Розділ 11

— Як вона? — Амір торкнувся плеча Хейзел долонею, але вона ухилилася, відступаючи до стіни.

— Все буде добре. Я напоїла її найсильнішим цілющим зіллям, яке тільки знаю. Але якби не Лахлан, все це вже не мало б сенсу, — Хейзел затремтіла.

Бачачи її стан, Амір зробив крок ближче і прошепотів:

— Не тримай це у собі. Тобі потрібно виговоритися. Я поруч…

Хейзел сумно глянула на нього.

— Ти не відчуваєш тієї сили тяжіння, яку відчуваю я, так? — з тремтінням у голосі запитав Амір.

— Можливо, ти помиляєшся? Може в наших знаках приховано щось інше?

— Хейзел і не намагалася приховати у своєму голосі розчарування.

— Я можу помилятися, але знак помилятись не може, — Амір повернувся і побрів уздовж коридору до східців, що вели на перший поверх.

Хейзел стиснула щелепи з такою силою, що під шкірою заходили жовна, і, гірко зітхнувши, опустилася на підлогу біля дверей кімнати Евері. Її симпатія до темного відьмака могла коштувати надто дорого, такого Хейзел собі дозволити не мала права.

— Отже цей демон просто втік? Втік? — Лахлан спідлоба глянув на сидячого на останній сходинці Аміра.

— Евері йому більше не потрібна. Вона занадто слабка відьма, а такими йому не насититися. Проте в живих Брієн ніколи своїх жертв не залишав, тому я вважаю, що він відчув сильнішу мішень і погнався за нею, залишивши Евері. Це й врятувало їй життя, — відповів Амір, дивлячись на носки своїх черевиків. — Брієн може повернутися, але вже не за Евері, а за Хейзел.

— Чому? Тому, що вони були жертвами вашого ритуалу? — навмисне зробив наголос на останніх словах Лахлан.

— Ні. Тому, що Хелловін закінчується. Велика частина темних покидає Ірландію до наступного року. Крім Хейзел, залишиться не так багато відьом і відьмаків в околиці. Брієн незабаром відчує Хейзел, — стримано відповів Амір.

— Але вона лиш цілителька. У неї нема активних здібностей, — запротестував Лахлан.

— Помиляєшся. Хейзел дуже сильна, думаю, вона навіть сама не усвідомлює, наскільки. Їй підкоряється все живе: трави, квіти, дерева. Вона може повернути до життя майже мертвого, а це під силу далеко не всім цілителькам. До того ж її вміння і її мудрість зростають з кожним днем. Дуже швидко вона перетвориться на відьму куди сильнішу, аніж була Лавендер, — Амір повернув голову і побачив Хейзел, котра повільно спускалася по сходах.

— Лахлан, Евері спить, їй трохи краще. Ти втомився і можеш повернутися додому. Відпочинь і поспи, — лагідно звернулася вона до перевертня, роблячи вигляд, що не розчула слів Аміра.

— В цьому немає необхідності. Я залишуся, — не погодився Лахлан.

— Є! Ти виглядаєш змученим. Повертайся додому, а вранці прийдеш, — наполягала на своєму Хейзел.

— І залишити вас обох з ним? — на вустах Лахлана майнув звіриний оскал.

— Можливо, ці його слова — пил в очі? Може він спритно окручує тебе знов?

— Хотів би я досі їхньої смерті — вони б уже були мертві, — Амір залишався зовні спокійним. — Все це вже в минулому. Мої брати подалися на пошуки відповіді, як нам знову знайти душі, а я залишився, тому що моє місце поряд з Хейзел. Я знаю це!

— В якості кого? — Лахлан стиснув кулаки, немов приготувався до атаки.

— А от цього я не знаю. В якості друга, брата, коханця або домашнього улюбленця. Для мене це вже не має значення, — Амір дивився йому просто у вічі.

Лахлан важко зітхнув і рушив до вхідних дверей. Не обертаючись, він пробурмотів:

— Раптом що — гукай.

Хейзел сіла на сходинку поруч з Аміром, але бесіду не починала. Він теж мовчав, відчуваючи, що всі слова світу поки нічого змінити не зможуть.

Через кілька хвилин Хейзел запитала:

— Ви віддали свої душі демонові, щоб врятувати вашу маму?

Витримавши паузу, Амір тихо відповів:

— Залишили в заставу. І я не шкодую про цей вчинок. Шкодую тільки про те, що повернути їх ми мали таким способом. Жоден з нас не подумав, що мама на таке ніколи б не погодилася.

— Я б зробила так само, — сказала Хейзел, вдивляючись у візерунок на паркетній підлозі.

— Я й не сумнівався, — красиві вуста Аміра вигнулися в півусмішці.

— Ти не зрозумів. Я теж би поторгувалася своєю душею з демоном, якби була впевнена в тому, що він поверне зі світу мертвих дорогу мені людину, — хитнула головою вона.

— Ніколи цього не роби. Бачиш, як воно вийшло, — спробував пожартувати Амір, але знову став серйозним. — Ти втомилася. Може й ти поспиш, а я залишуся на варті.

— Ні. Вип'ю кави і буду як новенька, — Хейзел піднялася. — Ти будеш каву?

— Буду і сам її приготую. Почекай у вітальні, я принесу, — він піднявся слідом.

— Я справді втомилася, аби сперечатися, — мовила.

Хейзел попрямувала у вітальню, сідаючи на диван, а Амір пройшов на кухню. Вміло заваривши каву, розлив її по горнятках, але увійшовши до вітальні, на мить зупинився. Хейзел, схилившись на подушки, тихенько дрімала. Обережно поставивши горнятка на журнальний столик поруч з диваном, він обережно уклав Хейзел і, помітивши на спинці плед, вкрив її ним, лагідно прибравши зі щоки руде пасмо.

Взявши свою каву, Амір присів у крісло навпроти дивану і сьорбаючи гарячий напій з ніжною сумною усмішкою спостерігав за тим, як Хейзел спить. У грудях розросталося всепоглинаюче почуття до неї, в порівнянні з котрим кохання здавалося лише дитячими пустощами.

— А що, коли Катріона нас обдурила? — поставив питання Каллум, спостерігаючи за Рівером, котрий напружено вдивлявся в дорогу перед собою.

— Не думаю.

— А я от думаю, і подароване нею брязкальце ще не показник зворотного. Воно нічого не означає, — продовжив обурюватися Каллум.

— В наших руках може і не означає, а ось в руках північної віщунки може виявитися чимось зовсім іншим.

— З тобою точно все в порядку? — Каллум театрально закотив очі. — Ти на мене не гарчиш, як зазвичай? Не лякаєш розправою за думку, котра відрізняється від твоєї? Ти не захворів часом?

— Ти робиш з мене чудовисько, — байдуже відповів Рівер.

— Ти чудовисько. Принаймні був ним до недавніх пір. У тебе часом таємний знак на тілі не з'явився, слідом за Аміровим? — Каллум реготнув.

— Не з'явився. В цьому можеш бути впевнений, — в голосі Рівера поплили крижані нотки.

— Рівер, що тебе гризе? Що сталося в Дубліні?

— Нічого, про що тобі варто було б турбуватися, — Рівер кинув на нього короткий заспокійливий погляд. — Здається, ми зовсім близько.

— Здається мені, що ти брешеш, — Каллум відвернувся до вікна, не бажаючи продовжувати діалог.

Позашляховик зупинився біля підніжжя присипаних снігом скель, вершини яких з'єднувалися разом, немов закохані в поцілункові. Оглянувши природний арковий прохід, що нагадував вхід у володіння велетня, Каллум клацнув язиком.

— Що? — Рівер закрив дверцята автомобіля і підійшов до нього.

— Як серед цих скель ми знайдемо віщунку?

— Хороше питання. Я думав над цим під час подорожі, — Рівер пройшов до проходу між скелями і озирнувся, піднімаючи голову вгору. На його суворе обличчя опустилися кілька сніжинок, перетворюючись на крапельки води, одразу поглинені шкірою.

— І що ти придумав? — крикнув Каллум. Його голос відлунням піднявся вгору і розбився об кам'яні стіни.

— За кілька миль у бік Англії є невелике селище. Поїдемо туди і запитаємо місцевих.

— А якщо про її існування непосвячені не знають? — задумався Каллум, підходячи ближче до нього.

— Якщо вона одна з тих відьом, що допомагають однаково і посвяченим, і звичайним, то люди про неї знають, а якщо ні, тоді скажемо, що помилилися, — відповів Рівер, розглядаючи ущелину, в якій вони опинилися.

— Я сумніваюся, що ми зможемо проїхати туди автомобілем. Здається, буде снігопад.

— Спробую щось зробити, — Каллум розправив руки і зробив повітряний поштовх, піднімаючи з землі снігову стіну і звільняючи ґрунтову дорогу, котра вела вздовж скель.

— Будеш робити це постійно? — усміхнувся Рівер.

— А що такого? — повів плечем Каллум.

— Місцеві можуть щось запідозрити, — Рівер повернувся назад до позашляховика.

— Може тоді спробуємо пройти по ущелині? Впевнений, наша бабуня живе десь в цих похмурих місцях, — запропонував Каллум.

— А якщо нас засипле снігом? — Рівер запитливо зломив брови, дивлячись на нього.

— Ти відьмак чи хто? Чесне слово, не впізнаю тебе, — насупився Каллум.

— Я пропоную безпечний варіант. Більш безпечний, — незворушно відповів Рівер.

— А я — більш швидкий.

— Ми чекали п'ять років, ці кілька годин вже нічого не змінять, — стояв на своєму Рівер.

— Тоді давай розділимося. Ти їдь в село, а я піду перевалом, — Каллум струсив з волосся дрібний густий сніг.

— Я не відпущу тебе одного.

— Я не маленький і подбаю про себе, — відмахнувся Каллум.

— Я сказав, ні! — відрізав Рівер.

Каллум невдоволено підійшов до автомобіля і, востаннє кинувши погляд на скелі, сів на сидіння. Рівер послідував його прикладу, і незабаром позашляховик вже їхав по розчищеній дорозі в бік невеликого шотландського селища.

Правим виявився Каллум. У селищі уявлення не мали ні про яку стару, що лікує травами і живе десь в ущелині. Люди здивовано знизували плечима і з цікавістю роздивлялися дивних, на їх погляд, чоловіків. Багато хто твердив, що ніде на найближчу сотню миль ніколи й не існувало ніякої цілительки. Хтось дав їм хибний шлях, а вони, бідолахи, проїхали так далеко зовсім даремно. Не вірити людям у братів підстав не було.

Каллум метався в розпачі, а Рівер намагався зрозуміти, що їм робити далі.

Опитавши майже всіх жителів селища та так і не отримавши позитивної відповіді, брати повернулися до свого автомобілю. Каллум мерзлякувато щулився і дихав на свої задубілі пальці. Для справжньої зими, яка панувала в цих місцях, він був одягнений дуже вже по-осінньому.

Рівер дивився на лобове скло, спостерігаючи, як пухнасті сніжинки вкривають його, наче невагоме білосніжне покривало. Обличчя його залишалося задумливим і зосередженим, але в очах читалися розгубленість та смуток.

Каллум вже майже звик до такого його стану за весь час поїздки, тому навіть не став намагатися завести розмову.

Тиша в салоні повисла густим невидимим туманом. Неприємна і важка. Каллум стомлено прикрив очі, зосередившись на своїх відчуттях. Його хвилювало, як порушення ритуалу, а разом з ним і домовленості з Брієном, вплине на його здібності, але поки змін у тілі і свідомості не відбувалося. Думки понеслися до Аміра. Той на даний час знаходився найближче до демона і міг постраждати першим. Каллум важко зітхнув. Ніколи вони з братами не розлучалися. За його двадцять років таке сталося вперше, і, незважаючи на всю показушну черствість, Каллум сумував за Аміром та хвилювався за Рівера.

Легкий стукіт у віконце дверцят змусив братів здригнутися. Рівер миттєво опустив скло і глянув на дівчину, закутану в довгу шубу з глибоким капюшоном на голові.

— Що таке? — роздратовано запитав Каллум.

Голос її виявився чистим, м'яким, з легкими переливами мелодійності і пом'якшенням твердих звуків, властивим північним шотландцям:

— Ви шукайте цілительку?

І Каллум, і Рівер враз пожвавішали.

— Ти знаєш де вона знаходиться? — пильно вдивився в юне обличчя Рівер.

— Я проведу вас, — відповіла вона.

— Тоді сідай до нас, красуне, — роздратування Каллума як рукою зняло й він грайливо усміхнувся.

Дівчина вмостилася на заднє сидіння, підтягуючи важку шубу, і вказала рукою в напрямку з селища.

Рівер послідував її вказівкам.

— Як так вийшло, що ніхто в селі не знає ніякої цілительки, а ти знаєш? — поцікавився Каллум. Ейфорія знову поступилася місцем настороженості.

— Це тому, що я не з їхнього села, — просто відповіла вона.

Рівер і Каллум перезирнулися.

Коли автомобіль порівнявся з новою групою хаотично розкиданих скель, дівчина попросила зупинитися:

— Далі ми підемо пішки.

— Ти жартуєш, містрис*? — спалахнув Каллум.

— Зовсім ні, — приязно усміхнулася вона у відповідь, повністю їх обеззброюючи. — Далі для автомобілю дороги нема. Наш шлях лежить через цей перевал, вглиб гірського лісу.

— Але тут немає лісу. Тут, куди не глянь, голі скелі і промерзла, вкрита снігом земля, — не замовкав Каллум.

— За перевалом ти все побачиш, — відповіла вона, анітрохи не реагуючи на випад Каллума.

— Нам довго йти? — поцікавився Рівер.

— Все залежить від того, як ви будете йти. Мені зазвичай вистачає й години.

— Ну, якщо тобі в цій шубенції вистачає години, то не питання. Веди нас, — розпорядився Каллум.

Вона крадькома усміхнулася і побрела ледь помітною стежкою, серед низки кам'яних скель. Брати пішли за нею.

Сніг припинився, але піднявся вітер і погнав сірі хмари геть. Рівер запитливо глянув на Каллума, але той заперечливо хитнув головою, немов стверджуючи, що до вітру ніякого стосунку не має.

Сонце кинуло свої широкі промені на снігові виступи скель, і ті заблищали, наче обсипані сріблом, засліплюючи очі. Рівер примружився, намагаючись зрозуміти, куди поділася їхня провідниця, і тільки через кілька хвилин зрозумів, що її одяг настільки зливався з пейзажем, що відрізнити їх було практично неможливо.

Незабаром втома дала про себе знати, Рівер відчув важкість у ногах та дискомфорт. Каллум, нарешті, зумів порівнятися з ним і вони відхекалися.

— Мене все більше долають сумніви, чи можна взагалі вірити їй, — прошепотів Каллум.

— Вибір у нас невеликий, — відповів Рівер. — Тим більше, я досі не відчув у ній темряви. Або сил Брієна у нас вже нема, або вона не небезпечна.

— Не знаю, Рівер. Лише б ми не потрапили в халепу, — зітхнув Каллум.

— А ми і так вже в ній. Тому розслабся і насолоджуйся чистим гірським повітрям, — Рівер ляснув його по плечу і додав ходу.

Коли вони нарешті обігнули перевал, сонце вже скотилося до горизонту і стало зрозуміло, що протягом найближчої години стемніє.

Каллуму це все більше і більше не подобалося, але Рівер залишався незворушним.

Незабаром перед очима подорожніх з'явився обіцяний дівчиною гірський ліс. Він починався з рідких ялин у невеликій ущелині і тягнувся вгору по схилу величезної гори, стаючи густим і неприступним.

— Разюче! Стільки часу навколо тяглися мертві кам'яні брили, аж тут виникла гора, покрита живими хвойними деревами, — щиро захопився Каллум.

— Куди далі? — Рівер зістрибнув на саме дно ущелини і озирнувся.

Місце і справді було приголомшливим: з одного боку їх оточували масивні кам'яні скелі, котрі гострими щербинами тяглися вгору, з іншого боку височів густий неприступний ліс, а десь високо над головою виднівся клаптик блакитного неба.

— Прямо в ліс. У його глибині й розташувався будиночок цілительки, — відповіла дівчина. — А нащо ви її шукаєте?

— В особистій справі, — відповів Рівер.

— Сподіваюся, вона зможе допомогти. А як ви про неї дізналися?

— Це має значення? — Каллум насторожено подивився на неї.

— Ні. Просто стало цікаво, чому два темних відьмака вирішили шукати зустрічі зі світлою віщункою, — безтурботно відповіла вона.

— Ти знаєш, хто ми? — Рівер миттєво виставив руку, зупинивши Каллума, і вдивився в потилицю дівчини.

— А ви думали, я просто так поведу незнайомців до оселі, не дізнавшись, хто вони? — дівчина різко повернулася і Рівер помітив витончений овал її обличчя. — Ми майже прийшли.

Ялини й сосни над вузькою стежкою порідшали, Рівер побачив кілька завбачливо повішених на гілках старих масляних ліхтарів зі скляними кришками.

— Мені це не подобається, — промовив Каллум. — Здається, ми таки потрапили в чиюсь пастку.

— Схоже на те, — розтягуючи кожне слово, відповів йому Рівер. — Схоже на те, брате.

*Містрис — старовинна ввічлива форма звертання до незаміжньої дівчини на території шотландських хайлендів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.