Весілля

Соль

— Матуся, чому Соль плаче? У неї ж сьогодні день народження.

Моїй наймолодшій сестрі два місяці тому виповнилось 6. Малятко не розуміла, чому можна сумувати в такий день. Вона ще не знає, що мене очікує завтра. Ніхто крім батьків не знає.

— Соль просто дуже розчулилась від твого подарунка, Міранда, – відповіла Королева. Вона забрала свою наймолодшу дитину та передала няні. – Лексі одягни її та нехай всі інші поспішають. Сьогодні у їх сестри важливий день.

Служниця поклонилась та пішла разом з Мірандою.

Я сиділа у найгарнішій сукні за останні роки та ревіла роздивляючи своє відображення в люстерку. Мама підійшла до мене та витерла сльози та розвернула до себе.

— Сьогодні ти маєш святкувати. Це твоє повноліття.

— А завтра моє весілля. Ви вже придумали, що розповісти усім, коли я без причин зникну з палацу?

— Соль… Весілля – це не кабала.

— О так, особливо коли нічого не знаєш про нареченого. Цікаво Король хоч на мить думав, перед тим як погодитись?

— Соль…

Мати відійшла від мене. Їй боляче від того, що я не називаю Короля батьком. Не останні три роки. А мені боляче від того, що я стала подарунком темному Богу.

Аскур. Його я ненавиділа більш за всіх. На жаль, Король ще 20 років тому прибрав з замку усі книги про цього Бога. І я нічого не знаю. Навіть за ці три роки не в кого було спитати. Але я просто так не здамся.

— Соль, я зараз пришлю Іззі, – вже спокійно промовила Королева. – Вона виправить твій макіяж. Ми всі чекаємо тебе через 10 хвилин у столовій.

І більше не подивившись на мене вона вийшла з кімнати. Холодна завжди, коли я роблю щось проти її волі. Наче я й не її дитина.

— Ваша Високосте, – служниця зробила кніксен та підійшла до мене. — Що хочете цього разу?

— Щось просте.

Служниця порхала навколо мене, щоб прибрати сліди істерики. В цьому вона була майстерницею.

— Ізабелла, моя сукня на завтра готова? – спитала я, коли вона закінчила з макіяжем та підправляла моє волосся.

— І перша й друга.

— І Король не знає про другу?

— Ні, Ваша Високосте. Все як ви просили зробили. Король ні про що не дізнається до самого моменту.

— Дякую, Ізабелла, ви з Тетяною мені дуже допомогли.

Дівчина присіла в реверансі, а потім я її відпустила. Хотіла б я, щоб вона була не просто моєю помічницею, а й подругою. Та я принцеса, їй не давали про це забути.

Та завтра Король дізнається, що він не усе вирішує у цьому палацу.

Аскур

— Це нагадування про обіцянку, що ти дав мені, друже.

Я загоїв своєю магією рану та задоволено подивився на свою роботу. Точніше удав, що задоволений. Ці люди думають, що я отримую задоволення від кожної угоди. Та вони не розуміють, що за тисячу років це втомлює. Й лише в деяких з них є плата, що приваблює мене та дарує радість. Рідше, коли це щось корисне.

— О, мій Темний Повелитель, як ваша остання угода?

— Вікторія!

Після того властолюба я повернувся у свій Замок, де збирався відпочити. Та де там. В кабінеті одразу з’явилась вона.

— Так, пане Аскуре? – білява дівчина дивилась на мене своїми великими голубими очицями. Невже колись я на це повівся?

— Так вже краще. Ти вже 500 років у мене помічниця. Невже… – вона гостро посміхнулась. – Не зважай.

— Пане, невже ви нервуєте через завтрашній день?

Ні одна жива не може спитати в мене таке й залишитись в живих. Ось тільки Вікторія не жива.

— Я темний Бог, не виховане ти дівча. Мені нема чого нервувати. Я нічого не відчуваю.

— Тоді чому вам не подивитися, як вона сьогодні? Ви завжди це робите в день її народження.

— Вже завтра вона буде завжди зі мною. Мені не потрібно більше за нею підглядати.

— Ну-ну, – уїдливо промовила дівчина.

— Забирайся геть!

— Я взагалі-то прийшла по справі. Мені потрібні умови останньої угоди. А ще у нас підходить строк давніх угод. Дуже давніх. А я не можу розібрати ваш старезний почерк.

Люди тікають від мене лиш тому, що не знайомі з Вікторією. Від неї хочеться втекти навіть мені. Але я сам дозволив знаходити мене будь-де, тож це марно.

— Добре, але в тебе лише пів години.

— Все ж збираєтесь до нареченої?

— Вікторія!

Як би не хотілось витратити лише пів години на роботу, але це зайняла майже три. Все ж хотілось привести до ладу усі свої справи для моєї майбутньої Королеви. Вона вартує найліпшого.

— Будь ласка, йдіть вже до неї, – промовила Вікторія. – Я не можу дивитися на вашу мрійливу рогату морду.

— Навіть для тебе є межа, Вікторія, – грубо відповім я. Не можна підлеглим давати спуску.

— Вб’єте? Я вже мертва. До речі, через вас. Тож…

Я випустив трохи сили. Декілька ліхтарів, що були найближче до нас потухли. Моя чорнильний туман підкралась до ніг помічниці.

— Зрозуміла. Не в гуморі. Я закінчу сама.

Дівчина встала із-за столу та відступала трохи назад. Подалі від моєї сили.

— На завтра вже майже все готово. Тільки зробила декілька змін. Завтра вони вам сподобаються. Не тільки ви тут можете показувати свою силу. До завтра.

Вікторія кивнула та вийшла з кабінету.

Нарешті я залишився один. Першим бажанням дійсно було йти дивитися на неї. Та сьогодні тільки її день. Вона має провести його з сім'єю та наодинці. Потім вона буде моєю. Тільки моєю.

Соль

Нарешті цей день закінчився. Після сімейного сніданку мене чекали подарунки від родичів та головних аристократів Королівства. А п’ять хвилин тому я втекла з власного балу. Я не могла бачити ті радісні обличчя вельмож, яким все одно на мене. Не могла.

З допомогою Ізабелли зняла бальну сукню та полегшено зітхнула.

— Дякувати Амон, це все закінчилось.

— Ваша Високосте, вам ще щось потрібно? – спитала служниця.

— Далі я сама, Ізабелла. Дякую тобі за все. Якби я могла, то забрала б тебе завтра з собою. Якби ти погодилась, звісно.

— Ваша Високосте, – дівчина запнулась. – Принцеса, я б залюбки поїхала з вами. Й моя мати теж. Нас тут нічого не тримає.

— Ізабелла?

Я здивовано подивилась на неї. Дівчина стояла з гордо піднятою головою та дивилась мені прямо в очі.

— Ми все одно звільнимося завтра. Тут без вас нам нічого робити.

— Добре. Тоді ти перестанеш звати мене “ваша Високосте”. Мене від цього теліпає.

— Добре, панні Соль.

Я задоволено кивнула та відпустила Ізабеллу. Змила весь макіяж та вдягла домашню сукню-халат та пішла у кабінет. Добре бути первісткою. У тебе будуть власні апартаменти на декілька кімнат, а ще у 21 тебе видають заміж за темного Бога.

Я сіла за стіл та почала писати. Звичка виливати на папір всі свої почуття з’явилась у мене ще в дитинстві. Я й не пам’ятаю, коли була єдиною дитиною у батьків. Але я завжди була одна.

Вже засинаючи я думала про Аскура. Єдине що мені не хотілось б, це стали його іграшкою. Я ніколи не стану його іграшкою. Нехай я лиш завдяки йому народилась, але я народилась майбутньою королевою. І я нею стану. Попри все.

Будь у мене справжнє весілля весь палац стояв на вухах, але не сьогодні. Ізабелла і її мати прийшли до мене та стали готувати до церемонії. Ось чого заслужили Принцеса-первістка та темний Бог. Скромного весілля на десяток осіб. Ненавиджу їх всіх!

— Панні Соль, тут ваш… – Ізабелла запнулась. – Король хоче з вами поговорити.

Я стояла спиною перед великим дзеркалом, а Тетяна підганяла сукню на мені. Це була моя перша та головна примірка.

— Передай йому, що нам нема про що говорити. Він може спробувати після весілля.

Дівчина кивнула та вийшла зі гардеробної.

— Принцеса, все готово, – промовила швачка.

— Я ж просила…

— Ваша Високосте, я стара жінка. Пробачте мені мою ввічливість. Я й піду за вами, але змінювати щось у моїх звичках мені пізно.

Тетяна лукавила. Й тільки-но минуло 50. Не була вона настільки старою.

— Тільки із-за поваги до вас, Тетяна.

— Добре, дитинко. Ти готова. Покажи їм там усім, – говорити мені “пані” замість“ ваша Високосте” вона не може, а називати мене дитиною може. Що за жінка.

Я повернулась до дзеркала та завмерла. Я не впізнавала себе в цій сукні. Вона була розкішна. Та головною все одно була я.

— Це неймовірно. Навіть краще того, що я уявляла собі.

— Ви майбутня Королева. В цій сукні чи без, ви – майбутня Королева. Пам'ятайте про це.

— Дякую.

До вівтаря мене мав вести Король. Та я не могла йому це дозволити. Тож під дверима мене чекала мати. Вона була одягнена у звичайну темно-блакитну сукню з золотою вишивкою. Кольори її родини.

— Соль! – вигукнула мама, коли побачила мене. – Це не та сукня, що ми шили.

— Це не та сукня, яку обрав Король, хочеш ти сказати, – уїдливо відповіла я. – Це та сукня, яку обрала я.

— Але чому чорну? І чому ти без фати?

— Бо наречений й так знає мене. Ми не поспішаємо?

— Так, звісно.

Мати обережно взяла мене під руку та повела коридорами до саме тієї каплиці. По дорозі я все частіше бачила слуг. Вони виринали з тіней та кланялись та робили реверанс. Тільки доклавши неймовірні зусилля я не розплакалась.

Ми зупинились при вході у маленьку каплицю. Вона не була розкішною. Та я любила це місце. Лише тут я завжди було в спокої. Що ж три роки тому я зрозуміла й більше не приходила сюди. Нічого не змінилось. Ні лав, ні вівтаря. Лише статуя Богині Хатхор. Не вона була головною в нашому пантеоні, але було важливою для тих, хто хотів мати дітей. В нашому випадку тут мала бути інша статуя. Ось тільки не у вигляді статуї, не в реальному вигляді Аскура тут ще не було. А ще тут не було капелана. Я шукала цю мудру та приємну людину, але не знайшла.

— Батько сам стане укладати шлюб, – прошепотіла мати, коли я здивовано на неї подивилась.

— Що?

— Капелан, що служить Амон, не може укласти шлюб між тобою та темним Богом.

— Це він так сказав, чи Король.

— Соль…

Я вивернула руку з-під маминого плеча та промовила:

— Йди до інших. Мені більше не потрібна твоя підтримка.

Зла та агресивна я не впізнавала себе. Але я захищала себе, як могла.

— Соль…

— Йди. Їм матір потрібна більше. Їм потрібні пояснення.

Я кивнула в бік моїх братів та сестер. Всі вони були схожі. Чорняві з синіми чи янтарними очима. Три брати та дві сестри. Амур, Далія, Маркус, Джейкоб і Міранда. Між нами з Амуром лише рік різниця. Тепер розумію чому. Я завжди виділялась між ними. Й не тільки тим, що була золотоокою білявкою. Я намагалась з ними товаришувати, але тільки маленька Міранда називала мене сестричкою.

Я стояла на вході чекаючи на свого нареченого. Рівно о 12 почали дзвонити дзвони. І ось він з’явився.

В чорному вихорі з різних рун з’явився молодий гарний хлопець. Його краса була неймовірною. А ще у нього були роги! Тонкі, трохи закручені роги, що ховались у його пурпуровому волоссі.

— Ось і я, друже мій, – звернувся він до Короля, що стояв на місці капелана. – А де музика?

Хлопець клацнув пальцями та заграв весільний марш. А потім він повернувся зі словами:

— Йди до мене…

Він запнувся. Бог запнувся побачивши мене. Ціль досягнута.

Я прислухалась до музики та пішла в такт їй до мого нареченого. Буде цікаво. Й цікавіше від того, що його костюм був білосніжний. Як він до цього додумався?

Аскур

— Як ти до цього додумалась, Вікторія? Білий костюм у нареченого? У темного Бога?

— О, мій пане, ви все зрозумієте через п’ять хвилин.

Дівча задоволено усміхнулась роздивляючись мене в дзеркалі.

— Як ми будемо виглядати разом?

— Шикарно, мій пане. Я б не дала вам цей костюм, якби не була впевнена на всі 100 відсотків. До речі, вам вже час. Жаль, що мені не можна.

— Вікторія, краще займись її апартаментами. До того, як ми повернемося, всі її речі повинні бути на місці.

— Так, ми почали цим займатися, як тільки вона вийшла з кімнат. Ось тільки там ще були дві служниці. Вони сказали, що вона забирає їх з собою.

— Дай мені прочитати їх.

Дівчина кивнула, а я приклав руку до її лоба та заглянув у розум. Знайшовши потрібний спогад, подивився на цих людей своїми очима. Вони були повні відданості до моєї Королеви. Навіть були готові боротися з незваними гостями в апартаментах їх Принцеси.

Я забрав руки та кивнув.

— Можете їх забрати. Вона дійсно їм це обіцяла. Нехай це буде ще одним подарунком для неї.

— Пробачте, пане Аскуре, але б вона вас не питала, навіть якби ви заборонили.

— Бо вона Королева. Вона може усе.

Вікторія зітхнула та показала на годинник. Час.

Я з’явився в каплиці у вихрі зі шлюбних рун. Колись це були шлюбні руни. Зараз люди втратили їх сенс. Король стояв там де мав би бути капелан. Що ж, я не претендую на згоду Амон.

— Ось і я, друже мій.

Король так й дивився на мене зі страхом. Тиша, що була в каплиці була нестерпна. Наче на похорони потрапив.

— А де музика?

Я клацнув пальцями й увімкнув весільній марш. Класика.

— Йди до мене… – я обернувся, щоб покликати свою наречену та завмер перед її красою.

Я не бачив її лише рік, та зараз вона здавалась зовсім іншою. В чорній пишній сукні з вишитими по ній зорями вона виглядала Королевою цього всесвіту. Біляві накручені пасма вільно спадали на її голі гострі плечі.

Вона побачила, що я запнувся та переможно всміхнулась. А потім пішла. Пішла в такт музиці. Кожен її крок був тяжкий та продуманий. Я ледве стримував себе, щоб не зазирнути в її думки. Я хотів знати, що вона про мене думає. Що вона відчуває?

Вона дійшла до нас та стала навпроти мене.

— Моя Королева, – я трохи вклонив голову та посміхнувся.

— Поки тільки Принцеса, – погрозливо відповіла вона.

— Ненадовго.

Я дивився їй в очі. Вони горіли як два жовтих вогники. Вона обіцяла мені смерть, якщо я зроблю зайвий рух. Добре, що я був безсмертний.

— Починай, друже мій. Якщо саме ти збираєшся укладати цей шлюб, то починай негайно, – не відриваючи погляду промовив я.

— Я тільки хотів, – пробурмотів чоловік. – Пане Аскуре, не можна якось змінити умови угоди?

Від такої наглості я широко відкрив очі. Та тут втрутилась вона.

— Ти не мав сміливості спитати про це всі ці роки й намагаєшся виправдатись в останню секунду? Май хоч гідність. Сподіваюсь, що Амур не успадкував твоє боягузтво. Май гідність закінчити все те, що почав. Починай!

Вона приказала своєму батьку. Чи можу я бути ще в більшому захваті?

— Нам не потрібен твій батько, моя Королева. Лише скажи, чи згодна ти стати моєю дружиною, моя Королева?

— Так, – впевнено відповіла вона, дивлячись лише на мене.

— Тепер спитай мене.

— Чи згоден ти стати моїм чоловік, Аскуре?

Моя сила забурлила в мені від того, як вона промовила моє ім’я.

— Так, я згоден. Соль…

Нарешті я міг промовити її ім’я. Я смакував кожну його літеру. Соль. Соль. Соль.

— У мене є для тебе подарунок, Соль.

Я дістав з кишені обручку. Вона була створена з магічного золота та обсипана ізумрудами. Я одягнув обручку на її палець.

— Неймовірно гарна, майже як ти.

— Коли ми…

— Як тільки ти будеш готова.

— Соль, ти уходиш? – тоненьким голоском відізвалось молодше дитя.

Вона підбігла до сестри та слізно на неї подивилась. Схоже, лише вона не розуміла, що тут відбувається. Соль взяла її на руки.

— Так, комашечко. Аскур тепер мій чоловік і я маю жити з ним.

— Але ж ти маєш стати Королевою.

— Вона й буде Королевою, Міранда, – промовив я. — Тільки у неї тепер буде більше ніж одне королівство. У неї буде увесь світ.

— А ми будемо бачитись, Соль?

— Звісно, комашка. Я завжди буду рада бачити тебе у себе. Тільки мені спочатку треба самій освоїтись на новому місті.

— Але ж ти обов'язково мене запросиш до мене?

— Обов’язково, – твердо пообіцяла вона. Так, щоб ні я, ніхто інший не сумнівався.

Сестри обійнялись та Соль спустила Міранду з рук. Дівчина присіла в реверансі та відійшла до матері. Більше ніхто не виказав таку повагу їй. Тож моя Королева, це неймовірне створіння повернулась до батька та промовила.

— Так, як я більше не буду кронпринцесою, нею стане Міранда. Ніхто інший. Моя наймолодша сестра стане той, хто успадкує твій трон, Королю.

— Ти не можеш це вирішувати, Соль, – не погодився найстарший хлопець.

— Я єдина хто може це вирішувати. Ніхто з вас чотирьох не має права на цей трон. Ви не маєте потрібних навичок.

— Міранда теж, – продовжував Амур.

— Вона навчиться. Тут є гарні вчителі. Через два місяці я хочу бачити сестру у себе. Я хочу бачити її прогрес. Вон не стане принцесою іншого королівства. Вона стане Королевою цього. Лише вона заслуговує на це.

— Ти не можеш!

— Я все можу, брате. Ти згоден зі мною, Королю?

— Так. Міранда успадкую мою корону та трон.

Я відчув страх чоловіка. Цього разу він злякався своєї доньки.

— Тепер я готова. Хоча мені потрібно ще забрати Ізабеллу та Тетяну.

— Вони вже дома, моя Королева. Й нам дійсно час.

— Так, нам час.

Соль

— Так, нам час.

Темний Бог взяв мене під руку та ми зникли у вихрі з тих же рун. Тепер вони здавались якимись ріднішими. Та про це мені зараз не хотілось думати.

Ми опинились у великій залі з одним троном.

— Де моя кімната?

— Пане Аскуре, пані Соль, – у зал увійшла маленька білява дівчина. Вона присіла в реверансі, але не довго. – Пані Соль, я готова показати вам ваші апартаменти. Там все так, як було у вас дома. Якщо вам потрібно щось змінити, нехай Ізабелла покличе нашого дизайнера. Він зробить усе так, як ви забажаєте.

Я слухала дівчину, але не чула. Перед очима все ще була родина, що віддала мене.

— Пані Соль, – схоже не вперше покликала мене білявка.

— Вікторія, залиш нас. Я сам відведу її у кімнати. Нехай підготують їй обід.

— Добре.

Вона вийшла та в залі нарешті затихло.

— Хто вона? – байдуже спитала я. Потрібно було зосередитись хоч на чому, окрім сліз маленької Міранди та байдужості інших. – У тебе схоже фішка на білявок.

Він задоволено посміхнувся.

— Вікторія – моя помічниця вже 500 років.

— Вона — безсмертна? – спитала я, роздивляючись залу та трон.

— Ні, вона просто мертва.

Я шоковано подивилась на Аскура. Він зітхнув та промовив

— Вона уклала зі мною угоду, натомість пообіцяла прислужувати мені 600 років.

— Що буде потім? – вже зацікавлено спитала я.

— Не знаю. Я не питав, чого вона хоче після.

— Вона хороша помічниця?

— Так.

— Можна запропонувати їй контракт на більш вигідних умовах.

Аскур весело засміявся.

— Вона мертва. Їй нічого не потрібно, – весело зазначив він.

— Це ти так думаєш.

Я підійшла до виходу та визирнула в коридор. Це не то, чого я очікувала.

— Що, ніяких криків та чорного туману не знайшла?

Я обернулась.

— Ще не знаю. Я хочу до своїх кімнат.

— Як прикажете, моя Королева. Нам наліво.

Я закотила очі та пішла вперед. Насправді замок дійсно не був схожий на місце темного Бога. Були дивні колони, темні стіни та вузькі вікна з ґратами. Хто взагалі додумається влізти у замок Бога, темного Бога.

— Навіщо ґрати? Чого ти боїшся?

— Я – Аскур. У мене купа ворогів. Люди чомусь думають, що зможуть мене вбити та не платити.

— Як ти можеш з такими людьми укладати угоди. Це ж тільки головний біль заробити.

— Я приходжу коли мене кличуть. Коли інші не допомагають.

— Така собі божественна служба рятування?

— Ні, я їх остання надія й вони відають мене все, що я попрошу. Інколи навіть не замислюючись.

Декілька поворотів та ми дійшли до відчинених дверей. Я зупинилась так, щоб ніхто в кімнаті не побачив мене. Мені потрібно була відповідь на ще одне питання.

— Мій… Король теж не думав перед тим, як погодитись?

Хлопець підійшов надто близько. Я могла роздивитися його фіолетові очі та візерунки на його рогах.

— Він думав лише про те, як буде няньчити онуків, – тихо промовив він. Я б навіть сказала, що зі співчуттям, якщо він має якісь почуття.

— Дякую за правду.

— Для тебе, моя Королева, лише правда.

Я зітхнула та пройшла до апартаментів. У столовій мене чекала Ізабелла та обід, накритий на одного. Я здивовано подивилась на Бога.

— Невже ти не приєднаєшся чи ти смакуєш лише темну енергію та кров?

— Звідки така уява? – ображено спитав він.

— Я нічого про тебе не знаю. Мені нічого про тебе не розповідали, я ніде не могла прочитати про тебе. Тож й фантазую.

— Я обов’язково розповім про себе все, що ти хочеш знати. А зараз мені потрібно вирішити декілька проблем й вже повечеряємо ми удвох. Сподіваюсь ти не будеш сумувати.

— Мені треба переробити повністю апартаменти. Мені ніколи буде сумувати.

Я сіла за стіл та більше не звертала увагу на Аскура. Щоб не дивитися на нього я роздивлялась їжу на столі.

— Він пішов, – промовила Ізабелла.

Я полегшено зітхнула, встала та зачинила двері на замок. Це був такий собі спосіб захисту приватності, але хоч щось.

— Допоможи мені зняти цю сукню.

Ми пройшли в гардеробну й я переодяглась о свій улюблений м’який чоловічий костюм. Від сукон мене вже нудило. Умившись я повернулась до столу. Хотілось поїсти та заснути. З їжею все вийшло, а ось про сон я забула, коли увійшла до спальні.

Це вже була не я. Я вже більше не могла спати там. Я змінилась, тож треба було змінювати й інтер’єр.

— Приведи їх дизайнера, Ізабель.

— Так, пані.

Дівчина вийшла, зачинивши за собою двері, а я сіла на ліжко та заплакала. Я трималась. Намагалась тримати себе перед іншими. Я була злою та агресивною. Та насправді я розбита. Моє життя змінилось та все що я могла – це плакати.

Через деякий час у двері постукали.

— Пані Соль, майстер Дізено вже тут.

Дівчина говорила через двері, не заходячи у мій простір. За це я її любила. Добре, що вхід у ванну був і через гардеробну, і через спальню. Я змогла привести себе до ладу та свіжа вже вийшла до дизайнера.

Чоловічок маленького зросту, с зеленою шкірою та великими вухами чекав мене у столовій.

— Доброго дня, – привіталась я перша. Етикет мене дістав, ще в палаці.

Чоловічок підпригнув на місці, а потім низько вклонився. Хоча з його зростом усякий поклін був низьким.

— Ваше Високосте, – промовив він, піднявшись. – Рад з вами познайомитись, пані Соль. Я весь до ваших послуг. Нарешті цей замок отримую справжній смак.

Я здивовано дивилась на дизайнера.

— Майстер Дізено, дух цього замку, – пояснила Ізабелла. – Він з’явився, коли побудувавли цей замок. Завдяки майстру тут завжди є гаряча вода, чиста постіль й навіть зимою тепло.

— Це дівча, правду говорить, пані Соль, – взяв слово чоловічок. – Весь цей час я облаштовував замок по енергію пана Аскура та прислуги. Ніхто не керував мною. Мені вже не терпиться попрацювати з вами.

— А я хочу позбутися всього того, що пов’язує мене з минулим. Почнемо зі спальні.