу шкіру. Сандалі з ремінцями в квітні можливо було й рано одягати, але їй вже дуже хотілося їх вигуляти. Невдовзі повинна була настати Пасха й на душі у неї було світло.

Ігор і Данило їх наздогнали та обігнали. Деякий час два хлопці та дві дівчини йшли майже в однаковому темпі, їх розділяло декілька метрів. Хлопці до цього про щось розмовляли, але, помітивши двох красунь попереду себе, замовкли. Деякий час вони подавали один одному мовчазні знаки, а потім, обігнавши дівчат, несподівано зупинилися й обернулися. Вона побачила захоплений погляд, що ковзав по ній. Всі четверо стояли, розглядаючи одне одного секунд десять. Потім хтось посміхнувся, хтось запропонував познайомиться й вони пішли по Валу разом…

* * *

З анонімного щоденника на LiveJournal. Квітень.

Сьогодні я уперше її побачив. Світле волосся, розпущене по плечах. Очі смарагдового відтінку, що жадібно розглядають світ. Їй так пасує блакитний! Вона неначе пливла в декількох метрів від мене. В неї красиві щічки. В ній красиво все – й те, як тремтять вії, коли вона хвилюється, й посмішка. Вона намагається приховати нерівність зуба, посміхаючись асиметрично, від того її погляд робиться упевненішим, хоча й не таким ніжним, але це все одно вона – така різна, така прекрасна. Вона як зірка, яка падає в серпні, - ти можеш упіймати її тільки поглядом, і тільки поглядом спробувати утримати. І слід цієї зниклої зірки, що впала, вже тебе не відпускає – залишається в серце як опік. Тепер ця зірка в тебе усередині, живе там і продовжує світитися – тепер ви з нею нерозлучні. Їй добре – й тобі добре. Їй сумно – й ти собі місця не знаходиш...

* * *

Того ж вечора їхню взаємну симпатію безапеляційно відмітила Оленка в колі сусідок. Дівчатка заукали, виражаючи одночасно й здивування, й захоплення. Кірі від цього стало незручно – їй би хотілося залишити своє нове почуття в таємниці. Втім, Оленка не все бачила. Наприклад, як проводжаючи, Ігор узяв її за руку, й міцно стиснув. Тоді по її тілу пробігли мурашки, й вона стиснула його руку у відповідь – шматочок таємниці в неї все-таки залишався. Здавалося, увесь той синій квітневий вечір стиснув її серце незвичайною радістю.

Данило з Оленкою йшли попереду. Кіра тоді подумала, що з них теж вийде пара, та таємно раділа можливості гуляти потім учотирьох. Але Оленка сказала, що на відміну від красивого та цікавого Ігоря, Данилo здався їй не дуже мужнім – не такий широкий в плечах, говорить м'яко і невпевнено. Дивно, адже спочатку Кірі здалося, що він сподобався Оленці. Але для неї самої, звичайно, всі бали були на користь Ігоря, і цей красень дістався їй. Вони як магнітики, які притягнулися один до одного з першого погляду й слова. З цього дня дівчина часто посміхалася, коли цього ніхто не бачив – на спільній кухні, на парах, в душі, в ліжку перед сном…

Наступні тижні вона постійно чекатиме його дзвінка, тривожно поглядаючи на старенький телефон. Потім, влітку, на день народження він подарує їй новий. А вона подарує йому їх першу близькість.

* * *

Було темно, склепіння зведення майже торкалося її волосся. Коли Кіра увійшла до печери, їй відразу захотілося звідси піти. Обернувшись до виходу обличчям, вони завмерла – ззаду пролунало сухе покашлювання. Кинувшись до рятівного виходу в кроці від неї, Кіра вдарилася об щось невидиме – було відчуття, що об двері, зроблені з міцного скла. Вона спробувала стукати в ці двері-невидимки, але звуку не було.

- Тихо-тихо, - пролунав голос з нижнього кута печери. Його володаря вона не могла бачити, та й не хотіла, занадто страшно їй було. За прозорими "дверима" пройшов хтось з туристів. Здається, поверталися її бородатий сусід і пані в капелюсі, можливо, її шукали. Вона закричала «Допоможіть!», але ніхто не обернувся. Її не чули. У Кіри від страху здавило горло.

- Тихіше, дівчина, не галасуй, - голос був чоловічий, низький. Хоча було темно, Кіра замружила очі й різко обернулася. Із-за темряви майже нічого не могла розгледіти. Слабке світло ззаду дозволяло побачити контури сидячої людини – вона була в чорному довгому одязі. З-під капюшона, що низько насував на обличчя видно була тільки бороду.

- Хто ви? Як мені вийти звідси?

Чоловік довго мовчав. Як не дивно, від нього не відчувалася небезпека. Дивною та страшною була сама ситуація – печера з незнайомцем. До каменю, на якому він сидів, була притулена палиця. Він, здавалося, щось обмірковував. Нарешті підняв руку і вказав Кірі в протилежний від виходу бік.

- Йди туди й більше мене не турбуй.

Кіра не бачила там ані дверей, ані вікна, з якого можна було б вилізти, тільки темряву. Вона відчула ледве вловимий знайомий запах – так пахне в церкві на свято. У відповідях людини вона також уловила дивні інтонації, якийсь нетутешній діалект. Навіть не нетутешній, а несучасний – зараз так люди не розмовляють.

- Хто ви?

У відповідь знову почулося покашлювання. Їй здалося, що чоловік сміється.

- Йди, дівчина, йди.

Вона пішла, а що їй залишалося робити. Через декілька кроків Кіра чекала, що наштовхнеться на стіну й навіть витягнула вперед руки, але у неї з'явилося відчуття, що її підхопив сильний вітер.

- Так напевно падала в колодязь Аліса в Країні Чудес, - встигла подумати Кіра та, про всяк випадок, підібгала коліна, готуючись приземлитися.

* * *

Через якийсь необчислюваний часовий проміжок вона побачила, що знаходиться в себе удома. Кіра стояла на порозі своєї хати, в маминому халаті, а в руках у неї була миска з їжею для курей.

Все здавалося реальним – дотик пальців до металу, відчуття босими ступнями глиняного порогу, кудкудакання голодних курей, яскраві кольори чорнобривців у садку. Ззаду пролунав голос Ромки:

- Тебе мама зве.

Кіра обернулася, поставила миску на підлогу та увійшла до будинку.

- Ти вже погодувала? - Безбарвним голосом запитала мама, що перебирала квасолю. Поряд стояв глек з водою, в якому вона, як завжди, збиралася потім цю квасолю замочити. Кіра болісно вщипнула себе. Це сон?

Мама на секунду підняла очі. Кіра знала цей погляд. Коли мама починала дратуватися, з нею було краще не сперечатися, інакше здійметься буря.

- Йди до кімнати, перевір! – мама повернулася до квасолі. Більше вона нічого не скаже, - це Кіра теж знала, тому пішла в їхню спільну з Ромкою кімнату. Новий предмет, що стояв там, неможливо було не помітити…

* * *

Посередині кімнати стояло ліжечко, в якому лежала роздягнена дитина – хлопчик. Він щось белькотів і дригав ніжками. Кіра спочатку застигла, потім, чомусь навшпиньках, підійшла до нього. Дитина побачила її та запхикала. Вона не могла відірвати від нього погляд. З моменту зникнення з печери пройшло хвилин п'ять, але вона уперше змогла сформулювати думки, які зводилися до декількох питань: Що вона тут робить, за двісті кілометрів від Чернігова, де вона була п'ять хвилин тому? І що в їх будинку робить немовля?

* * *

Кіра підійшла упритул до ліжечка й узяла малюка на руки. Колись вона допомагала глядіти Ромку, годувала його з пляшечки, носила на руках, поки він не почав швидко рости. Невже в них новий братик?

Ззаду почувся шерех – вона обернулася. Рома шукав щось за своїм письмовим столом. Побачивши її погляд, він буркнув:

- Якщо ти зараз годуватимеш його, я піду!

Кiра різко сіла на ліжко із залізними бильцями, від чого ті голосно скрипнули.

- Я? Годувати?

- Та не я ж! – в Ромкиному голосі їй здалася зловтіха. І тут вона упіймала себе на ще одному новому відчутті – у неї сильно боліли груди. Вона придивилася до дитини. Очі зеленуваті, волосся русяве. Ромка був схожий на маму, а цей малюк – на її власного батька з фотокартки, і на саму Кіру. Доводилося визнати те, що вона зрозуміла інтуїтивно, ледь увійшовши до кімнати – це була її дитина й зараз вона хотіла їсти.

* * *

Через п'ятнадцять хвилин хлопчик спав, а Кіра вийшла на кухню. Мама вже замочила квасолю, але на столі з'явилася нова миска – з буряком і картоплею.

- Погодувала? – Як і раніше, безбарвним голосом запитала мама. Очі вона не підняла.

- Так, - сказала Кіра та сіла допомагати різати овочі на борщ. Вона розуміла, що потрапила в якусь паралельну реальність – туди, де в неї є дитина і вона живе з мамою та Ромкою. Поки це все, що вона знала і зайві страхи та істерики навряд чи могли допомогти в розумінні того, що відбувається. Мама і брат були цілком справжніми, та й дитина теж.

Нишком вона спостерігала за мамою – мовчазною і зануреною в себе. Кіра пам'ятала її в такому стані після народження Роми. Тоді, майже рік, вона ні з ким з сусідів не розмовляла. Була замкненою, дуже сильно злилася. Зараз Кіра розуміла, що на одну тільки себе. На кого вона злилася тепер, здогадатися було неважко.

Якщо це якась гра, потрібно спершу зрозуміти правила. Їй потрібна була інформація…

* * *

Хоча Ромкин погляд був колючим, вона все-таки наважилася:

- Ромчику, пам'ятаєш, ми грали в гру «якби»?

Він здивовано втупився в неї та пирхнув:

- Це коли ти мене дурила, в початковій школі?

Кіра посміхнулася. Це була правда, хоча й Ромка тоді у програші не залишався. Вони грали в придуману нею гру, коли брат вчився в першому класі. Кірі тоді необхідно було дізнатися більше про хлопчика, який їй дуже подобався, а Рома дуже подружився з його молодшою сестрою, нехитро обмінюючись з нею сімейними секретами. Так їй ставали відомі подробиці життя її обранця – які фільми він дивиться, де буває вечорами та інша інформація, яку потім можна було смакувати на лавочці з однокласницями. А для Ромки результатом цієї гри завжди був заохочувальний приз – шоколадний батончик або пачка жуйки, іноді пару гривень.

Хоча Кіра приїжджала всього тиждень тому, зараз їй здалося, що Рома сильно подорослішав. Втім, вона досі не вірила в реальність того, що відбувається та їй дійсно могло здатися.

- А що мені за це буде? – раптом спитав брат.

- А що хочеш?

- Твою мобілку. – Кіра не здивувалася, - схоже, що в цій реальності з грошима так само скрутно, як і в справжній.

- Не борзій, - сказала вона вголос. – Якщо відповіси на три питання, можу дати покористуватися на один вечір, в оренду.

Рома удав, що надувся, але Кіра прекрасно знала, що її пропозиція для нього дуже вигідна – встигне усі гігабайти інтернету програти і перед друзями на вулиці похвалитися.

- Окі!

- Правила пам'ятаєш – відповідаєш на мої неймовірні питання, які починаються з «якби» та ні з чого не дивуєшся?

- Та пам'ятаю я, нумо.

- Рома, от якби я втратила пам'ять і не пам'ятала як звуть мого… сина та коли він народився, що б ти мені про це розповів?

Брат, відкопилив губу, таємно радіючи легкості запитання.

- Малий – Коля. Народився на Миколу.

- На весняного? – уточнила Кіра.

- Так, травневий.

Вона протягнула йому зарядку від телефону й посміхнулася – тримай, мовляв, доки це, на телефон не заробив.

- Увага, - Кіра зробила значущу паузу, як в шоу «Що, де, коли» - друге питання. – Якби я була нашою допитливою сусідкою тіткою Любкою, що б ти їй розповів про Коліного батька.

- Я б її далеко послав, - розплився Ромка в злорадній посмішці.

- Ну це зрозуміло, - подумки дівчина і сама так іноді робила, - а потім?

Брат розгубився і почервонів.

- Ром, ось вона б запитала: Як Колю по-батькові?

- Ігорович.

- Ага. – Кіра вже починала червоніти. – А чому Миколчиного батька тут немає?

- Це третє питання? – Ромкин погляд захоплено зупинився на її вже не новому смартфоні, подарунку Ігоря. Вона кивнула. – Так цей же козел, ну Ігор твій, не захотів дитину, сказав, що не його, а чужих йому не потрібно. - Було видно, що Рома переказує чиїсь слова, і від цього Кірі стало недобре. У неї підкосилися ноги.

- Ромчик, а чому він так сказав?

Це питання було поза конкурсом, але брат не став торгуватися. Він опустив очі:

- Сказав, що ти це... ну ти зрозуміла… гуляща.

Він простягнув руку за телефоном.

- Все, давай.

- Почекай. – Вона намагалася подушити сльози. – А мама тому така неговірка?

Ромка виглядав винуватим, в ньому боролися співчуття до сестри й бажання схопити телефон.

- Ну ти ж знаєш маму! Говорить, що ти нашийник їй повісила. Але ти не хвилюйся, Кірюхо, а то це... молоко пропаде, – він кивнув у бік її грудей і почервонів. – А ти знаєш, в інтернеті зараз можна заробляти, навіть в мобільному! На іграх можна по п'ятдесят гривень в день зрубувати, мені хлопці показали. Тільки інтернет потрібний гарний, - додав хлопець засмучено.

Вона простягнула йому мобілку і погладила по щоці. Перш ніж віддати телефон братові, поглянула на дату у верхньому кутку екрану. Телефон показував сьогоднішню дату – останній день вересня. А ось рік… Втім вона майже цьому не здивувалася. Що там на екскурсії говорили про хроноаномаліi та накладення фотонегативів? Ось щось і в її житті наклалося одне не одне, інакше як пояснити, що в той час, коли вона повинна вчитися вже на третьому, випускному, курсі, вона знову живе з мамою, Ромкою та дитиною, що казна-звідки взялася.

* * *

Вона знову вийшла на кухню. Мама схилилася з ножиком над картоплею, а терка поряд вказувала на те, що на вечерю будуть деруни. Кіра тихо покликала її, але та, здавалося, не чула.

- Маам!

- Що, доця? – жінка подивилася на неї, перебуваючи у своїх думках.

- Мам, чим тобі допомогти?

Віра нічого не відповіла, але в її обличчі відбилося легке здивування. Зазвичай вона сама говорила Кірі що робити й та не ставила питань. Багато речей вони робили разом автоматично – розтоплювали піч, лазили в льох, щоб набрати овочів і солінь, прибирали за курями та коровою. Хоча Кіра багато допомагала мамі по господарству, вона рідко ось так словами пропонувала їй допомогу. Вони не обговорювали роботу, Кіриного батька, й батька її онука, схоже, теж не обговорювали. Багато що не обговорювалося в цьому будинку.

- Мам, розкажи мені про батька.

Мати потягнулася за теркою й почала натирати картоплю.

- Він від нас обох відмовився – я маю право знати!

Човгання прискорилося, мамина рука ковзала зi шматком овоча, а її напруга, здавалося, повисла каменем в повітрі – уся напруга останніх вісімнадцяти років.

- Мам, він дуже погано з тобою повівся, так? Як Ігор зі мною?

Тертя зупинилося. Даючи собі можливість зупинитися, Віра не змогла стримати горе, що накопичилося усередині, та тепер лавиною виривалося назовні. Кіра бачила, що мама плакала, тільки без сліз – грудка ходила у неї в горлі.

- Матуся, хороша моя, - вона погладила її по волоссю і плечам. А Віра, закривши обличчя руками, уперше за довгий час переживала нове – почуття звільнення від тягаря. Останні півроку цей тягар став особливо великий. «Гулящою» стала не лише вона, але й її дочка, і зневажати тепер їй доводилося обох – й себе, й її.

Порядно для жінок в їх селі вважалося хоч би розлучитися. Порядно було хоча б мати вічно п'яного чоловіка, що розмахує руками по ночах, а вдень ходити вдень з квітучими візерунками на обличчях. Порядно було навіть обговорювати, яким чином у нових сусідів, які ходять у церкву кожної неділi, один за одним з'явилося вісім дітей – усі думали, що вони тільки Біблію по вечорах читають. Але непорядно було приїхати одній з міста з великим животом – з боку Віри це було дуже непорядно.

Про те, що це не лише непорядно, але й страшно, знала тільки одна Віра. Страшно ступати на шлях, по якому, здається, ніхто до тебе не йшов. Про таких, як вона, говорять, що їх чоловіки не поважають, тому що не хочуть виховувати дітей від них. І кожна баба Любка час від часу постає таким ось представником суспільної моралі. Відбувається це під час загострення холодної війни, що довічно триває між усіма сільськими жителями, - чи торкаються окремі її епізоди межі на городі, зниклого відра в загальному колодязі або черговості випасання череди корів. Кожного разу Вірі згадують її гріхи, про що б не зайшла мова.

Красивий брюнет в їхній групі, де вона вчилася дванадцять років тому від Центру зайнятості, був, звичайно, одружений, і, звичайно, не з їхнього району. Їх навіть не бачили удвох, і тільки це рятує Рому від хвилі нових пліток.

А ось коли вона завагітніла від батька Кіри, вона ще не знала, що треба бути такою обачною у збереженні таємниць від сільської громади. Кірин батько зовсім не кидав їх заради нечуваних заробітків. Він теж був одружений, коли приїхав до Віри. Правда, він хотів тоді залишитися з нею – мабуть, він її таки кохав. Дружина та двоє дітей були десь там, в абстракції, а вона – така юна й закохана в нього – тут. Він говорив про те, що зовсім не повернеться до дружини, пошле когось за речами та залишиться з Вірою. Але у неї не виходило йому вірити. Як би не хотіла вона, щоб він залишився, сказала йому, щоб повертався вільним, або не повертався зовсім.

Єдине, що її підтримувало багато років відтоді – думка, що усі нещастя – це її, тільки її доля. Віра думала, що усі помилки вона зібрала у своєму недолугому житті, а далі, за кармічними законами, її дітей чекає тільки хороше. Ця ілюзія довго утримувала її від безвиході. Зі вступом Кіри в коледж, вона знову стала посміхатися і мріяла про міське ситне життя для доньки. Коли з'явився Коля, Віра знову впала в меланхолію.

Сидячи зараз над мискою тертої картоплі, вона ревла і не могла зупинитися. Поки текли сльози, донькини руки й слова зігрівали її тіло і серце.

* * *

Коли Ромка увійшов на кухню, він побачив, що Кіра й мама обнімаються та обидві плачуть.

Від несподіванки він навіть гмикнув. Мама й дочка обернулися на звук.

- Чим вечеряти будемо? – Ромка намагався бути максимально безпосереднім і практичним.

- Тобі аби про хавчик, - сказала Кіра, витираючи обличчя, але в тоні її не було суворості.

- Мам, а дістань-но наливочки. Я поки деруни посмажу, а Ромка збігає в крамницю за смачними печивом та безе.

Віра відповіла, що їм ще тиждень жити на залишки з дитячої допомоги. Окрім смаколиків, вже зараз більше ні на що не вистачає, а потрібно ще онука на щеплення звозити в район.

- Мам, а ми у борг в магазині візьмемо, там же тітка Рая ще працює, - спробувала її вмовити Кіра.

- Там боргу вже на півтищі, доця.

- Нічого, мам, ми розберемося, зі всім розберемося, - Кіра відчула себе ближче до мами й знову її обійняла. Вона здавалася собі дуже дорослою, від чого їй було й страшно, й добре.

* * *

Рано вранці наступного дня вона сідала в чернігівський автобус. У неї не було чіткого плану. Була якась розрізнена інформація про минуле, причому про дуже різні його періоди. Щось з дуже далекого минулого – чернець в печері з минулого тисячоліття. Щось з того часу, коли її мати була закохана у батька, який живе, виявляється, в сусідньому районі. Щось про той недавній час, коли вона їхала поступати в коледж та її заповітною мрією була красива сукня. І вже про зовсім недавній час, в якому вона народила Колю, але сама про це нічого не пам'ятала.

Який стрес може змусити забути про народження власної дитини? Ця думка не давала їй спокою цілу ніч. Довго роздумуючи, вона вирішила відкинути версію про хроноаномалію і тепер пояснювала втрату цілого року життя забуттям. Це був такий важливий рік – в ньому з'явилася нова людинка, а вона, його мама, навіть не пам'ятає, як це сталося. Мабуть, все йшло логічно і лінійно, до вчорашнього ранку, коли вона стояла на порозі власної хати з мискою корму для курей в руці. Кажуть, втрата пам'яті буває від стресу, але судячи з розповідей Ромки, нічого трагічного учора не сталося.

Чи то вікна запітніли через різницю температур – за вікном було по-жовтневому вогко, а в автобусі включили підігрів – чи то сльози заволочували їй очі, але пейзажі, що проходили за вікном, здавалися їй розмитими.

* * *

Вона була в цій квартирі всього раз. Тоді Ігор привів її, пізно вночі, і завірив, що «сім'я їх не потурбує, оскільки вони поважають його особисте життя». Вони роззулись і навшпиньках пройшли повз сплячих мешканців квартири. І їх дійсно «не турбували», а вони власне в ту ніч так і не заснули...

О п'ятій ранку Ігор почав із занепокоєнням дивитися на годинник – Кірі потрібно було піти до того, як будинок прокинеться, адже його мама піднімалася близько шостої. Він викликав таксі, поцілував її перед дверима ліфта, натиснув кнопку та помахав рукою. Кірі тоді здалося, що вона летить униз з величезною швидкістю…

Зараз вона відчувала легке тремтіння від спогадів, від чого сильніше тиснула на дзвінок, стоячи перед дверима у своєму намоклому осінньому старому пальті. Двері відкрила Марія Феліксівна – вони не були особисто знайомі, але дівчина впізнала її по фотографіях. Може все-таки слід було домовитися про зустріч по телефону? Але вона боялася, що Ігор почне придумувати відмовки й не захоче з нею зустрічатися, а в неї не вистачить духу удати, що вона йому не вірить.

Мама Ігоря була красивою повненькою жіночкою з високо вкладеною зачіскою й доглянутими руками. Її пухкі губи, нафарбовані помадою з металевим відтінком, при вигляді гості розтягнулися. Важко сказати, чи була ця посмішка щирою. Схоже було, що Марія Феліксівна теж її упізнала і теж, можливо, по фотографіях, оскільки звернулася до неї на ім'я.

- Кіро?

Вона кивнула. Мама Ігоря перехрестила руки на грудях.

- Проходь.

- А Ігор удома?

Красива Марія Феліксівна не зводила з неї уважного погляду. Вона була не з тих, кого можна збентежити несподіваним візитом у будь-який час доби. Про її непомірну любов до єдиного сина Кіра теж знала. Їй здалося, що вона має бути обережною з цією жінкою, адже та, швидше за все, щось знає про їхній з Ігорем конфлікт, і, на даний момент, це більше, ніж знає сама Кіра.

Здавалося, Марія Феліксівна деякий час її вивчала, приймаючи рішення, і у результаті запросила випити чаю, поки Ігор повертається з університету...

Вони розмовляли вже півгодини. Марія Феліксівна розпитувала, як Кіра вчиться, звідки приїхала. На столі стояла коробочка трюфелів, суничне варення в красивій вазочці та великий фігурний заварник з дорогим чаєм. Кірі стало чомусь дуже спокійно, добре і затишно на цій кухні. Схоже, мама Ігоря була не в курсі їхніх проблем і Кіра теж вирішила не піднімати цю тему.

Марія Феліксівна щиро цікавилася, як живе Кірина родина в селі, що у них росте на городі, чи саджали вони капусту цього року. Про дитину вона не запитувала, тому Кіра зробила висновок, що вона про неї не знає. Вони говорили про якусь нісенітницю, й Ігоревій мамі, схоже, все було цікаво. Поглянувши на годинник, Кіра помітила, що сидить тут вже понад годину. Вона вирішила, що просидіти на цій кухні весь день буде якось негарно і зазбиралась йти.

Марія Феліксівна прибрала зі столу та запропонувала набрати номер Ігоря. Кіра похитала головою. Такий дзвінок міг його злякати. Взагалі, їм потрібно було поговорити наодинці, без втручання мам. Вона вирішила чекати його під під'їздом. Але вголос сказала:

- Дякую. Я, напевно, зайду пізніше!

* * *

З анонімного щоденника на LiveJournal. Вересень

Їй не вистачає впевненості – так буває з тими, кому не дали її батьки. Я знаю, про що говорю, я теж виріс без батька. Це як яма в душі, яку намагаєшся сховати, прикрити зеленими гілками, але кожного разу сам в неї падаєш. Так, ця яма відкривається в тих випадках, коли незнайомі люди просять розповісти про сім'ю – почуваєш себе, неначе виправдовуєшся. Іноді так хочеться розповісти друзям, як ти чудово провів день з родиною, яка у тебе прекрасна мама... але в їх погляді читається така вбивчо отруйна жалість. Вони знають тебе з дитинства, знають, як батько поступив з матір'ю, й відмовляють тобі в можливості бути щасливими. Вони залишають це право за собою – тому що у них є батьки, а ти – травмований.

У підручниках з психології пишуть, що якщо ти дівчина, яку кинув батько, то усе життя шукатимеш цього недоумка в інших чоловіках – красивих і мужніх. Ось і вона шукає… У її очах світиться образ лицаря, що рятує її від реальності. А реальність – це я! Кожен вечір проклинаю той день на Валу і зустріч з нею…

* * *

Ледве розсунулися двері ліфта, вона побачила їх. Двері відкривалися неквапом, як в уповільненому кадрі й перед нею поступово з'являлася повна картина – її Ігор та пишногруда білява дівчина, чиї руки лежали у нього на плечах. Його розслаблене обличчя обернулося в бік дверей і задоволений ледачий погляд за секунду став чіпким і настороженим. Без сумнівів, він веде цю білявку додому. Кіра знову згадала, як одна поверталася вночі на таксі, щоб встигнути до відкриття гуртожитку. Але зараз не глибока ніч і удома його мама... а її, Кіру, він так і не познайомив з родиною! Щось здавило їй горло.

Вона перехопила його погляд – в ньому був і виклик, і страх. Він був таким красивим і таким слабким – вона відчувала, що могла б зараз зруйнувати його ідилію декількома словами. І він це знав та, боячись бути приниженим, готувався до оборони.

- Салют, хлопчики й дівчатка, - махнула Кіра рукою і вискочила з ліфта. Уся сцена зайняла не більше п'яти секунд. Здивований погляд білявої та пишногрудої проводив її до дверей під'їзду. Кіра чула м'який звук ліфта, що закривається, а потім – вже у своїй уяві – гучний звук їхнього поцілунку. Вилетівши з під'їзду, вона зрозуміла, кого нагадала їй ця ціпонька – такою, напевно, була Марія Феліксівна в молодості.

У дворі була лавочка, на якій вони з Ігорем теж колись цілувалися. Все навкруги нагадувало їй про такі моменти. Щоб про них забути – варто було б взагалі ніколи не приїжджати в Чернігів. Вона сіла на гойдалці у дворі й обхопила голову руками. Факти здавалися очевидними та не вимагали занадто глибокого аналізу – у неї був син від Ігоря, а у нього була інша. І судячи з того, як вільно він приводив її додому, в них все серйозно. Судячи з реакції, зустріч з Кірою не викликала в Ігоря особливої радості. А з їх розмови з Марією Феліксівною зрозуміло, що та нічого не знає про онука.

- Що зі мною не так? - подумала Кіра.

* * *

Вона автоматично набрала Оленкін номер.

- Привіт, кума! - почулося радісне в телефоні.

Кіра у відповідь хлипнула.

- Ти де? Як малий? - затурбувалася Оленка. Від її співчутливого голосу Кірі захотілося плакати.

- Я на гойдалках – гикнула в трубку Кира.

- Адресу кажи…

Через двадцять п'ять хвилин Оленка вже виходила з арки двору. У руках у неї були дві бляшанки пива і пакет якоїсь хрусткої гидоти. Кіра відсьорбнула ковток з холодної банки, але, не знаючи точно, чи можна їй зараз напиватися, перемикнулась на чіпси.

З опухлими очима, вона розповіла подрузі події останніх двох днів – про екскурсію в печери, розмову з мамою, зустріч з Ігорем в ліфті.

Оленка мовчки допивала свою банку пива, вид у неї був задумливий.

- І ось я втратила цілий рік життя, - закінчила Кира. - Не знаю, чому, і не знаю, що мені робити далі?

- Типу хто винен і що робити, - пробурчала тихо Оленка і додала трохи голосніше, - значить, з тобою сталася ця сама… хроноаномалія. – Було видно, що вона анітрохи не засумнівалася в словах подруги.

- Гадаю, це втрата пам'яті, - наполягала Кіра, - я просто забула свій останній рік. Кажуть, це буває від сильного стресу, наприклад, коли на твоїх очах хтось гине, або щось таке. Хоча мої якраз всі живі-здорові, більше того їх навіть додалося – сльози знову потекли по обличчю…

Олена дивно на ній подивилася.

- Точно всі живі-здорові? Нікого не забула?

Кіра похитала головою, а Оленка зітхнула і наморщила лоба:

- Знаєш, тоді, рік тому ти дійсно була якась дивна. Про те, що літала в майбутнє ти ніби не розповідала, але була занадто… неспокійна. Я пам'ятаю, як приїхала з дому після вихідних, а ти валяєшся на ліжку серед дня. Так декілька днів валялася, навіть на пари не ходила. Я тоді думала, тебе Ігор скривдив. Але потім ти в себе прийшла і чомусь стала посилено шукати Данила, запитувала у мене його номер.

- Данила, навіщо?

Оленка відвернулася убік, сглитнула і продовжувала:

- Не знаю, тоді мені здавалося, що ти на нього запала. Мало тобі одного красеня було. Я взагалі дивуюся з твоєї сліпоти – як можна було не помічати такого… відношення до себе, таких... поглядів?

Кіра дивилася на неї широко розплющеними очима.

- Чиїх поглядів, Данила?

- Кір, не вдавай з себе недоторку, у тебе начебто дитина вже, - слова Оленки прозвучали гірко.

Кіра розуміла, чому подрузі була неприємна ця тема. В їх частих обговореннях хлопців в гуртожитку Ігор був лицарем, а Данило його вірним зброєносцем. Але саме Данило подобався Оленці, яка, проте, бачила, як він відноситься до Кіри. Кіра ж серйозно не сприймала його увагу, оскільки вся була зосереджена на Ігорі, помічала тільки його.

- А навіщо я його шукала?

- Ти була засмучена, хотіла про щось попередити. Він не відповідав на телефонні дзвінки, проходив тоді комісію у військкоматі, був зайнятий – в АТО зібрався. –

- Тааа?

- Та пішов. - Оленка опустила очі. – Немає його, Кірочко.

Приголомшена, Кіра упустила порожній пакет з-під чіпсів. Вітерець підняв його і поніс. Данила немає! Хоча вона ніколи не думала про нього більше ніж про друга Ігоря, їй стало дуже погано від цієї думки. Він був співчутливим і уважним. І виходить, що вона була якось пов'язана з його загибеллю, принаймні могла її запобігти.

- Я напевно хотіла його попередити, коли повернулася тоді з печери! Оленка, виходить я пам'ятала! Я хотіла йому сказати про його загибель, але не встигла, адже так?

Оленчине обличчя стало трохи злим:

- Встигла-не встигла, не знаю. В АТО він все-таки записався добровольцем і пішов.

- Коли це було?

- В жовтні. Ти тоді нарешті додзвонилася йому. Десь на Покрову ви зустрічалися. Того вечора ти теж не відповідала на дзвінки, вимкнула телефон, а потім прийшла додому під ранок.

- Тааа?

- Що та? Мало тобі було з одним міським денді скаламутити, так ще і з Данилом злигалась, - вона плюнула. Оленчине бажання говорити й поводитися інтелігентно зникало, коли вона була сильно засмучена. А зараз вона таки була.

Кіра почала зв'язувати логічні частини історії.

- Так ми тому з Ігорьком… посварилися. Він думає, що я була з Данилом і досі на мене злиться. – Кірине обличчя навіть просяяло від простоти умов задачки. Подумки вона вже побігла миритися з Ігорем, навіть почала розуміти його реакцію...

- А ти все про рибу-гроші.. Та ні ж, Киро. Твій Ігор козел, який спить з іншими дівками, і робить це вже давно, дуже давно. А ще боїться відповідальності і не довіряє тобі.

Кіру ніби вдарили по голові:

- Оленочко, люба, а у мене точно син від Ігоря?

Розмова була дивна, але Оленка, заспокоївшись, намагалася допомогти подрузі:

- А це, Кир, тільки ти знаєш. Записаний Ігоровичем, - я свідоцтво дивилася, я ж хрещена. І порахуй, він же в травні народився. А ви з Данилою в жовтні зустрічалися. Хоча може, він недоношеним народився, восьмимісячним. І з пологового будинку вас не відразу виписали із-за ризиків всіляких. Я на тебе тоді із-за Данила дулася, і ти мені теж не все розповідала, поки ми Кольку разом не хрестили.

Інформації було забагато для втомленої Кіриної душі. Вона притулилася головою до залізної балки. Холод металу приємно освіжав. Оленка підійшла до неї ззаду і рукою обійняла за шию.

- Кірко, ну його на фіг, цього Ігоря. Ну їх усіх взагалі!

Сльози були долею сьогоднішнього дня. Кіра не пам'ятала, щоб раніше так часто плакала за одну добу. Може саме про це хотіли попередити її пейзажі, що плакали за вікном автобусу сьогодні вранці?

Красива жінка з високою зачіскою з вікна спостерігала, як дві худенькі дівочі фігурки обнялися біля гойдалок. Її син в цей час закрився з новою пасією в кімнаті. Це означало, що заходити їй туди не варто.

* * *

На дворі вже починало темніти.

- Поїхали до мене ночувати! – запропонувала Оленка. – На твоє місце досі нікого не поселили, а з вахтеркою домовимося.

Кіра не хотіла підводити маму, оскільки обіцяла приїхати сьогодні до ночі. Але відчувала, що не може повернутися додому. Вона шукала навіть не відповіді на конкретне питання. Сама не розуміла, що шукає. Її потрібно було вхопитися хоч за якусь визначеність.

Коли вона передзвонила мамі, та навіть не здивувалася й не розсердилася. Сказала, що подивиться за онуком і попросила купити завтра перед від'їздом в супермаркеті крупи по акції. Сусідка вчора приїхала з міста, розповідала про нечувані знижки в АТБ на гречку, отже потрібно брати більше. Кіра пообіцяла приїхати з повними сумками, хоча грошей у неї, як і у бутність студенткою, знову вистачало тільки на дорогу додому.

Вони прийшли до її колишньої кімнати. Кіра відчула себе тут на подив спокійно. Вона не пам'ятала події останнього року, але пам'ятала, як заселялася сюди два роки тому з великими надіями на майбутнє. Тоді вона почувала себе дорослою, а потім, зустрівши Ігоря, ще потрібною і коханою.

Інших сусідок в кімнаті не було – був вечір п'ятниці, усі роз'їхалися.

Поки Кіра заряджала свій мобільник, Оленка залізла в інтернет. Потім стала вголос читати статті та тексти на форумах про хроноаномалії:

- Час прискорюється і сповільнюється одночасно, а простір викривляється… В одному місці відбуваються паралельно дві події – з минулого і майбутнього... Експерти стверджують, що люди самі можуть прискорювати свій внутрішній час… Знаєш, Кір, цих експертів тут, як собак. Ось у нас в Чернігові теж експерт є, дивак якийсь. У нього і блог свій з фотками, дивися, молодий такий, симпатичний.

Кіра теж схилилася над телефоном.

- Ой, це той хлопець, з яким ми на екскурсії були! - Вона ледь не закричала.

Його звали Сергій. Їм одночасно прийшла в голову думка написати йому за вказаниму мейлом. Було пізно, і раніше завтрашнього ранку відповіді чекати не доводилося. Написавши лист від Кіриного імені, Оленка півночі продовжувала начитувати статті, сидячи у неї в ногах, поки подруга не заснула.

Ранок їх розчарував – відповіді на лист вони не отримали. Можливо, Сергій не часто перевіряє пошту. Кіра запропонувала зв'язатися з ним в соцмережах. Вона написала про те, що була рік тому на одній з ним екскурсії й запитала, чи пам'ятає він її.

Цього разу чекати довелося недовго. Мабуть, побачивши її фотографію на профілі в фейсбуці, бородань вже через п'ять хвилин відповів, що, звісно, пам'ятає її. Кіра попросила зв'язатися з нею по скайпу. Незабаром вони вже розмовляли.

З цієї розмови Кіра, по-перше, дізналася, що рік тому, під час екскурсії, вона втратила свідомість. Це сталося в одній з печер недалеко від головного проходу. Сергій тоді сам її виніс на свіже повітря. Їй дали понюхати якусь сіль, і вона, прийшовши в себе, спокійно повернулася додому. Їх керівник-матеріаліст був трохи наляканий, але ніхто тоді не побачив в цьому нічого надприроднього.

Потім Кіра розповіла Сергію свою історію, якою він дуже зацікавився. Осідлавши свого коника, він цілу годину читав подругам лекцію про хроноаномалії – точки перетину різних світів і часів.

У Сергія в арсеналі таких історій було багато – більша їх частина здавалося явною вигадкою, але бородань відносився до них дуже серйозно. Кіра сама б ще нещодавно посміялася над цим, але зараз, хапаючись за соломинку, готова була повірити в що завгодно.

В основному аномалії траплялися з попаданням в інші історичні епохи – такі ситуації завжди закінчувалися для людей психіатричною лікарнею. Наприклад, Сергію дуже подобалася історія про китайського хлопчика, описана в древньому трактаті. Хлопчик, що жив багато віків тому, зник на декілька місяців, а з'явившись, розповів сучасникам про літальні апарати, потяги та інші дива нашої реальності. В давнину його, природньо, визнали божевільним. Експерти нашого часу також виявили історію про іншого китайського хлопчика, що невідомо звідки з'явився у наш час. Він з дуже глибокими подробицями розповідав про життя в древньому Китаї, а потім зник. Окрім цього, були і інші, достатньо переконливі, приклади подорожей в часі.

Всі ці історії Сергій розшукував, детально описував і викладав на блозі. З деяким людьми, що пережили такий досвід, він навіть спілкувався. Кірина історія його теж зацікавила – схоже, що його наступна стаття буде про неї.

У деяких місцях аномалії відбуваються частіше, - розповідав Сергій. - Це пов'язано зі вселенськими процесами. Наприклад, час частіше сповільнюється біля метеоритів й інших космічних тел. Іноді це відбувається біля вирів або повітряних вихорів. Трапляються вони і в печерах. Так, в Японії один турист увійшов до печер на екскурсії, його зморило і він заснув на п'ятнадцять хвилин. Коли прокинувся і вийшов, виявилось, що він був відсутній три роки. Враховуючи древню історію чернігівських печер і накопичену в них за століття енергетику, не дивно, що вони могли стати провідником в інший час.

Оленка штовхнула Кіру у бік.

- Ось і ти заснула в тій печері!

- Я не заснула, а свідомість втратила. - спробувала сперечатися Кіра.

- Уявіть час у вигляді річки, - продовжував Сергій. – Як і в звичайній річці, в хронорічці є вигини й вири. Коли людину заносить в такий вир, річка крутить її і опускає на дно (у давні історичні шари), а потім знову виносить на поверхню. Чим глибше затягне цей вир, тим далі людину може викинути, наприклад десь в іншому столітті. А слабкі енергетичні потоки частіше повертають людей у свій же час.

З його пояснень Кіра зрозуміла, що якимось чином потрапила в стародавню чернечу келію, а потім повернулася у свій час, щоправда, з запізненням на рік. З урахуванням усього почутого їй, можна сказати, пощастило.

Її бентежило, насправді, те, що її історія трохи відрізнялася від історій зниклих людей. Вона ж не зникала! Вона жила весь цей час, навіть дитину народила, але не пам'ятає цього. Чи хтось інший жив її життям, поки вона борсалася в річці часу?

Здавалося, у Сергія на все були відповіді.

- Можливо, твій випадок – це, так зване, розщеплення. Воно зустрічається рідше, але також описано в літературі. Є теорія, що ми мешкаємо в декількох паралельних всесвітах. Навіть не в декількох – в тисячах реальностях одночасно. Можливо, в одній такій реальності ти повернулася і стала жити своїм життям, а в іншій перемістилася у просторі та часі. Два дні тому ці реальності перетнулися. Знаєш, ось в даний момент є Кіра, яка продовжує вчитися в коледжі, і є Кіра, яка сидить удома і доглядає дитину. Ти побувала в обох цих реальностях – це везіння…

Було схоже, що Сергій, що ніколи не зустрічався з хроноаномаліями особисто, їй заздрив. Кірі важко було зрозуміти його пояснення, що не вкладалися в звичні схему. Вона вже втомилася від численних історій. Єдине, що вона хотіла знати, чи є можливість повернутися на рік тому і забути про це все. Сергій похитав головою:

- Управляти цим ти ніяк не зможеш. Навіть якщо технічно новий стрибок можливий, це великий ризик. Якщо ти знову потрапиш в хронопотік, шанс, що тебе викине рівно на рік назад, неймовірний. Більш того, тебе може закинути дуже далеко, в язичницькі, князівські або козацькі часи, наприклад.

Кіра втратила рік, дуже важливий рік, але тепер, коли вона стала мамою, вона не могла ризикувати й втрачати більше. І Оленка їй теж прошепотіла:

- Кір, залишайся. Раптом ти потрапиш у свою старість – ціле життя втратиш… чи в дитинство, або дійсно до язичників...

- Краще в дитинство, - пробурмотіла втомлена Кіра.

З анонімного щоденника на LiveJournal. Жовтень.

Вона подзвонила учора увечері, така схвильована. Сказала, що бачила якийсь сон, і я в ньому помер. Ми пішли в кафе, замовили теплий чай, і я довго її заспокоював. Кафе було цілодобовим… і ми просиділи до глибокої ночі,

Справа була зовсім не у безглуздому сні, про який вона скоро забула. У моєї дівчинки буде дитина. Коли вона сказала про це моєму другу, батьку дитини, він розсердився. "Красунчик" звик жити на всьому готовому і, на відміну від мене, не знає, що означає жити без батька. Він живе під опікою матері, поки батько заробляє гарні статки у відрядженнях. Я працюю по вечорах в магазині, а він, на відміну від мене, проводить весь вільний час на репетиціях. Я занадто добре його знаю й упевнений, що він ніколи не побачить в ній того, що бачу я.

Я люблю її печаль, що котиться по щоках, люблю ці тремтячі пальці – навіть кухоль вони стискають так ніжно, що хочеться їх погладити. Але я нічого не роблю і не говорю.

Через тиждень я від'їжджаю, але я їй писатиму та обов'язково приїду в першу відпустку. Якщо вона захоче, ми будемо разом. Я вже люблю її дитину. Я пообіцяв про неї піклуватися, навіть якщо мене не буде поруч.

* * *

Оленка проводжала її на автовокзалі. Удома Кіру вже чекали з покупками, гроші на них вона зайняла у подруги. На платформі зупинився її автобус. По гучномовцю оголосили посадку. Оленка обійняла її, і Кіра відчула полегшення. Два дні тому вона боялася, що її визнають божевільною. Але Оленка їй повірила, зрозуміла та підтримала. Кіра це дуже цінувала.

Коли подруга пішла, Кіра з сумками попрямувала вбік автобусу. Раптом хтось доторкнувся до її плеча. Обернувшись, Кіра від здивування трохи не впустила одну з важких сумок – то була Марія Феліксівна. Жінка не виглядала закеханою, мабуть, спостерігала за ними і чекала, коли піде Оленка.

- Хотіла тебе побачити, - сказала мама Ігоря, - переконатися, що у тебе все добре. Вона протягнула Кірі великий напівпрозорий пакет. З нього виглядали дорогі баночки дитячого харчування і пакетики з сумішшю в яскравих пакунках. Приїхавши додому, Кіра також знайде на дні конверт з грошима, яких їм з мамою вистачить на декілька місяців життя без боргів, а ще короткого листа. В ньому Марія Феліксівна просить її звертатися за допомогою, якщо знадобиться, і чекає у гості з Миколкою.

* * *

Водій, що їхав за автобусом на Новгород-Сіверський, був новачком і ніяк не наважувався його обігнати. Він подумав, що зробить це, коли автобус наступного разу зупиниться. Проте впродовж десяти хвилин автобус їхав з однаковою швидкістю й без зупинок. В цей час водій спостерігав дивну картину – над автобусом нависла білувата хмарка. Коли б не ледь сріблясте сяйво, можна було б прийняти її за дуже сильні вихлопні пари. Але хмарка мала вигляд конуса та рухалася з однаковою швидкістю прямо між ними – автобусом і його машиною. Коли автобус почав гальмувати біля одного з дворів, хмарка не зупинилася, а насунулася на автобус, поглинувши його. Водієві здалося, що автобус закрутило, як у вирі, а через декілька секунд він зовсім зник. Водій різко загальмував і протер очі. У салоні більше нікого не було й обговорити дивне явище було ні з ким.

* * *

Кіра виходила з автобуса весела і щаслива. Назустріч до неї кинувся Ромка. Біля хвіртки стояла усміхнена мама. Це був її перший приїзд додому після вступу в коледж і вона страшенно скучила за рідними. Вона відклала трохи грошей і купила їм недорогі подарунки... а ще вона відкладала на нову сукню.