Internae malum

Вона й сама не помітила, як всередині неї зародилося зло.

Спочатку воно було зовсім крихітним, розміром з горошину чорного перцю, і не завдавало сильного дискомфорту. Як камінчик дрібної гальки в черевиці – відчуваєш, що щось не так, але не звертаєш уваги на таку несуттєву дрібницю.

По-справжньому вона відчула його, коли зло досягло розміру волоського горіха і стало тиснути на органи, дряпати почуття. Іноді було навіть важко дивитися на радість інших, чути звуки їхнього сміху. Зло починало брикатися – здавлювало діафрагму, прискорювало дихання. Одного разу так сильно стисло легені, що вона ледь не задихнулась. Тоді вже не на жарт злякалась і пішла до лікарів.

"Ваш випадок унікальний,” – говорили вони. – “Треба здати більше аналізів, зробити МРТ, рентген, біопсію." Збирали консиліуми, обговорювали її на з'їздах і семінарах, але ніхто не зміг дати відповідь.

"Дурні," – думала вона.

Тим часом їй ставало гірше. Бували дні, коли зло повністю брало гору. Тоді вона замикалася у квартирі, щільно зачиняла важкі штори, лягала на ліжко, впиралася поглядом в стелю і рахувала секунди. Вона ходила до знахарок та провидиць, але ті були безсилі. Вона їздила в інші країни до світил медицини, але й вони не змогли допомогти. Аж ось, через місяці митарств, діагноз був поставлений – гостра форма внутрішнього зла. Неоперабельна.

"Ваше зло вже розміром з куряче яйце й зрослося з органами настільки, що відокремити його неможливо,” – говорили вони. – “Ви просто не переживете операцію. Вам доведеться з ним жити."

Новина розчавила її. Жити? Зі злом? Як вони, ідіоти, це собі уявляють? Навколо були абсолютно здорові люди – раділи, сміялися, щебетали про свої несуттєві проблеми, мріяли про ілюзорне щастя. Дратували. А вона ходила зі своїм злом, яке росло, як на дріжджах, і наче не було їй місця в цьому повному радості і сяйва світі. Друзі боялися, що це заразно, рідні побоювалися загострень.

"Ну й не треба," – думала вона.

Так і жили – вона та її зло. Працювали вдома, відвідували ранкові сеанси кіно середами. Іноді, вівторками, ходили за продуктами. В один з таких походів вона зустріла його. Він допоміг зібрати сицилійські апельсини, що розкидало по підлозі магазину.

"Дякую," – сказала вона.

"Я так радий, що вони розсипалися," – сказав він.

Вони зустрічалися недовго. Але замість метеликів в животі у неї жили їжаки. Його було в міру. Ідеальний. Однак надокучливі думки не давали спокою.

"Раптом він дізнається?" – думала вона, – "Моє зло скоро покаже себе, і тоді він піде".

Йшли тижні. Він відчував її відстороненість, вона бачила його нерозуміння. Одного разу він так довго і злякано дивився на неї, що вона зважилася. Взяла його за руку, посадила на зім'яте покривало і розповіла все, як є. Раптово він засміявся.

"Подумаєш," – сказав він.

"Ні, ти не розумієш," – сказала вона, – "Я не можу без нього жити."

"Як і я не можу без тебе," – сказав він. Потім помовчав трохи і додав: – "Я полюблю твоє зло."

В той самий момент в ній зародилося дещо затишне.

Щастя.