Memento mori

Люди зазвичай не вірять в існування гуманоїдів, а я їх боюся і ось чому.

Я сиділа на кухні та пила какао, читаючи книжку «Таємниці НЛО» і зупинилася на 4 частині «1947: вторгнення летючих тарілок». Моїм батькам не подобалося, що займаюсь такою, на їхню думку, нісенітницею. А оскільки книга електронна, то вони мали надію, що пишу повідомлення друзям. Вони в мене були, звичайно, але їх цікавило щось повсякденне, звичайне. Ось Світлана Шарій, любила робити манікюр. Цілими днями вона всім за копійки робила оригінальні візерунки, і мені, звичайно, робила зірки та планети. Буває, читаю книгу і як почну милуватись візерунком Сатурна і його кільцем на великому пальці нігтя, минало хвилин десять. А той ореолом сяяв червоним на фоні сонця і здавалось планета оживала, і маленькі блискітки спалахували як зірки.  Отож Світлана дуже талановита. По доброму заздрю, що в деяких людей вистачає терпіння робити щодня одну й ту ж справу. Я ось сьогодні танцюю, завтра співаю, а післязавтра на зірки дивлюсь. Був у мене ще один друг - Дімка Рибак. Закоханий у мене по вуха, а я вдавала, що не помічаю того й не розумію, бо він прищавий. Взагалі, його обличчя віддалено нагадувало космічне полотно – бліде з безліччю червоних цяток - «зірочок». Проте на парах  ми завжди сиділи поруч, бо Дімка розумний і дурниць не говорив. А от світло моїх очей - Юрко Коваль. На цьому етапі романтичних мрій всесвіт наді мною пожартував. Юрко тупий як пробка. Кажеш йому: «В тебе ж погані оцінки, якщо хочеш, я допоможу тобі». А він натяків ну ніяк не розуміє і відповідає: «Нічого тато забашляє».

Отож, коли я читала ту саму книгу, зателефонував Дімка з новиною, що в Юрки новий дорогий телескоп. Якщо Дімка його налаштує, відповідно Юрка запрошує всіх на зірки подивитися. Знав би Дімка, чому я так швидко погодилася, то не подзвонив би. Я швиденько зібралася, вибігла із квартири, наступивши на хвоста сусідської кішки. Біла з рудими плямами Мурка з гучним «ВРЄВ» побігла сходами донизу і коли я підійшла до виходу із під’їзду, з огляду на погане освітлення – знову наступила на кішку цього разу невідомо куди й вона знову мене по котячому обмявкала. До зупинки дійшла без перешкод, проте в супроводі сирени та під гуркіт винищувачів над головою. Дочекавшись відбою повітряної тривоги в укритті на зупинці громадського транспорту, про всяк випадок, нарешті пірнула в тролейбус. Дорогою Дімка зателефонував знову і сказав, щоб я їхала одразу на кінцеву, бо там менше вогнів від міста. А ще повідомив, що Світлана теж дивитись на зірки зібралась, що мене не дуже втішило. Свєтка завжди при параді, а я зі своїм стилем чорної кішки їй нерівня. Я б, звичайно, посперечалася щодо сприйняття сталого стилю оточення і мого, проте моя думка із їхньою не збігається.

Доїхала без пригод. Хоча кілька разів наступили на тракторні босоніжки то сварлива та чимось невдоволена бабуся, то дядько напідпитку.

Дімка, мій принц, мій всесвіт неосяжний, мов полотно з дитячих ляпок, як завжди зустрів зі своєю яскравою усмішкою. От його усмішка завжди зігріває і напевно це найкращий вираз його обличчя. А ще він, як і я, любить зірки.

- Memento mori, - привіталась я, як завжди, у своїй безглуздій манері. Ну що я зроблю, вже звикла й напевно, до старості ходитиму в чорному і буду нісенітниці молоти.

- Моменто, моменто... Ну? Готова потрапити до космосу? – запитав він. Такий романтик, що серце мліє. Ось все у ньому просто супер. Але прищі!

- Готова, пішли вже.

Надворі ніч, зірки, яскравий місяць, на небі ані хмаринки. Ось вона краса, що розгортається під простирадлом ночі. І лише виття чергової сирени – вісника повітряної тривоги повертало нас до дійсності. Булькнув телеграм, прийшло повідомлення від ДСНС.

- Повітряна тривога.

- Злетів МІГ, - повідомив Дімка.

Ми йшли неквапливо. Соняшникове поле лише зблизька було соняшниковим. Здалеку, то безмежна панорама з хвилястим чорним горизонтом і... Ну звичайно, що могло бути краще, ніж те, що Свєтка перша примчала і крутилася біля Юрка. У цей момент я була зла, що мешкаю в іншому кінці міста. А всі ті зірки та планети, що Свєтка малювала мені на нігтях, хотілося здерти.

– Дивись, які зірки? - сказав Юрко Світлані та обійняв її за талію.

- Ага, ага, - відповіла вона, відриваючись від телескопа й миттю поцілувала Юрку.

«Якось два дебіла один одного швидше зрозуміли, - промайнуло в думках».

Я підійшла і зухвало відсунула їх від телескопа. А що? Все одно нічого робити, не стояти ж і дивитись на них вічність. Щось я дивилася-дивилася, окрім місяця і Сатурна нічого не знаходила, все-таки вперше в телескоп дивлюся. А тут Дімка такий посунув мене, щось покрутив і каже:

- Дивись, - я нахилилася і зазирнула в окуляр телескопа примружуючи ліве око. – Бачиш два яскраві скупчення зірок?

- Так, а що це?

- Це розсіяне зоряне скупчення у сузір'ї Персея. Я часто думаю, що ці сузір'я дуже схожі, та й відстань між ними лише кілька сотень світлових років. Але все ж таки воно є... А ось це… - Дімка на кілька хвилин замовк покрутив і після обірваного мовчання продовжив, - Мірфак - найяскравіша зоря сузір'я, надгігант спектрального класу. А ось це… - і знову це мовчання, тихе та захопливе, в передчутті магічних слів нового та незнайомого, невідомого та незнаного та, якоюсь мірою, романтичного, - Алголь, бета Персея - одна з найвідоміших зір і друга за блиском у сузір'ї Персея, а ще вона символізує очі Горгони Медузи в сузір'ї.

Вмерти не здохнути! От ви скажіть, хоч колись вам таке казали? Я ось там стояла і дивилася, вся червона і навіть ревіти почала. Як відлипнути від телескопа й ще щоб сльози не потрапили на лінзу? Стоятимеш довго – подумає, що милуюся, а якщо побачить сльози - ще гірше. А те, що на вулиці ніч, до мене чомусь не дійшло. На моє щастя, а насправді нещастя, щось кометоподібне і яскраво жовте пролітало, і кажу:

- А це що?

Дімка нахилився, а я тим часом сльози витирала. І тут усе пішло коту під хвіст. Поки Світлана та Юрка цілувалися, я, піддавшись романтизму, лягла на поле серед соняшників і дивилася на небо, тобто на яскравий жовтий об’єкт, котрий збільшувався і збільшувався. Дімка надовго завис біля телескопа, постійно змінюючи ракурс.

- Вперше таке бачу, - захоплено сказав він.

А об’єкт став уже настільки великим, ще й прямісінько над нами. Я мала надію піднятись на лікті та якась небачена сила приліпила мене до землі. На якусь секунду я уявила себе шматочком гайки чи цвяха приліплених до величезного магніту. А далі сталося казна-що.

Кілька секунд простір над соняшниковим полем почав вібрувати й шкіру наче розплавили і та в деяких місцях утворювала бульбашки. Навіть шкіра обличчя збільшувалась чи то напухала до таких розмірів, що я ледве розгледіла як Дімку потягло вліво, як маріонетку. Краєм ока я впізнала точно летючу тарілку. Ось тобі й «Таємниці НЛО» з назвою наступної частини книги «2024: вторгнення летючих тарілок».  Я не могла поворухнутися, ніби оніміло все тіло. В якийсь момент я чи то заснула, чи то втратила свідомість. Отямилась вже, коли в соняшниках була лише я і щось у повітрі, що нагадувало тарілку. Але «це» зникло так само швидко, як і з'явилося віддаляючись і зменшуючись в розмірах. А потім як комета «вжух» і зникло. Ні Свєтки, ні Юрки, ні Дімки...

Ось скажіть мені зірки, НЛО та сирени, нащо ви забрали мого прищавого Дімку? Я тільки-но почала його любити.