Без війни. Босорка. Непрохана гостя.

Сьогодні у Євдокії вихідний. Вона неспішно пʼє свій улюблений збір з іван-чаєм, мʼятою, материнками, ромашкою і звіробоєм. Обовʼязково додає карпатський мед. На ній проста лляна сорочка низ якої вишитий синіми волошками. На її подвірʼї незвичайно пусто, це шанс піднятися витоптаній сотнями ніг траві, яка аж світиться від вранішньої роси і перших променів сонця. Цей смарагдовий травʼяний килим плавно перетікав у безкінечно високі сосни і смереки. А між ними невагомо лежав білий туман, ніби крем у фісташковому тістечку.

Жінка збирається надвір, одягає вовняну чорну спідницю прикрашену червоними стрічками поверх сорочки і корсетку. Бере свою плетену корзину, зроблену власноруч так, щоб можна було одягнути на плечі. Костур, що отримала в спадок від бабці і йде збирати трави. Саме в цей день вони мають найбільшу силу. Саме зараз їх треба зібрати, щоб мати дієві зілля.

Вона відчиняє важкі деревʼяні двері та завмирає. На її порозі сидить огрядна тітка в засмальцованій кохтині і жує булку.

— О! Прокинулися! — бубонить вона з повним ротом і крихти летять навкруги. Босорка вдивляється в неї суворими очима, зеленими і темними.

— Сьогодні не приймаю. — сухо сказала Євдокія і замкнула різьблений старий навісний замок на дверях і потихеньку спустилася зі сходів. Тітка, що вже дожувала свою здобу, округлила очі. Слова ніяк не хотіли виходити з рота, аж поки босорка не відійшла на три метри і полився потік:

— Так, а я? Цейво, що? Я тут взагалі-то світанок зустріла! І куди це ви зібралися? Га? Та хіба ж так можна з людьми? Ви що, просто підете? Я тут змерзла взагалі-то! Чуєте! Ні, ну це треба тобі таке! Яке хамство! Яка зневага! — босорка повільно прямувала до лісу, незважаючи на тараторіння за спиною.

Тітка важко підняла своє повне тіло зі сходів, обтрусилася і поспішила слідом в ліс.

— Стійте! Агов! Матері його ковінька! — кричала вона та ніяк не могла наздогнати Євдокію. — Чортівня якась. — промимрила тітка собі під носа. — Як це я бабку якусь не наздожену. Пороблено в цьому лісі. Гля! Стара вона, тьху!

Дійшовши до галявини Євдокія вперше оглянулася. Нікого. Задоволено посміхнулася. Зняла кошик. Стала на коліна та почала зривати потрібні трави. Спів пташок у лісовій тиші розрізало невдоволене:

— Нарешті! Думали втекли від мене! Якась ви відлюдькувата! Я до вас зі всією душею, а ви? Тікаєте! Сміхота. — тітка сперлася на коліна, приводячи дихання в норму. Босорка сумно видихнула.

— В мене справа дуже важлива, чуєте! Знаю, що чуєте, ви ж не глуха? Агов! — вона підійшла ще ближче і вже потяглася рукою до плеча Євдокії, як раптом пташки стихли і дружньо зірвалися з місця, гучно тріпочачи крилами.

— Софія краще не торкайся. — глибоким грудним голосом сказала босорка.

— О! То ти таки не глуха! Можна я буду на ти так? Бо раз ти так по хамські йдеш то і я можу бути такою ж! Звідки знаєш, як мене звуть? В мене чоловік пропав. Щезнув з землі святої. — Софія награно видавила сльозу. — Я ось фотографію принесла! Дивіться. — Євдокія монотонно складала ромашку в кошик.

— Та глянь же ти! — заволала тітка стиснувши руки в кулаки.

— Нема що там дивитися. — тихо відповіла Євдокія. — Дарма ти прийшла.

— Чуєш, стара, може досить оце погоду тут мені строїть. Є на що дивитись, гарний мужик. Петрусик мій.

Босорка повільно розпрямила спину, а разом з нею і всі дерева розправили гілля. Подув свіжий сильний вітер, такий, що Софія і слова не могла промовить.

— Погоду кажеш стоїть. — усміхнулася босорка і в мить із чорної хмари, що висіла лише над переляканою тіткою пішов град з дощем.

— Досить! — закричала Софія закриваючись обличчя руками. Дощ перестав, тітка стояла суха, ніби нічого й не було. — Господи, а кажуть, що ти добра відьма! Корела би тя забрала! — Євдокія посміхнулася.

— Чоловік твій, втік від тебе.

— Що ти таке мелиш! — тупнула ногою Софія і ображено закопилила губу, як маленька дівчинка.

— Те й кажу, що ні ладу ні поладу ти не знаєш. І місця свого в хаті не знаєш. — гримнула Євдокія.

— Та ти знаєш, яка я хазяйка! Яка господиня! — у Софії аж іскри миготіли в очах.

—Ти природжений тиран! А Петрусь твій тепер Івась, але ти не намагайся не знайдеш. Він гарно сховався. — Євдокія вже одягнула свій кошик і збиралася прямувати далі по лісу.

— Брехня! Він любить мене! Сам казав! Сам! Ссссам! Сссссс. — у Софії вже не було слів, лише гадюче сичання. Вона сичала і сичала, аж поки одяг її не впав поруч з бридкою чорною гадюкою.

Босорка оглянулася ще раз і легенько тупнула костуром і змія поповзла геть.

Наступного дня Софія прокинулася в своєму ліжку. В голові трохи гуло, вона повільно спустила ноги на підлогу. Зробивши крок її очі зловили шкіру гадюки на килимі.

— Ой! Господи! — жінка закрила рота рукою. І швиденько прибрала сміття, перехрестившись три рази.

Згодом люди казали, що гадючу Софію, як підмінили, така ввічлива стала, така добра, наче й завжди такою була.