Легенди темних провулків. Книга 1: Malum

В цей сонячний день озеро Онтаріо померло, а широкий дуб, коріння якого вбирало холодну вологу, зеленів. Під його листям сиділи двоє підлітків і дивилися на синій горизонт. Кам'яниста доріжка вела до протестантської церкви Святого Джеймса. Її темний фасад доповнювали чоловічки у чорному вбранні. Пролунав один удар по церковному дзвону.

— Може вже почалося, Гілберте? — проговорив хлопець з рожевим волоссям.

Його товариш закинув голову назад і сказав:

— Вони почали півтори години тому.

— Чорт, скажи мені, усі священники такі черепахи?

Гілберт знизав плечима.

— А куди їм спішити?

На берег вийшла группа траурних, що супроводжувала товсту матір покійного Рональда Гейтса. Жінка хиталася, човгаючи по піску, і, не витримавши, впала біля води.

— Вона так всю рибу злякає своєю бомбочкою, — сказав пофарбований хлопець.

— МІЙ РОНАЛЬД! ГОСПОДИ, ДОПОМОЖИ! — кричала вона.

Інші поспішили до неї і стали піднімати. Одна краля на високих підборах не втримала рівновагу і плюхнулася у воду. Її плаття стало прозорим, і дупа була вимазана у піску.

— Ти диви...

— Я бачу, Джоне.

— Гілберте?

— Що?

— Про що ти зараз думаєш?

— Про Гейтса, — відповів той.

— І навіщо про нього думати? Його смерть не на твоїх руках.

Гілберт відчув жар у грудях. Це змусило його відкрити очі. Проміння миттю осліпило.

— Якщо ж ми сіли тут подумати, може запалимо косяк, га?

Гілберт дістав з кишені самокрутку і протягнув її Джону.

— Твоєї мамки серед тих нема?

— Немає, — відрізав Гілберт.

Її не було поруч, бо у неї не виходило не ошиватися коло пастора Гідеона. Коли цей бородач у брудній сорочці з'являвся на очах, на вухо Гілбертової матері шептав сам Господь Бог. Він казав їй: "Джуліє, лети до нього. Падай ниц перед святим чоловіком і розстібай його ширінку. Бери до рота священний пеніс і смокчи, допоки не проллється субстанція, що дарує нове життя."

Сьогодні мати наділа шовкову спідницю і темні панчохи. Вона пішла до задніх дверей коло подіуму богослужіння і закрила їх зсередини.

— Хлопці! — прокричала краля з мокрим платтям. — Зараз почнеться відспівування. Ходімо.

Докуривши, вони вийшли на стежку і Гілберт подумав: "Чому Гідеон не трахає цю шльондру, а замість неї присовує моїй матері?"

Через те, що на похорон прийшло багато людей, вирішили повсідатися на вулиці. Кілька чоловіків ставили білі стільчики. Чорний килим вів до квітневої труни. Все це було вичурним декором. Дохлий Рональд Гейтс виглядав таким стильним, як ніколи за життя. Ось він — момент, коли можна приміряти дорогий класичний костюм з краваткою.

Тим часом з конури пастора лунали стогони. Шовкова спідниця була задерта догори, трусики спадали до п'ят. Проходив процес проникнення.

— Підніми голову, Джуліє, і подивись на Бога, — він схопив її за горло і направив очі на позолочену стелю. — Ти бачиш його? Скажи мені.

— Так, Гідеоне. О Боже, так.

По нозі потекла тепла рідина.

— Це твоє причастя, жінко. Покайся у своїх гріхах.

— Я каюсь, Гідеоне. Боже, каюсь.

— Тебе слід добряче відтрахати.

Коли діло доходило завершення, він поставив її на коліна і вилив у горло сперму.

— Треба йти, Джуліє. Благородні справи чекають.

Мати швидко знайшла Гілберта в останньому ряду. Підліток відчув, як від неї тхне потом. Вона поклала руку на його голову, але хлопчик різко відсахнувся.

— Ну що ж, любі браття і сестри, — почав Гідеон, — незважаючи на такий сонячний день, ми зібралися тут із вами задля спільної скорботи. Ми зустрілися, аби помолитися за невинну душу Рональда, яка скоро має відправитися на небеса, у прихисток до творця нашого — Отця і Сина, і Святого Духа. Тож давайте об'єднаємось, діти мої, і прочитаємо молитву, щоби провести цього прекрасного хлопчика по золотих божественних сходах.

"Рональд Гейтс — воістину прекрасний хлопчик — жбурляв у мене камінням" — подумав Гілберт.

Він підстерігав його біля заднього входу до шкільного подвір'я, і коли Гілберт з'являвся на горизонті, кидав у нього каменюку. Перший раз снаряд влучив йому у живіт, другий — у коліно, а третій — роздер ліве вухо до крові. Гілберт не знав, за що отримував від Рональда, але точно міг сказати, що той завжди цілився у голову. Може він хотів прикінчити Гілберта на місці, або ж був настільки тупий, що й гадки не мав, що камінь на такий швидкості позбавляє людину життя. Рональд сміявся, коли бачив чуже скривлене від болю обличчя — і це був факт.

— Я хочу прочитати для вас кілька біблійних віршів Нового заповіту, — Гідеон дістав товстенну книгу із потертим хрестом. — Упокой, Господи, душу раба Твого Рональда, прости йому усі гріхи його, вільні й мимовільні, даруй йому Царство Твоє Небесне і сотвори йому вічну пам'ять...

Кілька разів Гілберт був свідком того, як Гейтс лупцював маленьких хлопчиків ногами, а дівчаток тягав за коси по дорозі. На нього наговорювали скарги директору, але до поліції справа чомусь ніколи не доходила. Рональда відмазував його батько, що теж носив синю форму.

— Глибиною мудрости чоловіколюбно Ти все будуєш

і добро всім пода­єш. Єдиний Сотворителю,

упокой, Господи, душу спочилого раба Твого,

бо він надію поклав на Тебе,

Творця і Промислителя і Бога нашого.

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь...

Ходили чутки, що у десятирічному віці Рональда загнали у пастку. Якийсь п'яний здоровило. Він відвів хлопчика до занедбаної халабуди у лісі і трахнув, порвавши Гейтсу його анус. Відтоді бідний покидьок не міг всидіти на місці. Але то все — лише чутки.

— Даруй йому причастя й насолоду вічних Твоїх благ, що Ти приготував для того, хто любить Тебе. Бо він хоч і згрішив, але не відступив від Тебе, а несумнівно в Отця, і Сина, і Святого Духа вірував, у Тройці славимого Бога і Тройцю до останнього подиху свого сповідував. Тому милостивим будь до нього, і віру в Тебе замість діл прийми, і зі святими Твоїми, як Щедрий, упокой, бо немає людини, щоб жила і не згрішила. Бо Ти один без усякого гріха, і правда Твоя – правда вічна; і Ти один Бог милости і щедрот, і чоловіколюбства, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Приблизно роки два назад, в окрузі Онтаріо, пропадали собаки. Згодом у хащах почали знаходити чорні кістки тварин. Подейкували, що Рональда у дитинстві вкусив підбуль, відірвавши яйця з м'ясом, і забіяка-хуліган став євнухом.

Розказувати могли стільки, скільки завгодно, але Гілберт був впевнений: деяким смерть Гейтса принесла радість і довгоочікуваний спокій. Він не став виключенням.

Пастор говорив небагато. Після прочитання десятого вірша, він відступив, дозволивши рідним сказати кілька теплих слів. Охарактеризувати їх промови можна було одним словом — маячня.

Все дійство тривало годину, і під кінець Гілберт бачив, як Гідеону стає нудно. Товста мати Рональда принесла солодощі, і Джон вліз перший

чергу на роздачу. Він стріляв у Гілберта косяки, щоб відчувати хист до солодкого.

— Думаю, найцікавіше закінчилося, — сказав Джон. — Ходімо звідси.

— Чим будеш займатися? — спитав Гілберт.

— Хотів прокататись до центру. Поїсти, погуляти.

— Іди. Мені потрібно знайти матір.

Вони потисли руки.

Джон осиротів, коли йому було десять. Доглядала за ним його тітка. Він мав нагоду ходити куди завгодно, і з'являтися де завгодно. Гілберт вважав, що його товаришеві повезло більше. У нього не було ані прикутого до ліжка батька, який після інсульту втратив здатність думати і розмовляти, ані вітряної матері.

Гілберт шукав її серед натовпу і чорних панчох ніде не помітив.

Він зустрів їх всередині. Гідеон і Джулія перешіптувалися.

— Гілберте, ти тут, — промовила мати.

— Ми хотіли їхати після промов.

Джулія розсіяно подивилася на пастора, потім сказала йому щось на вухо.

— Я тебе чекатиму у машині.

Гілберт та Гідеон залишилися самі.

— Ну що, хлопчику, як в тебе справи? — спитав проповідник.

— А у тебе?

Гідеон засміявся.

— У мене, дякуючи Богу, все добре. Як тобі захід? Твій рожевий товариш також прийшов?

— Мені не подобається сюди приходити.

— Чому?

— Бо тут проповідуєш ти. І моя мати втрачає розум.

— Не кажи так, Гілберте. Це священне місце. Все, що ти говориш, слухає Господь.

Гілберт зробив паузу, оглядаючи багатий інтер'єр.

— Бога у цьому приміщенні немає.

— А ти можеш відчувати його присутність?

— Кажу ж, нема його тут.

— Ти мене не любиш, бо мені подобається твоя мама, чи не так?

— Мені не чотири, Гідеоне.

— Ну чого ти? — пастор постарався сказати це м'яко, але вийшла награна ніжність. — Твій батько тяжко хворіє, і Джулія живе нещасною. Він однією ногою там, — він кинув пальцем на стелю. — І матері потрібна підтримка. У тому числі у вихованні такого як ти — розумного хлопчика.

— Схиляюся до думки, що Бога вже ніде відчути не вийде. Але я себе спеціально обманюю. Так легше живеться.

Гідеон, з посмішкою на обличчі, вказав йому на двері.

— Не люди шукають Бога — а він їх, — сказав Гілберт. — Я хотів би більше тут ніколи не з'являтися, — з цими словами він вийшов і відчув, як на сонці його шкіру обпалює.

Це була не спека, щось нове. Раніше Гілберт з подібним не зустрічався. Він приклав долоню до лоба. Той був гарячий, наче пательня. Ноги хлопчика підкосилися, і він упав на траву. В очах почервоніло, ніби кров забруднила спільну палітру. В його голові хтось гарчав. Гілберт хотів побігти світ за очі, але йому на спину приземлилася рука. Червоний колір пропав, стало тихо.

— Гілберте, ну що, знову? — стурбовано спитала мати.

— Все нормально, — відповів він.

— Поможи Господи. Що ж нормально, га? Все йде шкереберть. Батько, робота, тепер і ти. Чому ти падаєш? В тебе щось болить?

— Не починай.

— І це. Твоя грубість і жорстокість. Я відчуваю твою відразу до мене. Ти мене не любиш, — вона заплакала, взявши його за руку. — Пішли, горе моє.

Вони їхали додому мовчки. Гілберт дивився у вікно. Мати перемикалася з дороги на нього, очікуючи, що він щось скаже. Але Гілберт мовчав.

Хлопчик пригадував той день, коли було так само спекотно, і він сховався у лісі серед пухнастих дерев. Там була одна приваблива стежка,

що розкинулася у темній прохолоді. З обох сторін — непроглядні хащі. Не чути навіть співу пташок. Хтось назвав би те місце — усипальницею для мертвих. Але Гілберту воно подобалося. Там панував містичний спокій, і дув добрий вітер. Пахло земельною свіжістю.

Два тижні назад з моменту похорону Гілберт вирішив пройтися приємною стежкою, щоб охолонути. Спочатку все здавалося таким, як має бути, але згодом хлопчик заблукав і зрозумів це досить пізно, коли сонце сховалося повністю, залишивши ліс у безжиттєвих сутінках. Дерева спостерігали за кожним рухом, а трава під ногами, здавалось, хапала за ноги і тягнула донизу.

Гілберт ніби заснув пішки. Він почав швидко оглядатися, його шлунок сховався під ребра, а легеням потрібно було більше повітря. Якась зла рука відвела його сюди, загнала у тупий кут, а він був усього-на-всього щуром, що чекає на погибель.

Підліток подивився вгору, і йому назустріч глянуло позбавлене оптимізму небо.

Аж раптом стежка вистрибнула із заростів і махнула хлопчику. Гілберт напружився і зробив кілька невпевнених кроків уперед. Все це виглядало штучним жартом. Наче хтось вчасно закривав і відкривав прохід по лабіринту. Вітер вже не здавався таким добрим, як раніше, і Гілберт вирішив поспішити. Він біг по дорозі, якою користувався сотні разів, але в той момент він й гадки не мав, де перебуває. Серце застукало сильніше, коли його очі, замість виходу на міську вулицю, побачили рівну галявину, а в центрі чотири високі каменюки, встромлені у землю. Вони огортали вирізьблені сходи. Ті обривалися на дев’ятому кроці, і за ними розвалювався відкритий простір.

Гілберт неквапливо підійшов до глиб, що стояли рівновіддалено одна від одної. Каменюки діставали гілок дерев, і якби вони падали, то розчавили б собою навіть твердий шар землі.

На останній сходинці майорів вогник – крихітна цяточка, що гойдалася так, ніби мала невидимі крильця. Спочатку Гілберт злякався, але, зрозумівши, що це не чийсь ліхтарик, чи очі хижака, заспокоївся. Світлячок не видавав ніяких звуків і поводив себе мирно. Він залишався на одному місці до тих пір, поки Гілберт не ступив на першу сходинку. Вогник не став довго чекати, а замість цього влетів хлопчикові у груди. Гілберт відчув, що його ноги мліють, і що вони не здатні тримати його. Він упав на камінь, і далі — суцільна прірва.

Після пробудження його мозок усвідомив, що перебував у хаті. Підліток лежав у ліжку, накритий ковдрою. Розуміння того, що прогулянка була сном, заспокоювало. Голова лише боліла, але і та не завадила Гілберту заснути знову. Удруге він прокинувся вже вранці. Збадьоритися йому допомогли його руки. Вони виявилися чорними і пахли пліснявою. Хлопчик вистрибнув з ліжка і підбіг до дзеркала. Його очам постало вимазане у грязюці обличчя і свіжа рана на щоці. Саме тоді Гілберт вперше побачив світ червоним.