Зробити разом

– Ч-ч-чорт! – Андрій аж засичав від болю.

Ні, розробники попереджали, що у нього можуть бути «неприємні відчуття, коли робот потрапить під дію чинників, що здатні його пошкодити». Але хто ж знав, що відчуття будуть аж настільки неприємні. І понесла ж нечиста сила цього робота просто в озеро киплячої кислоти. Ну, якщо чесно, це сам Андрій його туди завів, бо робот саме перебував у режимі аватара. Тобто оператор керував роботом, як власним тілом. Так зручніше було збирати зразки мінералів на досліджуваній планеті. Станція висіла в трьох кілометрах над поверхнею – і для оператора більш-менш безпечно, і керувати роботом легко. Андрій уже потягнувся до кнопки відключення, та в останній момент прибрав руку. Краще все-таки витягти аватара з озера. Якщо залишити його там, пропаде і він сам, і зібрані ним зразки. Та й уся робота на дослідницькій станції зупиниться до того, як з орбіти надішлють новий екземпляр. За таке можуть і на Землю списати. Хлопець зціпив зуби та розвернув робота в бік берега. Крок, іще крок. Здавалося, він уже вибрався з халепи, та зненацька підсковзнуся на великому камені та впав просто в кислоту, автоматично виставивши перед собою руки. Обпекло і їх, ще навіть болючіше.

– От з-зараза! Та хай тобі грець.

Андрієві стало вже байдуже, що буде з його подальшою кар’єрою, та він однаково не зміг натиснути кнопку відключення. І робота стало шкода: коли він не працював як аватар, Андрій використовував його як звичайного станційного робота. Тоді Тарик, як Андрій кликав помічника, міг зварити кави, приготувати обід, щось підкрутити, полагодити, а у вільний час був налаштований вести «невимушену бесіду», ну принаймні кілька сотень анекдотів у нього завантажили. Без нього на безлюдній станції Андрієві стало б геть самотньо. Та й не це головне, зрозумів Андрій, він уже не сприймав робота окремо від себе. Так просто залишити аватара на знищення – це наче позбутися частини себе самого.

Руки, ноги, та й все тіло нещадно пекло. Андрій відчував їдкий сморід хімікатів, і ця ілюзія теж підказувала, що перебувати надалі біля калюжі з кислотою небезпечно. Андрій вирівняв робота і продовжив тягти його до берега. Нарешті сухе місце, стало трохи легше, проте перед очима чомусь повисла біла пелена: чи то випари сконцентрувалися, чи то в голові запаморочилося. Заблимав напис «Небезпека для здоров’я. Негайно відключіться від аватара!». Андрій гмикнув: аякже, небезпека, от тепер він уже нізащо не відключиться. Ще кілька кроків, і робот нарешті зайшов до посадкового модуля. Андрій зачинив двері, запустив злет модуля і негайно відключився. Хлопець відкинуся на спинку крісла, витер піт із чола і тільки тоді помітив, що тремтить, мов у пропасниці.

***

– Ну і дісталося тобі, приятелю… – Андрій доторкнувся до руки робота, і та розсипалася на іржавий пил. – Це не відремонтуєш.

– Не страшно, Андрію, – промовив Тарик. – Зате зразки збереглися. І з головою все гаразд.

– Голова – це головне.

– Ха-ха-ха! Гарний жарт, Андрію!

– Та таке… Але запчастин до тебе чекати довго доведеться. Коли ще буде доставка з орбітальної станції. – Андрій зітхнув та почухав потилицю. – Що б до тебе прилаштувати, аби ти рухався? Га, Тарику?

Робот мовчав, злегка похитуючи вцілілою головою.

Кілька днів Андрій намагався чимось замінити втрачені роботом руки і ноги. Ставив Тарика на візок зі складу, прилаштовував до плечей різні маніпулятори. Та роботу було важко всім цим керувати: він крутився на візку, безладно розмахував інструментами, загрожуючи пошкодити обладнання станції, себе або й Андрія. Усе ж таки Тарик був запрограмований на антропоморфне тіло.

– Тарику, що я вигадав! – Андрій увійшов до рубки, тягнучи за собою скафандр. – Ось дивися: прилаштовуємо сюди твою голову. – Він схопив викрутку та заходився відкручувати зі скафандра шолом.

– Андрію, я мушу тебе попередити: це небезпечно! У разі позаштатної ситуації ти залишишся без захисту. А для чого ти це робиш? – У зазвичай безбарвному голосі робота Андрій відчув зацікавлення.

– Цей скафандр налаштований також на дистанційне керування. На той випадок, що пораненого космонавта треба буде звідкись витягти. Поставимо твою голову замість шолома, я переведу керування на тебе, і ти зможеш вести цей скафандр як власне тіло.

– Дякую, Андрію, що ти дбаєш про мене, але я не можу погодитися. Твоя безпека…

– Вибач, друже, я тебе вимкну на деякий час.

На диво, у них усе вийшло. Тарик міг пересуватися у жорсткому скафандрі, виконувати свою звичну роботу, був готовий навіть до висадки на планету.

***

– А це сюди… – Андрій поклав черговий зразок у контейнер і захлопнув кришку.

Залишалося ще закріпити контейнер на полиці, коли хлопець відчув поштовх. Водночас завила сирена тривоги та залунало попередження: «Виверження вулкана на критично близькій відстані. Станція підіймається. Андрію, вам треба негайно перейти у безпечне місце і пристебнутися». Андрій поспіхом заштовхав контейнер у комірку та кинувся до ложемента. Станцію знову струснуло, хлопця відкинуло до стіни. Уже падаючи, він побачив, як з полиці вилітає незакріплений контейнер.

– Андрію, ти мене чуєш? – голос Тарика звучав близько, просто над обличчям.

– Чую. – Андрій розплющив очі. – І бачу.

Робот дійсно схилився над ним, ще й тримав за руку.

– Я що, давно тут лежу? – спитав Андрій.

– Сорок хвилин. Ти знепритомнів, у тебе пошкодження від контейнера, який упав на тебе з полиці. Я вколов тобі знеболювальні та протишокові препарати.

– Он воно що… Нічого не болить. – Андрій підняв голову й оглянув себе. Його тіло розтягнулося в проході між стінкою та стелажами, руки і ноги були незвично вигнуті. Хлопець спробував сісти, але не зміг: тіло його не слухалося, кінцівки не ворушилися, і взагалі Андрій їх не відчував.

– Кепські справи. Мабуть, хребет пошкоджений. Тарику, зможеш дотягти мне до кабіни, треба зв’язатися з орбітою.

Страху Андрій не відчував. Певно, діяло заспокійливе. Робот мовчав декілька секунд, Андрієві навіть здалося, що Тарик не наважується щось сказати, жаліючи його.

– Я уже зв’язався, надійшов наказ негайно залишити станцію в рятувальній капсулі.

– Чого так негайно? У нас іще якісь проблеми?

– Станцію пошкоджено. Під час виверження розпечене каміння під високим тиском пробило обшивку. Ми втрачаємо повітря.

– От дідько! – до Андрія поверталися почуття. – Тоді тягни мене до капсули.

– За правилами безпеки ти маєш бути у скафандрі з кисневими балонами. Балони я вже під’єднав. До того ж я не можу гарантувати твою безпеку, якщо буду тебе тягнути, як ти кажеш. На складі обладнання, розкидані зразки, які можуть бути небезпечні.

– Тарику, зараз не до правил… Як я вдягну скафандр, якщо в ньому ти? Тобто, тьху… він і є ти. Сам я у ньому рухатися не зможу. Хіба що дистанційне керування. – Андрій помовчав. – Точно, надінь на мене скафандр, каркас триматиме тіло, а ти будеш рухати ним.

Відчуття були дивні: наче Андрій рухався, вдягав рукавиці, прикручував шолом, але це робив не він… Так було в дитинстві, коли мама вчила його вдягатися.

– Голову, голову добре закріпи, та не мою – свою. Зафіксуй ще чимось. Так, і руку підніми, де голова прикручена. От тепер ми бачимо, куди йдемо.

Повільно вони просувалися до дверей складу, і в Андрія було відчуття, що він пливе в повітрі, погойдуючись. Сирена припинила вити, натомість видавала одноманітні попискування, в такт із блиманням червоного світла. Усе це разом з дією препаратів заколисувало Андрія, він відчував, що голова схиляється набік, очі злипаються і він провалюється у сон: «А що? Посплю. Тарик упорається. Він станційний робот, працює тут довше за мене, усе знає…»

До тями Андрія привів стукіт, хлопець розплющив очі та побачив, що вони вже біля дверей складу, які Тарик намагається відчинити. Двері прочинялися на кілька сантиметрів, але потім стулки йшли назад і стукали одна об одну. Робот намагався вставити в отвір якісь запчастини, але важкі стулки нещадно їх трощили.

– Вибач, Андрію. Збій автоматики, я вже спробував…

– Бачу, що ти намагаєшся, але так нічого не вийде. Тільки час згаємо. Треба шукати інший вихід.

Андрій оглянув приміщення, воно було до дрібниць знайоме, і ніякого іншого виходу в ньому не існувало. Щоправда, зараз хлопець бачив усе наче схематично. Певно, від травми погіршився зір.

– За моїми даними, у цьому приміщенні є тільки один вихід, – перервав роздуми Тарик. – Але в надзвичайній ситуації можна прорізати стіну будь-де. На складі є необхідне обладнання.

– Саме так. Головне – швидко знайти це обладнання, – відповів Андрій, але ноги вже несли його в напрямку одного зі стелажів. – Там? Тарику, ти так швидко знайшов! Ну от і автоген, працює. Чудова річ! Тепер залишилося пробити собі вихід.

– Спочатку нам треба точно визначити, де різати. Тут є стіна, за якою одразу відсік з рятувальною капсулою.

– Ну от вона, я знаю.

Андрій попрямував до однієї зі стін, увімкнув автоген, але одразу ж відчув, що рука заціпеніла. Тієї ж миті Тарик заволав:

– Стій! Це не та стіна!

І Андрій побачив просто перед собою планету – вона вже була достатньо далеко, щоб помітити її кривизну. Хлопець жахнувся: ще мить, і він би прорізав діру у верхні шари атмосфери, а може, і вивалився б туди.

– Так, щось я не у формі… А де різати?

Перед очима в Андрія з’явилася схема станції, тобто він бачив і те, що розміщене за стіною, і всю станцію зверху, і навіть себе самого. Зрозуміло було, що прохід до рятувальної капсули треба робити зовсім не там, де він збирався. Проте абсолютно незрозуміло, як він усе це бачить.

– А як я все це?.. Ти якось вивів зображення на шолом, Тарику?

– Я не хотів тобі зараз казати, Андрію, поки ми не виберемося звідси. Але, бачу, доведеться…

– Тарику, не тягни, кажи як є!

– Ти знепритомнів, коли ми йшли до дверей. Може, це травма або ліки так подіяли, ти не хвилюйся, твої пошкодження піддаються лікуванню.

– Та я не про те хвилююся… Якщо я непритомний, то як усе бачу, розмовляю з тобою? Це марення і я зараз лежу на підлозі серед ящиків?

Андрій роззирнувся навколо: усе виглядало так, як він пам’ятав, але ніби намальоване, як у мультфільмі. Власне, так він бачив поверхню планети очима аватара.

– Або… як ти мені це показуєш?

– Коли ти знепритомнів і я не міг з тобою говорити, я зв’язався з тобою в системі «Аватар». І ти бачиш усе моїми очима.

– Я помітив схожість… А хто нині керує цим тілом… скафандром, тьху, я заплутався.

– Е-е-е…

– Тарику, чого мовчиш?

– Я не знаю… Щойно ти керував, і я ледь тебе зупинив. Якось по черзі… Чи разом…

– Краще керуй поки ти, я постараюся не втручатися. Дякую, ти ж мене врятував. Ну що – ріж! Треба звідси забиратися.

***

Коли вони вже вкладалися в рятувальну капсулу, Андрій довго намагався розмістити голову робота якомога зручніше і так, щоб бачити його обличчя.

– Андрію, давай швидше, мені однаково, як лежати, – нарешті попросив його Тарик. – Та й моя голова, швидше за все, тобі далі не знадобиться.

– Як не знадобиться? Я тепер без тебе нікуди. Коли нас обох полагодять, працюватимемо далі разом! Ти ж не проти, Тарасе?

– Я згоден, Андрію! Дякую, що питаєш. Я от подумав, що ми непогана команда, бо одна голова – добре, а дві – краще.

Андрій посміхнувся і поглянув на Тарика: його обличчя теж виглядало усміхненим.

– Тільки, коли ми прилетимо на станцію, будь ласка, не смійся, – попросив Андрій.

– Чому?

– Уявляєш, що персонал тоді побачить: заходить оператор Андрій, тримаючи в руках свою голову…

– Це ж моя голова…

– Вони ж одразу можуть цього не зрозуміти. Так от, тримає в руках голову, а вона ще до того ж сміється.