Спогади про юність босоркані

Виставивши за двері чергових відвідувачів босорканя повернулася до власної кімнати. Їй не треба було дивитися, аби знати, що ця молода пара і їх подруга безперешкодно дійдуть додому. Старі Мухомори невелике село, тож босорканя може відправити потрібною стежкою навіть людину без свідомості, а ця молодь була хіба що трохи напідпитку. Та й бачила босорканя їх майбутнє — пара житиме довго й щасливо, наскільки це можливо з урахуванням буремності життя, їх подруга більше не мріятиме про чужого чоловіка, тож вони отримали бажане. А те, що доля їм всім приготувала безліч інших випробувань, про які ці троє й не здогадується, того їм знати не обов’язково. Не всім варто бачити свою долю наперед, бо змінити її важко, а сил пройти всі випробування може не вистачити. Коли ти юний, наївний та повний мрій, то здатен майже граючись перейти гори, перестрибнути провалля, перетнути моря, а коли знаєш, які тебе монстри можуть очікувати дорогою, вже навряд чи кудись підеш.

Босорканя зітхнула та заходилася наводити лад у своєму будинку, оскільки це був найпростіший спосіб впорядкувати думки та сили. Людям часто здається, що якщо маєш сили, то можеш робити все, що заманеться, чи навпаки не робити, а насправді… Насправді часом найважча, найпростіша робота та проста людська доля може бути значно краща, аніж життя босоркані.

Розставляючи старовинні глиняні кухлі, босорканя ніжно провела пальцем по краю одного, блакитного з ніжними жовтими квітами, згадуючи власну далеку юність. Інші краї, інша епоха, інше ім’я. Втім, імен у неї вже було стільки, що не всі й згадаєш.

Батьків босорканя погано пам’ятала, з тих часів запам’яталося хіба її дитяче ім’я — Ружіка, яким її ще деякий час називала наставниця. Лише у підлітковому віці дівчина дізналася, що була сьомою донькою в родині, тому ставлення до неї від народження було упереджене. Батько хотів сина, натомість отримав чергову дівчинку, яка ще й може бути відьмою. Але спочатку вона була лише дитиною, що любила тварин та природу і не знала, що бачить світ інакше, ніж інші. Першою це зрозуміла мати, то й почала якомога більше завдань давати за межами садиби. Спочатку цього вистачало, а батько, який напідпитку міг на сестер та навіть матір руку підняти, Ружіку оминав. Але одного дня маленька Ружіка опинилася на подвір’ї, коли батько за щось гримнув на матір і вдарив. Дівчинка кинулася на захист неньки й сталося дивне. Здоровий чоловік раптом закляк просто посеред двору та осів мішком під поглядом маленької доньки. Ненька чомусь перелякалася, поспіхом відправила дитину до хліва, а сама кинулася відпоювати батька водою. Пізно ввечері діти чули, як батьки довго й голосно сварилися. Батьків голос то гримів то бубонів, а матір за щось тихо виправдовувалася. Дівчинка тоді так і заснула під це бубоніння. А наступного світанку мати розбудила Ружіку й повела з собою. Сказала, що вони йдуть просити у старої мольфарки сина, бо батькові не вистачає помічників. Дівчинка щиро зраділа перспективі отримати братика і тому, що саме її мати взяла у подорож, тож старанно несла доручений їй кошик.

Їх шлях зайняв кілька днів, був непростий, але по вінця насичений новими враженнями. Ружіка захоплено роздивлялася незнайомі гори, ліси, потічки, звірів, що траплялися їм дорогою. Вона не розуміла, чого мати здригається від неспішної ходи величного лося чи ведмедя, чи від допитливих лисенят, що вискочили їм назустріч на одному з пагорбів, чи від сови, що красиво блимає на них очиськами, чи красивої напівпрозорої дівчини, що чарівно посміхається з дерева, чи невеликого бородатого чоловічка, що глипав на них з-під куща. Ружіці всі вони подобалися, здавалися цікавими, дружніми, проте матір чомусь сердито хмурилася, коли дівчинка просилася трішки пограти з ними.

Босорканя досі прекрасно пам’ятала той весняний ранок, коли вона вперше побачила хатину своєї наставниці. Вони з матір’ю йшли ледь помітною стежкою туманним лісом, дослухаючись до натхненного співу птахів, як раптом стежка вивела їх на відкритий пагорб. В обличчя дихнув свіжий вітер, який поступово розсіював туман, полишаючи на молодій траві й квітах незліченні крапельки води. Від тих краплин все навкруги здавалося сивим. Але коли Ружіка з матір’ю вже підходили до хатини мольфарки, раптом крізь туман і хмари пробилося сонце й вся та сивина заграла яскравою веселкою. Стара хата, яка за мить до цього здавалася дитині темною й страхітливою, раптом заіскрилася світлом, немов її вкривали мільярди діамантів. А потім і весь пагорб та ліс навкруги заблищали, наче казкова коштовність. Значно пізніше юна босорканя дізналася, що то дійсно коштовність недоступна жодному королю чи імператору — давній, наповнений магією життя ліс.

А тоді, доки дитина заворожено все роздивлялася, на поріг хатини вийшла стара скручена бабця з пронизливим поглядом. І під тим поглядом матір Ружіки так зіщулилася, наче її хто батогом вдарив.

— Привела таки, — проскрипіла бабця, невдоволено оглядаючи обох. — Не вгомониться ніяк твій Василь.

— Не бере її ліс, не приймуть люди, а гріх на душу брати не хочемо, — опустивши очі почала бурмотіти мати, ставлячи на землю кошик з дарами.

— Хочете, та не можете, — презирливо скривилася бабця. В цей час з-за хатини мольфарки вийшов худий вовк, який чомусь насторожив Ружіку. Вона тоді була занадто мала, щоб зрозуміти, що перед нею перевертень, але нутром відчула, що ось не так. І те нутро зреагувало…

— То допоможете? Він сина хоче… — опустила голову жінка, намагаючись не дивитися на дитину.

— Для сина, треба в собі чоловіка виховати, а не лише на жінку провину вішати. Тоді матиме сина, коли сам прийде, — скривилася бабця.

— Він не прийде. — ще нижче опустила голову жінка. — А… її приймете на навчання? Бо…боїться він її…

— Ще б не боявся, — окинула дівчинку уважним поглядом Мольфарка. — Полишай, — кивнула вона і жінка полишивши свій кошик дарів поспіхом розвернулася й не озираючись поспішила геть, але Ружіка того не помітила. Вона взагалі мало дослухалася до розмови, бо під поглядом дивного вовка завмерла й почала набирати подоби чорної кішки та вигинатися дугою, підіймати шерсть дибки.

— Ні, дитино, він тобі не загроза, — посміхнулася до Ружіки бабця, а вовк вишкірився, раптом перескочив через загнаний в землю ніж і перетворився на худого кудлатого підлітка, що всівшись на землю з цікавістю роздивлявся дівчинку. — Таке ж неприкаяне, як і ти…

— А що таке «неприкаяне»? — миттю зацікавилася дівчинка, повертаючи собі людську подобу. Ружіка навіть не усвідомила тих змін, але їй дуже пощастило, що вперше вона таке зробила під поглядом мольфарки, а не вдома. Але й про це дівчина дізналася значно пізніше.

Роки навчання у старої мольфарки стали для обдарованої дівчинки найщасливішими спогадами дитинства. Попри грубуватість, уїдливість та незбагненну вигадливість у методах навчання, бабця виявилася справедливою та значно щедрішою на любов, аніж рідна матір. Можливо, саме тому спогади про батьків та дім так швидко затерлился. А можливо тому, що навчання мольфарки не можна було назвати добрими, але воно точно було цікавим. Озираючись в минуле, босорканя була вдячна на кожну ніч проведену в лісі, за кожну скелю, підкорену в пошуках потрібних трав, за кожне впевнене, суворе, неодноразово почуте від мольфарки «ти це можеш». За кожне випробування, за кожну розмову...

Ружіка отримала нове ім’я, навчилася розрізняти безліч трав, дізналася де ті трави ростуть та які властивості мають, познайомилася з недоступним людському оку населенням лісу, навчилася впливати на погоду. Вона опанувала перетворення не лише на кішку, а й на жабу, собаку, порося, сича, змію, летючу мишу, колесо та, навіть, кочергу, опанувала вміння бути невидимою, почала вчити мистецтво навіювання. Стара мольфарка розповіла, що люди бояться босоркань, якою від народження є Ружіка, бо босоркані сильні і далеко не завжди використовують ті сили на добро. Щоб вберегтися від чар, люди використовують сіль, свячену воду, петрушку, часник, вінки із колосся, страсні свічки. Одягають навиворіт сорочку або кладуть під подушку залізний предмет, а для захисту будинків використовували гілки бузини, аґрусу, терену. Дітям вішають на шиї мішечок із сіллю, часником або вовчим зубом. Далеко не все з того допомагає, але деякі корисні методи люди таки знайшли, вклавши на це безліч жертв та передавши досвід крізь покоління.

Мольфарка вчила Ружіку чого варто боятися, чого ні, чим можна знехтувати, а що варто врахувати. А ще вона вчила допомагати людям, проте ретельно зважувати допомогу, відмовляти у дурних забаганках, відкривати очі. Ружіка з подивом усвідомила, що далеко не завжди візитери мольфарки, навіть якщо то солідні пани з сивими чубами, розуміють, що просять. А іноді забаганки таких прохачів перевершували жорстокістю найкровожерливіших представників лісового світу. Наставниця вчила, як втихомирювати таких, як випроваджувати, як змушувати забувати. І Ружіка старанно вчилася та досить довго думала, що мольфари та босоркані кращі за людей. Що вони мудрі, розумні та справедливі, як її наставниця. На жаль, життя позбавило її цих дитячих ілюзій.

Одного вечора, повертаючись з лісу, Ружіка побачила, як з хатини наставниці виходить заплакана жінка, але попри сльози та нещасний вираз обличчя, ця особа випромінювала шалену лють та відчай, що вирували навколо неї немов чорний вихор.

— Не довго вже їй так гарно тримати облуду, — зітхнула мольфарка, яка вийшла слідом, то спостерігала, як жінка спускається стежкою.

Ружіка уважніше придивилася і раптом помітила, що крізь струнку фігуру жінки проступає якесь огидна безформне страшидло.

— Немає страшнішого, аніж знання у дурних самовпевнених руках. Соломія за відьомські сили ладна була на все, тож знайшла підхід до старого Гриця, і той їй розповів, що робити. … Чим тільки думав той старий дурень, розповідаючи їй, як стати вченою босоркою? А вона ж уважно слухала й виконала все. І на Юрія, коли вперше виганяли череду на толоку, дочекалася вечора, пішла до річки де череда переходила ріку вбрід, відшукала слід коров’ячої ступиці, набрала звідти в рот води та з тією водою пішла до польового хреста. Покропила його водою з рота, зняла весь одяг, повісила на розп’яття, а потім сама залізла на хрест… І, на жаль, сидіти їй там не довго довелося. Тієї ночі її помітив чужинець, гість панчука. Самовпевнений молодик був напідпитку, а Соломія вже уміла тримати облуду, бо до того не лише вчилася у старого Гриця, а й носила власний нашийний хрестик у взутті під п’яткою лівої ноги упродовж дев’яти днів. Панич не мав шансів. Так вона отримала перші краплі сили. За паничем були інші, бо вона швидко опанувала мистецтво причаровувати, потім перекинулася на дітей, не гребувала і худобою. Але загралася і хтось їй живота надув.

— То вона просила вас витравити дитя? — з подивом спитала Ружіка, бо жінка, що намагається позбутися дитини, не була чимось незвичним. Проте з таким зазвичай до мольфарки не ходили.

— Ні, просила втримати силу. Соломія випила когось з лісових, а вони такого не прощають, помстилися, звели з кимось сильним, бо його дитинча не просте, воно з неї силу тягне. І гарно тягне. Якщо дитя спробувати витравити, воно витягне з неї все разом з життям, а якщо народити — забере всі сили, перетворить її на звичайну стару потвору, справжній вигляд якої не приховає жодне навіювання.

— І що ви порадили?

— Прийняти долю. Вона й так занадто довго жила коштом інших. Я їй казала, що колись доведеться оплатити крадене. Вона не вірила. І не вірить… А чим довше бігати від боргів, тим більшими вони будуть.

Наступного дня Ружіка відправилася на дальню гору за травами, проте за два дні її знайшла одна з повітруль з проханням від мольфарки терміново повертатися. Зазвичай легковажна повітруля була незвично стурбованою і навіть принесла дівчину до будинку наставниці, хоча зазвичай вони такого не робили. Виявилося, що стара мольфарка злягла й вже планує завершення життєвого шляху. Це було для Ружіки, як сніг на голову. Вона не розуміла, що сталося і чому. Сили наставниці танули мов сніг під весняним сонцем, проте вона категорично забороняла Ружіці допомагати чи вливати в неї нові. Переконувала, що прийшов її час та все слабшим голосом розказувала, що робити після її смерті та де поховати. Згасла вона буквально за день. А після її похорону пішла така злива, що паводком змило частину пагорба і… дім Соломії.

Й можливо все на тому б і завершилося, але Соломія не придумала нічого розумнішого, аніж прийти до будинку мольфарки та заявити Ружіці, що має на нього повне право. Дівчина не готова була до такого. Вона ще оплакувала наставницю, тож не придумала нічого кращого, аніж просто вигнати нахабну жінку, аби та не паплюжила світлу пам'ять мольфарки. Це була помилка.

Соломія повернулася ввечері на чолі розлюченого натовпу зі смолоскипами. І той натовп був чомусь свято переконаний, що Ружіка вбила шановану мольфарку, бо та викрила її на спричиненні шкоди людям. Як доказ, натовп селян приніс до будинку тіло замордованого молодого хлопця. Ружіка намагалася виправдовуватися, намагалася пояснити, намагалася дотриматися заповітів наставниці, проте не встигла. Вона просто не готова була до такого. Тож, коли люди схопили її, а Соломія, яка керувала натовпом та накинула на неї стримувальне закляття, оголосила, що «відьму треба спалити!» Ружіка зірвалася.

Стара мольфарка казала, що Ружіка має дві душі, людську, яка живе потребами людини та суміжну, яка спілкується зі світом лісових див, духів, містичних істот. Але також казала, що є третя, ту яку Ружіка відкриє для себе коли вперше уб’є. Проте вбивати дівчина не хотіла. Вона прагнула рятувати, лікувати, допомагати. Наставницю це тішило. Але наставниці не стало, а «аромат» закляття, яким Соломія обплутувала Ружіку, раптом пояснив, хто саме винен в смерті старої мольфарки. І обурення, лють від такої підступності змели закляття Соломії.

Ружіка підстрибнула високо вгору і розгорнула для людей мару – величезну чорну потвору, що вишкірилася тисячами зубів. На мить всі заклякли від жаху, але цієї миті вистачило дівчині, аби вихопити з рук одного з селян загострений кілок та метнути в Соломію. Дівчина майже не помітила, як люди з криками кинулися врозсип, бо дивилася в очі вченої босоркані, у яких зловтіха та переможний блиск перетворювалися на чистий жах. І той жах, в міру стрімкого перетікання чужого життя до Ружіки, застигав, склянів, доки Соломія зламаною лялькою не впала на траву.

Ружіка сиділа біля могили наставниці, поряд коливався напівпрозорий дух старої мольфарки, яка терпляче пояснювала.

— Не ображайся дитино. Так треба було. Мій шлях добігав завершення і я не могла змарнувати такої нагоди. Ти здатна нести добро, але добро повинно уміти захищатися. Вроджена босорканя, яка має три душі — непереможна. Особливо коли третю отримав вбивши істоту наділену силою. Я занадто добре бачила ймовірності та прагнення Соломії. Вона б ні перед чим не зупинилася, тож я повинна була дозволити їй повірити у свою перемогу.

— Але ж вона перемогла! Вона убила вас!

— Ой ні, дитино. Соломія точно не перемогла. Вона хотіла не вбити мене, а вижити за рахунок моїх сил. За рахунок наших сил, бо сподівалася, що ти вливатимеш свої сили в мене, тож в підсумку у неї будуть сили обох, два мерця і дім мольфарки, який прийме її. Натомість, ти жива і відкрила свою третю душу. Так, темну, так тобі доведеться на деякий час полишити ці краї, але я довго за тобою спостерігала, я вірю, що ти нестимеш добро і того добра буде значно більше, ніж ще встигла б зробити я.