Каліграфія

Каліграфія

на підлогу лягла м’яка тканина сонячного світла. Пані каліграф величною ходою увійшла до класу. Світло лилося у відчинене вікно, відбиваючись від темних дубових меблів і таких самих панелей на стінах. Діти сиділи приникнувши. Перед кожним із них вона поклала пера і папір… товстезні книги вони спишуть за час свого навчання у майстрині каліграфії…

Вона перехопила їх злякані і трохи здивовані погляди. Нікому ж не поставила каламаря.

― а чим ми писатимемо? – спитав хтось дуже практичний.

― чорнило ви самі повинні зробити для себе… ― сказала пані каліграфія.

навчання почалось.

Вона вивела дітей на ганок. Кожному дала у руки каламар і сказала, аби вони до вечора назбирали собі чорнил… яких хочуть… колір тут не мав значення.

Надвечір, коли вже сутеніло, коли у класі запалювали лампи, пані каліграф покликала учнів знов сісти за парти…

Лиш одному русявому хлопчакові вдалось десь узяти яскравих чорнил, що були видимі на сіруватому папері. Пані каліграф не здивувалась… цей хлопчина мав дуже виразну зовнішність і був емоційний настільки, що для пані каліграф це здалося аж занадто… вона побоювалась за його долю… адже якщо він зумів за день здобути собі такі яскраві чорнила, то… ця дитина великого таланту й великої долі… а доля велична завжди складна… тому вона і має свою велич…

І лиш він почав сьогодні писати… ніжні зеленаві і блакитнуваті літери… вони були не бліді, а саме ніжні… пані каліграф бачила такий блакитну―ватий лише у квітах, а зелений… він був соковитішим за трави…

І ніжні плавні літери, що виходили з―під рук цього юнака пані подобались, але… довго так тривати не могло…

За кілька днів і інші знайшли свої чорнила… вони поступово всідались за парти і зі знанням справи неспішно починали писати… та бували й такі, котрі довго не могли здобути собі чорнил, а потім починали із яскраво―червоних тонів… якщо чесно, пані каліграф подобались саме такі учні…

і щодень ясніше вона бачила, що цей талановитий хлопчина із його лелійними рукописами… нікуди не годиться… його ніжні м’які літери нікому честі не зроблять… він не вмів писати швидко… не знав зовсім, як і де здобути яскравіших, червоногарячих тонів… здається, він цього не потребував…

Лиш одного разу він багрянцем вивів пару строк… та чорнила вийшли надто рідкі, тому залили усю сторінку… для пані каліграф це нічого не значило. Вона прагнула лиш навчити своїх учнів грамотності і швидкос―ті… вона виробляла у кожного з них окремий, особливий стиль…

У той час як усі вже здобули свою палітру і писали усіма відтінками від чорного до червоногарячого, русявий хлопчина ніяк не міг опанувати інших кольорів крім блакитно―зелених і чорного… йому робота йшла важко…

Діти росли, і кожен з них вчився вправно володіти гострим пером. У тиші класу гостро скрипіли пера по товстому папері… кожен писав свою історію… лиш русявий хлопчина водив по папері м’яко і ніжно, наче не гострим пером, а пензлем… його рухи були плавні й розмірені… та він встигав написати більше… проте його сторінки були якісь одна на одну схожі, одноманітні, віяло від них задумливістю й похмурим спокоєм, що часом розлітався на міріади сонячних зайчиків.

Пані каліграф любила частенько переглядати рукописи своїх учнів… від цього вона отримувала особливу насолоду, котра, певне, і була її призна―ченням у цьому вічному житті.

Хоч її учні уже скидались на молодих лицарів, а перами все ще володіли не досить вправно… принаймні ще жоден із них не скінчив свого навчання і не отримав свободи… вони не розуміли ж бо ще, що писатимуть усе життя… тільки потім пані каліграф не буде ревно вчитуватись у рядки їхніх рукописів… та пані каліграфа цікавили не скільки грамотність, а кольорова гама рукописів її учнів… від цього багато що залежало… вона знала закони кольору, та прагнула аби її учні самі опанували цю мудрість.

Із русявим хлопчиною просто біда… кожну сторінку, де він намагався писати червоним перетворювало на аркуш залитий багрянцем… або чорнила були рідкі, або ж рядки були надто щільно написані… іноді пані каліграф не могла навіть розібрати змісту його рукопису… те що так добре почав виявилось цілковитою фікцією… він почав і зупинився у розвитку…

Таке бувало часом і з деякими іншими учнями, але тих через деякий час попускало… а його – ні.

у пані наставниці з’явились серйозні причини для хвилювання…

І одного дня вона покликала хлопця до себе. Посадила його за свій стіл у просторому кабінеті, де світла було менше, адже пані каліграф любила все темне і фундаментальне… її кабінет це дубова фортеця… хлопчина ніяково усівся за її широкий стіл. Вона подала йому рукопис… його рукопис, де здебільшого світилися прозорінню і грацією блакитні й зеленаві літери… час від часу ці сторінки гармонії перемежались із червоним тлом багрянцю…

― пиши… ― вона розгорнула рукопис на сірій сторінці…

― що це? – спитав хлопчина, уважно придивляючись до сірого аркуша.

― попіл…

― але навіщо? Я ж писати по ньому не зможу!

― зможеш… ти повинен осягнути закон… дай―но лівицю…

Хлопець поклав тремтячу лівицю на стіл.

Пані каліграф не знімаючи своїх осяйно білих рукавичок, узяла лезо. Вона швидко надрізала руку хлопцеві і підставила каламар під струмінь крові, що крапля по краплі стікав тоненькою цівочкою.

Він не скрикнув навіть. У його очах просто застиг жах і сум…

― а тепер можеш писати, ― сказала вона, вкладаючи у знерухомлені пальці його правиці перо.

― та ж я…

― пиши…

― власною кров’ю?

― так… не думай про біль… це допоможе тобі зрозуміти усю суть каліграфії… ― сумно всміхнулась вона.

Сама пані наставниця не здригнулась навіть, розрізаючи його білу шкіру, розтинаючи лезом маленькі судини, порушуючи гармонію…

Хлопець зціпив зуби і почав писати.

Спочатку все точно як і перед цим розпливалося і каліграф нічого не могла розрізнити у цих сплутаних знаках… багрянець бив її по очах… та вона не думала що скоїла злочин… вона мусила навчити цього хлопця писати як слід… пані каліграф завжди була жорстоким навчителем… і саме тому її учні уміли писати… звісно, тих що писали ідеально не було.. Всі вони допускалися помилок, іноді їхні рукописи важко піддавались дешифровці, та в цілому… вона завжди досягала поставленої мети.

От і тепер… пані каліграф запалила свічку на столі й пішла… гострити пера.

Коли ж вона знов повернулась, червоні чорнила засохли у каламарі. Без―просвітно і безнадійно хлопець писав чорним… вона змусила його підняти голову і швидко прогорнула кілька сторінок його рукопису. Все чорне… багряні літери були вже чіткіші. Але все одно розпливалися…

вона різким рухом схопила каламар із чорним чорнилом і вилила вміст його у вікно.

Хлопець блиснув очима, та нічого не сказав.

Вона знов узяла його лівицю… процедура повторилась. Він ледве чутно скрикнув.

― нічого… поки не навчишся, я не припиню цього… ― вона із силою витиснула ще дві краплі у каламар.

Знов пішла…

Коли повернулась… каламар стояв неторкнутий… чорнила засохли… вона долила туди води і взявши хлопцеву руку акуратно щось вивела на папері. Почерк у неї був чіткий і чистий, трохи різкуватий.

потім вона поклала хлопцеву руку зверху своєї і вимогливо сказала:

― веди моєю рукою… до тебе ще ніхто із учнів такого не робив.

І хоч його безсила рука опиралась на її підтримку, на сильні пальці, що із готовністю прийняли гостре перо, літери все одно виходили мляві… та в них уже було більше чіткості і простоти…

Свічка згоріла. Згасла. У кімнаті запанував напівморок. Наближався світа―нок… пані каліграф не жалкувала про жодну хвилину, проведену тут із хлопчиком… якби хтось інший, якби не він… а так… вірячи у нього, вона ще раз наточила каламар так би мовити незвичайних чорнил. Подала йому знов.

Як не дивно, та знесилені руки і ослаблі од багрянцю очі чітко виписували гарні багряні літери…

Пані каліграф зітхнула з полегкістю…

Та хлопець мусив витримати найголовніше випробування.

Вона поставила перед ним усі можливі відтінки чорнил… і він мусив те―пер обрати чим напише свій рукопис… це був останній тест, котрий вона пропонувала усім своїм учням…

Були такі, що воліли писати лиш яскравими кольорами… був один, котрий писав лиш червоним…

А як писатиме її хлопчик, цей незвичайний учень?...

Вона багатьох навчила писати, та все ж ще ніколи не траплялись їй такі світлі й настільки талановиті діти… здається, він і тепер не міг зрозуміти, чого од нього хочуть…

Хлопчик обвів каламарі з різнобарвними чорнилами здивованим погля―дом. Він перегорнув сторінку і взяв у руки загострене перо… воно блищало новим металічним сяйвом… холодним і грізним…

Він згадав слова наставниці про те, що пером ви можете творити свою дійсність… ви і карати, і милувати, і створювати також можете… якби тільки хотіли й уміли доладно це робити…він востаннє спинився. Повільно глянув у вічі суворій наставниці. Прочитав у них сірий холодний блиск пера…

Обережно вмокнув перо…

У червоне чорнило…

Пані каліграф уже злякалась, що цей хлопчина також почне писати кров’ю… у його руці перо виглядало грізно, а рухи були рішучими…

Спочатку його літери чіткими багряними шеренгами застигли на місці… за ними він прописав готичні чорні, тонкі й вигадливі… а потім на пані каліграфа полилась веселка… уже без червоного… вона не могла відірватись від руки, що літеру за літерою виводила слова…

― а де ти взяв кольори? – спитала вона, віддаючи хлопцеві рукопис, аби він вже без неї, пані каліграфа, міг продовжувати його.

― у веселці…

Вона не втямила його відповіді… і не зрозуміла, чому інші її учні не змогли, а він з першого ж дня витворив собі кольорові яскраві чорнила…

Та він показав їй, навіть набрав палітру веселки у подарунок…

І йому пані каліграф довірила розписати ажурними готичними літерами свій палац…

Вона вже потім побачила і дізналась, скільки ще разів він, її русявий хлопчик брав меч і розрубував собі руку, аби наточити червленого золота для власних рукописів… бувало таке, що йому не писалось веселкою… тоді на аркуші його літопису з’являлись то чорні готичні ансамблі, то строгі червоногарячі шеренги…

Вона спостерігала за своїм улюбленим учнем крізь кольорові вітражі, що пускали у її дубову кімнату обмаль різнобарвного світла.