Синопсис

Сіль і трави – ось це і всі ліки, доступні людині будь-якої епохи

лютеція розплющила очі. Навколо був світ. Начебто й такий самий як учора. Вона глянула у лазурове небо. Тріщин у тверді небесній не було. Шляху назад також нема. Тепер це її рай… а туди, вона, може, коли-небудь повернеться… а там хтозна?...

Вона відчула сонячні дотики до свого обличчя. Світ здавався їй хоч і красивим, але похмурим місцем. Сіла. Роззирнулась. Нічого особливого.

Лютеція відчула, що теперішній стан гнітить її. Вона хоче кудись втекти, хоче аби її врятували…

Та нікого навкруг. Рятувати її було нікому.

І тоді вперше боязка ще лютеція зазирнула уу книгу, що нізвідки опинилась тут, коло її ніг. Були це маленькі значки, розкидані сторінками. Та вона знала їх сенс… спочатку просто переглядала значки. Це, вважала вона, послання зверху, її врятують…

Вчитувалась пильніше. Їй обіцяли порятунок, але як скоро? Не знала… читала книжку втретє і вчетверте, читала під сонцем і під місяцем… вкотре перегортала сторінки. Сенс написаного щораз глибше осідав у її душі.

Лила сльози. Дивилась на сонце. Шукала у кожному яскравому предметі вісточку, знак від того, хто мусив прийти по неї. Любила до нестями. Жила так, наче недовго буде ще тут…

Лютеція розвідала, що тут недалеко є озеро. Пішла. Вона годинами могла сидіти на бережку й дивитись у воду… приємно було дівчині бачити своє відображення у водній гладі. Вона милувалась… і все ж, сидячи годинами коло води, сподівалась на порятунок. Самотньо їй тут було.

Та порятунку ніяк не було… нізвідки йому було прийти. Тоді лютеція стала щоденно прогулюватись бережком. І… вона з’ясувала, що ця вода тече кудись далеко… а куди саме дівчина не знала…

Йти далеко від свого місця не хотіла… тут було хороше на осонні.

і лютеція думала, що порятунок прийде із води. Вона ввійшла у прохолодні води. Вони несли звідкись далеко мільйони звуків і запахів, вони були насичені для дівчини чимось незвіданим… вона любила купатись, слухати шелест і плюскіт, дивитись як міріади крапель танцюють у повітрі, здійняті її руками.

Та й у воді не знайшла порятунку. Тоді, коли лютеція зовсім вже зневіри-лась… вона вирішила зануритись у воду з головою… нехай відчай і без-надія покинуть її. Вона думала, що у прохолодних темних водах краще живеться…

Стрибнула. Пливла.

Настала ніч. Місяць засвітився на небі. Втомлена і змучена до краю люте-ція сиділа на березі. З її довгого каштанового волосся стікали крапля по краплі холодні води. Вітер дув зимний. Місяць світив, ллючи на землю гірке неприкаяне світло.

Лютеція побачила червону рідину, що цівочкою стікала з її рук… все тіло її було у ранах…

Вона глянула на воду. Там, ближче до берега, стриміли гострі валуни.

Вранці вона помітила, що каміння тут багато. Але що із нею було? Чому вона опинилась коло тих каменів? Чому не береглася?

лютеція вже досить далеко відійшла од берега, аби не бачити страхітливого гострого каміння, яке пропороло її біле тіло. І раптом, вона побачила білий пісок, що розсипаний був по дорозі. Угорі мало бути підвищення, а за ним – печери… вона начебто уже була тут. Далі йти побоялась… та дрібку піску білого все ж узяла.

На смак воно було солоне… лютеція й сама не спам’яталась, як настав вечір… знов на небі мідяком засвітив місяць. Вона сиділа під його гірким світлом і мазала рани сіллю…

Боліло. Пекло нестерпно… та вона втирала сіль собі у рани… багряні ниточки потяглись від її тіла. Місяць байдуже споглядав…

А вона… аби відволіктися від болю знов узялась за книгу… стинаючись і корчачись од болю, вона прочитала-таки те, що було написано у тій книзі… прочитала так, аби усвідомити, а би пам’ятати кожне слово…

І встала. Звелась на рівні ноги. Відклала книгу.

Світанок. Вона увійшла у річку. Мусила змити кров. Щось нове і свіже буяло у ній.

Сизо-блакитне дзеркало води прохолодою прийняло її тіло. Рани боліли… та вже не так. Вона глянула в небо. Відчула, що небесна твердь зачинена наглухо, що вона камінна.

Та це було скоріш обнадійливо, ніж печально.

Лютеція виринула на берег. Легка і чиста, свіжа і бадьора…

Вона бачила радісний світ. Вставало сонце… воно підіймалось все вище і вище з її долоні…

І тоді дівчина бігцем подалась до пралісу… вона шукала молоді і свіжі трави… такі як була сама… гінкі стебла били її по ногах… могутні віти подекуди не давали їй пройти…

Та вона шукала і знаходила… коли ж сонце з її руки опустилось униз, у темне провалля, вона стомлено сіла на галявинці.

Сильними пальцями вона зім’яла зелені трави так, аби вони пустили сік… їх приклала до ран. Було вже не боляче…

а тоді, коли настав ранок і вона знов підкинула сонце на небо, коли знов назбирала духмяних трав, пустила у небо саморобну стрілу… її цікавило, чи справді склепіння таке тверде, що не відчиниться на її вимогу… може, її все-таки заберуть… все ж мусить бути надія на порятунок…

Та вона і у цьому світі освоїлася добре, так, що може сподіватись лиш на себе серед пралісу, безкрайньої води із стрілами у руках…