Приятель

Оксана стояла на автостанції без будь-яких ознак ідентифікації, біля лавки, пофарбованої в синє. За нею — парк з качечками в озері, рівно підстриженою травою, кущами, могутніми дубами та дитячим майданчиком.

Був ранок. Оксана не сиділа, бо лавка була зайнята її речами: сумками, кульками, торбинками. Вона спостерігала за трьома поляками, що палили цигарки неподалік. Її донька гралася машинкою біля туалету.

Ці люди були їй дивні: вицвілий одяг, запухлі очі, в одного підбите. Двоє чоловіків та жінка. Вони сильно лаялися.

— А що нам залишається робити? – мовив чоловік з підбитими оком. – Вставати зрання та йти на роботу!

Усі троє зареготали.

Оксана час від часу поглядала то на дитину, яка бігала з іграшкою, то на свої валізи й торби. «Знову не пощастило з людьми в дорозі! Хоч би не їхати з ними в одному автобусі».

— Що ти маєш? – полька підійшла близько до дівчинки, – на.

Й дала малій “Raffaello”. Та взяла. У Оксани похололо всередині.

— Це мені друг машинку подарував, – мовила дівчинка.

— Що то значить “друг”? – запитала полька.

— Przyjaciel, – обізвалася Оксана, щоби показати — за дитину є кому заступитися.

— Ви з України? – поцікавилася жінка.

— Так, додому нарешті їдемо.

— Ой, не їдьте, залишайтесь у Польщі, тут вам допоможуть й підтримають, – вона підійшла впритул до Оксани, пильно подивилася в очі й запитала: у тебе хтось помер на війні?

— Ні, – відповіла Оксана й відійшла на крок назад.

— У нас на роботі в однієї української дівчини чоловік загинув. Вона за ним так плакала. Ми теж боїмося війни, що вони після вас до нас прийдуть. От тільки знаєш, ми в НАТО, а ви ні.

Оксані ставало все холодніше й на очі набігали сльози.

— Поїдемо, в нашому місті спокійно зараз… А тут у мене є далека родина, так вони сказали, щоб ми їхали додому, бо ніде у світі не існує безпеки, – вона швидко промовила й сльози полилися, наче прорвало річкову дамбу.

— Мамо, чому ти плачеш? – дівчинка перестала гратися й стала біля неї.

Раптом полька обійняла Оксану й міцно притиснула до себе. Почала втішати й заспокоювати.

— Що з нею? – підійшов чоловік з підбитим оком й обійняв їх обох. Оксана перестала плакати. Вона помітила, що їх одяг був чистий й приємно пахнув. Вона відчула себе затишніше, ніж у її польській родині.

— Он як, – чоловік опустив очі, дізнавшись причину, й почухав потилицю, – все буде добре, тільки ти не плач!

— Автобус! – озвався третій поляк, що увесь цей час розмовляв по мобільному.

Вони підхопилися. Тим часом приїхав і Оксанчин.

— Як тебе звати? – запитала жінка, застрибаючи у свій автобус, – я знайду тебе у фейсбуці!

Оксана вигукнула своє ім’я, запихаючи валізи до багажного відділення.

Два автобуси від’їхали майже одночасно, але в інші боки. Оксана сиділа на зручному м’якому сидінні й на серці їй було тепло-тепло. Вона обіймала дочку, що тримала в долонях “Raffaello” й усміхалася. Додому їх проводжало безхмарне синє небо.