Уявний друг

— Чому мене ніхто не розуміє? Невже я роблю недостатньо? Чому в мене немає друзів? Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу! — Ці слова прозвучали ніби крик невинної тварини, яка раптово потрапила в капкан браконьєра.

— Кого ти ненавидиш?

— Всіх!.. І себе також.

— В тебе завжди є я, мені завжди можна вимовитись, я завжди зрозумію та підтримаю.

Дві дівчини сиділи на підлозі під вікном, одна з них плакала та закривала обличчя руками, а інша, завівши за спину раніше згаданої три своїх крила, покірно її вислуховувала. В освітленій заходом сонця кімнаті повисло мовчання, воно тривало вже певно кілька хвилин. Це той самий випадок, коли час іде набагато швидше, ніж здається. Раптово тишу перервали слова дівчини, що ніби вже трохи заспокоїлась.

— А що буде після? — Вона розтерла по обличчю слизьку сльозу, яку щойно виронила. Це питання ніяк не заділо радісної усмішки Каґе.

Людиноподібна істота в дивній рогатій масці, що закривала лише очі, лишаючи на виду її розпанаханий з обох сторін рот, пригорнула дівчинку ближче до себе та спокійним голосом мовила:

— Ніхто цього не може знати, а хто знає — вже не розповість.

— А ти як думаєш? — Не вгавала в своїй цікавості Дарина. Вона нерозбірливо говорила, постійно затинаючись через сльози, але Каґе розуміла. Вона завжди розуміла…

— Не знаю, — істота зробила невелику павзу, ніби думаючи, чи варто ще щось додати, — на щастя, чи, на жаль, я ніколи не пізнаю дару смерті.

— Чому?

— Не забувай, що я лише в твоїй голові.

— Але ж теоретично, ти помреш тоді, коли помру я, або тоді, коли я тебе забуду. — Дарина часто будувала теорії і ніколи не добирала слів, але Каґе про це вже давно знала та приймала, завжди підтримуючи розмову.

— Ніхто цього не знає, поки що ми можемо думати лише теоретично.

Знову павза. Дівчина поринула в свої думки, тут вона в безпеці. Каґе постійно каже, що єдине місце, де ми можемо робити все, що завгодно — наші думки. В них можна стати будь ким та діяти будь як, але не варто забувати, що в якийсь момент все одно доведеться повернутись до суворої реальності.

За кілька хвилин Дарина знову відізвалась:

— Ти б хотіла померти?

— Не знаю. Можливо. Це було б цікаво. А ти?

— Іноді здається, що смерть — це єдиний вихід, але мене так лякає невідомість…

— Мене вона приваблює. — повисла коротка пауза, Каґе думала як краще сформулювати свою думку. — Смерть — єдина невідомість, яку навіть при всьому бажанні не зможе пізнати жодна жива людина, — істота знову зробила павзу, прибрала крило з-за спини Дарини та вмить опинилась на колінах навпроти дівчини. — І це вабить.

— Невже тебе зовсім не лякає невідомість? — Істота обхопила руки Дарини своїми долонями. Дівчина відчувала холодний матеріал, з якого зроблена права рука Каґе, але це її не турбує, якщо людина може підтримати — зовнішність немає жодного значення.

— Якби людина не йшла через свій страх, то, як думаєш, вона змогла б досягти того, що має зараз?

— Якщо я помру, мені буде легше?

— Не знаю, люба, це можеш вирішити лише ти, я ніколи не вирішувала за тебе і нізащо не зможу, але знай, яким би не було твоє рішення, я тебе завжди підтримаю.

Дарина опинилась в своїй голові, знову перебираючи варіанти та ніяк не наважуючись щось ще сказати. Весь цей час Каґе тримала її за руки та беззвучно спостерігала, чекаючи, що ж буде далі. Голову дівчинки заполонили голоси, очі знову налилися слізьми, але вона їх стримувала, це відбувалось якось інтуїтивно, підсвідомо, за звичкою. Дарина думала та ніяк не могла вирішити, що робити далі, чи є в неї взагалі те «далі»?

Раптом дівчинка забрала свої руки від Каґе та піднялась з місця. Вона попрямувала довгим темним коридором на кухню, до аптечки. Зазирнувши в дбайливо зібраний органайзер вона взяла дві нові пачки Парацетамолу, підійшла до раковини та набрала повну склянку води. Повернулась до своєї кімнати, яку вже майже не освітлював захід сонця. На підлозі, обпершись об стіну, досі в очікуванні сиділа усміхнена Каґе. Дарина вмостилась на м’яке ліжко, яке не застелила після довгого сну. Істота підійшла та сіла на краєчок ліжка і надалі спостерігаючи за дійством.

Дівчина поставила склянку з водою на приліжкову тумбу та, не мовивши жодного слова, почала розпаковувати ліки, що мають її врятувати. Видавила таблетки з обох пластинок, обережно складаючи їх гіркою на бавовняну ковдру. В сумі вийшло двадцять таблеток п’ятсотміліграмового Парацетамолу. Дарина завжди цікавилась медициною, тому вирахувати смертельну дозу діючої речовини на її вагу не стало проблемою.

В одну руку взяла жменю таблеток, а в іншій вже опинилась вода. Дівчина поклала в рот одну таблетку та ковтнула її не запиваючи, з двома наступними зробила так само, за четвертою таблеткою нарешті слідував перший ковток води. В очах уже все пливло та темніло, а вона тремтячими руками продовжувала хапати з бавовняної ковдри таблетки, кладучи їх собі до рота. Раптом перед очами постала цілковита темрява, останнє, що Дарина пам’ятала — склянка, в якій скінчилась вода, що лежить поряд з її обличчям та посмішка Каґе, що вдивляється в її на половину закриті очі.

Раптом я прокинулася. Навколо мене оточував чорно-білий світ, а сама я лежала на сірій траві, що так не приємно впивалась в щоку. Крізь силу спробувала звестись на ноги, але з жахом застигла перед гігантським чорним деревом, настільки високим, що в порівнянні з ним моє тіло здавалось безпомічною мурашкою, яку ось-ось придавить нога якогось неуважного людиська. Вершечка страховинного гіганта зовсім не видно.

Тільки прокинувшись я відразу відчула на собі чийсь погляд. Після своєї недолугої спроби підвестись я зрозуміла, хто це, а точніше що це. З дерева на мене дивились мільйони людських очей, ніби вшитих в кору та прив’язані за зорові нерви до гілок величезні очні яблука, які на вітру крутились колами. Кожне око вважало за свій обов’язок спостерігати за найменшими рухами, за кожним клаптиком мого понівеченого болем тіла.

Нарешті я помітила Каґе. Мою Каґе. Вона висіла до низу головою, зачепившись ногами за товсту гілку та досі спостерігала за мною. Та була одна відмінність, яку я навіть при всьому бажанні не могла не помітити — відсутність маски, тієї самої маски з чудернацькими рогами, що закривала лише половину лиця. На її місці видно таке знайоме обличчя, моє обличчя. Але воно зовсім інше, досі присутній розпанаханий рот, а одне з тих прекрасних людських очей мало замість білку чорне забарвлення, а райдужка суцільно червона, вона ніби світилась.

Каґе досі здавалась тією самою, що завжди зрозуміє та підтримає, але тут вона більше не друг.

З її боку почувся владний, всемогутній голос, що витав у повітрі та лунав ніби звідусіль.

— Ласкаво прошу до Забуття!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Арсеній Троян
15.04.2024 14:49
До частини "Уявний друг"
Видно, що Ви лише починаєте свій творчий шлях, але у творі щось-таки є. Це якась подорож темними вуличками підсвідомості, яка має на меті втечу від болючих питань єства (наскільки я зрозумів, головна героїня мала намір накласти на себе руки). Непоганий твір. Я б хіба більше уваги приділив опису світу твору, щоби створити ефект присутності для читача.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Sandy Zack
    02.04.2024 20:41
    До частини "Уявний друг"
    Бачу стилістичні похибки, а саме: оповідання йде від минулої особи, а тут раптом посеред тексту з'являються дієслова у теперішній, що сильно вибивається при прочитанні. Потім текст йде у теперішнім часі, та знов різко перескакує на минулий. А в деяких реченнях таке взагалі відбувається двічі... Написано приємною мовою, але такі зіскоки туди-сюди - наче умисне насилля над мозком читача :))) Якщо це навмисний прийом і так задумано з самого початку... проте, щось мені здається, що ні. Бо переключення з одного часу на інший, у середині одного речення чи абзацу, виглядає... ну якось дивно.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Sandy Zack
    02.04.2024 21:09
    До частини "Уявний друг"
    Просто зазвичай, при написанні літературного тексту, використовують лише один особу та час: першу або третю у минулому часі, бо писати у теперішньому - дуже складно. Такий текст важко сприймається читачем (так склалося, що наш мозок сприймає історії у минулому часі краще), а коли це ще й міксується з минулим, то виходить якась мішаніна. Будь ласка, перечитайте текст більш уважно, і Ви побачите, як сильно це виділяється при прочитанні :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дарія Абрасімова
    02.04.2024 21:17
    Дуже дякую за коментар~ Часи в тексті – це моя біль, в процесі написання я так вчитуюсь в текст, що перестаю помічати такі розбіжності, намагалась перечитувати текст через тиждень/місяць після написання, але все одно не помічаю. Постараюсь зараз це виправити))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дарія Абрасімова
    03.04.2024 19:24
    Щойно виправила розбіжності (хоча б ті, які змогла помітити), дуже сподіваюсь, що стало краще^^ Було б дуже цікаво почути вашу думку стосовно сюжету :3
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Sandy Zack
    02.04.2024 22:09
    Коментар видалено автором
    Дарія Абрасімова
    02.04.2024 21:17
    Коментар видалено автором