Перші паростки життя

Я народився в сім'ї лікарів майже на початку нового тисячоліття у місті, що відоме всім як файне, але прожив неподалік у прекрасному селі, що ледь не на березі річки розляглось. На мою честь тоді посадили яблуню як символ молодості й здоров'я. Тоді здавалось, дитинство грало веселковими барвами й пророкувало мені щастя й життя без меж. Але враз у мить воно щезло і більше вже не вернулось. Найлегше згадати мені зі своїх трьох років з моменту прабабусиного букварика для малечі дошкільного віку та народних веселих пісень й казок. А також були цікавими її життєві історії, якими ділилась перед сном.

Тож зізнаюсь, я ніколи не любив машинки, які на дні народження мені дарували, а від книг був завжди у захваті. Навіть були випадки що й плакав, коли двоюрідній сестричці мої батьки подарували книжку, а мені дурну й нудну машинку. До речі, я в дитинстві конструктор любив використовувати далеко від його призначення, а від так його забирали в мене.

Щодо мультфільмів, то усі з проявами агресії, хоч і в гумористичному жанрі, мене лякали. Навіть той, де кіт з мишою "змагається".

Я тоді прагнув допомагати рідним - чи то і з тваринами, чи то і з городом, чи навіть із побутом. Коли мені було чотири роки, у хату привели цуцика, з яким ми зразу подружились. Я й дав йому ім'я "Топік". Це була найкраща собака, яку я у житті знав. Ми проводили разом чимало часу разом, а також із моєю подругою й сусідкою Оксаною.

Один з моментів, що трапився десь між чотирма і п'ятьма роками мого життя, я взагалі не пам'ятаю. Проте з родинних розповідей знаю, що дуже сусід, який має чимало психічних та мовленнєвих розладів, кинув у мене каміння, і я втратив тимчасово свідомість. І те, що якби не пес Топік, я би вже не вижив.

А ще якось до нашого дому прийшли коти, яких ми з радістю прийняли. Коти і собаки довго жили, окрім єдиного мисливського, якого батько привіз. Я не за буду, як я з батьком та дідусем грався бумерангами, що не раз залітав через наш дім на чужі подвір'я. Не менш тоді ще й спорт захоплював, а найбільше - фізичні вправи низької та середньої інтенсивності та велосипедна їзда.

Але в серпні чи то 2007, чи то 2006 року усе змінилось. Батьки вирішили, що я піду у перший клас через рік, оскільки у той час я почав ще частіше хворіти. А десь восени тато поїхав в Америку з іншою, а згодом батьки розлучились. Уперше знову почув хоч його голос, коли вже йшов до школи, проте вже лиш по домашньому телефону.

...

А ще згадались два спогади: Крим та Моршин.

1. Крим

Це було далеке дитинство. Я майже нічого не пам'ятаю, окрім краєвидів з санаторію і з ним, моря, подорожі, зоопарку. Можу згадати ще свій старий дитячий пляжний рушник, на якому зображена була якась гра. А також, як був дощ, коли ми їхали в зоопарк, як попав шампунь очі, як нас попросили якогось хлопчика з нами сфотографувати. А також в одну сторону я майже не спав, а як вертались - то спав, немов вбитий.

2. Моршин. Санаторій. Це вже було незадовго до школи.

Пам'ятаю, як там познайомився з дивним Хлопчиком - чи то Ярик, чи то Свят, чи то Бодя або Петя, я точно не згадаю, бо мені з ним було взагалі не цікаво. Але там була ще прекрасна дівчинка Евеліна, з якою мені було цікаво. Але є дві неприємні ситуації, в яких розплакався, хоча хотілось крикнути:

1) "Ви - мені не указ! Засуньте свої дурні іграшкові машинки, поїзди, літачки, кораблики, солдатиків та тому подібне собі в дупу. Мені це не цікаво! А я буду попри всі ваші ідіотські заборонт гратись в життєві ігри з іграшками та Евеліною!";

2) "Нащо мені то й жирний і зажирний суп/борщ на сніданок! Огидний він! Краще б манку, кукурудзяну або ячмінну кашку, як і Евеліні" (останній раз, як мені так дали, я розплакався і мама вирішила, що ми їдемо додому, що я навіть не встиг попрощатись з Евеліною; деякий час я самонавіював собі, що це надто легка їжа й треба ще ситніше, хоча насправді, явважав,навпаки).

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.