Дієта №5

- Направлення! Де ваше направлення? - повна літня адміністраторка піднімає на мене свої сірі очі. Її погляд, що ввібрав в себе всю байдужість холодних стін приймального відділення, говорить сам за себе - як же ви мене всі дістали - і пацієнти, і військові, і санаторій, і взагалі все оце життя.

- Я..., воно десь має бути там, в файлику, - під її поглядом почуваюсь нашкодившим першокласником.

- Я вас ще раз питаю, у вас є повний пакет документів, чи ні? Он за вами ще люди стоять.

Відходжу в сторону, порпаючись в армійському наплічнику. Стара екзекуторка отримує нову жертву - жіночка, ніяково посміхаючись, протягує їй папери, з яких виглядає кутик стогривневої банкноти. Я, як на зло, знайти те кляте направлення не можу.

- Степанівна, ви вже, мо, на обід підете? - мелодійний голос вплітається в скрипучий гомін натовпу.

- Так а тут хто ж буде, Таню?

- Так я побуду, вже раз прийшла зарані. Підходьте мужчина, що у вас? - вона підводить на мене погляд своїх блакитних очей. Попри молодий дівочий зблиск відчуваю в її погляді ще якусь непізнанну глибину.

Палата моя була не те щоб комфортна, але, в цілому, досить непогана і навіть затишна. А той факт, що в ній був власний туалет та душ, перетворював її практично в готельний номер. А який вид відкривався з вікна - окутані сивим туманом далекі гори, а ближче вальяжно розкинулися величні дуби та платани. Яскравою червоною плямою серед барвистого килиму карпатського лісу височів одинокий клен, листя якого набрало таких неймовірних відтінків червоного, що здавалося в природі таких існувати не може. А от і ні, може, та ще й як.

"Такий же самотній, як і я", - холодна колючка болю зарухалася десь під серцем пускаючи ще більше крові з моєї зраненої душі. Лиш вчора я підписав в нотаріуса згоду на розлучення. Вкинув до решти копій та оригіналів в конверті, відправив - 123 High St, London E15 2QQ, United Kingdom.

Оксана моя виїхала до Англії ще на початку повномасштабної війни. Двох років їй вистачило, щоб облаштувати там своє життя. А моє вщент зруйнувати. "Отака х_йня, малята", - казав наш сержант, коли сказати було нічого.

- Ви чого його позвали поперед мене? Я тут з восьмої ранку сиджу, а ви його пустили! - голосно бурчить трухлявого виду дідуган в теплій клітчастій байковій сорочці. - В мене тут ось назначено на 8.00! Скільки я ще тут буду своєї процедури чекати?

- Проходьте переді мною, - пропоную розбурханому дідугану своє місце до кабінету з смердючими, але цілющими сірководневими ваннами.

- Ви, хлопче, не заступайтесь за них! Порядок має бути кругом, - продовжує бурчати дід, аж тут його нарешті кличуть і він, продовжуючи гриміти на весь коридор прокльонами щодо бедламу і безпорядку, який тут розвели, йде.

Обід за проходженням оглядів та здачею купи різних тестів та аналізів я пропустив. Зате знову зустрів Таню, що так вчасно допомогла мені оформитися в адміністрації. Точніше - Тетяну Іванівну - терапевта прийомного відділення.

- 120 на 80, як в космонавта, - посміхнулася вона мені, відклавши стетоскоп та роблячи записи в моїй санаторній книжці.

- Таких не беруть в космонавти, - киваю на свій протез, - туди з двома ногами треба.

- А нам підходите, - від її посмішки тепло розливається животом, на мить стає легко й повітряно на душі. - Одружений, діти?

- А що для санаторію вже й такі дані потрібні? - не розумію і туплю я.

- Та ні, то для подруги, пробачте, - веселі бісики в очах говорять, що подруга така ж вигадана, як і користь від пігулок, реклама яких надрукована на сторінках її записника.

- Вже другий день, як ні. Дітей не завели, - дивним голосом говорю, кашляю.

- Вибачте, я не… пробачте, - ніяковіє Таня, рум'янець заливає її щоки тими ж неймовірними відтінками, що й листя клена за моїм вікном, роблячи і так гарненьке лице ще привабливішим.

Не знаю чому, але я був зовсім не здивований, побачивши на вечері за одним столом старого буркотуна в клітчастій сорочці.

- Дієта №5? - глянув дід з-під лоба на мене, і було ясно, що зараз я отримаю лекцію про те, що дієти раніше були не такі і годували тоді краще, а не те, що за нинішнього бардака. Киваю.

- Ти чого такий відморожений? - дідове питання заганяє мене в тупик. - Аби на мене так докторка глянула, я б і дві ноги віддав, - косить погляд він на мій протез, а очі примружуються від лукавої посмішки, обеззброюючи мене.

- А що ж, ніхто не дивиться так на вас? Ви ж наче ще дядько моторний, - підігрую йому.

- Дивилася. Як на мене моя Галя дивилася, - здається раптом дідові очі зблиснули від сльози, - не стало її влітку. А я от тут, такий моторний. Живу…, а що робити? Треба жити, - промовивши старечу мудрість дід взявся за делікатеси дієти №5. А я чомусь сидів, не рухався.

Бліде світло ліхтаря за моїм вікном вихвачує з темряви старого клена. І споглядаючи багрянець його листя, пригадую рум'янець Тані. "А що робити? Треба жити..." – скрипучий голос в голові нагадує дідову мудрість.

"Ось тут мій телефон, я сьогодні чергую, - настановляла Таня мене сьогодні вдень в своєму кабінеті, - тож як раптом буду потрібна - набирайте."

- Ало, Тетяно Іванівно... ви мені потрібна.