Зимове сонцестояння

Темний силует завжди підказував, як діяти краще. Він став її першим другом, а, може, подругою? Ніхто так і не дізнався. То чоловічим голосом забалакає, то жіночим, то взагалі нагадуватиме тварину, котра шкребе барабані перепонки. Щодня супроводжували вони всі дії, усі слова, усі думки. Вічний унутрішній діалог зводив із розуму, проте дівчину ніколи не покидала віра – колись... Колись усе заспокоїться та чергова молитва на колінах перед іконою звільнить її од страждань. Стояла годинами, забувала, що таке власне тіло, забувала, як ним рухати в тому щирому дрижанні перед чимось нереальним та абстрактним. Силуети злилися, відмовлялися від підйому зранку, аби повторити свої звичайні ритуали, однак завше знаходила сили ігнорувати та йти далі.

Аґата. Це дівчина, котра була найближча до істоти. Вона була флаконом для нього... Із чим героїня цілком погоджувалася. Схожа паня заслуговує на цю роль, заслуговує на вічний рай та вірну смерть заради їхньої волі, проте... Десь усередині постійно почувала сум від схожих теорій. Вони вічно бігали разом, точніше дівчина переслідувала красуню крок за кроком. Читала книжки, які читала вона, їла страви, які вибирала білявка з карими очима. Повторювала все, буцім дитина, яка лишень училася виживати в цьому жорстокому світі. Проте передбачено заздалегідь, що будь-яка дівчина при церкві не ризикне вибрати іншу, а, імовірніше, зверне увагу на когось із хлопців, що так-то... Теж дещо заборонено, хоч і не настільки категорично.

– Ти... Чого хочеш? – Грубо питається дівчина, обертаючись на чорнявий силует позаду. Навпроти панянка стояла, навіть не ворушачись, а тільки захоплено розглядаючи фігуру коло неї серед легких вогнів, розкиданих темним коридором. Жодної душі, навіть кімнаті пусті, бо було призначені зовсім не для повсякденного життя або ж сну. От-от і територію маєтку, де обидві існували поза храмом, накриє пилиною спокою та тиші. Диявольської тиші, бо тіні тоді ходять ще активніше.

– Не... Не хочеш прогулятися? – Схвильовано бурмоче вона, перебираючи власні ж пальці, іноді ще й перевіряючи в голові чи їх справді десять. Допомогало розслабитися, зняти стрес, до того ж... Ніколи не знаєш чого чекати, – зовсім скоро зимове сонцестояння... Наше перше в ролі, ну, дорослих за місцевими мірками, – продовжує юначка, не знаючи куди б успішніше дітися. Урешті-решт на неї спрямовано взір відверто розгніваний, це тиснуло.

– Ні. У мене багато справ, батько чекає у власному кабінеті, – поправляючи спідницю, та гордо підіймає підборіддя, уже збираючись швидко втікти вперед, як хапають за руку. Міцно, так, що дуже тяжко відірвати й накивати п'ятами.

– Але... Але я сумуватиму за тобою... Зовсім скоро... Зовсім скоро тобі доведеться виконати власну місію й навряд ми ще раз побачимося, – відверто стурбовано й розчаровано тараторить співрозмовниця, стараючись не звалитися з ніг, які тримали, буцім два сірники, те тяжке бархатне плаття. У носа вдарив запах чи то свічок, чи то банальної сирості, бо за вікнами лив дощ, стукаючи по дахові, – ми... Так файно проводили час разом, хіба ні? – Усміхаючись наважується сказати те одне речення. Однак швидко розчаровується, коли відштовхують, майже що додолу звалюючи.

– Не неси дурниць! Яка ще місія, яка ще розлука, а тим паче дружба! То тобі уявні товариші на вушко нашепотіли чи що? Не позорилася б хоч, – їхній тон був схожим майже завжди, хіба коли Аґата не надто стомленою сиділа, тоді й виходило поговорити ні про що, просто про все підряд і те з присмаком відвертого бажання білявки замовчати або заткнути іншу людину.

Усе чимдалі нагадувало дивну карусель вогників, звуків, запахів, невідомих їй гласів. Вони зверталися, прохали виконати їхню волю, погрожували, говорили за майбутнє, а іноді просто перетворювалися в незрозумілий шифр. «Фвік, иоіь!», «Гпоб оє гбсуфж уєвє!», «Офнп гігїмюоінпта!». З разу в раз воно повторювалося, поки не ставало подібним до людської мови. «Убий, поки не відібрали.». Остання почута фраза.

Дівчина легко крокує вперед, а після... Дістаючи гострого ритуального кинджала з сумки, де вони зазвичай носили потрібні для молитв речі... Підходить ближче та, злегка приобіймаючи подругу із спини, втикає леза з правого боку грудної клітини. Якщо чесно, то навіть і не помітила, що... Витонченими рухами змусила тіло іншої людини валитися додолу. Відчай. Її справді охопив відчай, бо кров бруднила руки, а в її бік навіть не лунало жахливих слів. Аґата загубила дар мови, як і сама її вбивця.

– Я... Я... Я не хотіла, вибач... Вибач... Просто, – починаючи схлипувати, хамаркає дівчина, розгублено кидаючись від своїх пальців у багряних фарбах до колотої рани й чужої порваної одежі... Волосся білосніжне все частіше нагадувало чудну композицію чи горе кожної місцевої прибиральниці, бо кров... Кров стерти максимально складно, особливо так, аби більше ніколи не зосталося від неї сліда, що на тілі, що на душі. Схиляючись над майбутнім трупом, усе більше нагадує тварину над власною жертвою. Спирається на руки, однією з них... Починаючи настукувати щось.

.-.- -.- --- .... .- ..-- - . -... .

– Хах... – Вилітає з блідих вуст, поки затуманені очі дивляться кудись у стелю. Рухатися тяжко, усе болить і нестерпно, а шансів навряд багато... – Ти горітимеш у пеклі за це, сама ж знаєш, правда? – Хрипить з останніх сил панянка, навіть не намагаючись до помсти, злості, негативу... Єдине бажання – спокій. Спокій, вічний від усіх турбот, думок, нав'язливих сумнівів, – насправжки же... Просто шукаєш вихід звідси, так? Жадаєш... Утікти. – опускаючи повіки, повертає голову на бік. Тиша. Повна тиша без шансу зробити крок назад... Тільки-но звір відчув кров – піде далі. Говорили з дня в день. Перший гріх ніколи не стає останнім...

– Н-ні! Ні, Аґато, я... Я кохаю тебе! – Зривається на крик, із її вуст лунає повний для більшості місцевих абсурд, проте навіть ехо, що розлетілося приміщенням, не дійде до чужих вух. Тепер один на один із власним злочином, із власною помилкою, із тим, за що дійсно відправлять у пекло, притому дуже навіть справедливо. Підіймаючись... Закриває лице закривавленими руками, – завше кохатиму...

Дощ, а тіло юначки валиться до багнюки напроти будинку. Боляче, упала прямо на руку, поки серед крапель води та мряки хіба розлючене обличчя матері. Ну, її не звинуватиш у гніві, не звинуватиш у чомусь узагалі, бо прийняти, мовби твоя дитина вчинила таке... Вельми тяжко, їй школа. Плаття вже повністю брудне, а холод лоскотав шкіру. Ніс пробивав запах бруду, запах свіжого, однак наразі огидного, повітря. Хотілося додому.

Жінка зникає за стіною, залишаючи двері відчиненими, але не пройшло й секунди, як на зміну темному силуету, з'являється світлява дівчина із свічкою в руках. Однолітка, ще й знайома цілком.

– Флорін... – Стиснувши губи, вона ховає очі. Сумує чомусь. Чому? Не тямить абсолютно. Це вводить у шок, бо рідко спілкувалися останнім часом, – ти вбила не святу, а одержиму, – через голоси позаду, що доносилися аж до вигнаниці, швидко прикриває вхід та тікає геть, а винувата... Знову зовсім самотня, без сенсу в житті.