Великий\маленький хлопчик

Він складав із паперу літачки, не думаючи про шолом… він бачив свіжу блакить і летів туди, наближався до хмар і прошивав їх своїм літаком… він був асом, подумки виконував усі фігури вищого пілотажу.

І це був його світ. Сюди ніхто не міг без його дозволу увійти, й ніхто ніколи не виходив… Тут були всі його друзі… Аси, пілоти винищувачів, сміливі і обвітрені із гострим характером люди. І він був таким асом. Ні-кому й ніколи не дозволяв чіпати своїх літаків…

І на білих паперових крилах летів у блакить, радів і сміявся,, пам’ятаючи, що радість вічна. І це було тихо наче він не залишить по собі сліду на землі… і ніколи ніхто не згадає про його існування. Маленький хлопчик Максим запускав у безкрай новий літак…

Іноді він все ж одягав шолом. Аби вітер не лишав запахів на його во-лоссі, аби ні мама ні тато не довідались про те, ким він був насправді.

А вони і не довідались би… Коли б Максим не упав із хмар прямо на татів корабель… І тато із розумінням зазирнув йому у вічі. Він нічого не питав. Просто поставив його на ноги на хиткій палубі і гостинно змахнув рукою. Тепер це був і його, Максима, світ. Тато прилучив його до своєї тайни. І вже вони обидва не розлучаться… тепер, коли він наче ангел упав із неба, Максим пильніше придивлявся до землі. Він відчув раптом, що у небі дуже мало законів, як порівняти із землею.

Корабель розрізав хвилі… Потроху Максим бачив у батькові того самого себе, що іноді одягав шолом, аби вітер не лишив запахів на волоссі, аби не розтривожив пшеничний легіт думок… Ніхто у цілому світі не мав знати, що поєднувало цих двох людей.

І ніхто не знав. Вони пили вино і куштували білий хліб світанків… Вони були цілком одні… і гострі лінії характерів тут не перетинались, утворюючи гострі кути… Вони уважно вдивлялись у карту, але… Капітан не міг знайти у собі сил рухатись так, як зазначено на аркуші паперу… він цінував щось більше, вище і коштовніше… вітер гудів над морем… синь встилалась щораз насиченіша…

І раптом Максим зрозумів… Він відчув потребу у чомусь, чого ще ні-коли не мав раніше. Зачинився у татовій каюті. Тут була стара пошарпана вже бібліотека… тато нащось збирав всі ці книжки ста і однією мовами світу… Він ніколи не читав їх говорячи, що поки ти дійдеш на вітрах і навігації до цих місць, то вже знатимеш те, що люди цих країн і островів пишуть у своїх книжках… Максим ніколи не ходив по навігації, тому нічого не знав. У ньому всі компаси і системи, радари і вловлювачі не підлаштувались іще під морську систему… часом він довго літав у небі. Любив ніч… Коли над океаном жодного маяка чи орієнтовного вогника… і він завше вдало садив свій літак на тверду просторінь моря… досі е розумів як йому це вдавалось.

Та й не потребував жодних розумінь. Він розумів просте дихання і плюс-кіт хвиль… Ніколи навіть не замислювався для чого вони і навіщо море гойдає його і батька на своїх синьо-чорних хвилях…

Часом небо і море випромінювали тепло і спокій… Максим начебто звик до цього спокою. Він спостерігав його обережно, запам’ятовуючи кожен напівтон, кожен звук, адже це могло більше не повторитися.

Максим вже кілька тижнів не виходив із каюти. Батька це занепокоїло… Та він не став забороняти синові вчити сто і одну мову і читати ними… досвідчений капітан знав, що спочатку юнак мусить прочитати тими ста і одною мовою, аж поки він навчиться ходити за вітрами і навігацією…

Вони так пливли, то згортаючи, то розгортаючи вітрила. Лиш вітер був єдиним і вічним мірилом їхнього подвигу… Сіль моря все осіла у їхніх очах, вона текла по їх жилах замість крові… дихання замінив суворий Борей, бо ніс корабель все далі і далі.

Коли Максим усвідомив, що без карти йому ніяк не вижити, прийшла вона. Тихо сіла на ліжку у його каюті. Назвалась Ренатою. Разом подоро-жувати було краще.

Максим так і не зрозумів звідки вона взялася. Лагідна і ніжка… Вона запускала свої тонкі пальці у його пшеничне волосся, ворушила там, аж внизу, де ховались міріади блискучих думок… Вона навчилась сповільнювати і прискорювати їх тік. Їй не було рівних у любощах і в науці. Максим волів би зовсім не виходити із каюти. Батько навідувався все рідше.

Може, він і розумів сина… У бортовому щоденнику Максима з того часу майже ніяких записів, а батько писав відтепер багато… цілі сторінки збе-реглися, покриті синьо-чорними літерами… і дивно, що писав він так чітко і ясно, що чорнила твердим контуром застигали на папері…

І Максим зовсім забув, що він іще дитина… його очі, просякнуті морем, наукою і любов’ю була вже дорослі й неприродно великі на блідому дитячому личку.

Одного дня Рената узяла його за руку і вивела на палубу. Він вперше за багато місяців дихав морем… по-справжньому бачив захід сонця, а не чув його у повітрі.

І Рената показала рукою вниз, де клубочилась під гвинтами морська піна. Капітана на палубі не було. Здавалось, вони пливли одні. У безвість.

І тоді Максим відчув поштовх у спину. Синьо-зелена вода вітала його.

Одним сильним рухом він кинувся вниз… Рената була десь за спиною. Він відчував її лагідні руки. Та коли опинився у воді… дівчини не стало… йому чувся час від часу її дзвінкий голос, але сама дівчина не з’являлась… і він орієнтувався за зорями… добре, що до цього часу вивчив арабську і переклав трактати з астрономії… Закон зір йому потрібен був тепер як ніколи. По зорях він жив. Зорі були для нього усім…

Світ наче існував тільки у небесних світилах. І Максиму навіть сподоба-лось так думати. Він досконало вже володів законами зір, читав по них долю й умів передбачати усе, що могло б стати для нього важливим.

Він все ж мріяв побачити Ренату…

Милі і милі… лиш тепер він помітив наскільки малий і безпомічний у цьому океані… А нащо ж він тоді пішов з корабля… Там було тепло і карта… а тепер лиш хитка мережа зір на північному небі. Холодна вода допікала…

Він звик і до цього. Коли ж сонце палило його у портових містах, він мріяв знов кинутись у безжальну плавбу морем…

І він знайшов таки свою Ренату… Знайшов неочікувано… Велике місто, що гуло наче рій. Кругом золоті потоки патоки. І він також прилучився до того солодкого життя, яким жили тут усі. Смак вина і сигар, пригод і золота… це було схоже на казку… одну із тих, що прочитав він колись у книзі на борту батькового корабля… згадав старого капітана. І побачив як він один у безжальній тузі і тривозі пливе до заходу сонця… А сонце наближається, але знов тікає… і ніхто, ані мрійливий його батько, що все життя ганявся за ним, ані він… ні у морі, ні на небі він не зміг наздогнати сонце.

Тепер намагався спіймати його відблиск, останню заграву. Вони сиділи із Ренатою у великій бібліотеці… Місто оточене патокою гуло і шуміло, розливалось морем і текло золотом і сріблом у прохолодну солону воду.

Максим не бачив денного світла. Лиш через вікна. Він думав, що летить на світло. Тепер Рената готова була говорити з ним про все, навіть про те, чого раніше ні за яку ціну не хотіла йому відкрити.

І він був упевнений, що вже скоро спіймає те сонце, до якого так палко тягся. Рената відкривала перед ним все нові і нові двері. Бібліотека була збудована таким чином, що до певних книг можна було доступитися лиш тоді, коли відкрити ворота… залізні, мідні, срібні, золоті, рубінові і сапфірові… Вони відкривались особливим ключем… і він, Максим, чиї руки стали сильні й засмаглі, мусив ті ключі виготовити і застосувати… Рената лиш чарівливо усміхалась, загорнута у довгий східний одяг. Вона дивилась на нього наче мудрість, наче яскравий уламок того сонця, за яким він полював…

І нарешті… вона відкрила перед ним простенькі дерев’яні ворота. Ключ до всесвіту був підібраний. Максим думав так. Упевненість у нього була незламна і тверда наче алмаз… він уже пройшов стільки, що знав удвічі більше за східних мудреців… тільки не давав порад… він був поки що сам для себе і для Ренати…

Максим із дитячою затятістю відкривав усе нові і нові ворота… Він йшов вперед, та не знав задля чого… просто мета… оволодіти східною мудріс-тю… Аби вона, Рената, дівчина із обличчям європейки, загорнута у східні прянощі, стала його… він хотів безроздільно і цілковито володіти нею.

І от дерев’яні ворота… його здивувала така простота. На них не було на-віть прикрас.

Він увійшов. Невелике приміщення… тут світло, проте мало місця.

- - Тепер… Тепер, хлопчику… - вона оглянула Максима уважно. Щось було у Ренаті таке, чого Максим не встиг усвідомити. Вона наче стала старшою за нього… а він перед її ликом був лиш маленьким хлопчиком, учнем, що не міг довго спам’ятатися і відповісти на зовсім просте питання.

- Я давно чекала, що ти увійдеш сюди… - сказала вона радісно.

Максим роззирнувся навколо. Тут стояли якісь апарати із трубочками та колбами… тут лежали всі метали і навіть дорогоцінні… тут стоси книг, проте це рукописи, певне, залишені самим власником цієї лабораторії…

- - Ти знаєш усе… Що дало тобі це знання? От тепер… Ти бачиш увесь світ… Роздивись уважно, бо секрет знаєш лише ти.

Максим дивився. На столі поряд із алхімічним приладдям лежала пластинка із малюнком у вигляді спіралі. І вся ця кімната, якщо так придивитися, була однією великою спіраллю… щось тут простежувалось таке, чого Максим ніяк не міг збагнути… повсюдні спіралі і годинники… і весь цей живий механізм рухався, йшов і дзвенів ледве чутно.

Рената запитально дивилась на нього.

Максим побачив дзеркало і підійшов. Йому захотілось побачити себе… на срібній поверхні він побачив… Того самого хлопчика, що колись літав на своїх літачках… Білі і могутні, вони роздирали блакить крилами… і він безсило упав на коліна…

Сльози потекли із очей… Рената стояла нерухомо… Максим не міг навіть сказати, чи співчуває вона йому чи ні. Він закляк… жалість і тупий біль у скронях… дзвін і стукіт… пульс прискорився і викинув на поверхню гарячий окрик і нестримне бажання…

Ламати і бити все тут.

І на підлогу полетіли склянки і риторти… міріади уламків засипали підлогу… все дзвеніло і виблискувало…

Він щось хаотично кричав і бігав по лабораторії, б’ючи склянки, розливаючи рідини…

Рената стояла віддалік і сумно усміхалась… Вона бачила, як сторінки ру-кописів синіми пташками здіймаються у повітря і важко осідають на під-логу… все одно все це існує вічно… і те, що Максимові виявилось заваж-ким… Для когось іншого буде легшим… Вона знов продовжить пошуки… Блукати світами й шукати тих, для кого втримати скляну кулю на одному пальці – це її обов’язок… те для чого вона і прийшла на цю землю…

Він розплющив очі. Схопив маленький папірець і зробив із нього літачка… великий маленький хлопчик Максим… сидів на ліжку, звісивши ноги на підлогу… Гарячі стопи діставали холодної долівки… Він відчував у грудях суміш перцю з цукром…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.