Дрібнички які шкода викинути.

Життя продовжувалося. Крони столітніх дубів тягнулися до сонця. Внизу, під тілом, сторожко озираючись, пробігла лисиця. Її жадібний погляд впав на тіло Повішеного. Лисицю насторожував різкий запах людини. Так, вона розуміла, що воно мертве, але память відгукувалася мудрістю — людина ніколи не буває одна. Тому вона втекла, вирішивши що не варто сюди повертатись.

“Що це вона?” — каркнув ворон і всівся на праве плече.

“От її і запитай.” — буркнув другий, злетів на ліве і клюнув вилуплене око.

“Щось багато їх цього року. Врожай?”

“Таке відчуття ніби ти шкодуєш?” - після чергової спроби очне яблуко піддалося і опинилося в міцному дзьобі Лівого.

“Ні. Цікаво просто. От я думаю…”

“Не думай…” — каркнув Лівий і тут же розчаровано ще раз. — “От маєш… Впало. Все через тебе… Казала наша матір щоб дивився за тобою, бо недолугий вродився.”

“Вибач.” — Правий засмутився.

“Ти чого?” - схопився Лівий - “Це я так, до слова. Не бери близько до серця.”

Перший ворон задумався. На якийсь час навіть перестав клювати висолоплений язик Повішеного.

“От, яким він був? Тобі не цікаво хіба?”

“Смачним. Раніше живим. Ходив на двох ногах і майже напевно ставив пугала. Кар. Наче ми дурні щоб на те купитися?”

“Та я не про те, — хитнув головою Правий і відірвав шматок плоті. — От, про що він мріяв? Чим жив?”

“Що? Знову за своє… Чому тебе взагалі цікавлять такі дурниці?”

“Не знаю” - він клюнув праве око - “Можливо ти правий. Можливо я справді дефектний. Якщо навіть матінка говорила…”

“Ти дурний. Брати до голови хто що говорить. Хех. Двічі дурний, бо береш до голови що говорила наша матінка. Та вона нас не розрізняє навіть. Я от ніколи не зважав.”

“Це все тому, що тебе вона любить а мене ні. Тому ти й не зважав.”

“Дурниці. Чекати чужого заохочення безглуздо, та й любити варто тільки себе. Здоровий цинізм. Будь собою. Полюби все чим ти є і зникне необхідність у чужому заохочені.”

“Ти помиляєшся.” - каркнув Правий і проковтнув шмат мяса - “Хіба не на прикладі інших ми навчаємося любові? Ми тільки дзеркальне відображення наших пращурів, а себе бачимо категоріями із нашого оточення. Якщо цього не буде, що залишиться?”

“Ти не став недолугим бо тебе таким назвав хтось інший. Міг бути раніше, але не став коли тобі про це сказали.”

“Проте почав себе таким відчувати.”

Лівий закотив очі.

“ Заєць що вирішить породичатися з вовками стане їх обідом. Ти не те, чим себе відчуваєш. Ти те, що ти є.”

“Сам розумієш що це софізм,” - сказав Лівий - “ Я про почуття. Та й як ти знатимеш хто ти, поки тобі не скажуть про це? Матінка навчила нас літати, сказала сину — ти ворон, ким би ти був якби не знав цього?”

“Вороном. Я всеодно б залишався вороном. Ворон народжується вороном, єнот — єнотом, дурень — дурнем. Слова нічого не змінюють. Тільки бажання. Дурень що навчається стає розумнішим, хто шукає їжу її знаходить. Сиди ти в гнізді, мав би зараз чудовий обід? Різниця між нами в тому що я люблю себе як є, а ти хочеш бачити за що себе любити в очах інших. Чому чужа думка на цей рахунок для тебе важить більше власної? Просто зроби це. Скажи собі я телепень і таким собі подобаюся, або зроби з цим щось, якщо вважаєш, що тобі не досить себе сьогоднішнього. Покладатися на чужу думку дурість. Запитай ти в нашого обіду він би відповів, що ти маєш бути не чорним а рябим, не літати а чимчикувати по землі, не “карр” а “ко-ко-ко” і що, ти більше не ворон, а курка.”

“Ти сам собі суперечиш...”

“Ти розумієш про що я.”

“Так. Проте...”

Із пустої зіниці виглянув черв.

“Питання самоідентифікації це чудово” - його тіло розпухло від спожитої падалі - “Цей чоловік також багато про це думав.”

“До чого ти?” - каркнув лівий ворон роздратований втручанням.

“Стільки мудрих думок, зусиль зрозуміти чому, для чого і як… а результат? Хтось підвісив його тут, а я з’їв його мозок.”

“То й що? - відгукнувся перший.

“Любиш ти себе, шукаєш когось хто тебе любитиме, бісить тебе все, чи ти всіх бісиш, прожив щасливе життя чи сповнене потрясінь, не має ніякого значення. Мізки на смак завжди однакові.“

Ворони затріпотіли крилами. Мотузка обірвалася.