Натхнення

Був вихідний день. Захар Калоша сидів на кухні біля вікна: палив, смакував червоне терпке вино свого ж розливу. Вино, кріплене перваком подвійної перегонки, було міцним не в міру, але смачним, з тонким ніжним ароматом «ізабелли». Він дивився в нікуди. Калоша чекав натхнення, а воно все не приходило, десь тинялося як неприкаяне. Він майже нічого не їв, не голився, не … та мало чого не робить чоловік чекаючи на те, чого можливо і не існує взагалі. Але Калоша вперто чекав те таємниче натхнення, тому й тримався свого посту, аби не злякати його своєю ситістю та святковістю.

Він жив одинаком, дружина давно від’їхала на заробітки. Його Марися першою учула «зміну вітру» та не гаючи часу на роздуми, через знайомих, через рідню, що була їй сьомою водою на киселі, якимось дивним чином, навіть сама впевнено не могла зрозуміти як все це сталося, ось так, зненацька, опинилася в Італії.

Дивні якісь українці: то не з того ні з сього, колись, рвонули в Канаду освоювати їх цілину, то в Аргентину; і всі ланцюжком, один за одним, як мурахи, обживали там чужі краї, бо в себе їм було чомусь душно, комірець завжди муляв шию, близьке сусідство було нудним і скучним. А ось там, на відстані від Неньки, вони вмить забували про всі домашні негаразди об’єднавшись у громади, швиденько вивчивши чуже, та й свого не цураючись, вживались в нове життя, пускали цупке коріння – цвіли та пахли.

Зрідка Марися приїжджала провідати дочку та внучку, таку ж вертляву і непосидючу як і її бабуся. На нього вона давно махнула рукою надихавшись середземноморського пасату. Жінки, дивлячись на Калошу, позаочі казали: «такого чоловіка кинула» – не то жаліючи його, не то судячи її. Він став відлюдькуватим і дивакуватим з часом, що трохи лякало жінок, бо на серйозні стосунки з ним ніхто дотепер не наважився. З дочкою бачився рідко, вона не сприймала його дивацтва і не пускала до нього онуки. З сусідами він не дружив, але і ворогів не мав. «Калоша пішов як неприкаяний», – казали йому в слід жінки на посиденьках біля під’їзду. «А в Калоші світло до ранку горіло», – теревенили всезнайки пінкертони. Та це бувало тоді, коли до нього приходило натхнення, а зараз його внутрішнє життя зупинилося, як швидкий на проміжній станції, а зовнішнє – все ще підмітало вулицю, підбирало за людьми їх непотріб, жаліло необтяжених людською ласкою собак та кішок – бо було дільничним двірником.

Калоша нічим не відрізнявся від інших двірників; на роботі був не балакучим, очі людям не муляв і не від того, що не поважав їх, а тому, що був завше заклопотаний роботою. Він ніколи нікому не сказав жодного дурного слова, міг лише знизити плечима у слід гарячкуватим, напідпитку, молодикам. Але кому була потрібна хоч якась допомога, Калоша завжди був під рукою, це був його допоміжний заробіток і він ним не цурався. Про його минуле життя знали лише старожили, та слава Богу, що не копалися в чужій білизні…

Колись, ще в минулому столітті, вони з дружиною, обоє, закінчили філологічний факультет Львівського державного університету і були направлені сюди, у місцеву школу, де й викладали українську мову та літературу. Та невдовзі щось пішло не так. Вона, його Марися, була лідером як в родині, так і в школі; навіть у старшокласників мала беззаперечний авторитет, бо, окрім предмета, була чудово обізнана в сучасній (на той час) музиці, що особливо подобалося молоді, та чудово грала на гітарі й співала. Він чомусь завше був в її тіні і хоч вони, як подружжя, мали одне прізвище, та він був завше для всіх лише Калошею, вона – Марисею Миколаївною. Ось так саме життя проводить свій природний вибір.

Калоша в школі не прижився, а далі понесло його по щаблях життя то вверх, то вниз, доки він і не опинився тут – на дільниці. Нижче на його драбині щаблів уже не було – там прірва, а в гору – драбина була височенна – туди він міг дряпатись лише своїм внутрішнім життям, воно і тримало його високо над прірвою, але до самого верху ще треба було дряпатись і дряпатись не озираючись донизу – щоб голова не закрутилася. Отак і жив Калоша роздвоєним життям, комусь і одного було забагато, а він тягнув аж два вози. Та в тому, внутрішньому своєму житті, він так і залишився філологом.

Щоб не зневіритися від соціальних змін, та не впасти в хмільний відчай, Калоша став писати, спершу просто так, для масування мозку, для душі, для самого себе. Так, слово за словом, речення за реченням, як мереживо, виповзали такі собі замальовки, потім оповідання, а зараз Калоша виріс у своїй творчості навіть до повісті. Тоді, коли приходило натхнення, він навіть балакав зі своїми героями, сміявся разом з ними іноді навіть сплакнувши у відчаї за їх уявне падіння, соромився себе за слабкість, та все ж залишав героям останній шанс. Він відчайдушно грався словами витягуючи на світ божий рідну мову, шиту-перешиту, латану-перелатану на чужий лад і милувався нею, як мала дитина іграшкою. Він відчував себе винахідником життєвих ситуацій. Калоша сміло моделював характери та поведінку своїх героїв, чітко усвідомлюючи невіднятий зв'язок причини з наслідком. Персонажами в нього були звичайні люди: знайомі, сусіди, інколи рідня; та хіба мало хто міг стати персонажем його твору, адже життя навколо вирувало, бродило як добре заправлена бражка, продуктом якої незмінно була міцна сивуха людського середовища. За людьми він спостерігав очима слідчого; вивчав їх поведінку, особливо в критичних ситуаціях, їх звички, їх пристрасті, фотографуючи все у своїй пам’яті, а потім, в щасливі години, будував віртуальне життя у своєму ноутбуці на свій розсуд. Іноді, змалювавши знайомого з усіма його примхами, сімейними чварами та не прихованою дрімучістю поведінки в соціумі, навіть міг сподіватися на образи, якщо той, колись, упізнає себе. То були його лише припущення. Аби всі, кого змалював Калоша пізнали себе в його творах то, мабуть, би зжили його з цього світу. Свою таємницю, свою «скриню Пандори», він завжди тримав зачиненою від стороннього ока.

Перечитуючи твори у нескінченних правках, він, іноді й сам дивувався написаному, іноді йому здавалося, що це не його думки, а когось іншого. Дійсно, коли людина живе двома життями то у нього і думки різні, і звички – різна філософія сприймання навколишнього середовища. Так про що ж він писав? Як би йому ставили таке питання то можливо б і сам він не зміг би відповісти. А можливо сказав би: «Я експериментую дійсністю», або – «Глузую над життям». Та пуста це справа гадати на химери дивака. Інколи Калоші хотілося почитати комусь свої творіння, але навколо не знаходилося жодної душі, котра змогла б зрозуміти його і не образити. Всі були такими ж диваками як і він сам, кожний, як то кажуть, по своєму божеволіє в цьому житті. Він багато читав чужого, а публікувати своє чомусь не наважувався; схоже соромився написаного, а можливо і свого прізвища. Слово «калоша» – якось звучить зовсім не літературно, воно, як обуванка – давно вже вийшло із вжитку, здавалося смішним, старомодним і Калоша комплексував, а оприлюднюватись в Мережі, це все одно, що прокричати у відкрите вікно, заспокоював він себе. Ну, почують одинокі перехожі, що йтимуть мимо, хтось і уваги не зверне – чи мало диваків зараз, що майже з штанів вистрибують аби привернути до себе увагу, а хтось образливо покрутить пальцем біля скроні, ось і все. А що далі? Сподіватися на щедрого та співчутливого видавця? Марно! Все одно залишаєшся наодинці з собою, тоді нічого й рипатись, і він далі графоманів і графоманів у часи натхнення, вибудувавши уже чималий стовпчик творів на своєму комп’ютері.

– Ех, «Мама Мія», – простогнав Калоша, хруснувши суглобами пальців. В цю мить дверний дзвінок гучно закукурікав. «Кого це нечиста принесла?» – подумав він визирнувши у вікно – нічого незвичайного не було видко. Він довго давив недопалок в металевій бляшанці з-під сардин. Дзвінок знову настирно кликав його до дверей. Калоша підійшов і не зирнувши у дверне очко шарпнув двері на себе.

Прямо перед ним, як на плазмі в три де форматі, стояла жінка з простягнутою рукою у напрямку кнопки дзвінка. Калоша витріщився на незнайомку проковтнувши язик. На голові жінки був капелюх «а ля королева», одягнена у квітасте рожеве плаття, на ногах білі босоніжки в тон дамської сумочки. Незнайомка теж дивилася на Калошу з острахом, цікавістю та почуттям переваги. Підсвідомо вони пізнавали одне одного, але ця довгоочікувана зустріч виявилася такою раптовою та несподіваною, що вони, якусь мить стояли мовчки, поїдаючи розлуку. Першим отямився Калоша.

– Марисю, це ти? – чомусь тремтяче зірвалося з язика, він навіть не чув свого голосу. – А що, не пізнав? – промовила ледь чутно жінка, дивлячись на Калошу трохи примруженими пронизливими циганськими очима. Голос був знайомий, теплий, рідний і водночас далекий.

– Господарку в квартиру пустиш? – з ледь прихованою іронією запитали рожеві губи. – Чи може якась вже знайшлася, щоб гріти твоє ліжко? – пішла жінка в наступ, заглядаючи чоловікові за плече.

– Марисю, проходь, але вибач за неприбраного мого чоловічого барлогу. Не чекав, правда.

– Мабуть, уже і забув? – сказала вона проходячи коридором. Калоша мовчки ішов за нею, йому пригадалися студентські роки, як вони з Марисею, ще в тому, першому житті, дуріли на вечірках, як він бігав за «біоміцином» (так називали студенти вино з символічною назвою «Біле міцне») у сусідню крамницю, як цілувались у всіх на очах не соромлячись, не хвилюючись за наслідки, бо то була лише їхня юнацька гра, яка вже потім, з часом, переросла в стрімке, солодке, безшабашне кохання, що буває лише тоді, коли молодь керується одними інстинктами.

– Ну й сморід у тебе, – сказала жінка зайшовши на кухню. Калоша, все ще не сприймав її як свою дружину, хоч вона була ось тут, поряд, але здавалася все ще такою далекою і чужою.

– Ти що, п’єш? Це запитання Калошу збентежило і він ніби отямившись, соромлячись своєї не облаштованості, прибрав пляшку зі столу.

– Це, не заради п’янства, я так чекаю натхнення… Вона підозріло подивилася йому прямо в очі. Хоч вони вже фактично і не були подружжям та Марися все ще не випускала віжки з рук.

– Я приїхаала у від пустку, зупинилася у доці, вона передавала тобі привіт, а зараз, перед від’їздом, вирішила заглянути у старе гніздечко. Марися мала вигляд поважної сеньйори й дивилася на Калошу трохи звисока.

– Сідай, коли прийшла, – показав Калоша на вільний табурет. Вони обоє присіли, Марися окинула поглядом кухню, але зачепитися оку не було за що. Хіба може за ось цей настінний годинник, що дарували їм друзі на весілля, який все ще, як і раніше, залишався хронометром їх життя. Вона зняла капелюх.

– Це той годинник? – показала вона рукою. – Що, навіть не ламався?

– А йому що? завів ключем і годі. Ну, розповідай. Як живеш? Зовні бачу, вся в шоколаді, браво. Чув, що і туди добралася криза, не знаю чи жаліти вас, чи радіти…

– Щоб вам так жилося, як їм при кризі. Вольниця трохи скінчилась, але не так просто змусити працювати тих хто ніколи не працював, а жив на державні субсидії. Ось я, через рік, матиму право на отримання пенсії в Італії, при досягненні пенсійного віку. На старість буде дві пенсії.

– А чим займалася там всі ці роки?

– Чим? Тим що й ти зараз отут. Ти ж двірник? От і я спершу була прибиральницею, працювала на підміні тим хто їхав у відпустку, доглядала за старими, а зараз, слава Богу, працюю за спеціальностю.

– Як, учителюєш?

– І вчителюю теж, в українській школі, що при нашій церкві, по вихіднім дням. Ми там з Василиною, подругою, ведемо уроки української мови й літератури. А так, я видавець. Ми, земляцтвом, створили своє невеличке видавництво, випускаємо українську газету «Червона Калина». Я: і головний редактор, і коректор, і спецкор – підтримуємо дух з краянами. Ти як?.. Може час поміняти мітлу на щось інше?

– Пізно. Та й робота не бридка. Двірники зараз набирають силу, – сказав усміхаючись Калоша. В цю мить язик, о, бісове створіння, виказав його з головою. – Я пишу… Всі ці роки я не переставав писати…

Марися примружила очі, відкинула рукою волосся все таким же рухом, який він добре пам’ятав змолоду.

– Ти кажеш пишеш? Що пишеш? І тут Калоша схаменувся, почервонів як школяр, а язик вмить скам’янів. – То кажи.

Калоша мовчки ввімкнув ноутбук, поклацав клавіатурою і, поглянувши на Марисю, сказав: – Ось, глянь, це мої твори. Йому враз стало легше, ніби скинув з плечей тяжку ношу. Марися дивилася то на монітор, то на Калошу не усвідомлюючи почуте.

– Це сторінка з назвою моїх художніх творів.

У Марисі перед очима був чималий стовпчик з чудернацькими назвами. Вона не могла повірити, що ось цей, на вигляд вимучений життям чолов’яга, її, поки що законний чоловік, якого вона вже давно списала на берег зі свого корабля, міг писати художні твори. Вона мовчала і лише блимала очима.

– Почитай щось, – порушив мовчанку Калоша. – Хоча б ось це оповідання, воно коротеньке. Він мишкою навів стрілку під написом «Весела какофонія» і натиснув на клавішу. – Читай, може сподобається.

Марися, мов гіпнотизована, почала читати. Букви, слова, речення стрибали перед очима, але згодом твір захопив її своєю простотою і легкістю розкриття теми, дитячою наївністю головного персонажу та нестримною, жагучою любов’ю до життя. Марися читала не відводячи погляду від монітора потріскуючи коліщам мишки.

– Захаре, – вперше за весь вечір назвавши його на ім’я, – чудова річ! – захоплено вигукнула Марися закінчивши читати. – Це справжня література! Ти й досі ніде не публікувався? Ні, так не можна. Люди повинні це прочитати. Ховати любов – це гріх, такий же гріх, як і творити зло.

Калоша сидів мовчки, лише кадик час від часу рухами викривав його хвилювання.

– А знаєш що, Захаре, – схвильовано промовила Марися, – вибери мені декілька творів, я їх буду публікувати у себе, в «Червоній Калині». Там, нашим людям, вкрай важлива моральна підтримка краян, а почуття жадоби до життя, безкорисної допомоги ближньому, якими ти наділив своїх героїв, будуть дарувати силу, надію та тепло нашої Батьківщини.

– Візьми мою флешку, а там сама вибереш, що буде до вподоби, – запропонував без вагань Калоша. – Я там тримаю весь свій архів.

Він навіть уявив опублікованим свій твір у «Червоній калині», десь там, на останній шпальті, де у нас публікують лише рекламні оголошення. Йому вже не здавалося чудернацьким прізвище автора твору. Воно було таким своїм, домашнім, українським і так гармонізувало з текстом, що він, від задоволення, посміхнувся своєю дитячою посмішкою дорослого чоловіка. Марися трохи зам’ялася:

– Захаре, ти на великі гонорари не сподівайся, ми й самі там з цією газетою ледь зводимо кінці з кінцями, але в нас є задум видавати «Калину» в італомовному варіанті. Італійцям, сподіваюсь, буде теж цікаво дізнатися більше про нас, та це лише плани на майбутнє.

– Гаразд, гаразд, – сьогодні Калоша був згоден на все. Він раптово відчув гостре відчуття голоду. Так було завжди, коли до нього навідувалося те загадкове натхнення. Йому так захотілося їсти, що навіть запаморочилася голова. Калоша несміло запропонував: – Може повечеряємо разом? Га? Марися враз стурбовано зирнувши на годинник, зойкнула.

– Оце засиділась, вже о пів на дев’яту. Ні, ні, Захаре, мені вже пора. Ще треба збирати валізу, а флешку я візьму… Калоша її не затримував, йому дуже кортіло їсти.

– Ну, годі, – піднімаючись з табурета сказала Марися. Бувай здоров. Ти мене порадував. Війнувши ніжним запахом духів вона пішла на вихід. Калоша стояв посеред коридору і дивився їй вслід.

– Марисю! – гукнув. Хотів щось їй сказати важливе. Вона стала, повернулася. Та Калоша лише змахнув рукою на прощання.

– Передавай Світланці привіт, та поцілуй онучку за мене…

Калоша поспішав, а тому їв усе, що попадалося під руку. Він знав, що наситившись треба швиденько голитися, бо якась невідома сила уже прилаштовувала до його голови «магніт». Щоки почали червоніти, а руки свербіти нетерплячкою. Нарешті він усівся за стіл. «Магніт» уже зробив свою справу. Букви, слова, речення, як залізні стружки, вишикувалися в голові між обома полюсами у злагодженій послідовності та негайно просилися до друку. Калоша знав усе достеменно про що буде писати, адже воно вже визріло в голові і його лише залишилось перенести на монітор. Він писав до самого ранку…

Було зимно. Хурделиця вимітала останнє тепло легковажних господарів. Калоша, зачистивши від снігу останній під’їзд, уже йшов до своєї комірки. Дзвінок мобільного його здивував, він навіть не хотів холодити себе за пазухою, щоб не вивітрити тепло. Але дзвінок був таким гучним та пронизливим, ще й вібрація бухкотіла в груди…

– Алло, я слухаю, – і вмить його кинуло в жар. Сніжинки танули на його щоках і сповзали вниз холодними краплинами, йому стало душно. «Ти мене чуєш?» – запитав мобільний знайомим голосом.

– Чую, чую, кажи.

– Привіт, Захаре! Я по «Вестерн Уніон» вислала тобі гонорар за «Какофонію». Поздоровляю тебе. Успіх шалений. У нас зріс тираж на двадцять відсотків. Італомовний варіант уже в друці. Василина перекладає тебе на італійську. Успіхів тобі. До побачення. Цілую.

…Отримавши гроші Калоша зайшов до крамниці «Школярик» і придбав дешевенький «Малий Атлас Світу». Вдома, похрустівши незвичними купюрами, він розгорнув карту Європи, знайшов Італію, потикав зашкарублим пальцем в крапку з назвою міста Мілан, ніби Марися могла його почути… Сьогодні Калоша був абсолютно щасливим.