ази

Посеред густих опадів з північного та південного боку моєї затишної країни, я продовжував своє бездумне існування. Лагідний дощ праворуч лоскотав мої ніздрі, скапуючи з сплетених воєдино ромашкових брів та нагадуючи чи то про зиму 2120-го, чи то про літо 1521-го. Моя пам’ять завжди спричиняла мені проблеми, підводячи саме в ті моменти, коли необхідно було згадати що-не-будь важливе.

Відволікав від роздумів про це лише рясний сніг ліворуч, що заліплював вуха та шепотів солодку та в’язку, наче нуга, мелодію морської мушлі, змушуючи ноги підкошуватись, норовлячи скинути мене в цьому танці вниз, ближче до неба. Барвисті зірки падали почергово, змагаючись з іншими опадами, карколомно стрибаючи на поляну мертвого села, по стежкам якого вже давно не проходила нога жодної живої істоти. Там були лише мої руки, які плескали в долоні дрібними морськими хвилями.

Думки плутались, вилися та скручувались воєдино з моїми мріями, розростаючись бур’яном та затикаючи за пояс прихильників теорії цвітіння, щільно розрісшись на їхніх могилах. Бджоли з маленькими відрами, з яких скапував нектар просто на поверхню моєї шкіри, літали між цими бур’янами в пошуках цвіту, побоюючись не застати його до косовиці.

Хаос думок, залишаючи все непотрібне, почав вимерзати, кристалізуватися у єдине ціле, яке і почало вважатися моєю свідомістю. Я врешті решт почав розуміти своє божественне єство. Я почав усвідомлювати своє я. Червоні краплини подібних помислів, хлинули в голову, змусивши по-сороміцькому розчервонітися моє ще не сформоване обличчя, зробивши його кольору борщу бабці мого бозна-коли забутого товариша. Такого ж давнього, як глина в моїх руках. Я дивився на глевкий шматочок і бачив у ньому більше, ніж решта подібних істот навколо мене.

- Не можна спати. – застеріг я сам себе вголос.

Я протер очі і подивився навколо вже усвідомленим поглядом.

Старезний совдепівський стіл, за яким я сидів, ще пам’ятав юність моєї прабабці. Друкарська машинка, купа паперів праворуч та ліворуч від мене. Втомлений погляд блукав зовсім чужими стінами власного робочого кабінету.

Я глянув на друкарську машинку. В тьмяному світлі свічки напівстерті літери на клавішах розпливалися в очах, роблячи марними будь-які спроби зорганізувати їх в слова, не кажучи вже в більш-менш структуровані речення або логічний сюжет.

- Не можна спати. – застеріг я сам себе вголос.

Протерши запалені очі, що скажено пекли через довгий недосип, я підвівся та підійшов до вікна на ганок, який ще донедавна просто захлинався в різних відтінках зеленого. Мені пригадалися власноручно встановлені гумові автомобільні шини та дрібний щебінь, яким були посипані доріжки поміж ними. В шинах росли фіалки, хризантеми, тюльпани та таке різноманіття ярмарки квітів і рослин, про назви яких я навіть сам не здогадувався. Між квітами в різний період зеленості мого саду літали стобарвні метелики, наче доповнюючи ідеальну завершеність цього рукотворного творіння.

Зараз же за вікном був лише сірий смуток.

Останній ліхтарний стовп в кінці вулиці потух кілька років тому назад. Я його не бачив, але знав, що до він цих пір стоїть десь там, в цілковитій пітьмі та осиротіло підпирає чорне небо. Якщо і його не поглинула темнота.

Я ступив вбік та зачепившись об щось, спіткнувся боляче шваркнувшись на підлогу. Біль дещо отверезив мене. Привів мене до тями. Біль нагадав мені. Першими зникнули телевізор та Інтернет. Потім електроенергія. Любительська радіостанція, яку я свідомо викрав у свого сусіда, схвильованим голосом диктора до останнього розповідала про те, як темрява поглинає нові і нові міста, аж доки в ній не розчинився і сам голос. Живлення автономної батареї радіо вистачило всього на кілька годин, під час яких спочатку зникнув сигнал, а потім і будь-які радіоперешкоди. Тиша.

Лежачи та згадуючи як все розпочиналося, я лише зараз відчув, що моя ліва рука міцно стиснута в кулак. Коли я його розтиснув, на підлогу впала невеличка грудочка коричневої глини.

Я піднявся та сів на стілець, потираючи коліно. Крізь джинси неквапливо проступила неправильної форми маленька червона пляма. Однак мені було до того байдуже.

Я взяв цигарки та закурив. На зворотній стороні пачки було написано: «куріння вбиває». Це мене дико розсмішило та змусило вкотре помацати шестизарядний револьвер в кишені. Але ще не час.

- Не можна спати. – застеріг я сам себе вголос.

Баночка з кавою гучно зашуміла, коли я її взяв, щоб насипати в чашку. Мені пощастило користуватися саме скрапленим газом, бо центральна газова труба вже не працювала. Напевно. Достеменно я цього звісно ж не знав. Чайник швидко закипів та ароматний запах поступово заповнив кожен кубічний дециметр кімнати. Цукру до кави в будинку не було, але я сподівався знайти хоча б шматочок сиру. Винишпоривши як давно вимкнутий холодильник, так і всі кухонні шафи, я врешті зрозумів, що сиру вже не знайду. Спересердя, замість того, щоб додати в чашку коньяку, я налив каву прямо в пляшку зі спиртним. Гіркуватий смак напою почав лоскотати палючим теплом мій голодний стравохід.

- Не можна спати. – застеріг я сам себе вголос.

Я знову сів за стіл. Дивно. Я точно пам’ятав те, яким чином мені вдалося витягнути з будинку цю друкарську машинку, однак не міг згадати обличчя сусіда. Схоже, що темрява, яка поки що не добралася до тіла, встигнула проникнути в мої спогади. Але не важливо.

На чистому аркуші, який був заправлений в машинку, не було надруковано жодної літери. Я знав, що маю щось написати, проте не знав що. Не знав до кого мені звертатися в цьому листі. Не знав хто буде після мене.

Світло свічки шпарко заморгало, від чого я мало не впустив з рук пляшку. Тремтячими руками я знайшов в шухляді останню свічку та саме встигнув підпалити її від вогню попередниці, яка відразу ж потухла.

В голові знову почали кружляти думки про те, що завжди слід залишатись поблизу джерела світла, яке з недавніх пір стало моїм власним синонімом до слова «життя». Про те, що ніяким чином не можна взаємодіяти з темрявою. Навіть закривати надовго очі. Думки завдали мені вбивчого болю. Бо змусили згадати про Неї. Уявити Її посмішку. Почути Її дзвінкий сміх. Думати про те, як Вона зненацька побігла в темноту, побачивши там примарну дитину. Про те, як мій голос так і не зміг Її зупинити від такого нерозважливого вчинку. Ці спогади були чіткі і зовсім не такі кострубаті, як спогади, пов’язані з сусідом.

- Не можна спати. – застеріг я сам себе вголос.

Схожий на стогін раптовий скрип, що пролунав з другого поверху, змусив мене втиснутися в стілець. Я дістав з кишені револьвер та безпорадно почав ним вертіти в різні сторони. Тримаючи свічку в одній руці, а револьвер в іншій, я сторожко підійшов до сходів та подивився вгору. Монотонний скрип, стогони, чи що то в біса було, надто сильно мене налякали, щоб піти та перевірити джерело цього звуку. Врешті-решт цікавість пересилила мене та змусила повільно піднятися по сходах.

Наче розуміючи небезпеку бути виявленим, невидиме звучання вгаснуло настільки ж несподівано, як і з’явилося, залишаючи в голові думку про те, що все це лише вигадки моєї уяви. Про всяк випадок, я пройшовся кімнатами, в кожній з яких мене зустрічало лише голе ніщо. Лише холодна порожнеча.

- Не можна спати. – застеріг я сам себе вголос.

Швидко спустившись вниз, я зрозумів, що мене сильно трусить. Не маючи бажання розбиратися чи це від холоду, чи від невідомого звуку, я дістав з шафи теплу куртку. Застібнувши блискавку аж під горло, я вкотре відпив з пляшки. Навколишня темрява спонукала пити, тим більше запасів спиртного в мене залишалося значно більше, ніж запасів свічок або їжі.

Свічки… Я подумав про те, яким чином зможу далі підтримувати джерело життя. Почати палити домашню бібліотеку? Книги, які я збирав все своє свідоме життя? Точно ні. Жоден кінець світу цього не вартий. Можливо меблі? А чи є в тому взагалі хоч який-небудь сенс? Можливо все можна закінчити значно простіше?

Я подивився на револьвер, який поклав біля себе на столі. Ні, це занадто просто.

Про що людина думає перед смертю? Про що вона має думати? Питання, яке я сам собі поставив, здалося мені надто прозаїчним і надто складним водночас. Зосередитись над усвідомленням власного призначення? Власної місії? Надто банально. Спробувати вгадати що чекатиме мене після життя? Надто фантастично. Згадати все те прекрасне, що сталося зі мною? Ці спогади неможливі без спогадів про Неї. Неможливі без повторення того самого болю.

В хвилину смерті в очах людини проноситься все її життя. Таке я колись чув від тих, хто був дуже близький до неї. Але це досить спірно. Чи можна вважати моментом смерті той момент, після якого вона все таки не наступає? Чи можна порівнювати з натуральною смертю, яка по суті являється вінцем живого, цей момент інтимної близькості з нею? Чи можна вірити таким людям? Чи є моє положення таким, що схоже на їхнє? Чи відрізняється моє повільне очікування смерті від очікування, що триває лише миттєвість? Чи можливо саме тому, що мить невблаганної смерті для мене надто розтягнулася в часі, ці спогади ніяк і не проносилися? Надто багато питань. Мабуть це і є відповіддю на головне.

Мені здалося, що ззаду до мене хтось підійшов, видубивши голову від думок. Залишивши тільки «хто це?». Я сидів, боячись обернутися. Вона поклала мені руку на плече, після чого обійняла. Шию почало лоскотати її кучеряве руде волосся, довершений аромат якого я не міг спутати ні з чим. М’який оксамит її щоки доторкнувся до моєї, змусивши мене закрити очі. Її поцілунок так і залишився приємним теплому на моїх губах.

- Не можна спати. – застеріг я сам себе вголос.

Я вибіг на вулицю та залишаючись у мерехтливому світлі, почав репетувати щось нерозбірливе. Навіть не пам’ятаю точно що. Навіть не знаю до кого я звертався.

- Ти не забереш мене, ти не візьмеш мене так просто! – горлав я до чогось незнаного.

Моя рука, наче переставши мені підкорятися, кинула револьвер у темноту.

- Тримай! Візьми й застрелься! – вигукнув я та акуратно закрив за собою двері, згадавши, що від протягу можу загасити свічку.

Тепер вибору не було. Мені залишалося лише сидіти та покірно чекати свого кінця.

Коли свічка догоріла, запалив конфорку в газовій плиті. Похитавши балон, я зрозумів що газу там при дні. Але здаватися не можна, а значить доведеться палити меблі.

«На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» - мої пальці швидко друкували слова, з яких все почалося. Слова, якими все мало закінчитись, символізуючи новий початок.

Раптовий порив вітру різко відкрив вхідні двері та загасив ледь жевріючий вогник меблевого багаття. Він підхопив мене сильною рукою та відділивши думки, поніс їх далі, руйнуючи одна за одною, приводячи їх до первісного стану, лишаючи тільки одну – летіти. По спині пробігли останні мурашки, а далі лише темрява.

- Спи.

Густими опадами я падав вниз.