«Сойчине крило» Епілог

Я розплющив очі та підвівся з ліжка. Зимовий ранок обгорнув мене дрижаками по всьому тілу, однак на серці було значно тепліше. Я відчув запах яблуневого пирога, який так обожнював та ледь вловимий аромат її крему для рук, виготовлений нею ж самою.

—Вже рік, — мовив я. Вже рік, як моє давно не юне серце знову запалало від любові, вилетіло з грудей, ніби птах якого роками стримували тріпотіти у позолоченій клітці.

У той новорічний вечір, мій світ знову залився фарбами, життя перестало бути понурим, нудним та повільним. Перед очима бовваніло напрочуд знайоме обличчя, що стало джерелом світла у пітьмі. Вона була вдягнена в червону сукню з білими цятками, яка навіювала старі, приємні, майже забуті спогади. В голову лізли переповнені почуттями сотні, та ні тисячі думок! Вони крутились у довгому менуеті й наповнювали очі слізьми. Їх, до речі, було надзвичайно важко втримати. Я не збирався нічого допитувати, вимагати вибачень. Я лише хотів пригорнути її та більше не відпускати, свою сойку, яка марила пригодами, яка тікала від нудного життя. Однак, зараз вона тут, зі мною, наповнює світлом й утіхами повсякденні дні.

Я привідкрив святково прикрашені двері до кухні та побачив її — кохання всього мого життя. Ніколи й нікого крім неї не пускав у свою змарнілу душу. Вона відкинула своє розкішне волосся, що обережно падало на тендітні плечі, а коханне лице прикрашала чарівна посмішка з маленькими ямочками на щоках, у яких кожен ранок тануло моє серце.

—Моя Маню...