Відьма не з власної волі. Босорка

Тепла літня ніч огорнула духмяним ароматом цвітіння липи київські вулиці. На балконі одинадцятого поверху однієї з багатоповерхівок уважно вдивляється в зоряне небо молода висока жінка в спортивному костюмі з горнятком кави в руці. Це Марина – тридцятирічна панянка міцної статури з довгим темним волоссям, яка вже понад п'ятнадцять років журиться з приводу того, що стала відьмою не з власної волі.

Щодня Марина згадує той день, коли її, восьмикласницю, мати попросила сплатити за комунальні послуги на пошті. Перебуваючи у хвості довжелезної черги з квитанціями та гаманцем в руках, дівчинка помітила, що жінці поважного віку поряд з нею зле і вона майже втрачає свідомість. Фізично сильній від природи Марині вдалось запобігти падінню жінки та посадити її на стільчик біля вікна. Тоді дівчинка ще не знала, що зустріла непересічну людину, що володіє потужною надприродною силою. Минуло багато років, але Марина досі чітко пам’ятає доглянуте виразне обличчя та стильний образ тієї пані.

- Викликайте швидку, тут жінці погано! – заволала Марина на все поштове відділення.

- Все гаразд, дитино, тепер я спокійна, - міцно вчепившись в руку Марини, з легкою посмішкою на вустах тихо мовила пані поважного віку.

Чаклунка померла ще до приїзду лікарів, міцно тримаючи за руку юну Марину. Дівчинка засмутилась, проте аніскілечки не злякалась такого розвитку подій, адже була вихована в дусі філософських висловлювань про смерть, на кшталт «всі ми там будемо» або «боятись потрібно живих, а не мертвих» тощо.

Так, помираюча відьма передала Марині свій широкий набір надприродних здібностей, який, зокрема, включав віщі сни, силу слова, можливість бачити хвороби людей та майбутнє. Одного разу, на уроці з фізики Марина поглянула на вчителя та тихо прошепотіла своїй подрузі, з якою сиділа за однією партою:

- Та він же помре!

- Ти шо дурна, що такі речі кажеш?! – обурено просичала у відповідь подруга Діана.

Наступного дня, коли учням повідомили сумну новину про раптову смерть їх вчителя від інфаркту, Марина все ж мусила розповісти наляканій подрузі про свої надприродні здібності. Як же вона тепер шкодує про це! Адже, ця її подруга Діана тепер не тільки сама не соромиться постійно експлуатувати Марину, та ще й, проживаючи в одному з молодою відьмою будинку, «прорекламувала» її здібності всім сусідам.

Марина ж, всупереч модному тренду, не бажає розглядати свою надприродну силу як джерело прибутку, оскільки, будучи інтровертною особистістю, вона швидко починає відчувати роздратування від надмірного спілкування, а власної заробітної плати менеджера з продажу їй загалом достатньо. Марина взагалі веде досить мінімалістичний спосіб життя: надає перевагу комфортному одягу, майже не користується декоративною косметикою та завжди має короткі нігті, оскільки так зручніше виконувати її улюблену фізичну вправу – віджимання на кулаках. А ось, у задоволенні смачно поїсти Марина собі не відмовляє. Не шкодує вона кошти і на свого обожнюваного чорно-білого кота, на ім’я Панда.

Попри те, що наша молода чаклунка не докладає жодних зусиль для розвитку переданих їй здібностей, їй все ж вдалось допомогти дуже багатьом людям. Так, усамітнений спосіб життя Марини дивним чином поєднується з її неймовірним співчуттям до всіх живих істот та близьким до серця сприйняттям чужих негараздів. Дослухаючись до порад Марини, яка досить точно виявляла джерело запальних процесів або ще серйозніших проблем в організмі співрозмовника, багато хто з її знайомих своєчасно звернувся до медиків, одержавши завдяки цьому високі шанси на одужання. А от сама Марина нещодавно завдала серйозної шкоди своєму здоров’ю, доклавши неймовірних зусиль для допомоги маленькій дочці своєї колеги в одужанні.

У десятирічної Софійки хвороба розпочалася зі звичайного болю в горлі, однак дуже скоро вона зомліла та опинилась в реанімаційному відділенні з діагнозом «менінгіт». Намагаючись енергетично посилити дитину в її боротьбі з хворобою, Марина майже добу безперервно вдивлялась в Софійчине фото. В результаті, Софійка, на здивування лікарів, швидко подолала хворобу та легко відновилась. Марина ж, почала страждати на напади прискореного серцебиття, яке було спричинене новоутворенням на щитоподібній залозі, яку, зрештою, довелось видалити.

І ось, дихаючи ароматним літнім повітрям на своєму балконі, Марина проводила пальцями по шиї, на дотик перевіряючи чи зменшується її післяопераційний шрам. Молода відьма розмірковувала про те наскільки ускладнюють життя випадково набуті нею надприродні здібності. Ні, про порятунок дитини вона зовсім не жалкує! А от нав’язливі віщі сни та нескінченні прохання всього знайомого жіноцтва на кшталт «визначити за фото чи не одружений та чи справді успішний в бізнесі новий залицяльник», підштовхують Марину до вибору способу відмови від подарованої їй сили.

- Хочу, нарешті, пожити спокійним життям – так щоб ввечері спокійно заснути і не боятись того, що побачена уві сні халепа виявиться віщою! – щиро зізналась собі втомлена молода відьма.

Чи то кава збадьорила Марину, чи мрії про необтяжене відьомськими здібностями життя, але тієї ночі вона так і не заснула. Поклавши свого важкого сонного Панду, як комірець, навколо шиї, вона неспішно носила його своєю просторою квартирою, аж допоки кіт не виспався та не повів господиню на кухню.

- Маринко, я, м’яко кажучи, шокована! Ти ж так цінувала можливість допомагати всім, використовуючи ці твої дивовижні здібності! А якщо ти справді відмовишся від них, то вже не зможеш нікому допомогти! – застерігала від доленосних рішень свою подругу Діана, стоячи разом з нею в черзі за кавою та вафельним тортиком.

- Ще й як зможу!! Для того щоб, як і раніше, годувати безпритульних котів не потрібні жодні супер здібності, а людям допомагатиму як усі, хто не наділений особливою силою це роблять! – гордо розправивши плечі, усім своїм виглядом випромінювала непохитну впевненість Марина.

- То як же ти зможеш допомогти людям?– рухаючись до каси, цікавилась Діана.

- Та хоч би зараз підвішену каву залишу, а якщо хтось із друзів потребуватиме коштів, скажімо, на операцію, то позичу! – розраховуючись в кав’ярні, відволікалась на спілкування з подругою Марина.

- А можеш мені на операцію зі збільшення грудей позичити? – весело посміхалась Діана, ловлячи на собі суворий погляд Марини.

Повернувшись того дня з роботи, Марина вже мала чітке рішення щодо відмови від своїх відьомських здібностей. Вона наважилась пройти відповідний обряд, але робити його вона збиралась не самостійно, а за допомогою сильнішої за неї відьми – так, щоб вже точно досягнути бажаного результату.

Маринин колега по роботі Богдан, неодноразово згадував дуже цікаву, на його погляд, карпатську чаклунку, яку всі звуть босоркою. І хоча він та його дружина не дуже добре пам’ятають все, що відбувалось з ними в босорчиній хаті, цій бабці вдалось справити загальне незабутнє враження на молоде подружжя. За словами Богдана, до босорки по допомогу звертається просто неймовірна кількість людей - навіть каміння на стежці, що веде до хати відомої чаклунки стерте подошвами відвідувачів. Почувши про таку кількість охочих відвідати босорку, Марина вирішила, що теж має звернутись до цієї досвідченої відьми.

- Єдиний неприємний момент - це далеченька відстань, яку треба буде подолати для зустрічі з босоркою, що мешкає в Старих Мухоморах, - легко зітхнувши, повідомила телефоном Діані Марина.

- Давай я складу тобі компанію в подорожі, я так хочу в Карпати! Можу, навіть, на бензин скинутись! – радісно щебетала Діана.

- Ну, якщо по-черзі кермуватимемо, то їдьмо! Але ж, я хотіла попросити тебе доглянути Панду під час моєї відсутності… - трохи розгубилась Марина.

- А ми попросимо пані Дарину з дев’ятого поверху доглянути Панду, ти ж знаєш, що вона обожнює котів! – жваво запропонувала Діана.

- Справді, пані Дарині я можу довірити Панду на ці вихідні, - з полегшенням зітхнула молода відьма.

Тож дівчата вирушили в Старі Мухомори, при цьому Марина їхала з надією віднайти внутрішню свободу, а Діана – просто їхала, рухаючи головою в ритм електронної музики, що лунала по радіо.

Щойно виїхавши з Києва, Марина згадала про те, що забула узгодити з босоркою свій візит до неї, а це, мабуть, варто було б зробити з огляду на щільний графік карпатської чаклунки.

- Богдане, якщо можна, зателефонуй, будь ласка, босорці та запиши мене з подругою до неї десь на вечір, ми вже в дорозі, - купуючи перекус на заправці, телефонувала своєму колезі Марина.

- Добре, Маринко! Я скоро буду вдома і проситиму дружину зателефонувати її подрузі Катерині, яка спілкується з босоркою, - весело відповів Богдан, тягнучи величезні пакунки з продуктами.

Невдовзі Богдан перетелефонував і повідомив, що буцімто босорка вже знає, що дівчата їдуть до неї, чекає на них та не прийматиме ввечері жодних інших відвідувачів.

- То виходить, що ми з тобою дуже поважні персони! Вона, напевно, відчула, що до неї їде відьма! – щиро засміялась Діана.

- Насправді, можливо я й не дотягую до класичної відьми, вони ж бо постійно працюють для розвитку своїх здібностей, а я лише використовую ту силу, що вже маю, до того ж, не завжди охоче роблю це, - самокритично зауважила Марина.

Загалом, дорога до Старих Мухоморів видалась дівчатам досить цікавою. В корчмі одного із сіл поблизу Франківська вони скуштували справжній бограч та деруни з білими грибами. Господиня корчми підказала їм, що неподалік проходить ярмарок вишиванок та ювелірних виробів. Діані так хотілось придбати карпатську вишиванку, що вона вмовила Марину ненадовго заїхати на цей ярмарок.

На ярмарку подруги відразу ж звернули увагу на колоритні вишивані сукні та заходились приміряти їх. Вдягнувшись у сукню з вишитими на ній квітами, Марина вирішила їхати до босорки саме в ній. В той час, коли вона завзято торгувалась з продавчинею, до неї підійшов високий чорнявий чоловік у вишиванці і раптово подарував коралове намисто в три нитки.

- Це подарунок, воно чудово пасуватиме до вашого розкішного образу! – чоловік зніяковіло посміхнувся та швидко загубився у натовпі ярмарку.

- Ти бачила це, Діано?! Мені так незручно! – трохи розгубилась Марина.

- Пусте, Маринко! Ти стільки грошей відвалила за ту сукню, що, мабуть, намисто було другим безкоштовним товаром до неї! Ось я купила в них дешевшу вишиванку, і мені не дали на додачу намиста, а шкода! – легко знайшла пояснення несподіваному подарунку Діана.

Діставшись до Старих Мухоморів, Марина, попри вмовляння Діани, вирішила залишити авто поблизу маленького місцевого магазина і йти до будинку відомої карпатської чаклунки пішки.

- Ну чому ми не можемо під’їхати на авто до босорчиної хати?! – насуплено скиглила Діана.

- Зрозумій, Діанко, ми маємо дістатися до хати, що на лісовій галявині, і там немає жодної парковки для відвідувачів, - спокійно пояснила подрузі Марина.

- А йти туди пішки лісом не надто небезпечно, як вважаєш? – намагаючить, про всяк випадок, відшукати в сумці металеву пилочку для нігтів, з-під лоба дивлячись, поцікавилась Діана.

- Думаю, що дороги лісом не варто боятися - ще не стемніло. До того ж, не забувай, що я маю 3-й дан з айкідо! – розправивши широкі плечі, гордо і впевнено зауважила Марина.

Дорога, яку подруги подолали пішки, занурила їх в чарівну природу карпатського лісу. Звивиста стежка до босорчиної хати вела дівчат поміж величних п’ятсотрічних смерек, начебто нагадуючи про швидкоплинність усіх людських проблем та життя як такого.

Вийшовши на лісову галявину, Марина з Діаною побачили плоскогруду бабцю в темній сукні з хусткою на голові, яка зустрічала їх біля свого дерев’яного будинку.

- Заходьте дорогенькі, не стидайтесь – нам є про що з вами побалакати! Ха-ха-ха! – не зводячи очей зі своїх гостей, енергійно гукнула босорка.

Марина радісно підбігла до босорки та привіталась з нею рукостисканням. Вона, на відміну від багатьох інших відвідувачів, зовсім не ніяковіла в присутності карпатської чаклунки, а почувалась спокійно і затишно – як в гостях у старої знайомої. Діана ж, боялась заходити до хати карпатської відьми, а зайшовши – злякалась ще дужче, бо на стінах кімнати побачила зображення страшних істот.

- Дівчатка, бажаєте скуштувати мого авторського трав’яного чайку? - хитро посміхаючись, запропонувала босорка.

- Дякуємо, пані, але нам би кавусі, якщо можна, - посміхаючись у відповідь, попросила Марина.

- Маринко, ти геть знахабніла?! Перебираєш напоями як у кав’ярні! – тихенько засичала на вухо подрузі Діана.

- Від трав’яного чаю можуть бути глюки, а воно тобі треба? – прошепотіла у відповідь Марина.

Поки дівчата пили каву, босорка дуже уважно та по-доброму роздивлялась Марину.

- Не пила б ти так багато кави, ти ж без щитоподібної залози живеш! –турботливо похитала головою босорка.

- Нічого, мій організм вже пристосувався, приймаю зранку ліки, що компенсують її роботу і начебто нормально почуваюсь, - знизала плечима Марина.

- Так, дівчатка, я знаю чому ви до мене прийшли. Тож, почнемо з тебе, дорогенька, бо твоє питання менш складне, - вказавши енергійним жестом на Діану, бабця взяла її за руку та уважно подивилась в очі дівчині.

Діана відразу ж відчула сильне поколювання в руці та ледь не знепритомніла від погляду бабці.

- А чого тобі так лячно стало, дорогенька? Ти ж не боїшся своєї подруги-відьми, чому ж тоді мене боїшся? - весело посміхаючись, звернулась до Діани босорка.

- Пані чаклунко, будь ласка, не бентежте мою подругу, - жартівливо попросила босорку Марина.

- Тож, ти переживаєш через те, що досі незаміжня, еге ж? – водячи свічкою над головою Діани, запитала босорка.

- Так, для мене це справді важливо, але Марина каже, що у мене немає жодного вінця безшлюбності, - трохи заспокоївшись, прощебетала Діана.

- Правду каже Марина. За півтора роки ти вийдеш заміж і будеш щасливою у шлюбі, - впевнено мовила босорка, крапаючи воском у миску з водою.

Діана, почувши таке передбачення, посміхнулась як чеширський кіт та радісно заплескала в долоні.

- Ось, випий зіллячко та іди відпочивати до ранку. Уві сні ти побачиш свого майбутнього чоловіка, - тримаючи Діану за руку, босорка відвела її до маленької затишної гостьової кімнати.

Марина поспішила подякувати відомій чаклунці за те, що вона дозволила їм залишитись до ранку.

- Не потрібно дякувати, ви особливі гості, - приязно мовила босорка, відкриваючи двері великій чорній кішці, яка швидко забігла до хати, а потім невідомо куди поділась.

- Ой, яка гарна киця! В мене теж вдома є кіт, тільки чорно-білий, - намагаючись відшукати кішку, розповідала Марина.

Аж раптом, Марина побачила, що на стільчику біля стіни сидить та сама елегантна пані, яка багато років тому передала їй свої відьомські здібності. Вона була трохи прозора, але при цьому виглядала доволі гламурно. Марина заговорила до неї першою:

- Я рада бачити вас! Ваше обличчя я згадувала щодня впродовж останніх п’ятнадцяти років! Мені справді дуже лестить, що тоді ви передали свої надприродні здібності мені. От тільки, я вже втомилась через постійне напруження та підвищену відповідальність через ту силу, яка з’явилась у мене з вашої волі! – емоційно звернулась до гламурної відьми-привида Марина.

- Маринко, це Тамара – моя давня подруга. Ми з нею часто говорили про тебе. Ти справді дуже сильна, дитино! Так, ми збираємось не допустити твоєї відмови від своїх здібностей, - сівши на стільчик біля своєї прозорої подруги, щиро заговорила до Марини босорка.

- Можеш мені не вірити, але я пишаюсь тим, що обрала тебе своєю наступницею! Ти безкорисливо допомагаєш людям, а це рідкість в наш час! Щодо твоєї втоми та надмірної вразливості, я тебе розумію. В мене теж колись були відчуття спустошення та вигорання, але я переросла їх та стала ще сильнішою, і ти так само зможеш. Ти найміцніша дівчина з тих кого я знала. Пригадай, як дитиною ти зовсім не злякалась того, що на твоїх руках померла жінка, - лагідно та доброзичливо говорила до Марини пані Тамара.

- Тож, позбутися твого дару ми тобі не допомагатимемо в жодному разі. Позбавити здібностей таку могутню відьму як ти було б зрадою вищих сил! - безапеляційно зазначила босорка.

- А хоча б зміцнити мою розхитану нервову систему ви допоможете,

шановні пані? – важко зітхнула Марина.

- Ти сумніваєшся в наших здібностях?! Зараз ми з Тамарою все зробимо – будеш міцною як скеля! – запевнила Марину босорка.

Після проведеного ритуалу Тамара попросила Марину про послугу.

- Маринко, ти ж вертаєшся до Києва. Там є моя могила. Точне її місцезнаходження тобі напише моя подруга, яку ти звеш босоркою. Так от, в мене на могилі і пам’ятник гарний, і троянди квітнуть, але я дуже хочу рожевий топаз. Ти мені його привезеш і прикопаєш в землю, а я перед подружками хизуватимусь. Ну, бувай, дитино! – озвучивши своє прохання, Тамара зникла, а звідкись з’явилась чорна кішка, яка швидко вибігла з хати через двері, які для неї відчинила босорка.

Марина намагалась швидко збагнути де можна купити рожевий топаз, який набагато складніше знайти ніж, скажімо, блакитний.

- Я не встигла спитати пані Тамару про каратність камінчика, який вона хоче, - стурбовано пробубоніла Марина.

- Не хвилюйся, дорогенька, я вже замовила та оплатила її камінчик. Тобі потрібно буде тільки забрати його та прикопати в неї на могилі. Тамара завжди любила різні брязкальця, а зараз її онучки доглядають квіти на могилі, але й гадки не мають про те, що їхня бабця насправді бажає, - замислено мовила босорка.

- В неї є онучки, але вона передала свою силу не їм, а мені?! –здивуванню Марини не було меж.

- Ну ось бачиш, як вона в тебе вірила, а ти ще хотіла відмовитись від її дару! – щиро розсміялась босорка.

- Доречі, де ви замовили рожевий топаз для Тамари, в азійській країні? – не стримала цікавості Марина.

- Ха-ха! В ювеліра, який живе у центрі Старих Мухоморів я замовила, бо так набагато швидше! - сміючись, відповіла босорка.

Вранці Марина дізналась, що її подруга таки побачила уві сні свого майбутнього чоловіка. Їй наснився Сашко - водій підприємства, на якому Діана працює, та який часто підвозить її додому.

Обійнявши на прощання босорку, дівчата пішли забирати в місцевого ювеліра замовлений для Тамари камінчик. На здивування Марини, двері ошатного будинку відчинив молодий чоловік, який на ярмарку подарував їй коралове намисто. Ним виявився талановитий майстер ювелірної справи Святослав, який розповів Марині про те, що за тиждень братиме участь у виставці ювелірних виробів в Києві та домовився зустрітися з нею у центрі міста.

Невдовзі дівчата приїхали до Києва. Трохи відпочивши з дороги та озброївшись невеличкими туристичними лопатами, вони пішли «дарувати» камінчик пані Тамарі. На вході до кладовища дівчата побачили як поряд з ними, ледь не збивши Діану з ніг, швидко пробігла величезна чорна кішка. Босорка точно вказала місцезнаходження могили своєї подруги. Привітавшись з усміхненою на фото пам’ятника пані Тамарою, Марина з Діаною турботливо прикопали рожевий топаз та вже збирались іти, як раптом почули голосні крики та побачили, що до них біжать дві розлючені однаковісінькі молоді дівчини, вірогідно, близнючки.

- Тримайте злодіїв!!! Вандали кущі троянд викопують!!! – волали близнючки, від яких Марина з Діаною тікали, покидавши свої лопати.

- Як ми з тобою вчасно прийшли та злякали тих злодюг! – впевнившись, що всі кущі троянд на місці, задоволено вигукнула одна з близнючок.