Сходи на горище

Цього року настала черга Андрія доглядати діда на свята. Це було необтяжливо, дід клопоту не завдавав: більшу частину дня сидів тихенько в кріслі, не намагався кудись іти, не стягав з себе памперса, слухняно їв, спав і приймав ліки за розкладом. Іноді просив поїсти щось конкретне, як правило, дуже просте: вареної картопельки, чи шматочок оселедця, чи бутерброд із сиром. Якщо раптом виявлялося, що сиру або картоплі немає, погоджувався почекати, допоки їх зможуть купити. В гарну погоду давав виводити себе на прогулянку і неквапливо переставляв ноги, спираючись на ходунок. Вечорами в нього могло виникнути бажання побазікати, він розпитував, як сім’я, як справи на роботі, потім чіплявся за щонайменшу дрібницю й починав згадувати своє буремне життя. Надалі лишалося просто сидіти й слухати його. Наговорившись, він, як правило, засинав.

Втім, наскільки б необтяжливими не здавалися ці обов’язки, вони потребували, щоб хтось був із дідом безвідступно. Тому в родині встановили чергування. Ті, хто міг собі це дозволити, проводили з ним місяць або навіть два. Ті ж, хто мав ходити на роботу, відробляли свій родинний борг на вихідні й свята. Так усім було зручно, й ніхто не почувався в’язнем старого. Кожен знав заздалегідь, який час звільнити від подорожей, на які свята не запрошувати гостей та коли не приймати запрошення самому. На щастя, родина в Андрія — чи, точніше сказати, в діда — була велика, й розписати графік вдалося без особливих проблем.

Приїхавши на новорічні свята, Андрій змінив дядька Йосипа. Той через ковід вже другий рік працював віддалено й сам визвався провести з дідом аж три останні місяці року. Сам Йосип пояснив своє бажання так:

— Раніше я до татка приїздив лише на вихідні, а ви всі за мене віддувалися, тож тепер я візьму одразу кілька змін поспіль, а ви відпочиньте. Мені ж не важко: діти вже дорослі, Люда погодилася, відпочине від мене трошки. Як скучить — приїде в гості, не в Антарктиду ж я зібрався зимувати.

Андрій домовився на роботі, щоб цього року його відпустили раніше. Пояснив ситуацію, керівництво покивало, й двадцять третього грудня ввечері Андрій був вільний. В рідному кабінеті на нього чекали не раніше десятого січня. Він був вдячний, адже в типографії настала настільки гаряча пора, наскільки тільки вона може бути гаряча. Втім, сам він завжди без докорів виходив замість інших колег, коли в тих щось траплялося, тому ніхто не сказав йому ані слова.

На дідочергувальному посту його мала замінити сестра Олена. Професійна художниця, вона запланувала присвятити січень зимовим пейзажам, а про двох дітей-школярів чоловік подбає, як робив завжди, коли наставала її черга. Хто приїде їй на заміну в лютому, а також хто звільнятиме її на вихідні другої половини січня, Андрій не знав — не цікавився. Знав тільки, що йому до діда наступного разу їхати на вихідні на початку квітня.

Тихі, відлюдні свята йому здавалися гарною ідеєю. Останні роки він жив у надто високому темпі й короткі вихідні у діда любив до нестями. Старий дім на краю села, колись великого, а зараз занепалого, ніби переносив Андрія у світ, де нічого не траплялося вже років сто, якщо не двісті, й ще стільки ж не трапиться. Це місце наче застрягло між часами, така собі просторово-часова кишеня, де можна відпочити, а потім повернутися до життя.

Прощаючись з Андрієм, Йосип сказав:

— Я тут трохи знудьгував і вирішив поприбирати. Розчистив оту невеличку кімнатку на горищі, де матуся трави сушила, а до більшої кімнати не доліз. Сам знаєш, як воно: тут тихо, спокійно, час ніби завмирає. Я думав усе горище розібрати, але раз відклав те діло, два відклав... Тільки раз і зайшов до тієї кімнати. Але що встиг побачити: там стоїть здоровезна коробка з ялинковими прикрасами. Як захочеш, скористайся.

В хаті діда була доволі зручна комора, де, поміж іншим, зберігалася штучна ялинка та коробка з іграшками для неї. Іграшок вистачало, але ж на горищі, мабуть, старіші, буде цікаво їх порозбирати й прилаштувати найцікавіші на ялинку.

Дід у своїх нескінченних спогадах розповідав, що колись ялинку в хаті вони не прикрашали, а виходили в ліс і обирали яке-небудь дерево на роль святкового. Але вся сім’я рішуче заявила, що сучасна людина звична до комфорту та мерзнути на вулиці в новорічну ніч не бажає, тому прикрашатимемо нормальну штучну ялинку. Діду було байдуже. Він все одно в бік тієї ялинки навіть не дивився.

— Здрастуй, діду, — сказав Андрій, заходячи в хату і ставлячи на підлогу здоровенний пакет. В машині таких лишилося ще три, та куди квапитись? Потроху все перетягає. Їдло, памперси для діда, ліки, про які дядько Йосип писав, що закінчуються... На три тижні з гаком має вистачити. В селі був магазинчик, але Андрій звик харчуватися більш різноманітно, ніж могла йому запропонувати сільська крамниця, тому, їдучи до діда, набирав усього, щоб на місці купувати тільки хліб і, якщо захочеться, молоко.

— Привіт, Андрійко, — радісно посміхнувся дід.

Він не завжди був здатний пригадати, хто саме перед ним, і іноді взагалі не реагував, коли до нього зверталися, але зараз вочевидь його розум був ясний.

— Як ся маєш, старий? — спитав Андрій, дістаючи пакет з ліками й розкладаючи по місцях у шухляді-аптечці.

— Добренько, добренько, хлопче. Йосип подбав про мене. Ми гуляли сьогодні, така погода гарна! Сніг лежить, він так рідко зараз.

— Дядько Йосип казав, нагорі є якісь ялинкові прикраси, то ваші з бабцею?

Дід помовчав, наче пригадував.

— А, ті... Ні, це давніші, ще діда мого.

— Та ти що, серйозно? Тобто їм уже близько ста років?

— Може, й більше, хтозна. Я їх давно не діставав, уже не пам’ятаю. Ти сам як? Коли оженишся?

— Ох, діду, нема коли до дівок залицятися. Встигну ще. Чи тобі правнуків замало?

Дід посміхнувся якось ніяково, й Андрій зрозумів: його свідомість згасає. Тож розмова вщухла сама собою.

Дядько Йосип «здав пост», продемонструвавши Андрієві всі страви, що лишились в холодильнику, ніби той сам не здатний був їх помітити, й рушив на автобусну зупинку. Андрій вийшов на ґанок, з насолодою вдихнув морозне повітря й наче відчув, як всередині нього час зупиняє свій несамовитий біг. Починалися спокійні вихідні, чи радше відпустка, протягом якої він збирався насолоджуватись спокоєм і тишею, дивитися на вогонь у комині, водити діда на довгі, хоча й недалекі, прогулянки, спати досхочу в будь-який час доби і зовсім не виходити в інтернет.

Він повернувся назад, у теплий затишок дідової хати, і почав потроху розбирати привезене, примовляючи різні нісенітниці на кшталт: «А ось памперси тобі, покладемо памперси осюди, місце на поличці ще є, от і добренько». Дід не любив тиші, якщо навколо нього ніхто заспокійливо не бубонів, міг почати нервувати й навіть плакати. Радіо чи телевізор не підходили: там бубоніли недостатньо монотонно, могли почати кричати або стріляти, лякаючи діда, тож, доводилося використовувати для створення звукового тла живу людину. Це було чи не єдиною незручністю: не підеш на тривалу прогулянку, коли дід не спить, хіба записати оте заспокійливе мимрення і поставити на постійне відтворення. Дехто з молоді так і робив, але Андрій поки що не наважувався. А раптом дідове стане зле чи заманеться чогось?

— От зараз розкладу все це, — бубонів він, — дістану ялиночку, прикрашу, подивлюся, що там за іграшки на горищі...

— На горищі, — раптом сказав дід.

— Що?

— На горищі. Не ходи на горище. Піди на горище, подивися, як він там. Чи він там. А може, не треба. Ні, не треба. Не ходи.

— А. Ну, добре, добре. Піду, не піду, все зроблю, як ти скажеш.

Андрій вже звик, що дід інколи говорив повнісіньку маячню. Головне було не сперечатися з ним, бо він починав нервуватися. Чого тільки Андрію не довелося наслухатись: і про злого чоловіка, який хоче відкрутити дідові голову і чомусь руку, і про газовий балон, який весь час губиться, і про чоботи, які купили, принесли додому, а виявилося, що вони обидва на ліву ногу... Розповіді про це завжди були плутані й незрозумілі, особливо якщо врахувати, що жодних газових балонів у цій хаті ніколи не водилося: бабуся ненавиділа запах газу та принципово відмовлялася ним користуватись.

— Діду, — сказав Андрій, щоб спробувати припинити це й повернути старого до тями, змусивши поринути у спогади, — а твій батько ж воював?

— Ба... батько? Воював, так.

— А щось із тих часів лишилося? Може, гімнастерка його, чи фотки якісь?

— Гімнастерку він зносив. Тоді ж, по війні, одягу особливо не було, та й бідні всі були, він у ній і ходив, допоки не розлізлася. Мати вже її лагодила-лагодила, але ж...

Спрацювало: дід почав згадувати дитинство, й розум його наче посвіжішав, забув про старість і хвороби. Андрій любив цей нехитрий прийом, що інколи допомагав йому повернути діда з полону старечої немічності.

Його ж власними думками заволоділа ялинка. Точніше, таємничі ялинкові прикраси на горищі, яким, імовірно, близько сотні років. Це ж подумати тільки: сто років тому ними прикрашали новорічні ялинки, а вони, такі крихкі, збереглися досі! Тепер Андрієві страшенно кортіло негайно витягти їх і роздивитись, тому він, щойно закінчивши розкладати речі, дійсно поліз у комору за ялинкою. Зрештою, більшість світу прикрашає її до католицького Різдва, чому б і йому так не зробити? Тим більше що чимала частина українців уже й почала святкувати Різдво перед Новим Роком. Особисто Андрієві на Різдво, чи то у грудні, чи то в січні, було начхати, але іграшки!..

Виставивши ялинку, він рішуче пішов у бік сходів на горище, аж раптом дід перервав себе на пів слові й суворо сказав, чітко вимовляючи слова, чого з ним уже давно не траплялося:

— Скажи там йому, щоб віддав татові очі. Тату важко без них, окуляри вже з отакезними скельцями.

— Очі? — тупо перепитав Андрій.

— Очі, — підтвердив дід. — Татові. Тато сказав, він у нього очі забрав. А в мене... в мене... Що ж він у мене забрав? Геть не пам’ятаю...

— Ох, діду, діду, — зітхнув Андрій.

Сходи страшенно рипіли під ногами, наче ними не ходили вже багато років. Цікаво, чому дядько Йосип стерпів таке неподобство? Руки в нього росли з потрібного місця, міг би й полагодити.

Скільки Андрій себе пам’ятав, горище було таке захаращене, що не протиснутись з малої кімнати до більшої. Точніше, жодної малої кімнати не було, просто крихітний передпокій, до якого здіймалися сходи. З нього двері мали відчинятися власне до горища, але відчинити їх Андрій не зумів жодного разу, хоча намагався. Дитиною він був доволі впертою, проте горище змусило його здатися. Тепер, піднімаючись сходами, він раптом згадав свою дитячу образу на негостинне горище й відчув щось схоже на зловтіху: я до тебе нарешті доберусь! Дядько Йосип дійсно гарно розчистив передпокій, повикидав купу непотрібу, й зараз перед таємничими дверима було порожньо й просторо. Андрій підійшов до них впритул і з насолодою, якої навіть трохи соромився, відчинив їх.

Він очікував на затхле повітря, пил, дивні запахи старих речей. Натомість відчув холод і свіжість. На горище вже багато років ніхто не ходив, не шпаклював щілини, не замінював підгнилі дошки. Тут було настільки зимно, що Андрій одразу вкрився сиротами, хоча й надягнув светр. Посвітив телефоном. Тут стояли якісь старі меблі, не розбереш, чи то шафа, чи то трельяж; були накидані купи мотлоху, неначе хтось повикидав речі зі скрині, а саму скриню забрав. Прадавні, вкриті порохом скляні банки, ймовірно, з консервацією; здорове крісло, що від старості майже втратило форму і тепер здавалося кривобоким; роздягнені, подекуди поламані ляльки просто на підлозі... І великий дерев’яний ящик, крізь дошки якого було видно, що всередині його вистелили тканиною. Андрій нахилився, підняв кришку ящика і дійсно побачив ялинкові іграшки. З тонкого скла, різнокольорові, розписані вручну — вочевидь зроблені тоді, коли розписували тільки вручну, — вони виглядали захопливо. Он пташка на прищіпці розправила крила; он тендітна дівчина з товстою чорною косою — кого, цікаво, мав на увазі автор? Василису Премудру? Шемаханську царицю? Малесеньке жовтеньке курчатко. Клоун в яскравому вбранні...

Ні, це однозначно треба роздивлятися в комфорті, а не підсвічуючи собі телефоном! Андрій підхопив ящик і потяг донизу.

От іграшки тоді робили! Не те що зараз, грубий пластиковий непотріб, від якого жодного новорічного настрою. Ще Андрій пам’ятав кілька іграшок, що лишилися в родині з радянських часів — небагато, бо мамчині котики слідкували за тим, щоб усі ялинкові прикраси завжди вміщались в одну коробку. Вони вицвіли, облупилися й були мутних, незрозумілих кольорів, ще й чудернацької авангардної форми, подекуди не збагнеш, що воно таке — огірок, бурулька чи космічний корабель. А якщо іграшки зображували звірів чи людей, обличчя в них були намальовані грубо, криво й зовсім неакуратно. А ці, старі, такі яскраві, такої гарної роботи, справжні витвори мистецтва! Андрій намагався уявити, наскільки справжнішими з ними були свята: з живою ялинкою, високою, якої можна торкнутися — й забруднити пальці живицею, зі скляними прикрасами-намистами замість дурної мішури, яку намотують на гілля сьогодні... Тоді згадав про штучну ялинку, що чекала на нього внизу, й посмурнів. Це не свято, це сурогат свята. Вони, сучасні люди, вже не відчувають справжного духа Різдва; власне, вони давно замінили Різдво Новим Роком...

Він похитав головою, відганяючи сумні думки, й почав спускатись сходами, обережно притискаючи до грудей дорогоцінний ящик, повний скарбів.

Уже ступивши на підлогу великої кімнати, Андрій здивовано похитав головою. Що за дурниці лізли йому в голову? Якесь «несправжнє» свято, Різдво замість Нового Року... Він ніколи не святкував Різдво. Ба більше, вважав неправильним його возвеличення. Так, більшість українців християни, але не всі ж! Чому який-небудь Курбан-Байрам чи Йом-Кіпур не святкується так само повсюдно? То релігійне свято, залишіть його релігійним людям! Що це за лицемірство — прикидатися віруючим двічі на рік: на Різдво та Великдень? Цікаво, чому ці думки раптом у нього з’явилися? Невже так подіяли старі іграшки? Заразили його прадавньою атмосферою, дихнули на нього думками предків? Та ні, маячня якась. Предки в могилах лежать, тут, на місцевому цвинтарі, усі, окрім прапрабаби Горпини, котра загинула по дорозі в Сибір. От іграшки — ось вони...

Андрій сів просто на підлогу й почав перебирати старі прикраси. Дід спав у кріслі, потріскував вогонь у комині — спокій і затишок огорнули Андрія.

Нормальне електричне опалення тут було, але з економії та через те, що дід любив дивитися на вогонь, його вмикали лише в сильні холоди. Якось так вийшло, що в їх великій родині буквально двоє чи троє людей категорично не любили рубати дрова, всі решта, включно з жінками, знаходили в цьому певне умиротворення, навіть наймолодша молодь. Андрій теж любив це діло, а надто любив сидіти на підлозі або в кріслі й дивитися на вогонь. В цьому вони з дідом були схожі.

Він перебирав іграшки, обережно розгортаючи кожну з них, знімаючи стару вату, ганчірки й пожовтілі газети. Скидалося на те, наче прикраси складали до цього ящику протягом кількох поколінь: давніші загортали у м’яке від старості дрантя, тоді почали загортати в вату, зрештою — в радянські газети. Він роздивлявся ці пожовклі, нерівно відірвані шмати паперу. На одному з них стояла дата виходу газети: 27 грудня 1938 року.

Потім Андрій схаменувся, припинив просто розкладати іграшки на підлозі й почав чіпляти їх на ялинку. До кожної була прив’язана доволі довга нитка, й він спочатку смикав за неї, перевіряючи, чи міцна. Деякі розірвались одразу; Андрій знайшов у коморі нитки та понав’язував замість старих. Відчував себе, наче знов повернувся у дитинство й захоплено слідкував, як мама виймає з коробки одну іграшку за іншою, розгортає газету, й перед очима Андрія з’являється нове диво.

Тільки ті дива були знайомі, а ці — геть нові.

— Що ти робиш, Андрію? — сонно запитав дід.

— Старі іграшки розбираю. Дивись, який коник! А ось лисичка з колобком на носі!

— А, ці... Так, пам’ятаю їх. Вони були давно... Ще в дитинстві. Ще коли на Різдво була радість.

— А чому вони так дивно загорнуті? Ті, що знизу, — в ганчір’я, ті, що зверху — в газети?

— Бо в кожної була власна одежина. Які давніше куплені, давніше вперше загорнуті. Це в нас така гра була: не переплутати, яку іграшку в що загортати. І давніші обов’язково мали лежати на дні, а новіші — нагорі.

Андрій подумав, що в наші часи тому, хто вигадав таку традицію, поставили б діагноз ОКР, зате, мабуть, дітлахам було весело в таке гратися.

— В тебе які іграшки звідсіля улюблені, діду?

Старий замислився.

— Чорномор, мабуть. Він такий кумедний, внизу аж круглий, такий гладкий. І ще ота білка, що стовбуром біжить.

Андрій відшукав Чорномора й білку, довго роздивлявся, тоді повісив на видноті.

— Дійсно гарні. Така тонка робота, вічно б дивився.

— Ти бачив його? — зненацька запитав дід.

— Кого?

— Раз питаєш, значить, не бачив. Але він там. Я знаю. Він завжди там.

— А, кхм, що він робить?

— Краде Різдво, — дуже серйозно відповів дід. — Якщо не віддаєш, відшматовує від тебе щось і все одно одбирає. Он татові очі забрав, бо тато дуже любив Різдво, не хотів віддавати. І я любив, та він все одно його поцупив. Я тепер тільки пам’ятаю, що любив його колись. Ялинку любив. Білку. Чорномора...

— Діду, — обережно спитав Андрій, сподіваючись зміною теми, як завжди, вивести діда з мороку, — а ви хіба Різдво святкували? Наче ж у твої часи вже був Новий Рік?

— Різдво, — упевнено відказав дід. — Звісно, то не можна було, ми таємно святкували. Тоді й ялинку припинили додому носити, бо якщо хтось побачить, що ми її не до Нового Року зрубали, а раніше, то донесуть. Ішли до лісу й там прикрашали.

— І вітер не бив іграшки? Сніг не скидав?

— Так ми надовго не лишали. То на цілий день робота була: прикрасити, відсвяткувати, тоді ж уночі познімати все й додому принести. А опісля вже прикрашали совітську ялинку — з червоною зіркою, як годиться. Нам вона вже не так треба була, але ж донесуть, що ми совітський Новий Рік не святкуємо.

— Нічого собі, — Андрій дістав майже з самого дна ящика янгола з зіркою, покрутив, нарешті второпав, що то верхівка, й почепив на ялинку. — Ото ви принципові були.

— Різдво — то важливо, — впевнено сказав дід. — Саме тому він його й краде. Неважливе не крадуть. Не віддавай йому Різдво. Я певен, його можна перемогти. Ти ж уже не дитина, ти впораєшся.

— В мене важко відібрати Різдво, діду, — зітхнув Андрій. — Я все ж більше того, по Новому Року.

І раптом йому стало так боляче від усвідомлення того, що власного Різдва в нього й немає, що він майже миттєво збагнув: то не його почуття. Щось відбувалося, може, через надмірну втому — рік видався нелегким. В дитинстві з ним іноді траплялося, що він ненадовго міг відчувати почуття інших, зараз це називали високою емпатичністю. Згодом минулося, а тепер, схоже, повернулося. Але чиї це почуття? Дідові? Дядька Йосипа? Так той уже поїхав...

— Новий Рік — то цифра, — пробуркотів дід. — А Різдво — це радість. Ой, радуйся, земле, — раптом заспівав він фальшивим деренчливим фальцетом, — Син Божий народився. Хіба ти ніколи цього не відчував?

— Чесно, діду: ніколи. Не моє це свято.

— Невже він і в тебе відібрав? Ти ж наче не зустрічався з ним. Ти ж не ходив на горище малим. Тебе тут взагалі не було, ви в місті жили, взимку ніколи не приїжджали. Не ходив же? Андрію?

— Та ні, діду, не ходив. Ніхто в мене нічого не відбирав. Просто якось так вийшло... не звик я, певно.

— Радуватись не звик? — спитав дід, дивлячись на Андрія навіть трохи з жалем. Це дратувало.

— Та ні, просто я радію на Новий Рік. Нерелігійна я людина, розумієш? Але свята люблю. Святкувати люблю. Вогні на ялинці, блиск іграшок, яскравих, веселих — люблю оце. Тепер ще твої старі прикраси дістав, тішуся ними. Вони такі класні!

Дід пильно вдивлявся в його обличчя, наче шукав там щось. Потім кинув погляд на ялинку, зітхнув і всівся в кріслі зручніше.

— Якщо хочеш Різдво, можемо завтра відсвяткувати, — сказав Андрій. — Чи ви у січні святкували?

В очах діда з’явилася розгубленість.

— Я... я не пам’ятаю. А завтра що?

— Двадцять четверте грудня, Святвечір за західним обрядом.

— Я не пам’ятаю, — повторив дід; здавалося, він ось-ось заплаче. — Він відібрав у мене Різдво, і тепер я навіть не пам’ятаю, коли його святкувати.

— Давай завтра спробуємо, чом би й ні? Можемо по інтернету дивитися, як закордон святкує, хочеш?

Дід дивився непевно.

— Ну... нумо спробуємо, — зрештою сказав він.

— От і добренько. Значить, я наріжу завтра салата відро, м’ясо поставлю в піч. Буде що пожертоньки.

Андрій безмірно пишався тим, що вмів готувати кілька нескладних страв, зокрема цілих чотири — в печі. Навчився цьому, звісно, через діда, бо на самих снеках навіть вихідні важкувато буває протягнути. Тим більше дід не все вгризе, зубів мало лишилося.

Вечоріло. Андрій клопотав навколо діда, годував його, перевдягав, мив. Зрештою, втомлений, ліг спати й провалився у темряву, щойно торкнувся подушки й відчув запах свіжої постільної білизни.

— Що тобі снилося? — спитав дід, коли Андрій вранці прийшов його перевдягати.

— Нічого, абсолютно. Спав сном мерця.

Дід нічого не відповів і взагалі був тихим і мовчазним. Рідко-рідко казав щось, здебільшого питав, але відповідей вочевидь не слухав. Андрій доволі швидко знудився, тим більше що вивести діда з мороку питаннями про минуле не виходило. Навіть відкрив ноут і заліз у корпоративний чат, внаслідок чого з його життя якось непомітно зникло кілька годин. Потім отямився, знайшов і почепив на ялинку гірлянду й пішов готувати.

Але день вирішив бути поганим від початку й до кінця. Нарубавши салату, Андрій побачив, що салатниця зникла. Посуду в цій хаті лишалося не надто багато, але салатниця була, він її добре пам’ятав! Символ радянського несмаку, на дні якого була зображена манірна пастушка в перуці, котра годилася придворній дамі. Пастушка вдавала, наче хоче втекти від наполегливого юнака, той ловив її руку, аби поцілувати. Де ж вона поділася?

— Діду! Не знаєш, де салатниця?

Дід не відповів. Ставити на стіл салат у тазі Андрій не хотів — свято все-таки. Бігти до крамниці за якою-неякою пластиковою мискою? Теж не абищо, але хоч який варіант...

Тут він згадав про чи то шафу, чи то трельяж на горищі. А раптом там є старий посуд? Якщо ялинкові прикраси просто стояли там у ящику, всіма забуті, чому б іншим речам так само не скніти в купах мотлоху? Андрій рішуче вимив руки й рушив нагору.

Сходи рипіли під ногами так, ніби їх хтось пиляв; Андрієві навіть на мить здалося, наче вони намагаються вхопити його, не пустити далі. Відчуття було напрочуд дивне, він зупинився й придивився до сходинок. Вони виявилися неоднаковими на вигляд; одна, темніша за інші, була порізана кількома глибокими тріщинами. Друга, світліша, зовсім не мала річних кілець, наче не була дерев’яною. Третю всю вкрили кружечки сучків, так часто, як не буває у справжніх дерев — чи то просто Андрій ніколи не бачив?

Сходинка, на якій він зараз стояв, була нерівна. Його ноги потрапили в заглибину, мабуть, звідти те відчуття, ніби його тримають. Андрій похитав головою й рушив далі.

Коли він підійшов до дверей, на мить йому здалося, що вони важкі, як у дитинстві, й не відчиняться. Але варто було роздратовано штовхнути їх, і горище легко розчахнуло перед ним свої нутрощі.

Тепер Андрій був розумний: він узяв з собою лампу. Зручну настільну лампу на батарейках, яку завжди тягав до діда. Вона світила доволі яскраво, й він нарешті роздивився горище.

Воно виявилося більшим, ніж він уявляв. Вздовж похилих стін, які формували дах, стояли старі меблі: комод на вигнутих ніжках, скриня з вирізьбленою поверхнею, продавлений диван. Окрім того крісла, що він помітив минулого разу, тут було ще три. Біля тієї чи-то-шафи-чи-то-трельяжа, яка його цікавила, причаївся іграшковий коник-качалка.

На конику сиділо й тихенько розкачувалося дивне створіння.

В нього були великі сірі вуха, що стирчали в боки, потворний ніс великою картоплиною та маленькі чіпкі ручки, якими він вхопився за гриву коника. Глибоко посаджені очі пильно дивилися на Андрія.

— Що ти приніс мені? — питання пролунало з-за спини Андрія, тому той рвучко озирнувся, але позаду не було нічого, окрім дверей.

Коли він повернувся знову, на конячці сидів хлопчик. Звичайний хлопчик у старомодному моряцькому костюмчику, чорнявий, кароокий і дуже сумний.

— Ти не знаєш, — спитав він пошепки, — святий Миколай вже приходив?

— Мабуть, ще зарано, — відповів Андрій. На мить він подумав, що це якась нісенітниця, йому мариться, мабуть, тут задуха... Але потім ця думка зникла. Хлопчик на конику? Ну, це нормально. Він же тут живе.

Живе?

— Зорі ще не було, так? — розчаровано спитав хлопчик, наче вже розуміючи: ні, не було.

— Ще зарано, — повторив Андрій. — Може, за годину чи дві. А ти хто?

— Я Карпо, — відповів хлопчик, продовжуючи розкачуватись на конику. — Живу тут. Тато інколи приїздить, може, цього року теж приїде. А мама вже прикрасила ялинку, вона, мабуть, така красива... Але я боюся спуститися й подивитись.

— Чому?

— Бо святий Миколай ще не приходив. А раптом він вирішить, що я цей рік був поганим хлопчиком, і подарує мені різку чи шмат вугілля? Або я взагалі помру, як у різдвяних історіях пишуть? У мене є книжка, там усі нечемні діти помирають. Я не хочу!

— Та хіба ти був нечемним?

— А хто його знає? — хлопчик стенув плечима. — Мама й хвалила мене, і лаяла. Чи я рахував, чого більше? Іноді я поводився погано, іноді гарно. На сповіді кілька разів забув гріхи згадати, панотець лаяв мене. Гніздо ще те нещасне... Я ж не знав, що там малі пташенята!

Очі дитини наповнилися сльозами. Андрій відсторонено згадав — наче звідкись-то збоку хтось підказував, — що Карпом був його прапрапрадід, позашлюбний син військового, котрий іноді приїздив до сина, але в цілому у вихованні участі не брав, залишивши жінку, яку зганьбив, саму в селі. Хоч як було важко, мати Карпа виростила, дочекалася, доки він одружиться, й замерзла насмерть у зимовому лісі. Дехто в родині вважав це самогубством.

— Якщо ти не знав, навряд чи святий Миколай буде тебе карати, — сказав Андрій, аби хоч якось підтримати хлопчика. — Ти ж не хотів чинити щось зле.

— Не хотів, — сумно погодився той. — Але ж так бувало не завжди! Коли ми побилися з Марком і Іваном, я хотів їх побити, ух як хотів! А вони хороші, в них і татки є, і матері порядні...

— В тебе порядна мати, — не витримав Андрій. — Вона тебе виховує, турбується про тебе.

— Дійсно, ти правий, могла б утопити, — спокійно погодився хлопчик. — Он Орися свого втопила, але про це не можна говорити. Я випадково бачив. Якщо дізнаються, їй зле буде. Ти нікому не скажеш?

— Нікому, присягаюся. — Андрій ступив до хлопчика, простягнув уперед руку. — Знаєш, мені здається, святий Миколай не принесе тобі нічого поганого. Ходімо донизу, подивишся на ялинку.

Малий замотав головою.

— Ні, не піду. Я боюся. Нехай він прийде, залишить подарунки й піде, тоді я вийду звідси. Принаймні, той, другий, хто з ним ходить, мене в мішок не забере.

— Він не може піти, — захихотів хтось в Андрія за спиною, — в нього ніжок нема, нема-нема! Бо я їх забрав. Він так не хотів іти донизу, що погодився віддати мені ніжки, правда, малюче?

— Я не погоджувався! — закричав хлопчик. — Ти ошукав мене! Ошукав і відняв, як я мамі помагатиму?

Його постать змінювалася в Андрія на очах. Темно-сині штанцята рясно залило кров’ю, а ноги тепер валялися на підлозі, нерівно відрізані, наче у фільмі жахів. Карпо плакав і скаржився, що після такого святий Миколай точно визнає його поганим хлопчиком, адже він дозволив нечистому себе обманути.

— Звісно, визнає! — продовжував глузувати голос. — Ти не слухався матір, скільки вона плакала через тебе? А та бідна пташка, діточок якої ти вбив? Пам’ятаєш, як вона літала над скинутим гніздом, як плакала?..

— Припини! — скрикнув хлопчик, стікаючи кров’ю. — Припини!

Андрій дуже захотів придушити покидька, що так знущається над дитиною, й почав озиратися, шукаючи його. Але на горищі не було нікого, окрім них двох. Них? На конячці нікого не було. Тільки біля неї валялись відірвані від якоїсь м’якої іграшки ніжки в темно-синіх штанинах.

— Нічого собі примарилося, — тихо промимрив Андрій, підійшов до шафи й розчинив її навстіж.

Там дійсно стояв старий посуд. Тарілки, миски, великий супник, накритий кришкою з діркою для ополовника... Андрій поставив лампу на полицю, де знайшлося місце, й почав шукати салатник потрібного розміру. Той відшукався швидко: потьмянілий від часу, з потворними полуницями, більше схожими на трикутні апельсини, але чи має то значення? Відчистити порошком — і буде білесенький і гарнесенький.

Брязкіт посуду з-за спини змусив Андрія поставити салатник на місце й повільно обернутися.

Біля скрині поралася дівчинка-підлітка. Вона витирала щойно помитий посуд рушником і переставляла з купи мокрих тарілок до купи сухих. Губи в неї тремтіли.

— Чого вилупився? — незадоволено буркнула вона.

— А чому в тебе посуд на скрині стоїть? — спитав той, аби хоч щось спитати.

— Бо стіл зайнятий. Там мама з татом все до свята готують.

— Ти Горпина? — Горпиною звали старшу дочку Карпа, і чомусь Андрієві здалося, що природно було б побачити тут саме її.

— Горпина, — наче знехочу відповіла дівчина. — А ти на кого тут чекав, на Мотрю? Їй три рочки.

— Та я насправді ні на кого не чекав...

А дійсно, навіщо він тут? За чим прийшов, чого хотів?..

— Гарні тарілки в тебе.

— То мамчині. Придане. В тата бо не було гарних у хаті. В нього майже нічого не було, мама з собою принесла пів господарства. І знову все пропаде... — дівчина зітхнула.

— Чому раптом пропаде?

— Бо революція. Ти хіба не чув? Прийдуть комісари, усе розграблять. Або царські війська тут засядуть і грабуватимуть. Хто б не прийшов, усі грабуватимуть. Так завжди буває. Тато каже, хотів нас вивчити, а нині невідомо, чи виживем узагалі. Страшно. Різдво ще це... Так невчасно. Чи ти тепер питатимеш, чому невчасно?

— Питатиму, — зізнався Андрій.

— Бо радіти треба. Місця для радості нема, на серці неспокій, а треба радіти, інакше що люди скажуть?

— То мама так бідкається чи тато?

— Мама, — опустила голову Горпина. — Як ти взнав?

— Слова дорослі надто.

— Так я вже доросла!

— Не всі дорослі люди розмовляють дорослими словами. Для цього треба скількись-то років уже дорослою прожити.

Горпина гмикнула, наче Андрій її заспокоїв.

— Я хочу, щоб усе стало як раніше, — промовила вона рівним голосом, але було видно, що насправді дівчинка ледь не плаче, — щоб на Різдво розквітала радість, і колядники ходили по хатах, і жодних комісарів... Що воно таке, ті комісари, ніхто ж достоту й не знає. Страшне щось.

— Не бійся, — сказав Андрій, сам відчуваючи, які нісенітниці верзе, — вони закінчаться.

— Але ти закінчишся раніше, — захихотів той самий мерзенний голос. Він линув звідусіль, з усіх боків одночасно. — Помреш у гної й задусі, і тіло твоє викинуть з потягу на мерзлу землю, ха-ха-ха! І круки клюватимуть твої очі!

Горпина розмахнулася, намагаючись поцілити рушником у пику зловісному поганцеві.

— Ич який! Лякає він мене! Хоч покажися, бо сам такий лякливий, що боїшся мармизу свою з-під мотлоху висунути!

— Уй, смілива яка! Так старанно вдаєш, ніби нічого не боїшся! Але я-то знаю. Ми всі знаємо...

Горпина зненацька наче зламалася. Осіла на скриню, немов лялька з ганчір’я, впустила тарілку й розплакалася. Андрій ступив до неї, хотів обійняти, заспокоїти якось, але під його руками дівоче тіло почало розлізатися, ніби тісто, й він з жахом усвідомив, що встромив пальці просто всередину плоті власної прапрабаби, й від кожного його руху та плоть розпадається, розлазиться, стікає на підлогу. Вже не чути було голосу Горпини, лише текло й текло розім’якле тіло, час від часу пальці Андрія натикалися на гострі кістки, на якісь тверді часточки... Він заволав і відстрибнув назад.

Під скринею розлилася калюжа, чомусь біла, але поступово вона червонішала, наче кров прибувала до неї.

— Твоє тіло роздеру на шматки, — задоволено мимрив ненависний голос, — зламаю тебе, як ламають непотрібні ляльки. Носитимеш дітей під серцем, кохатимешся з чоловіком, але не відчуватимеш радості, завжди всього боятимешся, будеш моя, моя, моя...

— Та хто ж ти за лихо таке?! — не витримав Андрій. — Звідки ти узявся? Що робиш тут? Що тобі треба від нас?

— Мені? Мені треба від вас ви, голубчику. Бо ж ви такі смачні, сповнені надій, світлих планів на майбутнє... Страхів. О, як я люблю ваші страхи! Вони затьмарюють ваше життя, даючи мені волю. Даючи мені владу над вами. Це так солодко — відламувати від вас шматки, бо ви самі наробили в собі тріщин! Ви самі. Я лише пильную. Пильную...

— Я не дамся! — почув Андрій дитячий вереск. — Чуєш? Ти не дістанешся до мене!

В кутку, за спинкою старого крісла, заховався хлопчик. Андрій ледь міг роздивитися його перелякане обличчя, великі карі очі, в яких острах поступово змінювався рішучістю. На хлопчику були надягнені завелика сорочка та закороткі штани, дуже прості, темно-сірі.

— Та мені не треба до тебе діставатися, ти так чи так сам мені дістанешся, ги-ги-ги.

Тепер Андрій побачив мерзенного співрозмовника, бо його бачив хлопчик. Те саме створіння з сірими вухами, маленькими ручками й носом картоплиною, заввишки приблизно з семирічну дитину, стояло навпроти хлопчика, й тінь його на стіні сягала стелі.

— В тобі стільки страхів, що ти все одно будеш мій, мій-мій! — створіння глузливо сміялося, а хлопчик дивився на нього так, наче в руках мав шаблю, ладну його порубати.

Андрій придивився. Шабля справді була. Стара, вищерблена, завелика для хлопчика, але він тримав її, як умів.

— Дядько Іван завжди каже, — з викликом промовив він, — що скільки б біди не було в світі, радість все одно повернеться, і повертатиметься щороку. На те нам і дано Різдво: пам’ятати, що навіть після найтемнішого часу настане світанок. Так дядько Іван каже, й він правий!

— А що тобі з його слів, га? Де твої батьки, хлопче? Де матуся твоя, чому не пригорне тебе до себе, коли тобі зле? Де сестра твоя Маланка? Чому їх немає? Чому ти один в цілім світі?

— Я не один! — вигукнув хлопчик, міцно стискаючи шаблю. — Мама й тато рано чи пізно повернуться з Сибіру, я вірю! Маланка... вона дивиться на мене з неба, і там, на небі, в неї нарешті вдосталь хліба! Дядько Іван і тітка Мотря добрі зі мною, наче я їм рідна дитина. А коли я виросту, буду щасливим і багатим, і мною всі пишатимуться, і батьки, і Маланка, і сам Господь на небі!

Він випростався, ступив уперед і штрикнув шаблею дивне створіння. Воно відсахнулося, продовжуючи реготати.

— Колись, колись... Колись ти будеш багатим, колись станеш щасливим, — глузувало воно. — А чи настане це колись? Згодом почнеться новий рік — чи певен ти, що переживеш його? А раптом як Маланка?..

— Замовкни! — хлопець знову вимахнув шаблею, але рука в нього тремтіла. Він був ще зовсім маленький, такого легко налякати...

Створіння простягнуло лапу вперед.

— Ти такий сміливий, ух, ух! Очиська аж виблискують! Наче пропалити мене хочеш тими очиськами. Ні, хлопче, не вийде! Але то є гарні оченята, мені подобаються.

Крик застряг Андрієві в горлі. На крихітних рученятах створіння миттю виросли довгі пазурі, й воно справно, одним ловким рухом, ніби робило таке щодня, вирвало в хлопчика очі. Потекла кров, і ще якась огидна юшка, хлопчик заверещав...

— Поверни татові очі, — долунав з іншого боку спокійний голос. Там стояла інша дитина — парубок років одинадцяти. — Ти забрав їх, бо ти підступне мале створіння. Поверни.

— А інакше що? Що? — веселий паскудник аж підстрибував, підкидаючи в руці пластикові лялькові очі з довгими віями. — Так цікаво дізнатися, що ж ти мені зробиш?

— Знищу, — так само спокійно відповів хлопчик. — Я нічого не боюся. Ти роздмухуєш страхи — в мене немає страхів. Я сміливий, наче герой війни. Наче мій батечко. Поверни очі, або сконаєш.

Це дід, промайнуло в голові Андрія. Це ж дід. Ще зовсім маленький, рішучий, впевнений у своїй перемозі... Але він програє. Він сам сказав, що програв тоді. І створіння забрало в нього щось. Відірвало, наче шматок від ляльки. Він не упорався.

Що ж робити? Як допомогти йому? Всі решта вже померли, їх не врятуєш, але дід...

Він теж уже майже мертвий. Приходить до тями навіть не щодня. Постійно літає десь у власних мареннях, чудернацьких, як це горище. Не керує навіть власним тілом, його доводиться мити, міняти памперси... Хіба це життя? Якби не вони, його молодші родичі, він давно вже помер би, і, може, воно було б на краще, відлетіла б душа до Бога чи куди вони там відлітають. Там би він, напевно, був молодий, спритний, сильний... Але зараз він не людина. Вогник, який згасає. А вони всі підтримують його жевріння не тому, що вважають це за потрібне, не тому навіть, що люблять його, а тому, що не хочуть, аби їх назвали невдячною родиною, яка покинула старого. Це «родинний борг», вони його сплачують, а самі тихцем думають: «Ну, скоро вже; не так багато часу залишилось»...

— Тобто ти намагаєшся переконати мене, що нічого не боїшся? — тим часом вів далі огидний курдуплик. — Що тобі не страшно, коли дорослі підбивають підсумки, що ти не чекаєш від них слів: «А от Корній не впорався цього року», «Корній навчався гірше, ніж торік», «Корнієві мало б бути соромно»? Не усвідомлюєш, що кожен новий рік робить тебе гіршим, слабшим, ницішим? Ти не такий, як інші, ти не можеш п’ятирічку за три роки. І ти хочеш мене переконати, що не боїшся Різдва, коли Бог дивиться просто на тебе з неба, і Нового Року, після якого почнеться наступний цикл ганьби?

— Все життя певною мірою — ганьба, — заперечив хлопчик, — бо неможливо завжди бути переможцем. Десь і колись обов’язково програєш. Це не причина не жити.

— Але це не твої слова, — закрадливо промовило створіння. — Чиї? Мамчині? Розумієш, дитино, найважливіше в усій цій промові те, що ти в неї не віриш.

— Віддай очі, — сказав хлопчик. — Або сконаєш просто тут.

Створіння розреготалося, розвело лапи в боки.

— Ну, давай-но, вбий мене! Спробуй! Що, злякався?

Тільки зараз Андрій побачив в руках у діда якусь залізну палицю. На мить розгубившись, хлопець все ж кинувся вперед, завдав одного удару, другого... Створіння зрештою стулило пельку; Андрій добре чув важкі, хрусткі звуки, наче залізяка ламає щось усередині тіла. Але потім створіння ледь повело рукою — Андрій встиг побачити подив в очах діда-хлопчика, — і порскнула кров. Тепер огидна істота не веселилася, вона розважливо, по-діловому, як різник тельбушить тушу, рвала хлопчика на шмати. Той смикався, але голосу його Андрій не чув. Тільки бачив, наче в уповільненій зйомці, як гидотне створіння видирає з м’ясом руку діда-хлопчика, роздирає навпіл його груди... Зрештою, воно кинуло розпатране тіло, підняло в руці голову дитини й знову огидно загиготіло.

Голова дивилася на Андрія з докором. Такими знайомими, хоча й не вицвілими ще, очима.

— Але що я можу зробити? — не витримавши, почав виправдовуватись він. — Як перемогти марення?

— В цьому, власне, і причина, — негайно озвалася обляпана кров’ю істота. — Ти нічого не можеш зробити. Ніхто нічого не може зробити. Бо ваші страхи — глибинні, породжені самими вами, ви підживлюєте їх. Я нічого вам не насаджую, лише користуюся тим, що виростає в вас самих, що плекаєте ви самі, розумієш? Ваші страхи завжди сильніші за ваші надії. Інакше все було б зовсім не так. Зовсім не так... Тебе це теж стосується, хлопче. Твої страхи набагато більші за твої надії. І ти так само будеш моїм.

Андрій дивився у темні очиська створіння й намагався збагнути, як йому протистояти. Що він може, маленька людина, яка досі не спромоглася стати не те що успішною — перспективною? Крихітний гвинтик, полохливий як зайченя; він навіть на Майдан свого часу побоявся виходити, бо що він може, поб’ють, витратить останні гроші в лікарні, та й годі... І коли прийшла його черга їхати до військкомату, крутився як вуж на пательні, щоб отримати омріяне «не придатний». І правду ж каже цей мерзотник, ніде тої правди діти: кожен Новий Рік — як сходинка до пекла, боїшся його більше, ніж очікуєш, і щойно побачивши сумну новину на початку січня, думаєш: «Ну от, почалося, цей рік ще завдасть усім жару»...

Потворне створіння зневажливо відкинуло убік дідову голову й зробило крок до Андрія. Цікаво, а тато тут був? Тітки, дядьки?..

— Були, всі були, — проскреготів ненависний голос. — Яка ж дитина не сховається на горищі від страхів, які несе Різдво? Тут усі були, допоки те дурне хлопчисько, в якого я забрав голову і руку, не відіслало родини своїх дітей якнайподалі. Але ти прийшов. Бо ти мусиш бути моїм.

На підлозі лежали купи мотлоху, якісь старі гардини, здоровенна спідниця, охайна краватка... І зламані ляльки, багато зламаних ляльок. Відірвані голови, руки, ноги, виколупані очі...

Створіння зробило ще крок, захихотіло. Підняло руку, з крихітних пальчиків полізли назовні гострі пазурі.

Що робити? Як його перемогти? Раптом згадався дід. «Хай віддасть татові очі»... Стільки років минуло, а він хвилюється за давно мертвого тата. Це про страх? Ні, це про любов. В пам’яті раптом залунав тоненький старечий голос: «Ой, радуйся, земле...».

Радість. Чи була вона колись справжньою? Чи люди просто полегшено видихали: фух, пережили ще один страшний рік, попереду страхітлива пітьма, але поки що ми живі?

Чи буває справжня радість, щира, без страху? Чи може він відчути її?

Лапа з гострими пазурами дотягнулася до нього, легко, як у воду, увійшла в його тіло. Андрій відсторонено дивився, як витікає з ран кров, відчував, як повільно, наче неохоче, наростає біль. Пальці міцно вхопили щось усередині його тіла. Серце? Створіння захотіло його серце? Що за голівудщина?

Он лежать іграшкові ніжки Карпа, який боявся отримати замість подарунків шмат вугілля. Он зламана, понівечена лялька-Горпина, яка, за родинною легендою, плакала над своїми новонародженими дітьми й вибачалася, що привела їх у цей страшний світ. Он дід, сміливий хлопчисько, який нічого не зміг вдіяти...

Але ж він, Андрій, нічим не кращий від них, радше гірший. Що він зможе?

«Ти дорослий, — прошепотів у нього в голові дід, — упорайся».

Серце стислося, забилося полохливо. Глибоко посаджені чорні очі дивилися на Андрія уважно й зацікавлено. Що, інший страх? Страх не упоратись? Це страховидло тепер смакуватиме його?

Та тю на нього. Чого тут боятися? Вже всі не упоралися, яка різниця, якщо він спробує? Ну, не вийде, то й що? Він буде знати, що спробував. Що був з ними разом. Стояв у тому самому загоні, що й вони. «Карпо Гудима! — Я! — Горпина!..»

Андрій. Ти в строю?

Так.

Шабля опинилася в руці сама собою; та сама, старенька, вищерблена. Пальці міцно охопили руків’я. Як там мають лунати ці військові команди, котрих він ніколи не чув? Шикуйсь? Струнко?

Вийти з строю, рядовий Гудима.

Зламані ляльки на підлозі. Зламані ляльки, кожна з яких, окрім страхів, за котрі вчепився цей мерзотник, мала радість, любов, надії, але він викрутив усе це, вивернув догори сподом. Зламав. І прадід Устим до скону носив окуляри з товстезними скельцями, в діда відмовляє рука, й з головою теж не все гаразд. А Горпині не вистачило здоров’я, щоб витримати ту страшну поїздку, з якої, хай і через роки, прапрадід Петро повернувся. Чорний, змарнілий, але живий.

Шабля налилася вагою в його руці. Серце, стиснуте огидними пальцями, скажено калатало десь у вухах, перед очима блимали кольорові спалахи.

— Страх — то є лише засіб, — хрипко вичавив із себе Андрій. — Засіб, інструмент, який допомагає досягти мети, уникнувши небезпек. Чуєш, ти? Страх боронить нас на шляху до перемоги. То щит, а не зброя, спрямована на нас. Щит, чуєш?

Він на мить втратив рівновагу, бо ліва рука вдарилася об щось тверде. Скосив погляд — здоровенний щит, схожий на ті, що він бачив у тих страшних стрімах, торкався його пальців, линув до них. Один легкий порух — і щит стрибнув у руку.

— Не намагайся переконати мене, — Андрій говорив глузливо, як незадовго до того — створіння, — що страх головніший за надії. Бо він не є метою, не є навіть точкою на шляху. Він — засіб, яким ми боронимося. Чуєш? Чого мовчиш?

Потворне обличчя скривилося, наче на ньому почали розходитися брижі. Істота мовчала, а її лапа, встромлена в груди Андрія, завмерла.

— Що, я тебе розкусив, так? Ти збудував здоровенний палац на піску, просто підмінивши поняття, й гадав, що це завжди працюватиме? Ні, дурнику. Втім, дякую: тепер я знаю, чому вчитиму власних дітей, коли вони з’являться.

Істота відсахнулася тієї самої миті, коли Андрій рвучко замахнувся шаблею. Спробувала втекти, але лапа застрягла в грудях — і Андрій, незважаючи на біль, який почав розтікатися тілом, притримав її щитом.

— Ні, стривай, куди ж це ти тікаєш, га? Ми ще не закінчили розмову!

Шабля просвистіла у повітрі — так, як не мала б свистіти тут, на крихітному горищі, але Андрій добре чув звук. Рука наче загрузла в чомусь твердому; потім по вухах вдарило вищання. Створіння меншало на очах, ніби зіщулюючись; Андрій для вірності ще кілька разів незграбно проштрикнув його шаблею та вдарив щосили щитом. Лапа висмикнулася нарешті з його грудей, крихітний сірий паскудник скулився у клубок, притиснувши крихітні лапки до обличчя, але Андрію зовсім не було його шкода. Він рубив і рубив, аж допоки сіре кубельце не зникло зовсім, перетворившись на порох.

Тоді Андрій роззирнувся. На підлозі так само, як і раніше, були розкидані поламані ляльки. Але тепер все стало... правильно? Андрій нахилився, підібрав пластикові оченята, кучеряву голову, ручку в вишитій сорочці... Гмикнув, поскладав усе це в салатницю з полуницею й покрокував донизу.

Сходи зовсім не рипіли. Сходинка до сходинки, геть однакові, чисті й рівні, несли його до нижнього поверху, наче хотіли догодити.

— Діду, ти спиш? — тихо спитав Андрій.

Дід завозився у кріслі.

— Андрійко? Ох, уже надвечір. Довго ж я проспав.

— Ти казав, щоб я одібрав у нього татові очі. Ось, я одібрав.

Дід подивився на Андрія, тоді — на очі в нього простягнутій долоні, й після довгої павзи сказав:

— Ти зміг.

— Що, діду? Перемогти цього... підмінювача понять? Ну, виходить, що зміг. Сідаймо вечеряти? Наче треба на першу зорю?

— На першу зорю, так, — дід тремтячою рукою поправив плед, наче змерз і хотів зігрітися.

— Ну от, вона ось-ось зійде. Ти готовий?..

Ялинка мерехтіла вогниками, Андрій із дідом сиділи за столом і посміхались один одному. Дід наказав поставити ще одну тарілку з ложкою — «для наших мерців». Андрій не знав, що то за забобон, але слухняно поставив. Час від часу йому здавалося, ніби він бачить бічним зором, як човгає на порожньому стільці маленький хлопчик в моряцькому костюмчику, чи поправляє хустину молода дівчина.

— Ой, придуть до тебе три празники в гості, радуйся, — тоненько й весело співав дід.

Зі старих фотографій, прикрашених рушником, дивилися на Андрія знайомі й незнайомі обличчя.