Щасливець

«Примха випадку управляє світом».

Гай Саллюстій Крісп

– То як-то тебе звуть? – запитав чоловік ще раз затягнувшись цигаркою.

Сизий дим наповнив йому груди, потягнувся до горла та обіцяв притуманити трохи розум. У вухах досі дзвеніло. У роті відчувався присмак металу. Тремтіння пальців важко було зупинити, тому й благодатний спалах із запальнички не одразу показався. Хоча, вогню довкола не бракувало. І не можливо було притлумити цей жахливий запах гарі. А чорний, в’язкий дим клубочився та пронизував кожну клітину тіла.

– Як, ти не скажеш? – повторив чоловік, кинувши недопалок. Хоча відповіді так і не почув.

Співрозмовник мовчав. Лиш дивився на чоловіка своїми карими очима. Потім його погляд перемикнувся знову праворуч та наче застряг на місці. Чоловік довго споглядав на нього та зрозумів: він знову згадує про діда.

***

Автобус вкотре мав приїхати надвечір.

Люди тут збиралися ще з добрих три-чотири години до прибуття. Топталися на місці, шаркали ногами. Ходили колами. Голосно говорили та стиха зітхали. Іноді чувся плач: дитячий, дорослий. Об’єднувало всіх одне – страх, що сьогодні по них знову ніхто не приїде. Проте блаженний рев мотора таки чувся ще здалеку. А потім показалося і жовтогаряче марево: пошматоване іржею та пофарбоване брудом. А за ним і ще одне.

Сказали брати найнеобхідніше: документи, трохи одягу, гроші. Все, що можна донести в двох руках і не більше. Ніяких зайвих сумок чи пакунків. Меблів чи домашньої техніки. А хіба все попереднє життя можна вмістити у дві руки? Можливо, можливо…

Два автобуси зупинилися, скрипнули двері. З водійської сторони кабіни показався чоловік у військовій формі. З салону автобуса вийшло ще двійко чоловік та одна жінка: у червоних костюмах та хрестах на спині. Маски прикривали обличчя. Помалу, мов по команді, до них потягнулися люди.

– Ви тут керуйте, а йду скоро перекурю, – промовив військовий до них, – а то гнати прийдеться цілу ніч доки до наших доберемося. І без зупинок, бо можуть нас дістати, сволочі. Ви ж пам’ятаєте, як вчора гримало над ранком?

Він зробив декілька кроків, оминув автобус та подався посаду зупинки. Чоловік звернув увагу, що на ній ще залишилося відбитки минулого: слово «мир» та колись усміхнені обличчя людей. Деякі лиця час все ж таки покришив. Як і безглуздість виведених червоним фраз.

Загорівся вогник, дим залоскотав ніздрі. Він зробив ще одну коротку затяжку, відкрив прищурені очі та побачив, як стежкою до нього суне знайомий старий. Одягнений у вицвілу сіру фуфайку і такого ж кольору штани. Вичищені до блиску черевики. А на посрібленій часом голові вмістився старенький картуз. Захисного кольору та напіввійського фасону: колись його називали «сталінським». І знову сам, без речей.

– Діду, та ви точно здуріли? – уже без привітання зустрів старого чоловік.

– Слава навіки, Богу святому! – привітався на те знайомий голос. – А чого-то ти це таке говориш, добрий чоловіче? В мене розписка є від лікаря, я вже казав тобі: ревматизм мене мучить і пальці покрутило. Трохи серце барахлить, але ще не розум. Хвала святим небесам, ще при пам’яті, – дід театрально легенько постукав себе пальцями по скроні.

Військовий на те посміхнувся. Лишень покрутив головою та викинув недопалок в сторону. Потягнувся до кишені за наступною цигаркою. Запалив та продовжив:

– Чого? Чого? – мовив до діда. – Та ви вже, який раз приходите до автобуса, а не сідаєте? Третій?

– Та нині, Богу дякувати, – перехрестився старий, – доки ноги ще носять, то по рахунку вже четвертий! Тиждень, як буде, якщо рахувати простої, коли не приїжджали, – кивнув у сторону автобусів. – А завтра неділя – святий день. Наш батюшка давно десь дівся, але то не важно. Я так давно знав, що тут Бог при мені, а не в тій позолоченій кибитці.

– Угу, - випустив клубок диму, – та не він один вибрався. Півсела виїхало, а ви все чекаєте свяченого, – з докором відказав військовий.

Нараз він поглянув у небо, що затягувало сірістю. Втомлене червоне сонце ховалося за небокрай. Зривався вітер. Здавалося, що збиралося на дощ.

– Дивно, – лиш подумав військовий, – і птахів не чути.

– То як, – запитав за хвильку по тому старий, – візьмете нарешті його?

– Діду, та ви ж самі знаєте: спочатку жінок, дітей та літніх людей. Ви підпадаєте списку, – підсумував чоловік та наче збираючись йти у бік автобуса.

– Та він тойво, – хитнув на те головою старий та прикрив одне око, ніби оцінюючи. – Тоже-то, не першої давності. Вже, як п’ятий рік з нами живе.

Чоловік викинув недопалок, потер долоні одна до одної та промовив:

– Ні, хіба ви з нами погодитися поїхати, але не він.

– Та куди мені, добрий чоловіче, від старої їхати. Вона он-там, недалечко. За церквою, бачиш? – провів старий пальцем у сторону невеличкого храму. – Хто за неї там пригляне? Я ж її не лишу, а от його, як рідну дитину – мушу відправити.

– Як кого-кого? – аж закашлявся військовий.

– Та, та… – затнувся дід. – Та, як сімейну цінність, онукам передати.

– Тьху на вас! – сплюнув у бік чоловік. – Діду, та ви точно з розуму з’їхали на старості літ. Збирайте лахи та давайте з нами. Так, часу не багато. Самі чули недавно гул: то точно не наші. А його, – кивнув у бік до діда, змірявши поглядом, – хтось точно таки забере. Та він дасть собі раду, не пропаде! То як, збираєтеся?

– Ніяк! – вимовив дід, десь глянув у бік, наче щось вичікував.

Махнув у сторону лівою рукою. Далі розвернувся, відійшов крок, два. Знову повернув назад. Перебираючи пальцями, поглянув на військового та сказав стиха, майже пошепки:

– А за пляшку самогонки? – прищурив очі старий. – У мене то файна вона. Сам гнав – моя стара не виділа. Така, як сльоза дівоча, а як на язик взяти – аж очі вилазять. Моцна, до дідька!

– Та ви жартуєте, – розсміявся голосно чоловік. – Навіть за дві!

– Більше не маю, – додав на то старий, не зважаючи. – Хіба спирт нерозведений ще є, але то на лікарство лишаю. Хто, його маму знає, що то може бути ще. Яка напасть, чи кара Господня? Тому, одну й ні краплі більше.

Військовий трохи помовчав, махнув рукою, глухо сказавши «до біса» та витягнув уже третю цигарку, розвернувся до натовпу і промовив до діда:

– Несете?

– Його чи пляшку? – аж розцвів старий, а у посірілих очах з’явився блиск.

– Обох, діду, – підсумував чоловік. – І ви з ними пакуєтеся, за компанію. Інакше ніяк. То що, поїдете?

– Ще раз вибачай, добрий чоловіче, – старий поправив на голові купку срібного волосся, поправив кашкет та махнув собі на те рукою, – але стара не зрозуміє. Щасливо! – розвернувся та помаленьку почвалав назад.

– А з вами хто? – почув позаду крик військового, немов слова прощання. – Хто з вами лишиться, як всі поїдуть? Хто пригляне?

– Господь пригляне, – лиш відказав дід собі під ніс. – Всі і так не поїдуть. Старі свої хати не лишають, як і місце на цвинтарі. Але мене ще Бог тримає під сим темним небом. Не забирає до старої. Ще не забирає…

Мабуть, це останні слова, які почув чоловік від діда. На одну мить здалося, що небо прорвала блискавка та вдарив грім. І весь світ тоді розколовся надвоє. І найстрашніше було те, що це не небо лютувало, а бісилися нелюди.

***

Сіріло. Чоловік у формі прийшов до тями лишень над ранок. Землю скропив легенький дощ.

Вітер і досі підхоплював крупинки ще гарячого попелу. Чорний, в’язкий дим клубочився над уламками автобусів. Попереду виднілася кривава вирва. Позаду догоряли залишки будинків. Порізаного села.

– А як тебе дід кликав? – запитав ще раз чоловік співрозмовника, затягнувшись останньою цигаркою та ледь тримався, щоб знову не впасти навзнак. – Як? Скажи нарешті! Та кажи…

– Я, чуєш… я назву тебе, Щасливець! Ти не проти? Правда? – над посіченим обличчям чоловіка з’явилася ледь вловима посмішка. Сумна, приправлена гіркотою. Йому важко було говорити, але він хотів. Дуже хотів, немов це було зараз найважливіше за все світі. – І тепер я нарешті заберу тебе з собою, як і казав дід. Дід… Чуєш?!

– Чуєш, га?! Ти поїдеш зі мною, Щасливцю? Правда?

І тоді у перших променях нового дня почулося тужливе собаче виття.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.