Корабель у гавані

Жовтаво-блідий мармур набережної виблискував у тьмяному світлі осіннього ранку. Здавалось, що кам'яні блискучі плити вкриває тонкий шар льоду. Але на дворі було ще тепло. Пахло морем і водоростями. Прозорі, кольору нефриту хвилі зі сліпою завзятістю, яка більше властива неживому, набігали на берег, розбивались з шумом, відступали. А потім знову повторювали усе спочатку - ніби і не було попередніх тисяч років.

Небом на південний захід неспішно пропливали білі величезні хмари. Зморене сонце повільно підіймалось догори, визираючи у шпарини між хмарами і розливало на старе місто тепле світло.

Чоловік стояв на набережній не менше години. Він усе дивився змореними блакитними очами, обрамованими мілким павутинням зморшок, не на воду, а кудись вздовж берега - за набережну, за невелику гавань, туди, де піщані скелі стримували море.

Чоловік стояв нерухомо. Лише старий довгий плащ темно-брунатного кольору майорів у потоках вітру.

Увесь час, поки чоловік стояв на березі, ні одна жива душа не з'явилася поруч. Тільки чайки, голосно викрикуючи, кружляли над хвилями, вишукуючи собі поживу.

Нарешті чоловік, ніби прокинувшись, розгублено обернувся, а потім засунувши долоні у кишені плащу, повільно пішов по набережній, лишаючи за собою мокрі сліди. Черевики його були наскрізь мокрі і під час ходи неприємно хлюпали. Але чоловік на те, здається, не звертав уваги. Він повільно йшов, дивлячись собі під ноги, ніби вишукуючи щось у мілких тріщинах мармуру.

Чоловік зупинився коло однієї з дерев'яних лав, що розміщувались вздовж набережної. Він повільно опустився на лаву і згорбившись, стомлено опустив голову. І дійсно, здавалось, перед тим як сісти, цей чоловік пройшов не один десяток кілометрів. Уся статура, вираз обличчя, опущені плечі і голова ясно говорили про сильну втому.

Чоловік деякий час сидів непорушно. А потім права рука вислизнула з кишені плаща. У долоні чоловіка щось неприємно блимнуло у променях вранішнього сонця. Немов він дістав з кишені маленьке сонце.

Це був пістолет.

Чоловік уважно оглянув зброю. Палець натиснув на невеличку кнопку і вмить з рукояті вислизнув магазин. Чоловік підхопив магазин лівою рукою. Поклавши пістолет на лаву, чоловік засунув руку у кишеню сорочки і витягнув звідти один патрон. Чоловік підніс його до очей і деякий час розглядав. А потім обережно всунув патрон до пустого магазину. Взявши пістолет, чоловік повільно вставив магазин назад у рукоять пістолета.

Блискуча сльоза покотилася по щоці і загубилась десь у густій русявій щетині на змореному худорлявому обличчі. Чоловік підняв погляд і подивився на море.

- Сльоза покотилась. Залоскотало щоку, - промайнула думка і чоловік посміхнувся. Посміхнувся болісно. Він нічого не відчував. Серце ніби стало кам'яним. І сльоза ця була зовсім не від болю, а від вітру і близькості моря.

Він зовсім один. Немає нікого. Напевно усе так влаштовано у цьому світі. Одне сонце, одне небо, одне це байдуже море і ось він один.

Він вже навіть не пам'ятає обличчя мами. Він знає, що колись у нього була мама. Знає розумом. А ось серцем не відчуває. Серце затерпло, як затерпає нога чи рука, якщо їх потримати деякий час у незручній позі чи приспати.

Він чужинець у цьому мертвому світі. Тож навіщо жити? Який сенс? Це так, ніби тягнути важкий вантаж на гору, якій ніколи не буде кінця. Навіщо? Не краще - просто зупинитися і відпустити мотузку, яка натерла руки і шию?

Чоловік підняв руку з пістолетом і подивився на яскравий метал.

Ось ключ. Ключ, який відчиняє двері.

Раптом сонячний промінчик блимнув на холодній сталі ствола. Чоловік примружив очі і підняв погляд до неба.

Яскраве сонечко вийшло через хмару і ніби тисячі золотих іскринок заблистіли на мокрому мармурі набережної.

І майже одразу в обличчя пахнув зовсім по літньому теплий лагідний вітерець.

- Це схоже на пізню весну, а не на ранню осінь, - раптом подумав чоловік і опустив зброю.

Йому навіть на мить здалося, що він відчув ледь вловимий духмяний аромат бузку. Як дивно! Ось цей запах - так світ пахнув у дитинстві.

І раптом чоловік щось побачив. Щось вдалині, майже коло самого виднокраю, серед морських хвиль. Чоловік примружив очі і напружено почав вдивлятись. І вже скоро він зрозумів, що це.

Це був корабель. З кожною хвилиною він наближався до берега і ставав все більшим.

- Бригантина,- раптом подумав чоловік, вдивляючись у білосніжні туго натягнуті вітрила.

- У нього дві щогли. А дві щогли бувають у бригантин.

Він ніколи до цього не бачив вітрильних суден. Хіба що на картинах і у історичних фільмах. Але колись, у далекій юності він захоплювався вітрильними суднами, розглядав їх у книжках, сам малював на папері, намагаючись передати ось саме цю напругу вітрил, коли вітер тисне на них.

Чоловік схопився на ноги. Серце його швидко вибивало дріб у грудях. І це незвичне хвилювання раптом немов пробудило чоловіка зі сну.

Погляд його напружено слідкував за кораблем, що наближався. Тепер чоловік навіть зміг розпізнати фігури людей, що стояли коло бортів. Під фок-щоглою чоловік побачив двох людей. У світлі сонячних променів золотом виблискували їх обладунки - вичищені до блиску кіраси. Чоловік тепер навіть зміг розгледіти їхні обличчя, хоча корабель не дійшовши метрів сто до берега, прийняв ліворуч і повільно пішов у бік міста, туди, де знаходилась гавань.

Чоловік не бачив очей тих людей, але міг заприсягтися, що воїни у старовинних військових обладунках уважно спостерігали за ним.

Він бачив, що то були два чоловіка - один старший, з короткою гострою бородою зі срібними нитками на підборідді і довгим сивим волоссям, і зовсім молодий високий і стрункий хлопець з темним волоссям до плеч, що розвівалося на вітрі.

Чоловік спочатку повільно, а згодом все швидше пішов по набережній, наздоганяючи корабель, що йшов вздовж берега. Неймовірне хвилювання наповнювало усе єство чоловіка.

- Цей корабель йде у гавань і мені необхідно побачити його зблизька.

Чоловік усе прискорював крок. Зрештою він побіг по набережній, важко дихаючи і стікаючи потом.

Коли згодом він опинився у гавані, сорочка і волосся були усі вологими від поту, неначе чоловік тільки-но скупався у морі.

Коло кам'яних левів, що височіли на постаментах на вході у гавань, чоловік нарешті зупинився, важко дихаючи. Деякий час він стояв, зігнувшись і намагаючись заспокоїти дихання. Ноги від бігу стали немов налиті свинцем. Він стягнув плащ і кинув його коло духмяних кущів ялівця. Туди ж поклав і пістолет, присипавши його сухою землею.

Серце потрохи заспокоювалось.

І тут чоловік помітив людей. Багато-багато людей. Цілий натовп.

Вони сміялись і голосно розмовляли. Уся площа перед гаванню була заповнена городянами. Напевно і вони побачили корабель, який зупинився коло причалу і ось так само як і чоловік, прийшли зустріти бригантину.

На площі лунала музика. Тиха, ніжна як той самий аромат бузку. І чим більше вслухався чоловік, тим краще він чув ту музику.

Лагідна розмова двох скрипок. Чоловік знає цю музику, але не знає, звідки саме він її знає.

Це ніжне розголосся у концерті для двох скрипок Баха. Ледь чутна мелодія, яка то наближається, то віддаляється немов хвилі теплого моря, немов весняний вітерець на вершині скелястого пагорба.

А люди все йдуть і йдуть повз чоловіка. І посміхаються. Хтось торкається його плеча. Так, як торкається старий знайомий.

Чоловік здивовано обертається, але бачить лише незнайомі блискучі очі і посмішки.

- Що це?- думає чоловік і раптом нова думка приходить до нього.

- Це свято! Це свято нашого міста! Карнавал!

Як він міг забути про це!

Але усе ж він забув. Він згадує холод рукоятки пістолета і ледь відчутний запах балистолу - мастила для зброї. Але ці спогади з'являються лише на коротку мить, бляклі, далекі і незначні. І знову їх змінює музика. Ніжний спів двох скрипок. Чоловік навіть обертається і намагається розгледіти - звідки саме лунає музика, але бачить лише юрбу городян. Люди голосно розмовляють між собою і посміхаються. Якась дівчинка - чорнява і темноока у ситцевому платті і легких шкіряних сандаліях крутиться у ритмі вальсу і беззвучно сміється, а люди аплодують їй і також радісно посміхаються. І сонце розсипає іскри на вікна старих кам'яних будинків, і тисячі прапорців майоріють на щоглах кораблів у гавані.

Чоловік розгублено іде услід за городянами і немов морські хвилі до берега, до нього приходять забуті втрачені спогади. Згадки з далекого дитинства.

Те саме відчуття свята, що наближається. Серце наповнюється хвилюючим неповторно радісним відчуттям. Те саме він відчував у дитинстві, у ніч перед Днем народження. А ще коли наближався Новий рік чи якесь свято.

Він і забув, що колись усе це відчував! Засинав у теплому м'якому ліжку і бачив у вікні навпроти заметіль, що кружляла навпроти вуличного ліхтаря.

Сльози струмками течуть по щокам. Цього разу саме від цих відчуттів, що наповнили серце до самого краю.

Чоловік торкається рукою стіни будинку для того щоб в втримати рівновагу, бо ноги його стали важкими. Він опускається на теплу бруківку.

- С тобою усе добре?

Він чує стривожений жіночий голос і коли підіймає погляд, то бачить перед собою дівчину. Зеленооку, русяву, з веснянками навколо носику.

- Ось, тримай!

Дівчина протягує велику склянку, наповнену чимось схожим на пиво.

- Це квас. Холодний. Випий і тобі стане краще.

Чоловік бере склянку і п'є невеликим ковтками. Дуже смачний і свіжий. І чоловікові дійсно стає краще.

- Ось бачиш!

Дівчина радісно сміється і її дзвінкий сміх розливається площею.

- Сьогодні буде карнавал! - говорить вона, забираючи пусту склянку і ніжно торкається плеча чоловіка.

- Більше ніколи не плач. Обіцяєш?

- Так.

- От і добре.

- Вона нахиляється і раптом торкається губами губ чоловіка. Її дихання пахне суницею. Дівчина сміється і швидко щезає у юрбі людей.

- На них усіх такі дивні костюми,- думає чоловік все ще відчуваючи на губах смак поцілунку.

- Старовинні сорочки і плаття. Дивні черевики і сандалії. Напевно це такі святкові костюми для майбутнього карнавалу.

Чоловік підіймається на ноги. Йому дійсно стало набагато легше. Але те відчуття свята зовсім не пішло з його серця. Пішов лише біль і та скам'янілість, що завжди здавались чоловікові частиною його самого.

Знову він почув музику. Легкі невагомі торкання пальців до струн гітари. Цього разу чоловік побачив музиканта. Юнака з темним волоссям, розсипаним по плечам. Він сидів у тіні лаврового дерева, на камені коло невеликого фонтану. Пальці повільно перебирали струни. І чим більше чоловік вслуховувався у звуки музики, тим голоснішою вона ставала і наповнювала усе навкруги. Говір і сміх людей відступали ніби на другий план.

Ось чоловік почув окрім гітари протяжний звук гобоя, потім тихі голоси скрипок. Як дивно! Крім юнака з гітарою тут більше не було музикантів.

Чоловік знову впізнав мелодію. Ц був Аранхуеський концерт Хоакіна Родріно.

Чоловік думає про дівчину. І чим більше він про неї думає, тим ясніше у ньому прокидається відчуття,що він вже колись її бачив. Він не пам'ятає, коли саме і при яких обставинах. Але точно бачив. І цей смак суниці на губах він також пам'ятає.

- Мені треба знайти її. Мені обов'язково треба знайти її. Коли я зазирну у ті зелені очі, я обов'язково усе згадаю.

- Але я прийшов сюди, щоб побачити корабель...

І раптом, ніби відповіддю на цю думку, він бачить тих двох воїнів, які були на кораблі. Старшого чоловіка і юнака у бронзових військових обладунках. Тепер він бачить ще високі шкіряні чоботи і короткі вузькі мечі на поясах. Чоловіки наближаються до нього і зупиняються у трьох кроках.

Тепер чоловік бачить їх обох зблизька і дивується своєму тому першому враженню. Старший чоловік, з сивиною у гострій короткій борідці не такий вже і старий, як здалося спочатку. І хвилясте волосся на голові не сиве, а світло-русяве і густе. І інший воїн, який попервах здавався юнаком, виявився худорлявим струнким чоловіком до тридцяти років, смуглявим синьооким і чорнявим.

Дивні воїни деякий час мовчки розглядають чоловіка. У їх поглядах не має ні агресії, ні виклику, а лише уважність і навіть доброзичливість.

- Я бачив вас там, на кораблі, - першим вимовив чоловік.

- Я біг за вами. Дуже хотів побачити корабель зблизька. Я ніколи до цього не бачив вітрильного судна. Це бригантина?

- Так. Бригантина,- відповів молодший.

- А ми тебе шукали,- сказав старший.

- Так?

- Так. Ми прийшли за тобою.

- Як це за мною? Звідки ж ви мене знаєте?

- Корабель прийшов саме за тобою.

Чоловік весело засміявся.

- Але ж у місті сьогодні карнавал! Таке свято! А ще мені потрібно знайти одну дівчину...

- Корабель чекає на тебе. Ми відпливаємо. Вітер може змінитися у будь яку хвилину.

- Але мені потрібні речі... Мені потрібно...

- На бригантині є усе необхідне.

Чоловік розгублено озирається. Люди співають пісні, посміхаються воїнам і самому чоловікові, як старим друзям.

- А я ніколи не був на кораблі. Хоча усе своє життя прожив коло моря,- сказав чоловік.

- Завжди мріяв побачити ось такий вітрильник. А куди ми попливемо?

- На інший бік моря,- відповів молодший воїн.

Утрьох вони повільно пішли через натовп.

Хоч людей було дуже багато, але ніхто не заважав один одному.

Вони йшли через площу.

Чоловік здалеку побачив свій плащ, який він кинув під кущами духмяного ялівцю.

- Хвилинку! Я зараз! Це мій плащ!

Чоловік підійшов до краю дороги і опустившись на коліна, підняв згорток. У цей час ліва рука намацала під тонким шаром землі холодний метал пістолету. Чоловік загорнув зброю у тканину і поспіхом встав.

- Йдемо!

Бригантина чекала їх коло причалу, погойдуючись на хвилях. Засмаглі матроси закочували бочки і заносили мішки на корабель. На дерев'яному містку стояв помічник капітану і курив коротку верескову трубку, пускаючи кільця сизого густого диму. Він глянув на чоловіка і посміхнувся у густі руді вуса.

Як тільки-но чоловік і два його провідники зайшли на палубу, матроси закінчили завантаження, почали забирати містки і підіймати вітрила. Широкоплечі матроси крутили важелі і підіймали кітву.

Чоловік стояк коло борту і дивився, як берег поступово віддаляється. Люди у гавані махали їм руками. Над площею у небо здійнявся різнобарвний салют. На якусь мить чоловікові здалося, що у юрбі городян він побачив ту дівчину. Вона теж махала йому рукою. Чи може все те йому лише здалося?

Підняли вітрила і бригантина поступово набирала хід, ковзаючи по хвилям.

Усі на кораблі були зайняті своїми корабельними справами і лише чоловік стояв коло борту і дивився на місто і гавань, що зменшувались з кожною хвилиною.

Спочатку йому здавалось, що це вітер. Вітер грає у туго натягнутих вітрилах. Але чим більше він вслуховувався, ти ясніше розумів, що це музика.

Так. Тиха ледь чутна музика. Джованні Батіста Перголезі. Stabat mater.

Чоловік озирнувся. Поруч нікого не було. Усі займалися своїми справами і не звертали уваги на нього.

Чоловік обережно дістав зі складок плаща пістолет. Холодний метал блимнув на сонці. Покрутивши зброю у руці, чоловік натиснув на важіль коло рукоятки. Магазин беззвучно вислизнув прямо у долоню. Чоловік підняв його ближче до очей, щоб краще роздивитись.

Патрону у магазині більше не було.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.