Навіть це наближає перемогу

Він ніби до всього звик. До життя без мобільного зв’язку. До темних вулиць. Навіть до холоду вдома.

Але сьогодні треба було заново вчитись звикати. Звикати до нового.

«Світла немає майже по всій країні: ситуація критична».

«Російські терористи вчергове здійснили масований обстріл нашої держави, застосувавши ракети різного типу та безпілотні літальні апарати. Немає світла в Київській, Вінницькій, Полтавській та інших областях. Уперше за час обстрілів енергетичної інфраструктури зупинено роботу всіх трьох АЕС».

Блекаут. Слово з голлівудських фільмів про апокаліпсис вмить стало реальністю.

Саме на нього всі чекали. І саме його обіцяли ворожі пропагандисти. З темними вулицями, мертвою каналізацією, чорними екранами телефонів.

І холодом.

Він навіть на руки похукав. Наскільки це затягнеться? День, два? Тиждень?

А поки треба якось грітись. Тому він позамітав. Втретє за день. Зробив руханку. Ніби тепліше. Але він знав, що стане зимно. Холодніше, ніж було. Цілий день квартира ціпеніла від холоду, який надвечір набирав сили і підступно прокрадався крізь два шари одягу.

Це означало лише одне — пора.

Він поклав у наплічник ноутбук. Взяв всі телефони. Поклав усі зарядки. Подумав, і запхнув між усім цим подовжувач.

Ну а раптом?

[електрика зникала і до війни, і не сказати, що це було рідко. Коли він бував у селі, то особливо боявся будніх днів. Бо вони повністю були під владою електриків. Завжди зверхні і невдоволені, вони, у робочий день, як правило, у понеділок, виходили зі своєї похмурої радянської управи, сідали в казенні «буханки» і брали курс на ні в чому не винні села. І ніхто не знав, якому з них не пощастить саме сьогодні. Електрики приїжджали на місце свого злочину і, як маніяк перед жертвою, відтягували час, купуючи в найближчому магазині печиво «Марія», сирки, сосиски, які вони їстимуть у сирому вигляді. Чай же зазвичай брали із собою, його не завжди так рано продавали. Закупившись, вони повільно виходили на вулицю. Шеф по-звірячому шкірився, втирав п’ятірнею ласі губи і діставав з верхньої кишені джинсової куртки кнопковий телефон. За мить він когось набирав і хрипко сичав у слухавку: «Дааавай!» І в селі в мить зникало світло. Дітей убивало в контрстрайк, у дорослих зникали новини по «Інтеру», у пенсіонерів помирало радіо «Промінь». Електрики ж годину-дві блукали під лініями електропередач, зрізали гілки, що нависали над дротами, тими гілками ламали людям паркани, смерділи бензиновими випарами і, залишивши по собі спиляне дерево, тирсу, кинуті пачки «Космосу», плентались назад у «буханку», де пили той чай, який привезли з собою. І так — весь робочий день. А всім, хто того дня телефонував на місцеву станцію, оператор сухо кидав: «Не буде до пяти»].

***

Тим часом короткий день кінця осені майже згаснув.

***

Коли в квартирі стало зовсім холодно, коли на заряді батареї з’явились червоні цифри, він вийшов на вулицю.

А там… Куди оком не кинь, усюди повно людей. Він не пам’ятав, коли на вулицях Містечка було так людно.

Люди — скрізь. Найбільше — школярів у модному кежуалі. Ідуть цілою чередою, гигикають. Дорослі чоловіки гаяли час біля сигаретного ларька, щось один одному розповідаючи. Молоді мами катали коляски з дітьми.

А неподалік парку старий дідусь випасав пару кіз. Блекаут тут ні до чого — цей пастух був тут завжди.

Якщо на мить забути, хай це і складно, про обстріли, то можна було подумати, що в Містечко приїхав мандрівний цирк. Перший і останній раз у житті місцевих резидентів і резиденток. За годину у місцевому «дека» ілюзіоніст у блискучому бузковому костюмі буде розрізати жінку в коробі, напівголий факір дихатиме вогнем і ковтатиме шаблі, мавпочки у дитячих сукенках кататимуться на велосипедах, в кінці програми — кордебалет від дебелих і червонощоких дівиць. Вхід безкоштовний, початок — о восьмій вечора, після третього револьверного пострілу, ну а поки всі гуляють.

[насправді десь так би і було. Навіть якщо до Містечка завітав би хоча би один клоун, який не вмів би нічого, окрім як по-дурацькому гримасувати, все одно був би повний солдаут. Жителям мегаполісів цього ніколи не зрозуміти. Адже вони з самого малку живуть у світі розваг, які можна ще й вибрати, причому ці розваги часто від них знаходяться в пішій доступності. Провінціали можуть лише мріяти про те, як вони отак якось вийдуть зі свого будинку і за хвилин п’ятнадцять опиняться біля величезного кінотеатру «Київ» або комплексу «Палац Спорту», куди (цілком теоретично) може завітати Стінг, Степан Гіга чи гурт «Сліпкнот» разом зі своїми битами та бочками. Жителю не-Харкова, не-Києва, не-Дніпра можна лише мріяти, що за якусь сотню метрів від його рідного бетонного обійстя сьогодні ввечері виступатиме хай навіть який-небудь Артем Пивоваров. Але не районним гетто єдиним — Місто прямо устлане трамвайними коліями та напхане кишками підземки, а десь поряд на тебе вже чекає машина з логотипом таксі, одне із сотень авто серед десятка компаній. Лише один дзвінок, і ти вже на фудкорті на «Французькому Бульварі», в парку десь у центрі чи в якомусь тісному підвальному клубі слухаєш стендап, музику, вірші.

І навіть якщо містятина не цікавлять масові розважальні заходи, то він може просто в самих капцях вийти з дому і тут же, за кілька метрів, впитись пивом з пивного стору чи затаритись випічкою з АТБ, в одному із АТБ, і щоб дійти до будь-якого з них, не треба перевзуватись. У Місті вибір — це як осінь, як смерть, як ремонт газових труб, тобто вибір тут — це даність, тобто те, що є завжди].

***

Він дістав телефон, щоби глянути котра година. Та його погляд пав на значок мобільного зв’язку — прямо на очах на місці поділок сигналу з’явився хрестик і відразу напис — «Немає мережі».

Усе. Тепер точно блекаут.

Сутеніло.

***

Раніше він ніколи не заставав вулиці такими темними. У містах світло ніколи не гаснуло — увечері сліпили вітрини магазинів і черева головних дискаунтерів, опівночі над головою жовтіли вуличні ліхтарі, нехай і через один. І навіть глупої ночі, коли до ранку вже ближче, ніж до вчорашнього дня, вогники все ж можна було знайти — де-не-де горіло світло у будинках.

Зараз же — повна темрява. Хоча вечір лише настав.

Він ішов вулицею, не наважуючись увімкнути ліхтарик. Десь поряд брели люди, так само мовчки, лунко чеканячи крок. У повній тиші звуки почувались повними господарями, а от обриси будівель та дерев лише вгадувались.

На мить морок розвіявся — попереду спалахнув ліхтарик мобільного телефону, по трасі пропливли червоні вогники авто. Цвинтарну тишу пробив звук — десь поряд працював генератор.

[інколи здається, що в путіна серед його посіпак є хтось, хто тими генераторами гендлює. Бо до війни ними цікавились, ну скажімо так, не всі. Та як не всі — майже ніхто. Це, звісно, щось зі сфери масових сіоністських змов, вчення про плоску Землю імені Ю. Лози та теорії про те, що одинадцяте вересня дві тисячі першого року організували не бородаті ісламістські радикали, а світова шоубіз-мафія, якій треба було обламати Майкла Джексона з його альбомом «Інвізібл», на який Король Попу витратив тридцять мільйонів доларів і який мав презентуватись саме за день до атаки на башти-близнюки.

Та навіть без йолопських теорій можна точно сказати, що генератори до війни — це була суто ґіківська тема. Їх брали або хардкорні виживальники, що, дивом знайшовши на це кошти, ще з дев’яностих крафтили собі кількарівневі бункери на випадок зомбі-апокаліпсису, хильнути без жінок, ваш варіант. Ще гениками цікавились ті туристи (ґлемпери), які пруться на природу, не бажаючи втратити навіть йоти звичного комфорту своєї міської квартири, тому їм навіть у лісі світло подавай. Ага, генератори були ще в продавців генераторів, яким видавали зарплату продукцією магазину. Ще сюди ж — колекціонери генераторів. Якщо є люди, які колекціонують «Фанти» з різними смаками, то чому не може бути колекціонерів генераторів? А так все. Прості смертні їх не купували. У мирні часи ці масивні штуки просто сумували в найдальшій залі «Будмена», де зазвичай помирали нові продавці-консультанти, котрі колись заблукали і так не змогли знайти виходу зі свого ж супермаркету].

***

Десь у глибині темного парку спалахнув вогник. Сільрада. Пункт незламності. Шум ішов десь звідти.

***

Усередині поки було порожньо. Порожній стіл, стенди на стінах. На щастя, генератор стояв на ґанку, але навіть тут, за зачиненими дверима, було чути звук його роботи.

Він дістав свій подовжувач, підключив всі свої пристрої і став походжати, роззираючись. За вікном короткого листопадового дня не залишилось і сліду, там повністю королював лише один морок.

[минулого року осінь була та сама, хоча війна ще не сталась. А от проблеми були — в офісах починався передноворічний гон, на вулицях Міста уже нудило від яскравої святкової реклами, яка справляла дике враження на фоні брудного асфальту і темних мас людей, котрі навряд чи думали, куди вони йшли. У когось щось боліло, хтось когось кинув. Новий сезон старого серіалу виявився фігнею, музики нормальної як не було, так і не з’явилось, в АТБ знову залишився тільки старий хліб. І так — хати на Новий Рік уже всі розібрали. Повний відстій, ну як так можна жити взагалі?

А потім почалось — вибиті вікна, канонада, колони техніки, ракетні обстріли. Пожежі, які ніхто не гасить. Третій знайомий, котрий більше не повернеться додому. І завжди одна і та сама думка — невже у нас до війни взагалі були хоча би якісь проблеми?]

***

У пункті довго нікого не було. Він уже думав, а чи не почали давати світло. У такому разі, коридорчик у сільраді нікому вже не треба, адже по хрущівках і пофарбованих рожевим будиночках, мабуть, невпевнено повзе перше тепло від батарей, на столі булькає електрочайник і блимає, завантажуючись, роутер.

Коли ні — ось у сільраду зайшла жіночка. Вона поставила заряджатись чорний телефон-розкладушку, який ще застав еру передавання ігор по інфрачервоному порту та безтурботного дитинства, і вмостилась в одне із крісел, прямо під стендом мобілізації в армію.

Потім прийшли ще і ще. Старі і молоді, чоловіки і жінки. Він не зчувся, як кругом було повно народу. На столі стояло три подовжувачі, зокрема і його, та лише два гнізда були незайнятими, а нові люди все надходили і надходили.

Пристрої повільно всотували таку дорогоцінну електричну енергію. Їхні власники тим часом сиділи на кріслах, вивчаючи носаки своїх черевиків, струшували неіснуюче сміття з курток, підпирали щелепи рукою, стиха між собою перемовлялись. І думали.

Він не вмів читати думки, але і без цього дару знав напевне, бо сам був одним із багатьох.

Коли все це скінчиться?

Блекаути, смерті, війна. Коли?

***

Минула година чи навіть півтори. Його телефони та ноутбук нарешті набрали більше половини заряду. Треба збиратись, але так не хотілось іти звідси.

Та він пішов.

Здавалось, темрява була такою густою, що достатньо було підняти руку і пальці відразу потраплять у липку холодну павутину. Він взагалі нічого не бачив поперед себе, але ліхтарика чомусь не вмикав, ступаючи обережно і подумки малюючи карту вже давно знайомої місцевості.

Поряд почулись кроки, і хтось, проходячи повз, до себе сказав: «Та пішли вони подалі зі своїми обстрілами… — Потерпимо. — і ще. — Здаватись ніхто не збирається».

Враз спалахнуло світло у магазині через дорогу і одночасно десь тонко завила сигналізація. Зі сторони двоповерхівок почувся чийсь радісний крик. За мить озвався телефон.

Прийшло повідомлення. «Енергетики розпочали відновлення інфраструктури».

І він пришвидшив крок.

А його подовжувач залишився там, у пункті незламності. Чекатиме на людей.

Бо попереду ще багато темних ночей. І не один рік війни.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.