Кат: Без права вибору

На місто опускалася ніч. І молодий кат, відчистивши важкий меч від крові, вечеряв з матір’ю у скромній кімнатці свого будиночка біля центральної площі. На столі тьмяно горіла свічка, в печі тріщав вогонь.

Кинувши до рота останній шматок хліба, кат прибрав за собою тарілку та сів у своє улюблене крісло в кутку кімнати. Він заплющив очі та підпер лоба долонями. Пряме темно-чорне волосся до плечей сховало обличчя, і це надавало його задумливій позі ще більше драматичності. Юнак міг сидіти так годинами, поки дрімота не брала своє, та змушувала лягти в ліжко щоб заснути… хоч сон і не викликав нічого, крім відрази. Всього двадцять сім років, а руки вже по лікоть в крові засуджених до страти злочинців. Іще з підліткових років хлопець став помічником колишнього ката й заглибився в це чорне ремесло. З чотирнадцяти років хлопець допомагав гострити мечі, вдягав на шиї засуджених смертельне намисто мотузки, переймав мистецтво тортур.

І от уже п’ять років, як він головний міський кат. П’ять років тільки тим і займається, що вішає, рубає голови та тортурами витягує з мовчазних злочинців зізнання. Але людина звикає до всього. Та й чого йому, власне, скаржитись? Місце досить хлібне, точно знаєш, що сам завтра не спатимеш на вулиці голодним, а мати не жебракуватиме. Ну а те, що страчені злочинці інколи приходять у снах, цілком можна перетерпіти. Тим паче що стається це все рідше й рідше.

Таємні роздуми молодого чоловіка перервав раптовий стук у двері. Він уже добре знав, що означає цей наполегливий звук, тож не відчув нічого незвичного, почувши гуркіт від важких ударів кулака об зміцнені ковкою дерев’яні двері.

Юнак потер скроні, встав зі свого крісла та відчинив нічному гостеві, точніше – гостям. На порозі стояло троє солдатів і струнка дівчина в довгому брудно-синьому плащі з капюшоном. Її тендітні руки сковували кайдани настільки масивні, що бранці доводилось постійно розминати надавлені зап’ястя.

- Доброї ночі, - сказав один з вартових, схиливши перед катом голову в легенькому поклоні. – Вибачте що так пізно...

- Та нічого, я вже звик, - відмахнувся кат.

- Суд закінчився буквально годину тому, її треба публічно стратити завтра на світанку. Нам наказано провести її до камери смертників у вашому підвалі.

- Звісно, проходьте, - холодно сказав кат, і пропустив процесію попереду себе. На мить засуджена дівчина підвела погляд і чоловік побачив її великі, переповнені смутком блакитні очі. Спід капюшону випало кілька шовкових пасм білявого волосся.

«Та їй же не більше двадцяти! Що ж такого вона зробила, що її відправили на плаху?!»

На мить кат закляк. Але помітивши на собі погляди солдатів, швидко прийшов до тями і послідкував за ними кам’яними сходами до сирого підвалу, де тримав всі свої професійні знаряддя. Знаходилась там і маленька камера для тих, кого звечора засуджували на страту. В неї охоронці завели дівчину, а за хвилину відкланялися та швидко розчинились у вкритих мороком провулках.

Чоловік провів їх поглядом, перш ніж повернутись до підвалу та запалита лампу, з якою і підійшов до дівчини.

- Ви прийшли обшукати мене? – запитала вона тихим слабким голосом.

- Даруйте?

- Ось, я вам і так усе віддам, - прошепотіла вона, протягуючи в жмені кілька золотих прикрас. – Я ж знаю, ви маєте право забирати в засуджених їхні речі. Беріть, мені це все одно вже непотрібно буде. Я тільки про одне вас попрошу: залиште мені цю каблучку, - благально проговорила дівчина, вказавши поглядом на безіменний палець правої руки, де тихо блищала тоненька золота каблучка з крихітним рубіном. – Прошу вас, поховайте мене з ним. Ця обручка – найдорожче, що в мене є. Мені її подарував мій наречений! Ми мали обвінчатися кілька місяців тому, але вночі на нього напали грабіжники і...

Дівчина замовкла. Зазирнувши в її бездонні блакитні очі, кат побачив блиск вологих вій. Але не було в них ні відчаю, ні паніки, ні горя, ні навіть злості до всіх, хто обрікає її на смерть... а серед них до нього. Схоже, ця бідолаха вже змирилася зі своєю долею.

- За що ж вас?.. – прошепотів юнак, і сам не впізнав свого голосу.

- За дурість. Я нянькою була в княжої дитини, недогледіла, от він і втопився у річці, - коротко відповіла дівчина, ніби згадавши про чорну хмару, яка налетіла ні з того ні з сього, та навіки затягнула лише хвилину тому сонячне небо.

Засуджена тяжко зітхнула та відкинула голову, обперши її об стіну. Капюшон зісковзнув, і шовкові пасма довгих кіс лягли на ніжку шкіру чарівної лебединої шиї... яку він, кат, муситиме завтра перерубати.

- То ви виконаєте моє прохання, про каблучку? – запитала вона, не змінюючи пози.

- Звісно, пані.

- Дякую, - видихнула дівчина, дякуючи ЙОМУ, своєму катові. – Ви навіть не уявляєте, як полегшили мені смерть.

- Ви так спокійно про це говорите.

- А хіба має сенс рвати волосся, ридати та благати про пощаду? Все вже вирішено: завтра вранці я помру, і тут нічого не вдієш. Все що я можу зробити, це обрати: виходитиму я на ешафот в істериці, вириваючись з рук охоронців – щоб перетворитись на забаву для публіки… чи гідно покладу голову на плаху та спокійно прийму те, чого не минути. Я змирилася зі своєю смертю, майже перестала її боятися, та й навіть щось хороше в цьому намагаюся бачити.

- Що ж тут хорошого?

- В першу чергу, я позбавлюся всього болю, яким було наповнене моє життя з самого дитинства. Я мала працювати до кривавого поту, щоб виживати та підтримувати становище родини. Якби не добре ім’я, мене, шляхетну жебрачку, і не взяли б нянькою до князів після загибелі батьків... хоча, тоді б я зараз тут не сиділа! – сказала дівчина з повною гіркої іронії посмішкою.

- Невже в житті був тільки біль?

- Звісно ні. Просто знаючи свою долю, я намагаюсь не думати про солодкий аромат квітів, ласкаві промені сонця, журчання струмка, щебет пташок; весну, яку я більше не побачу, чи велике кохання, якого вже не матиму... Все це для мене скінчилося, тож нащо краяти серце? Значно легше прийняти смерть якщо переконаєш себе, що життя було гірше за неї. А це не так вже й важко в моєму випадку, коли живеш без надії на світле-щасливе майбутнє... Та кому ж, як не вам, це знати?

На кілька секунд повисло мовчання, під час якого жоден не ворухнувся. Кат не відводив погляд від закованих у кремезні кайдани тендітних рук дівчини, ніжну шкіру на яких мало не до крові натерло грубе залізо. Зараз йму страшенно хотілося мати ключа від цих кайданів, щоб бодай до ранку дати цим рученькам хоч трохи перепочити.

«Що це зі мною?», - подумав чоловік, не розуміючи, чому ця дівчина змушує його серце так стискатися в грудях; чому її великі блакитні очі мов вода проникають в його душу, розмиваючи вікові камені?

- Ваша правда, - зітхнув кат, і ще більше не впізнав свого голосу. - Все моє життя пов’язане з чужою смертю. Я ж оце щойно збагнув: мене використовують як прибиральника. Всі ті люди, яких я страчував, не робили мені зла. Просто кілька суддів, яким підписати смертний вирок все одно що вина випити, користуються мною як маріонеткою, що виконує їх чорні забаганки. Звісно, життя позбавляє кат, а їхня совість чиста як новий, не забруднений і краплею крові аркуш. Не їм же бачити в снах людей, на обличчях яких написано лише одне: «Що я тобі зробив?».

- Якщо це вас так вбиває, чому ж ви продовжуєте, чого не підете з цієї роботи?

- В першу чергу, через матір. Заради неї, власне, я і погодився на місце. Робота чорна, зате ти впевнений, що завтра не жебракуватимеш. Я був підлітком, коли знайомі запропонували мені місце помічника. Тоді мені здавалося, що я зможу.

- А потім?

- А потім було вже пізно повертати назад. Хто захоче, щоб у нього працював чоловік, який тільки минулого тижня вішав і стинав голови на центральній площі? Ця робота ніби брудна труба, по якій до кінця мусиш повзти тільки вперед: дорогу назад завалено горами трупів, яких стає все більше і більше. Страчені мною люди вмирають, а мені залишається з цим жити.

Юнак не міг повірити в те, що відбувається: присунувшись до ґратів камери, дівчина ніжно взяла його за руку та зустріла очі того, хто за лічені години мав її стратити, жалісним поглядом!

Так вони просиділи всю ніч, час від часу обмінюючись гіркими фразами. Чоловік навіть не думав про сон, йому хотілося лише зупинити час, щоб ніколи не треба було встати на ноги, відкрити камеру, відвести дівчину на площу... а про те, що доведеться робити далі, він боявся й думати. Така юна, тендітна, чиста мов перший сніг. Невже вона має померти лише через те, що неслухняна княжа дитина без дозволу втекла до річки? Так, вона теж була винна, але не настільки, щоб засудити її на смерть! Іще ніколи кат не відчував такого жалю, співчуття і тим більше прив’язаності до своїх жертв. Дівчина здавалася йому маленькою білою голубкою, яка без сил сидить в кутку клітки та з ніжністю дивиться на свого майбутнього вбивцю блискучими, вологими від сліз глибокими оченятами, які так заворожують. Ці великі блакитні очі стали невід’ємною частиною його душі, вони навіки зірвали димчасту завісу омани, якою чоловік намагався відгородити себе від болючої правди: ця робота не для нього, ВІН НЕ МОЖЕ ТАК ЖИТИ!

- Синку, ти де! – раптом пролунало згори. Кат одразу впізнав гучний голос своєї старої матері. – Там прийшли солдати, пора вести ту дівчину на площу!

Серце зупинилося. Невже пора? Невже час так швидко пролетів?!

Кинувши в паніці погляд на маленьке віконце, яке виводило надвір, молодик побачив, що сонце саме зійшло.

- Що ж, схоже настав мій час, - прошепотіла дівчина слабким голосом. Він так тремтів, що кат зрозумів: не зважаючи на всі свої старання, бідолаха все ж боїться смерті. А хіба може бути інакше коли ти така молода, вродлива?..

Але дівчина, схоже, таки взяла себе в руки, підвела погляд і твердо, хоч і гірко, прошепотіла:

- Пора так пора.

Кат ледь тримався на ногах. Він сам здивувався тому, як тремтіли його руки коли він відмикав замок камери. Мало не задихаючись, юнак подав дівчині руку та допоміг встати. Але її ноги мабуть трохи заніміли, бо лише ставши на них вона захиталася і впала, але чоловік підхопив її. На мить дівчина опинилася в його обіймах і він відчув тепло її ніжного крихкого тіла, слабеньке дихання та стукіт маленького серця, яке скоро має зупинитися. Вона була так близько до нього...

- Синку, чого ти так довго? – пролунало згори.

Голова бідолахи запаморочилася і він відпустив дівчину. Треба поквапитись, тож він трохи відступив вбік, пропускаючи її поперед себе.

- Стривайте, - прошепотіла вона, легенько торкнувшись катового плеча. – Візьміть це.

Наступної миті чоловік заледве втримався на ногах: вона протягувала йому тонку золоту обручку з маленьким рубіном!

- Але ж...

- Беріть. Зрештою, я йду на плаху, а ви маєте дбати про матір.

- Я не можу це взяти, досить з мене того, що я мушу...

- Беріть. Цієї ночі я збагнула дещо важливе: ніколи не знаєш, що буде з твоїм серцем за хвилину, тому не варто створювати видимість того, чого вже нема.

- Але ж ви казали, що обручка – найдорожче для вас!

- Це було правдою кілька годин тому. Але зараз у мене з’явилась інша цінність, і для неї не потрібен символ. Все що потрібно знаходиться тут, - прошепотіла вона, приклавши руку до серця. – Тож візьміть каблучку, це звичайна прикраса, яка стане вам у пригоді більше, ніж мені.

З цими словами смертниця вклала обручку в руку ката. На кілька секунд він знову відчув ніжний дотик і тепло білої шовкової шкіри.

З кожною новою хвилиною чоловік ще більше себе не впізнавав. Що ця дівчина зробила з ним? Чому його серце так калатає від одного лише погляду її блакитних очей? Чому йому хочеться забрати її в обійми та нікому не віддати?!

- Синку, солдати вже втрачають терпіння! – прокричала мати схвильованим голосом. – З тобою все добре?

Добре? Хіба це добре? Хіба до усього його життя можна застосувати слово «добре»?!

- Ходімо, - прошепотіла дівчина, і несподівано попрямувала до сходів. Чоловікові нічого не лишалося, як піти слідом.

Біля порогу вже чекали солдати. Привітавши ката, вони грубо схопили дівчину під руки та всадили на старий, брудний віз, який вже давно возив засуджених до місця страти. Юнак звалив на плече як ніколи важкий меч і побрів слідом. Він багато разів ходив за цим возом, але вперше почувався так, ніби йде на свою власну страту.

Натовп, що зібрався на площі, розступався коли помітив процесію. Дехто співчутливо поглядав на приречену, а дехто, передчуваючи забаву, кидав їй вслід образливі слова, почувши які чоловік займався бажанням накинутись на моральних потвор і розірвати їх на шматки!

Віз зупинився перед метровим дерев’яним помостом, на якому багряніли сліди старої засохлої крові. Посеред ешафоту знаходилась плаха, біля неї вже стояв священик.

Дівчина не чекала на чиїсь накази, підкріплені штурханиною. Просто встала та, високо піднявши голову, піднялася на поміст.

Кат не пам’ятав як дівчина підійшла до священика на сповідь, як з неї зняли кайдани та вона розвернулася до плахи. Він отямився (а може – ще більше збожеволів) лише коли побачив сумний блиск її блакитних очей. Перед тим як стати на коліна, вона непомітно взяла його за руку та ледь чутно прошепотіла:

- Я готова.

...та поклала голову на плаху. М’які пасма білявого волосся зісковзнули вниз, оголивши витончену, ніжну шию. Юнак заціпенів з мечем в руках. Він віддав би що завгодно, аби ця мить ніколи не настала… але, схоже, він мав недостатньо, щоб хтось спокусився на цю пропозицію. Навіть диявол не захотів би купити його душу. Звісно, хто захоче купляти те, що рано чи пізно все одно стане твоїм, бо в Раю на таку якщо хто й гляне, то тільки гидливо носа відведе!

Чому, чому вона має померти? Як хотілося кату кинути меча в того суддю, що прирік такого янгола на смерть, а самому схопити її на руки та швидко відвезти далеко-далеко, де ніхто їх не знайде і вони будуть тільки вдвох...

«Та що ж це зі мною таке?!», - подумки застогнав чоловік, намагаючись мислити тверезо. Невже це перша молода дівчина, яку він має стратити? Та їх же була ціла купа: загалом бідні, але траплялися й багаті. Були ті, що хапалися за життя мов за соломинку й до самої смерті благали про пощаду. Та й набагато вродливіші за неї також помирали від цього меча або петлі! Але чомусь саме ця дівчина так зв’язала його серце своїми великими блакитними очима!? Чому, чому, чому?! Невже він...

Натовп захвилювався. Вагання ката викликали хвилю збентеження та невдоволення.

- Покваптесь, пане. Натовп чекає, - сказав один з солдатів. Як же бідоласі хотілося зараз відрубати голову йому, а не тій нещасній дівчині... але він не міг.

Все трапилось за якусь мить. Проклявши себе, кат замахнувся мечем і з силою вдарив по ніжній, тендітній лебединій шиї. Бризнула кров, біловолоса голова покотилася помостом, а тіло затряслося в конвульсіях.

Чоловік прочувався ніби в гарячці. Не помічаючи солдатів і натовпу, який почав розповзатися, він поклав тіло та голову дівчини на віз і повільно попрямував додому.

Починало смеркати. Весь день кат провозився у підвалі. Він обмив тіло страченої, поклав його в труну та прикрив розрубану шию хустиною так, щоб не було видно смертельної рани. Зранку за тілом мають приїхати її далекі родичі. Але поки вона лежатиме тут, у підвалі його дому. Лежатиме як і тіла сотень страчених ним людей. Проте кат ніколи не відчував такої вини за смерть усіх їх разом узятих. За одну єдину ніч ця дівчина стала для нього найважливішим у житті. І от її не було, він сам її стратив.

Схилившись над труною, юнак не відводив очей від блідого, охололого тіла. Ця бідолаха нагадувала йому сплячого янгола, який спустився до нього з небес... спустився, щоб прийняти смерть від його рук.

Чоловік намагався переконати себе, що це просто чергова засуджена, яких буде ще мільйон, але сам лякався таких думок. Так жахливо він іще ніколи не почувався. Весь час кат питав у себе, що ж ця дівчина з ним зробила? Чому вбивши її, він ніби вбив себе? У мареннях він знаходив відповідь, але одразу, збліднувши, гнав її геть. Ця дівчина, така чарівна, чиста, прекрасна...

Юнак навіть не зрозумів, коли нахилив голову та ніжно поцілував холодні губи. З очей полилися сльози, які падали на скам’яніле обличчя. Безглуздо було щось заперечувати: він стратив дівчину, яку за одну лише мить щиро покохав.

Лежачи на сирій підлозі, кат тихо, нестримно ридав. Він бився головою об підлогу, скусав губи до крові, рвав пряме чорне волосся, роздирав нігтями молоде вродливе обличчя. Все, все навколо було йому огидне, і в першу чергу він сам. Як же він мріяв про смерть...

Сльози продовжували котитися по щокам. Підійшовши до труни, юнак з усією ніжністю та турботою погладив шовкове волосся.

- Дякую тобі за все, мій янголе. Пробач мене, якщо зможеш, - прошепотів він, торкнувшись губами мармурового лоба.

Зі стелі звисав масивний чорний гак, на якому кати трьох поколінь підвішували тих, кого мали катувати. Біля стіни стояв хитний табурет. На столі в іншому кінці кімнати лежала міцна пенькова мотузка. Він кат, він вміє зав’язувати вузли.

У маленькому, вузенькому вікні зникли промені вечірнього сонця. Це було останнє денне світло, яке він бачив.

КІНЕЦЬ