Остання сповідь “Туриста”.

Остання сповідь “Туриста”.

1 частина.

Я ніколи у полон ворогу не здамся без бою,

хіба що без тями, тому що я борюся за волю,

навіть якщо це хижий дракон з дикою ордою,

козак, це не раб, не челядник підлому тролю.

Козак, це гордий син свого роду й народу.

Я, козак, й по суті захищаю рідну землю від зайд

ласих на чуже добро й здійснюють шкоду:

бо агресори, це скажені пси, а не левиний прайд.

Це моя, якась незвична, прелюдія до моєї сповіді до родичів й тих хто мене знав, чи ще тих що про мене узнає. Я, не екзегет й не розшифровую древні манускрипти, але я мушу розшифрувати людям деякі деталі свого життя.

Упродовж життя я ніякому священнику не сповідався й коли моя душа відірвалась від тіла, мене заїло запечалля. Тоді в мене виникло якесь гостре й необхідне бажання розказати людям хто я такий, де я родився та виріс, де вчився, який фах я здобув, та як я жив.

Я: "Турист". Це мій військовий позивний, чи військове прізвисько, або псевдонім.

  "Питання позивних виникло з початку російської агресії у 2014 році. Але своїм корінням сягає давнини, часів козацтва й утворення власних назв. цей клас назв одразу набув специфіки й відрізнявся від імен, прізвищ та прізвиськ, що існували до цього в українській мові", - пояснює кандидатка філологічних наук, доцентка Київського національного університету ім. Т. Шевченко Людмила Кравченко.

Військові позивний беруть по 1) щоби приховати ім'я своє при попаданні в полон.

2) для пришвидшення комунікації між військовими в підрозділах, бо можуть бути кілька Іванів, Василів, Гнатів. Любий військовий може сам свій позивний придумати й так назватись у підрозділі, але якщо людина довго не може його вибрати, то побратими скоро його йому дадуть таке смішне, чи влучне, що хочеш, чи не хочеш, але з ним ти тепер мусиш жити й служити, Вітчизну захищати.

Для мене, як для всіх, зоріла й була відкрита одна зелена вулиця з дитинства. Це той безперешкодний шлях у досягненні своїх висот, чи подоланні всіх перешкод, та й у розвитку чогось.

Синю птаху: символ щастя, чи якогось ідеалу, чи втілення найзаповітнішого, я рідко ловив, чи може лише хапав інколи за його хвіст чи просто гладив. Не знаю що й сказати...

Я не бажаю щоби інформація про мене була схована в темряві століть. Можливо хтось подумає що це пафосно звучить, але з дрібних історій життя однієї людини складається історія нації, держави в короткий період часу на тлі історичних ганебних явищ, таких як військові сутички між невеликими групами людей, до повномасштабного вторгнення ворожих армій на територію суверенної держави.

Стародавній латинський фразеологізм каже: Historia est magistra vitae. Історія: вчителька життя. По іншому й не скажеш тут.

Бо це вже є війна, яка несе біду, горе для людей. Бо ж гинуть не тільки військовослужбовці: дорослі люди, а й діти, люди похилого віку, інваліди, рушаться їх домівки, їхнє майно, яке вони побудували, зібрали за якийсь термін часу.

То ж якась сила наштовхує мене, мою душу шукати подібну душу щоби вона змогла хоча б частинно передати мої дії, мої почуття по тернистому шляху мого короткого життя, не знаючи чи змінить це наш устрій, світогляд людей.

А кругом тут, ще не у світі темної невідомості, водяться, літають чи рухаються всякі не відлетівші душі людей. Тут є дуже світлі душі праведних осіб, але є й багато сірих, темних жалюгідних, жахливих. Тут є не те що почерствілі душі, а навіть ті що поржавіли від тих багнистих місць Тартарії. Коли ж їх зможуть очистити до блиску праведних душ?

Мені зачинили білий світ, але я маю повне право ще 40 діб прощатися з ним, облітаючи знайомі мені місця, фіксуючи на згадку їх у свій портативний підсвідомий архів.

Я, як людина, що навчала підлеглих воїнів всім премудростям військової справи для захисту свого рідного краю, крім того, я ще, як різьбяр по дереву, різьбив їх душі силою свого характеру, наче інструментом енергії й кров'ю свого серця. Я, наче пекар, що пече хліб для споживачів для повсякденного вжитку.

Дай Боже мені не вектор якоїсь філософської віри, а віри в себе, що я зможу переорієнтуватися у світі земному із його вадами та суперечностями. Така вже моя натура.

Ось - ось думки ще тільки дзюркотіли нескінченим потічком в між правою й лівою гемісферами кори головно́го мо́зку мого казанчика. Несподівані пекучі жала проникли в моє живе тіло й нестерпний біль розірвався, це потужний вибух пекельної вибухівки тут же в мізках, але в туманній імлі свідомість ще пробувала осягнути катастрофу, що виникла, згасаючи жаринкою, перетворюючись в розсипаний попіл.

Небо для нього набуло аспідної барви. Ось з одного боку вже воно почало для нього бліднути й з другого боку вповивалась широка жовтогаряча заслона, що переходила в сіру темряву.

Ковзали тіні. Налягала імла. Слизький морок сповивав його, наче кокон шовкопряда й опускався на його серце, яке вже спочивало й заклякло на віки вічні.

Так це вже не моя свідомість, чи підсвідоме почуття, а моя душа передає інформацію душі мого односельця, яку я хочу оприлюднити. А вибрав я її тому, що він теж військовий, який брав участь в бойових діях, та відчував зловіщий, морозний подих Чорної пані, наче взимку віхоли, навіть в нестерпну спеку.

Тут він убився в цьому незвичайнім світі.

Погляд блукав. Річечка темно-сіра наяву по всій своїй довжині сріблилася звивистою стрічечкою з брижами на перекатах.

То ж це я тут родився в селі Слобідка, яке мені часто снилось, на території Пониззя Поділля, за 15 км від Дністра. Це якраз та річечка Калюс, ліва притока Дністра.

Спочатку в дитинстві, ще малим йойликом, я опанував одну кімнату хати, а потім майже всю її, та не дуже світлицю в якій рідко йому довелося бувати. Цілковиті дослідження предметів я проводив тільки тоді, коли мене залишали одного з ними, бо мені весь час мішали, то мама Валя, а то бабуся Оксана чи дідусь Григорій.

Відро з водою було наскільки цікавим, бо його йому не давали ретельно дослідити. А вогонь в печі чи в грубці теж було чудернацьким видовищем. Бо без вогню було холодно, а коли він з'являвся то появлялося тепло, а сам він нікого не підпускав до себе, бо він кусався й після того де він вкусив шкіра дуже пекла. Було боляче й на нього дивитись можна було тільки поодаль. Посуд я давно був вивчив й знав, що якщо кухлик чи тарілку, миску скинути додолу, то чувся великий бух й вони чи розлітались на дзуськи, чи тріскались. На них появлялись ниточки чи павутиння без павука, що охоплювало бідний кухлик чи мисочку. Були в нього іграшки: ведмеді та зайці, тигр, лев, качечка, та я любив машинки різні. То ж їх я ламав щоби дізнатися що там є всередині, але я розчаровувався, бо там нічого такого цікавого не було.

Саме головне було те, щоби вони їхали й на них можна було щось возити. Наприклад вузлики з горохом, чи навіть вареники з сиром та, чи з картоплею, чи з вишнею, коли залишались після обіду й ніхто за ним не стежив. А на подвір'ї, вулиці возив на них камінчики, різноколірні ціточки, патички. Та ні кіт чи пес ніколи не хотіли щоби я їх возив, дряпались, сичали, скавуліли, ричали. Біда була мені з ними.

Всі члени родини пестили його, батько постійно підкидував його вгору, коли звідкись приходив. В животі щось лоскотало та хололо від цих злетів, а мій сміх та радість розлітались навкруги мене й заповнювали атмосферу сімейним щастям.

То ж коли він вже усвідомлено попав на окіл біля хати, то він вразився цим білим величезним світом.

Небо було чудовим, блакитним й по ньому повільно рухались різних форм білі чи біло-сірі розпушені подушечки, чи пухкі, вгодовані ведмедики, їжачки, зайчики, лисички, собачки та котики, якісь миші чи щурі, чи пузаті маленькі ліліпути й велетенські Гулівери, а може й чаклуни, чи командири.

Він бігав з м'ячем на спортивному майданчику школи, ганяв грудками чи з рогатки шпаків та граків, ворон, голубів, й рвав в сусідів морву-шовковицю, пас із хворостиною корову в лісі Гражина: в Ясинчуках чи в Яру, в Стратієвім лузі, у Вербінках біля річки Калюс. Я любив косити траву, конюшину чи ліцерію вранці, по росі, ворушив сіно, помагав батькам його перевозити й складати на подрю в шопі чи в копиці. Ще ж я лазив по лісах в пошуках й збиранні грибів: печериць, підсливків, рідкісні білі гриби, козарі, яєчники, сивульки-сироїжки, лисички після дощу. Та й осінню любив опеньки збирати. Літом бігав з сусідськими хлопчаками в Яр на плесо річечки Калюс біля водяного млина, який колись колгосп села продав сусідньому колгоспу села Кучі на рибалку з вудочками на окуня, карася, ляща, плотву, червоноперку, а то кілька раз було й линя приносив. А пізніше вже з батьком Миколою ходили ми і їздили до Калюскої затоки Дністровського водосховища під с. Глибівку на сомів чи щучок та на якусь більшу рибу вже з сіткою на ніч з ночівлею.

А ще у нас був коник чи ж то кобилка, то її треба було помагати годувати, напувати, чистити з під неї, чистити й мити водою її шерсть, гриву, хвіст, виганяти на вигін на випас й там припинати під деревами. Я вмів запрягти коня до невеликого дерев'яного візка з посторонками та з гумовими колесами. А по великих святах чекав якихось подарунків від батьків та від дідуся з бабусею. Та в дев'яності роки 20 століття колгосп нашого села все занедбав й почав занурюватись в води розрухи та йти на дно повного краху. То ж батьки в колгоспі зароблених коштів готівкою не отримували за працю, а видавали їм якусь крупу на кашу, борошно, олію чи цукру за зданий колгоспом цукровий буряк.

Тому й подаруночки були якісь мізерні та символічні в ті часи.

Спасав город з посадженими на ньому картоплею, буряками столовими й кормовими для худоби, морквою, капустою, кукурудзою й в міжрядді квасоля та горох і звичайно мак на свято Маковея, літом, в серпні. Ой, та ще були грядки з часником, цибулею, з огірками та помідорами, салату, шпинату, петрушки, редьки, баклажан й солодкий перець. Капусту мама з бабусею квасили в великих емальованих полуторних чи двовідерних бачках на зиму й огірки з помідорами теж закручували в трилітрових слоїках. Які ж вони були смачні, та як вони ніжно хрустіли на наших зубах взимку. Літом вони ще варили запашні варення з полуниць, суниць, з яблук та грушок, сливок, абрикос, зі стиглого, темно-червоного дерену справжнього чи кизилу звичайного.

Великою підмогою сім'ї на той час, та й тепер теж, був чорнослив: сушені плоди сливок різних сортів: черкуші, кульки, аннашпет, угорка, косі сливки в лозниці-сушарці димом зі старих, трухлявих пеньків, тирси від різки пиломатеріалів, та й щось сире з садових дров, щоби лозниця не зайнялася вогнем. Але наскільки це була працемістка, та каторжна праця, що то не всі й уявляють її.

По-перше: в урожайні роки, а це було майже через рік, самі гілля дерев сливок, які гнуться від грон сливок, наче це виноградні грона, бо плоди набирали соку й ваги, то треба було під гілля підставити дерев'яні підпірки - рогатки, щоби вони не зламалися й залишились для майбутніх урожаїв.

По-друге: плоди сливок треба було чи натрусити, чи набити, збити з дерев жердиною, а самі дерева колючі, бо на них ростуть шипи, які на кінчиках сохнуть і являють собою небезпечні, колючі гілля, як руки, подібні на їжаків.

Ну, а далі процес був таким: килими набитих, насипаних плодів треба було зібрати у відра й віднести на метрів від 50 до 120 не менше, на сушарку-лозницю, яка становила собою викопану траншею глибиною до метра чи 1.2, й в довжину до 2 - 2.20 метра й шириною приблизно до 1.5 метра. Всю цю копанку жінки вимащували сирою глиною й чоловіки зверху ставили дерев'яний чи металевий каркас з повздовжньою поперечиною до якої у два ряди вставлялися дерев'яні тонкі щаблі з однакового розміру палиці до 70 см з ліщини чи кизилу, прямих та міцних, на які висипали стиглі плоди.

На лозницю поміщалось від 10 до 40 відер цих плодів. А перед цією спорудою була ще одна копанка яка з'єднувалась з вищеописаною через проміжок комин 30-40 см з імпровізованою піччю в якій розпалювали вогонь, але його не підтримували, а тільки щоби в печі тліло й дим проходив крізь щаблі й плоди сливок, грушок. Та це ще не все.

Через добу, дві чи три, плоди треба перебирати вручну. Кожний плід треба один від одного відділяти, бо сік з них, що витікав зліплював їх, а кожний чорнослив має бути рівномірно висушений й пересипатися окремо один від одного. Все це робилось господарями вечорами й початком ночі, до 1 чи 2 годин ночі, бо інші роботи в селі по господарству ніхто не скасовував. А восени у сільчан роботи хватає по збиранню урожаю з городу, перекопування чи оранка його, боронування, посів озимини, вивіз перегною на город, догляд за худобою: корова, телиця, свині, кози чи вівці, кролі й за птицею: кури, качки, гуси, індики. Всім їм приготуй й дай їсти, приглядай за ними, щоби ті були живі й здорові, та не втекли нікуди, й напоїти їх теж треба, бо ж живі, та прибрати за ними гній тощо...

То ж десь до тижня чи 10 днів проходить просушення сливових соковитих плодів однієї повної лозниці, а їх постійно треба додавати нові порції. Й цей процес проходить в кожній сім'ї не менш як місяць, чи до 1.5, чи майже 2. Все залежить від кількості урожаю, й кількості сушарок та працівників.

Ще волоські горіхи теж десь через рік добряче родили. Мішали цьому процесу крижані вітри при понижуванні температури повітря від: - 15 градусів морозу й нижче 20-25.

Весь цей урожай чорносливу, горіхів, яблук, грушок вивозилось взимку в голодну Московію на вітаміни в її північні райони, Сибір, за який вони викладали свої кошти, дивуючись багатству цих вітамінів й не розуміючи до кінця шаленої й клопітливої праці селян для остаточного завершення всього процесу остаточного отримання залишкового продукту.

З дитинства я ще пам'ятаю як мені батько з якогось відрядження привіз новий зелено-сірий велосипед з кошиком на переднім рулі й круглим металевим дзвінком. Мати якраз напекла розчепірених пиріжків, у виді човника, по давньому припису слобідські, не солодкі, пляцки з начинкою: це дрібні шкварки зі смаженою цибулею й солений сир. А вмочали їх ми з мамою та сестрою в соус зготовлений з часнику, смаженого гарбузового насіння, рідкісного конопляного насіння, волоських горіхів, трохи солі, води та олії. Вся ця сукупність продуктів була перетерта мною дерев'яним макогоном у великій глиняній макітрі. Як він тоді зрадів цьому батьківському подарунку. Я засвітився не менше ніж велосипед, що вилискував на сонці. Сестра Альона побачивши цей двоколісний подарунок, закричала:

- Нарешті й мене братик буде возити! Правда ж?

- Добре, гаразд, але мені треба ще трохи з ним розібратись, що й до чого.

- Зараз ми велосипедною помпою накачаємо шини коліс, міцно попідкручуємо всі гайки та болтики, щоби вони на цьому металевому конику не розкручувались, виставимо сідло згідно з ростом його власника, затягнемо міцно й це кріплення, та й можна буде випробовувати цей виріб швидкого пересування по нашій подільській землі, - промовив батько до нас з сестрою.

Після виконання всіх необхідних робіт татом з ровером, він його сам випробував проїхавшись на околі біля хати. А потім вже й мені довірив його й провів на вулицю, разом з мамою та моєю сестрою Альоною, де я з гордістю лицаря завойовував погляди та посмішки сусідів та інших мешканців села, особливо хлопців та дівчат, які мене зустрічали.

А мій друг Діма - Дмитро теж розплився у своїй щирій усмішці при появі мене разом з новенькою веломашиною.

- Тепер разом будемо кататися і на Балки, до урочища Полянки на ставок, до урочищ Чвертки, Дашкову чи до Табориська перед полем Стрілиця. А ще ж можна і в Стругу з'їздити чи у Вільховець на ринок в неділю.

- Звичайно поїдемо. Тепер ми всі наші поля можемо об'їхати й до тої далекої Рибакової кручі, та зійти в Яр й подивитись на Гайдамацьку печеру, навідати скалу Кашкет, та й до Ясенової кринички дійти, та попити крижаної, свяченої води, яка ніколи не замерзає...

То ж так я ріс і виріс, як міцний молодий дубок.

2 частина.

От літаю я зараз тут серед цинічної байдужості й думаю як я загартовував свій гарт ще у Буковинському ліцеї.

Там у мене не було часу на безглузду самітність. В нім у мене не було часу псів ганяти. Там я ширше й глибше пізнавав цей загадковий світ, істини невідомих речей та філософію життя. Там я всякі історичні, політичні, економічні події краще усвідомлював і їх велич чи незначущість, вчився аналізувати причини й наслідки, та як робляться висновки. Одним словом: старався осягнути неосяжне. А шлях до вічної істини, як відомо людям: є вічним. Та вічним ще є й пізнання нашого навколишнього світу через процес навчання людини та його виховання.

Ой! Я щось тут з висоти прожитих літ намудрував вам простих істин, та не знаю чи всі їх до кінця і збагнуть.

То ж спускаючись з висоти пташиного лету, можу сказати що корінний перелом в моєму житті відбувся після закінчення 7 класу слобідської школи. Тут в пам'яті спливають весняні ранки насичені пробудженою природою перших квіточок пролісків чи білого, кремового, пурпурово-фіолетового, бузкового рясту, сонячної кульбаби, величне цвітіння аличі, вишень, черешень, яблунь, груш й солодкий, запаморочливий запах цвітучих білих, рожевих акацій-робіній, бузку. Польоти роїв золотих кульок невтомних бджілок на цю неперевершену, божественну красу, та зловіщо-жалюгідного виду довгуватих ос з тонкою талією чорно-жовтого кольору, й важких, різнобарвних, цікавих та файних мохнатих джмелів з дивним, гулким дзижчанням.

Які то були в той період радісні, щасливі й незбагнені часи його дитинства. Скільки було мрій та фантазій, проєктів в моєму глеку про майбутнє доросле життя.

Мій прадід по материнській лінії був кадровим військовим морехідцем у військовому флоті. На фото було видно мужнього, статного “морського вовка” у світлім флотськім костюмі й у морськім картузі на голові, що бороздив на флагманському фрегаті морські простори планети. То ж дивлячись на його фото й чуючи скупі розмови про нього від мами та її родичів в мене якось склалася якась мрія стати теж військовим й досягти якихось успіхів, щоби й мною гордились мої батьки, родичі та ровесники: хлопці й дівчата.

Мною жереб було кинуто. Я міркував прораховуючи майбутні труднощі, які якоюсь мірою мене лякали. Та я твердо знав що я все винесу й не всі мости чи кораблі я буду палити, й чи йтиму я на пік Голгофи, я цього не знав. Лише я думав як мені не канути в Лету.

Мій девіз: - Честь та справедливість і я хочу жити під крилом богині Астреї.

Пам'ятаю просто до дрібниць, що і я, як і заспаний ранок, і принишкле село, яке співчутливо разом з мамою проводжали мене в дорогу. То файний був ранок: весь заплаканий у росах, молодий і трішки засоромлений рожевим сонцем, що ще таке смутне повільно купалося у дивній стрижні. Але згодом, як нетерпеливий парубок до дівчини, вже й цілуватися лізе з гарячими поцілунками. Сонце, як бджілка з крильцями, разом з вітерцем безцеремонно гралося волосинками мого чорнявого чуба, коли ми їхали з батьком Миколою у м. Новодністровськ Чернівецької області: Буковина, в Буковинський ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Щоби описати трохи цю чарівничу місцевість можна звернутись до автора земляка і його поетичних строків:

Ось величавий Дністер, водосховище,

І стелиться незрівнянне чудо: краєвид,

Енергії для ГЕС тут, ціле родовище,

Такий це природно дивовижний вид.

Це ж таємничий й пишний Дністер!

Фільм про нього знімає, режисер.

Відпочиває тут молодичка: Естер,

За нею увивається з Альбіону сер.

Як чудово тут всім відпочивати,

Засмагати, купатись, ловити сомів,

Своє здоров'я треба поправляти.

Забудьте про все, хоч на пару днів,

Та здійсніть свій гожий план,

І з висоти орлиного польоту,

Коли летить твій дельтаплан,

То знімайте цю красу із льоту.

Строкаті, неповторні краєвиди,

Неймовірно, закохано чарують вас.

Ви зимою споминайте ці види,

З насолодою смакуючи свій квас.

Біля Дністра: Подільська височина,

Дністровське водосховище-озеро,

На тім березі: квітчаста Буковина –

Це України її багатство й добро.

Новодністровська ГЕС працює,

І струм потужній виготовляє.

Країна, людина, від цього виграє,

Ось такий скарб Україна має.

Це поїздка до норовистого Дністра,

Тут всім буде шмат сала і чарка,

Та приїжджим їхати сюди пора

Де відпочине і пан, чи поштарка,

Й тут танцюють козацького гопака,

Чи шпарять жвавого краков’яку,

Слухають арії солов’я, чи ж шпака…

За це природі, добродіям: подяку.

Все якось швидко відбувалось в якомусь мареві подій. Важке розставання з матір'ю, сестрою, бабусею та дідусем ще вдома в селі, а тут в інтернаті м. Новодністровська з татком...

Але який важкий та довгий 1 та 2 тиждень повз равликом в часі мого перебування в напіввійськовій казармі-інтернаті. І я навряд чи зможу зрозуміло передати вам це, де не тільки треба було гуртом в одній кімнаті на ліжках спати, їсти за одним столом, займатися посилено фізкультурою в спортзалі та на стадіоні, з натугою гризти граніт науки в шкільних класах, а й самому прибирати навчальні класи, приміщення, помагати накривати столи в столовій на сніданок, обід, вечерю, вчитися маршувати, стройовим кроком підходити до військових вихователів й відходити від них. Я дзвонив додому й ледь не плакався, щоби мене забрали додому, а приїхавши в село розумів, що я все-таки повернусь туди назад, до своїх нових друзів в цей храм науки. Хоча тут був строгий розпорядок дня й треба було опановувати глибокі та широкі знання шкільних предметів тої ж математики, фізики, географії, хімії та біології, а й треба було здавати різні нормативи по фізичній підготовці, бо нас готовили як майбутніх захисників Вітчизни-України на історичних прикладах наших славетних лицарів: як то козаків, чи січових стрільців, чи ж воїнів УПА. Кадети були в основному з Буковини, Франківщини та з Поділля: Хмельницької та Вінницької областей.

З хлопцями класу-взводу я якось швидко згуртувався й ми на канікулах по 2 чи 3 кадети їздили й відпочивали по кілька днів підряд по черзі в кожного із нас дома, то й я дома в селі Слобідка на канікулах не відпочивав навіть повний тиждень. Хоча левади манять мене зрадливо шумними зеленими вербами, й городи що по особливому пахнуть кропом, полином, м’ятою, полуницею, але і Зруб, Яр з лісами Дубники, Перелісок широкий та вузький, Ясенчуки з ясеня, дуба, бука, берези, ялини, сосни, ліщини, дерену, глоду та широкі поля де половіють та колосяться жита...

Швидкий потяг ліцею-інтернату швидко відстукав 4 юнацьких різнобарвних літ. І ось я вже випускник, святкую радісний та щасливий день випуску у самостійне доросле життя. Всебічна радість, гордість за подолання всіх перешкод та труднощів, ейфорія від того що ти піднявся ще на один щабель вище заколисувала мене та моїх друзів вже колишніх кадетів в часи сірого повсякдення.

І чим ближче був день урочистого випуску з цоколя чи фундаменту храму науки, цього славного Буковинського ліцею який поможе вивести мене в люди та надасть мені якийсь напрямок в придбанні необхідного фаху для мого соціального статусу в суспільстві, я продовжував шукати себе.

Мій близький друг Денис з м. Бару Вінницької області ніяк не міг вирішити чим займатись, куди поступати вчитися чи де працювати. Я ж був впевнений в тому, що я себе бачу лише військовим. Навіть на випускному святі на запитання чи він вже щось вирішив, Денис відповів: Мати пропонує мені вступати в цивільні виші. Я ще думаю й в пошуках себе.

До речі сказати, то кадети з нашого випуску на жаль, я так думаю, не всі зв'язали своє життя з ЗСУ й не поступили на військові кафедри виш. Можливо що така їх доля й вони думали, що воєнні часи пролинуть повз них, бо буде мир та спокій. Та злий й підступний ворог напав на нашу Вітчизну й рідко хто вже відкрутиться від почесного обов'язку захищати її.

Спочатку я хотів поступати десь поруч з домівкою в м. Кам'янець Подільський на військову кафедру інженерно - саперних військ, чи у Львів, але з'їздивши туди особисто діаметрально перемінив свій погляд на м. Харків: справжнє місто студентів й навчальних закладів.

Продовження буде...