Вихід там

— Знову відклали.

Стефан звертається, взагалі, до Кошіро, але десь нашкрябує в собі сил, щоб говорити трохи гучніше — бо навколо цілий натовп дорослих з дітьми, які прилетіли з Європи в кляту Канаду на клятий ЮЧС , і на шляху назад застрягли в аеропорту через шалену заметіль. В новинах кажуть — якийсь циклон з язиколамальною назвою; якщо по факту — снігопад не вщухає вже годин шість. Вони б мали зараз бути десь над Атлантикою — а замість цього сидять на сумках в атмосфері втоми, нервування і вже легкої паніки з купою підлітків і абсолютно нічого не можуть зробити.

Вони пройшли всі контролі, вертатися буде тупо, а тут в доступі лише дьюті-фрі і два автомати — з кавою і снеками. Стеф понурим і, що вже там, виснаженим поглядом обводить їхню невеселу компанію. Ніхто особливо не розмовляє, всі сидять, як на голках, комусь з юних спортсменів ще вистачило розважливості чи просто втоми, щоб заснути, але інші, здається, на межі істерики; по прикидках Стефана, до перших сліз і «я хочу додому» лишаються вже не години — хвилини, а тоді це миттєво перетвориться на страшну лавину — таку, що завірюха над літним полем їм всім здаватиметься доброю казочкою.

Коші мовчазно тюкається скронею йому в плече. Стеф, зітхнувши, пригортає малечу до себе, розгублено куйовдить кудлате волосся. Треба щось придумати…

— Ми так довго не протягнемо.

Він здивовано підіймає брови, обертаючись: зосереджено-тихий голос, як виявляється, належить світленькому хлопчику, якщо Стефану не зраджує пам’ять, з якоїсь з балканських країн. Стеф намагається усміхнутись, щоб не здатися грубим; просить так само тихо і м’яко:

— Не нагнітай.

— Я не нагнітаю, а шукаю вихід.

— Він ось там, — не втримавшись, Стеф уїдливо тицяє в сторону «воріт». Він втомлений, він переживає за всю ситуацію, він несе відповідальність принаймні за одного «свого» спортсмена, а цей розумник вирішив доїбатися — ідеальний час обрав, ніц не скажеш…

Розумник свердлить його пильним серйозним поглядом — і від цього чомусь стає трохи соромно, але це не має жодного сенсу, він не зобов’язаний сюсюкатись з іншими дітьми, тим паче що цей лоб і на дитину не сильно тягне; звісно, він старається бути привітним і дружнім до всіх, але зараз через усю ситуацію дратується просто неможливо. Пацан просто потрапляє під гарячу руку.

Пацан, здається, це розуміє: кидає пусте «гаразд», якось розчаровано смикає плечем і вже розвертається, щоб повернутися до своїх, коли Стефана таки дорікає власна совість.

— Чекай, — негучно, винувато просить він. Маленький дорослий завмирає на місці — нібито даючи йому шанс, і Стеф, покрутивши слова в голові і так і не підібравши гарного способу їх сформулювати англійською, вимовляє обережно: — А зі своїм тренером… ти виходу не знайшов?

Йому лишається лише інтонація — щоб дати зрозуміти, що він не знущається, що він не черствий мудак, яким, напевно, здався спочатку, що йому насправді не начхати. Він заїбався, але йому не поїбати. Десь так.

Начебто доносить.

— У мого тренера багато іншого клопоту, — малий вертається. Завмирає навпроти, схрестивши руки на грудях; Стеф простежує його задумливий погляд — до російської збірної, над якою хмара загальної зневіри бурлить особливо відчутно, — і знову дивиться у нереально світле обличчя. Хлопець тримається сором’язливо, але напрочуд впевнено. — Я просто подумав, найвеличніший шоумен всєя фігурного катання за останні двадцять років скоріше здатний врятувати ситуацію. Ви ж, ну. Легенда.

Дитяче захоплення, яке на мить таки виблискує у рівному тоні, звісно, лестить. Стефан, не стримавшись, тонко усміхається, але хитає головою.

— Зараз я просто тренер.

— Тут два десятки «просто тренерів», — спокійно заперечує це дивне створіння. — А Стефан Ламб’єль лише один.

Він каже це з такою… беззаперечною вірою, яку Стеф взагалі не пам’ятає, коли востаннє чув на свою адресу. Останні роки — з завершенням кар’єри, не надто вдалим самостійним поверненням і остаточним фіналом, з відкриттям своєї школи і спробами до чогось привести перших учнів — були сповнені такої кількості сумнівів і зволікань, що він навіть не знає, як через усе це продерся. Звісно, у нього є друзі, чудові друзі, які його підтримують в усьому, — але вони лишаються об’єктивними, вони прекрасно знають його мінуси і слабкості, вони відносяться до нього, як до звичайної людини.

В очах цього маленького дорослого він почувається… чимось трохи більшим.

— Ти теж тут такий один, — повільно вимовляє Стеф. Сподіваючись, що пацан не прийме це за насмішку; благаючи водночас, щоб не прийняв і за щось абсолютно протилежне. Незручно вийде.

— Деніс Васильєвс, — почувши незадане запитання, той киває і протягує руку. — Латвія, але зараз тренуюся не вдома.

— Деніс Васильєвс з Латвії, — м’яко повторює за ним Стефан, легко стискаючи тонкі пальці. — Приємно познайомитися.

— А мені як приємно.

Це лише секунда — коли на серйозному обличчі раптом виблискує повна хуліганського щастя усмішка, коли сонячні хитринки звиваються в золотавих райдужках; це такий мініатюрний вибух — і наступної миті Стефан вже не певен, чи йому це не примарилось, бо малий знову зосереджений і серйозний. Але він відчуває всередині блискавки тепла, якими його пронизало секунду назад від чужої радості — і абсолютно не знає, як на це реагувати.

Але рішуче встає з місця.

— Гаразд, ходім, — він внутрішньо струшується, як собака, зганяючи з себе бризками цю нудотну млявість. Коші по плечу тріпає лагідно: — Сонце, ти зі мною? Не хочу тебе тут самого лишати.

Худорлявий японець з ентузіазмом киває, радіючи, що щось нарешті відбувається.

Вони беруть порожні пакети — стільки, скільки знаходять, — поки Стеф домовляється зі службою безпеки аеропорту, щоб їх пропустили назад; він пам’ятає, до усіх контролів була невеличка кав’ярня-пекарня. Дівчинка-продавчиня, яка, певно, застрягла тут так само, як і вони, трохи ошелешено вислуховує замовлення, але жваво кидається все виконувати. Поки вона поспіхом розігріває половину, напевно, своїх запасів-заморозок, Стеф користується можливістю посидіти за столиком, випити каву як цивілізована людина. Хлопці п’ють гарячий шоколад і навертають круасани так, що за вухами тріщить, і нарешті нормально усміхаються, теревенять кривою англійською про щось своє фігурне, ніби знайомі мільйон років, Стеф навіть не вслухається.

Просто видихає трохи.

Потім вони тягнуть назад у залу очікування три мішки випічки; потім Стефан віддає Денісу з Коші картку і вони буквально грабують кавомат на пів сотні стаканчиків; потім Стеф дуже переконливо (і майже без матів) пояснює російським тренерам, що режим і здорове харчування, це, звісно, класно, але непритомніти від голоду — не дуже, і дівчатам, які сиділи, обіймаючи себе за животи, нарешті дають дозвіл на мучне.

Він озирається. Всі їдять, п’ють, нарешті перемовляються; хтось згадує про заховані в рюкзаках шоколадки і цукерки, хтось про карти, хтось починає грати в шаради. Старші підходять, дякують, допомагають. Деякі гроші віддають. Стефан не сперечається.

— Ваша картка і ваша кава. Я взяв, поки автомат ще працює. Американо без молока і без цукру, як ви там замовляли… Але за це я зі своїх заплатив.

Стефан кидає на нього насторожений погляд: остання фраза робить йому незручно. Він з вдячністю приймає стаканчик з акуратних пальців, але втримує Деніса одним непевним:

— Чому?..

Сонце дивиться на нього пильно. Довго. Лячно.

Врешті просто знизує плечима.

— Ви всіх пригощаєте, я захотів пригостити вас.

Звучить достатньо нейтрально.

Стефану все одно неспокійно.

Деніс вертається до Кошіро, вони починають обговорювати літаки і аеропорти, і навколо них збирається вже чималенька компанія — всі, хто хоч трохи кумекають англійською і можуть на пальцях пояснити свою думку, і Стефан майже припиняє слідкувати за ходом розмови, коли в нього раптом знову впирається пронизливий погляд.

— Пане Ламб’єль, а ви ж, напевно, багато літали. Ви колись ось так десь застрягали через якусь халепу?

Навколо тихіше стає: діти дивляться так уважно, наче його про якісь професійні секрети запитали, а не попросили розповісти байку з життя. Він ніяково усміхається і сповзає з сидіння на підлогу — йому знаходиться місце у колі.

За неймовірним збігом обставин — поряд з Денісом.

— Одного разу в Лондоні після Гран-Прі, — повільно починає він, дивлячись у сонячні райдужки, і рішуче повертається до інших — але раптом усвідомлює, як це важко. Елементарно відвести очі. Дивитись на когось ще, окрім цього кумедного дивакуватого пацана… — … Такий дощ з градом зарядив, ну ще б пак, Англія ж… Ми в аеропорту просиділи годин вісім, напевно. Там ще Хаві і Юзуру були, вони тоді лише починали, ми тоді усі і перезнайомилися, робити нічого було…

Діти слухають з розкритими ротами, і він натхненно травить байку за байкою, радий їх відволікти від невеселої обстановки, і ззовні ніяк не реагує, коли по коліну обережно проковзає чужа долоня.

Всередині — матюкається від душі.

…

— … То в них, виходить, ще тоді в аеропорту все закрутилося? — коли десь за годину більшість дітей поринає у дрімоту, а Стефан, нарозповідавши про себе більше, ніж на усіх інтерв’ю за все життя, добровільно бере на себе роль подушки Коші, Деніс опускається поряд з ним на підлогу з іще одним стаканчиком. — Кави вже немає, я взяв гарячий шоколад.

— Дякую, — пошепки бурмотить Стеф, ледве тримаючись за рештки свідомості. Погляду, здається, хочеться без особливої мети просто блукати світлим стурбованим обличчям. Вухам хочеться слухати цей смішний дитячий голос, який вже навряд чи колись зламається. Мозок винувато рефлексує, що він не сильно має права усе це хотіти, але зробити нічого особливо не може.

— Я про те, що ви згадували. Юзуру і Хав’єра. Вони з того самого дня разом, правильно?

Стеф розгублено вигинає брову на мить, дивиться на нього уважно. Повільно вимовляє:

— Я не буду це коментувати.

— … Я не здивований.

Чомусь слова здаються не відповіддю на його відповідь, а продовженням попередньої думки. Чомусь куточки чужих губ помітно вигинаються, і Деніс майже розчуленим поглядом обводить людей довкола. Чомусь у Стефана серце за ребрами тарабанить майже так само часто, як град у вікна, що виходять на злітну смугу.

— Щось у цьому є, правда? — задумливо тягне пацан, уважно роздивляючись щось на дальньому кінці зали, уникаючи прямого погляду. — Закритий простір, багато людей, прірва часу. Трохи страшно, трохи самотньо. Трохи хочеться триматися за когось…

— Якщо тобі страшно, ти можеш триматись за мене, але…

— А якщо вам буде страшно, за кого будете триматись ви?

От же ж вперте створіння.

Стефан хмикає.

Та голову чомусь слухняно опускає на наполегливо підставлене плече.

І схвильовано прикриває очі, коли у волосся від потилиці потай пробираються тонкі пальці.