ЗУХВАЛА ЧЕРЕПАШКА

Якось у морі на піщаному дні черепашка зустріла стару мушлю.

– Ти хто така? – сміливо запитала черепашка.

– Я – мушля, – стиха відповіла та.

– Якась ти незграбна! Ось подивися – в мене є панцир, схожий на твій, але я ще маю голівоньку, лапи та хвоста. Бо я – черепаха Арі! Представниця найдревнішого роду істот, які жили багато тисячоліть тому. А яка твоя історія?

– Не знаю, мушля та й мушля.

– Пхе, як нецікаво! А що ти ховаєш всередині?

– О, це велика таємниця. Пробач, але я не можу тобі її довірити, – посміхнулася стара мушля.

У цю мить повз них повз краб і раптом зупинився:

– Що? Де? Яка таємниця?

Йому хором відповіли густі яскраво-зелені водорості:

– Загадкова таємниця!

Краб похитав головою та поповз далі. А зграйка рибок-клоунів завзято закружляла довкола черепашки та мушлі і зникла у водоростях.

– Отже, ти щось приховуєш… – промовила черепашка.

– Саме так, – тихо озвалася мушля.

– Але немає такої таємниці, про яку б неможливо було дізнатися! – вигукнула черепашка. – Нині розпитуватиму кожного про те, що ти приховуєш. І будь певна – я довідаюся про твою таємницю!

– Щасти тобі, – усміхнулася мушля і глибше занурилася в морський пісок.

Тож черепашці довелося залишити поважну мешканку морського дна та вирушити на пошуки.

Передусім черепашка зустріла мудру камбалу. Вона мирно дрімала біля величезного каменя, за яким був просторий луг морських трав. То був справжній рай для крабів, камбали та тріски, морських коників і креветок, гребінців та інших видів риб. Черепахи теж полюбляли ці квітучі рослини з довгим зеленим листям на стеблах, яке схоже на звичайну траву. Тож черепашка Арі мало не забула про камбалу, вже запливши в густі нетрі морської трави, але отямилася і позадкувала.

– Гей, пані! Прокиньтеся! – закричала щосили черепашка.

Камбала знехоче розплющила око:

– Чого репетуєш, мала?

– Допоможіть мені розгадати таємницю поважної мушлі.

Камбала здивовано подивилася на Арі:

– Чому зацікавилася нею? Не знаєш, куди себе подіти?

– Але це ж так цікаво! Т а є м н и ц я мушлі! – виразно повторила черепашка.

– Мандруй додому, мала. Тут тобі не місце! – знервовано відповіла камбала. – Якщо цю таємницю навіть я не знаю, то де тобі про таке довідатися!

– Пхе! Може ви й дуже поважного віку, проте, певне, мало цікавилися чимось протягом сонного життя, – дорікнула їй черепашка і чкурнула в морську траву.

Камбала розлючено зиркнула услід задираці та знову задрімала, буркотячи:

– Ач яка невихована, це ж треба так мене образити!

А черепашка весело мчала через зелений морський луг. Трава приємно лоскотала їй лапи, зграйки мілких рибок, сполохані Арі, тікали навсібіч, і це додавало їй ще більше сміливості. Вона так захопилася своїми веселощами, що не зчулася, як заплуталася в траві та гепнулася на щось гладке і пружне.

– Ти геть здуріла, мала! – заходився струшувати з себе черепашку величезний скат.

Саме на нього і впала Арі, але не розгубилася і одразу хоробро запитала:

– Перепрошую, пане, а ви знаєте таємницю старої мушлі?

– Мушлі? – здивувався скат. – Тієї, що живе біля величезного сімейства риб-клоунів?

– Ну так! А ви ще якусь знаєте?

– Ти занадто мала, щоб зрозуміти, що мушля, звісно, не одна в морі. Їх величезна кількість. Проте жоден морський житель не знає їхньої таємниці.

– Як це? Так не буває. Неодмінно хтось мав дізнатися про неї, – обурилася Арі.

– Так, цю таємницю знають, але не риби, а люди, які полюють на нас, на мушлі та на корали.

– А хто такі ці люди?

– О, то страшні істоти! У них на голові величезне скло, на задніх лапах здорові ласти, передніми ж вони тримають або сіті, або якийсь дивний предмет, що блимає.

Черепашка здивовано вирячила очі, а хвоста сховала під панцир.

– А як зустріти тих людей? – спитала невгамовна Арі.

– Зустріти? Дурнесенька! Люди здебільшого плавають на човнах чи катерах, але ти можеш загинути після такої зустрічі – застеріг її скат.

Та черепашка вже не слухала його і пливла щодуху далі. Так вона несподівано опинилася сама, позаду був яскравий кораловий риф, а попереду – суцільна морська глибочінь. Проте це її не налякало, і вона попливла далі, допитливо роззираючись довкола. Незабаром повз неї повільно пропливло щось довге і чорне. Черепашка помітила на його голові величезне скло та чорні ласти на задніх лапах.

– Людина! Це ж людина! – скрикнула Арі. – Яка вона довжелезна, наче дельфін, і така дивна!

І попливла слідом за нею. Так вони довго кружляли серед морських прерій. Спочатку людина підпливла до коралового рифа і відірвала передніми лапами кілька коралів.

– Що ти коїш? Нащо вони тобі! – вигукнула обурено Арі.

Але людина не чула її і не помічала, вона сховала в сітку на поясі корали і попливла далі. І тепер тримала в передніх лапах якийсь предмет, яким цілилася на риб та морську траву, а згодом випливла на поверхню до катера. Арі не відставала, і зрештою людина помітила її на хвилях.

– Яка знахідка! Буде дітям потіха, – весело промовила людина і схопила черепашку.

– Гей! Не чіпай мене! Я лише хотіла запитати про таємницю поважної мушлі, – вигукнула Арі,

Та людина не розуміла її. Тож черепашка опинилася у великому акваріумі, де було багато маленьких рибок і дуже тепла каламутна вода.

– Як ви так живете? Тут же нема чим дихати! – обурилася черепашка.

– А ти звідки така чистюля? – засміялася рибка гупі з яскравим червоним хвостиком.

– Я – з моря! – зухвало відповіла Арі.

Та тепер сміялися всі риби довкола:

– Тебе придбали в зоомагазині, як і нас, тож не репетуй, а звикай до нового помешкання!

Арі занудьгувала і опустилася на дно, сховавшись за мушлею. Вона навіть не помітила її, бо вода була надто каламутною, і заснула після пригод у морі. Через певний час черепашка прокинулася і побачила мушлю.

– Ова! Ти тут живеш? – спитала її Арі.

– Так, а що тебе дивує?

– То може розповіси свою таємницю? Що ти ховаєш всередині? – допитливо спалахнули очі в черепашки.

– Таємницю? Нема ніякої таємниці, я порожня всередині.

– Це неймовірно! Я проклала такий довгий шлях, щоб довідатися, що мушля порожня?

– Он ти про що! Гаразд, пливи за мною.

Вони підпливли до скла акваріума, і мушля промовила:

– Якраз вчасно, дивися!

У кімнату зайшла жінка, присіла біля величезного люстерка і зняла біле намисто. Вона поклала його на столику в мушлю-скриньку.

– Бачила? Це намисто з перлин. От саме перлини ми, мушлі, і ховаємо від стороннього ока, – таємниче прошепотіла мушля.

– Яка краса! Як же я нечемно повелася з поважною мушлею в морі. От би мені вибачитися перед нею, – сумно промовила Арі.

– Та нема нічого простішого! Діти господарів завжди беруть із собою на море черепашок. Саме тому ти нині не бачиш жодної в акваріумі, бо біля моря вони тікають до нашого гігантського дому, – заспокоїла її мушля.

– Отже, я знову побачу і ската, і мудру камбалу і поважну пані мушлю! Дякую тобі за твою доброту, – промовила Арі та попливла до поверхні акваріума.

Саме тоді діти охоче годували рибок, тож черепашка вирішила поживитися та терпляче чекати подорожі додому. Тепер вона конче вирішила не докучати старшим і поводитися з ними чемно, щоб не потрапити ще в якусь халепу.