Контакт

Вступне слово редактора

Маю честь повідомити шановним читачам, що до мене звернувся відомий у вузьких наукових колах вчений Юрій Петрович Опанасенко з незвичним проханням: відредагувати текст його фантастичного оповідання. Не знаю, що саме спонукало цю вельмишановну людину звернутися саме до мене, але відмовити йому я не зміг, хоч редагуванням я ніколи не займався, тим більше, що в оповіданні йдеться про складні речі світоглядного характеру, важких для сприймання як мною особисто, так і пересічними читачами.

Зауважу, що до прохання пана Юрія я поставився з усією серйозністю та приклав немало зусиль для того, щоб зробити текст максимально читабельним та зрозумілим, однак визнаю, що вповні це мені не вдалося, про що немало шкодую. Довелося обрати компромісний варіант з огляду на те, що подальше спрощення тексту для кращого сприймання просто знищить його наукову цінність.

Ось власне сама розповідь Юрія Петровича, а наскільки оповідання нашими спільними зусиллями вийшло вдалим, судити вам, дорогі любителі фантастики. І нехай вас не бентежить моє прізвище на обкладинці — таким було бажання пана Юрія.

1

Ніколи не писав фантастичних оповідань, писати їх не вмію, але змушений це робити, бо іншого виходу не бачу. Але й не писати не маю права, бо зі мною трапилася дивовижна пригода, не розповісти про яку було б злочином перед світовою науковою спільнотою.

Усвідомлюю, що мої колеги, прочитавши цей опус, здивуються і з цілком справедливим, хоч і мовчазним докором дійдуть висновку, що мені, доктору наук, директору науково-дослідного інституту належало б написати про цей випадок не якесь там недолуге фантастичне оповідання, а наукову статтю, і матимуть рацію, тож для них і деякою мірою для самовиправдання повідомляю, що відповідну статтю я написав і відіслав у журнал, де зазвичай друкую свої праці, але головний редактор, мій давній знайомий, людина широких поглядів та дивовижної толерантності, загартований химерними ідеями невизнаних геніїв, категорично відмовився друкувати її. “Ти ж прекрасно знаєш, — говорив у слухавку, не приховуючи свого невдоволення, — як ми дорожимо нашою репутацією! Неперевірену й підозрілу інформацію ми не друкуємо принципово!” І додав роздратовано, що, мовляв, нема в мене совісті таке пропонувати, змушуючи витрачати час на подібні дурниці.

Він не мав жодного сумніву, що я все вигадав.

Як я не вмовляв, як не клявся, що викладені в статті факти — чистісінька правда, переконати головного редактора не вдалося.

І що мені лишалося робити? Змиритися й мовчати? Мовчати, як було вже сказано, я не мав права з огляду на важливість отриманої інформації, до того ж моє мовчання виглядало б нікчемним боягузством та страхом зашкодити своєму науковому авторитету. Ось чому доводиться викладати цю винятково правдиву історію у вигляді фантастичного оповідання. Роблю це з досадою на редактора, на недосконалість нашого світу, не готового сприймати сміливі ідеї, а також на своє невміння писати цікаво та зрозуміло про складні речі.

На щастя, в одній із закордонних подорожей доля звела мене з талановитим письменником паном Вячеславом Третяком, який люб’язно погодився взяти на себе роль художнього редактора і присвятив немало свого дорогоцінного часу для приведення мого опусу в більш-менш читабельний вигляд.

Водночас із неабияким жалем визнаю, що попри старання пана Третяка навіть в удосконаленому вигляді моя розповідь не викличе інтересу широкої публіки, бо мало знайдеться вмотивованих та по-хорошому впертих читачів, які здатні дочитати це непросте оповідання до кінця, а ще менше тих, хто зрозуміє його вповні, оскільки в ньому йдеться про складні, а часом і парадоксальні речі. І навпаки, таких, що сприймуть мою розповідь за маячню хворої людини, не бракуватиме.

Однак навіть ці сумні міркування мене не зупинять, бо я звик робити те, що підказують мені совість та наукова свідомість.

Почну з того, що Степан вийшов на пенсію й заявив, що цивілізація йому набридла, що він хоче опинитися якнайдалі від людей і ближче до природи, що він давно мріє про вільне та безтурботне життя, тож заради реалізації своєї мрії взяв та й купив сторожку в лісі. Як ми не вмовляли його не робити дурниць — не піддався, але ж і те правда, що Степан упертим був завжди й таким, певно, залишиться до смерті. Та й що з нього взяти, — ментяра ще той, але з правильних та ідейних, усе життя в кримінальному розшуку пропрацював, у відставку вийшов підполковником, а лише на оцю хатинку й спромігся назбирати.

Умови в тій халупі спартанські: ні світла, ні газу, опалення дровами, вода зі струмка. Довелося Степану вгатити купу грошей на сонячні панелі, насоси та інші прибамбаси — це так наш Стьопа-міліціонер втікав від цивілізації! А на початку літа почав бомбити нас дзвінками: приїжджайте, мовляв, насолоджуватися тишею та незайманою природою. Та ми ж не наївні, знаємо його як облупленого, тож одразу здогадалися: мається чоловік, самотньо йому. Що ж, треба їхати, підтримати товариша.

Взагалі то нас четверо друзів, але їхати зі мною погодився тільки Іван, Васю дружина не відпустила — на дачі, мовляв, роботи непочатий край, а цей волоцюга намилився чортзна-куди, і так далі, й тому подібне... одним словом, вміє Ірина знайти переконливі аргументи.

Щоб ми не заблукали, Степан прислав свої координати, ми їх ввели в комп’ютер і виявилося, що згадана хатинка знаходиться в самому серці Прикарпаття. Та це й зрозуміло, Стьопа родом саме звідти, потягнуло, видно, чоловіка на старості літ в рідні краї...

Виїхали в суботу рано, планували по обіді бути на місці й уже майже доїхали, як почалися проблеми. Пішов дощ, потім пропав зв’язок, а з ним і сигнал GPS. Проїхали ще трохи, вважай навмання, та врешті мусили визнати, що без допомоги місцевих жителів не обійтися.

На щастя, в першому ж селі натрапили на сивого діда, який знав дорогу до сторожки, а її нового мешканця навіть бачив біля магазину й розмовляв із ним. Ми зраділи, бо це не міг бути ніхто інший, як наш Степан. Дід довго пояснював щось про криву сосну та зарості ожини, і ми рушили у вказаному напрямку, твердо вирішивши: вертатися не будемо, а якщо щось піде не так, то заночуємо в машині, колись же зв’язок таки відновитися, не пропадемо. Доки їхали ледь помітною лісовою дорогою, почало сутеніти, дорога перетворилась на стежку, а потім зовсім зійшла нанівець, і стало ясно: заблукали. Що ж, робити нічого, зупинилися, доїли бутерброди, запили чаєм з термоса та й полягали спати під шум дощу.

2

Я прокинувся першим, підняв сидіння і визирнув у вікно. Жахливо боліла голова й на душі було неспокійно. Дощ ущух, ліс заповнив туман, було холодно і вогко, але смартфон блимав зеленим вогником, сповіщаючи про отримане повідомлення. Я зрадів, вирішивши, що це Степанова есемеска.

Проте зв’язку, не було, та й повідомлення було не від Степана, а з якогось закритого номера і виглядало так: “Не переживайте, все буде добре”.

Дурня якась, подумав я. Кому це спало на думку з самого ранку розсилати ідіотські повідомлення? Та ще й просить не переживати. Начебто в мене мусять бути підстави для переживання! Однак від цього дурного жарту зробилося тривожно.

Розбудив Івана. В нього теж боліла голова і настрій був кепський, але погане самопочуття він пояснив наслідком незручного сну в машині. Ну, й нехай, він же лікар, знаменитий хірург до того ж, а лікарі що хоч тобі пояснять, люблять вони пояснювати що попало, особливо коли самі нічого не розуміють.

Івану прийшов такий самий меседж, на що Іван заявив, що це Степан так недолуго жартує. Я не сперечався, хоч і вважав, що Степан тут ні до чого. Не хотілося тривожити Івана — він хоч і розумний, і доброї вдачі, але надто легко впадає у паніку, тож краще його не лякати. Інтуїція мені підказувала: є в цих есемесках щось дивне, загадкове, можливо, навіть небезпечне, але що саме — ніяк не міг збагнути спросоння.

Мої роздуми були перервані появою трьох парубків, які матеріалізувалися з туману й неспішно наближалися до нашого автомобіля.

— Бачиш? — штовхнув я Івана ліктем.

— Бачу, — відповів той, пильно вдивляючись в туман.

— Мені тривожно, — ляпнув я зопалу.

— Чого це раптом? — одразу насторожився Іван, намагаючись, проте виглядати спокійним.

Довелося пояснювати:

— Не те що мені так уже тривожно, однак ми ж нічого не знаємо про цих людей. Що можна робити в таку ранню годину в глибокому лісі? На грибників вони якось не дуже схожі...

— Юро, ти мене лякаєш, — все-таки перелякався Іван.

— Зовсім не лякаю. Просто попереджаю. Вони ж, мабуть, з ножами...

— Щось ти таке говориш, Юрчику... Чому ти боїшся цих милих дівчат? Та ще й мене чомусь...

— Яких дівчат? Де ти бачиш дівчат, Ваню?!

— Он, дивися: дві гарні дівки! — впевнено мовив Іван, вказуючи рукою.

“Не переживайте, все буде добре”, — раптом виникла в моєму мозку думка. Передаю її словами, хоча це були не слова, а саме думка. Зиркнув на Івана й упіймав його переляканий погляд.

— Ти... теж це отримав? — питаю обережно.

— Угу... Блін, що це було?!

— Не знаю. Але відправили явно ці троє. Чи двоє?

— Двоє, чорт! Мені ще не повилазило!

Не встиг я заперечити, як в мозок прийшло нове повідомлення: “Ми не зробимо вам нічого поганого”.

Івану теж прийшло, я зрозумів це по його напруженому обличчю.

Хто ж це може бути, міркував я, розглядаючи трьох незнайомців, які зупинились в метрах п’яти від автомобіля. Але от що дивно: туман навіть не ворухнувся при їхньому наближенні, а це означає... Тю! Та це ж означає, що перед нами не живі істоти! В усякому разі не матеріальні. Вони нам просто ввижаються. Якесь марення. Чи сон. Але, бляха, до чого ж реально виглядають! І на людей надзвичайно схожі!

Чорт візьми, а що ж то за істоти тоді? І як вони передають повідомлення в наші голови? Телепатично? Ясно, що телепатично, як же іще?!

Впіймав себе на думці, що мені не страшно. Не тому, що я такий сміливий, а просто збагнув: якби вони хотіли зробити нам щось погане, то зробили б це, коли ми спали.

Не встиг я проаналізувати свої відчуття, як знову:

“Ми хочемо поспілкуватися з вами”.

Овва! Поспілкуватися! Чому б ні?! Я за! Це ж справжнісінька незвичайна пригода, просто супер!

— П-п-послухайте! — кажу, затинаючись від хвилювання. — Ми не проти! Спілкуймося, але, будь ласка, звичним для нас способом!

— Гаразд, — пролунав жіночий голос з динаміків автомобіля. — Так нормально?

Ще б пак, навіть дуже нормально, побий його грім! Голос у гучномовцях був глибокий, оксамитовий, з природними модуляціями, наче з нами спілкувалась жива й до того ж приваблива жінка. Іван зблід і вхопив мене за ліктя.

— Ваню, — ледь не кричу, — не бійся! Вони нам не вороги, це ж ясно!

— Та як не боятися, холера ясна! Ти ж сам тільки що казав боятися! Хто вони та що від нас хочуть?

— Зараз дізнаємося. Ти ж чуєш, вони...

— А це точно не сон, Юрчику? Не гіпноз?

— А ти сам як думаєш, схоже це на гіпноз? — намагався я говорити спокійно. — Чи може, тебе ущипнути, як в дешевому кінофільмі?

— Не схоже, — погодився Іван після коротких роздумів, а потім додав про всяк випадок: — Не треба мене щипати.

— Це якесь невідоме явище. Ми мусимо його дослідити.

— Невідомі явища — це твоя стихія, Юрчику. Хочеш — досліджуй скільки влізе, а мене в цю справу не вплутуй.

— Ти що, Ваню?! У нас з’явилася унікальна можливість дізнатися багато цікавого, а ти...

— Ох, даремно ти радієш, Юрчику! Як би нам не вилізло боком таке спілкування!

— Надіюся, що ні, — відповідаю.

Зібрався з думками і звернувся до трьох чоловіків, що терпляче чекали.

— Ви ж не люди, правильно?

— Ні, — прозвучала коротка відповідь.

— А хто ж ви?

Не встиг я й оком моргнути, як в моїй голові виникло щось складне, ієрархічне й неосяжне. Глянув на Івана, а той морщив лоба і крутив головою, немовби в ній завелися таргани.

— А словами?! Словами, будь ласка! Я ж просив не передавати нічого безпосередньо у мозок! — ледь не кричу.

— Словами це передати важко, тому ми помістили інформацію про нас у вашу пам’ять, ви її проаналізуєте і сприймете пізніше.

— Гаразд, — погоджуюсь. — А що ми бачимо зараз? І чому я бачу одне, а Іван інше? Скільки вас насправді є та хто з вас...

— Це образи, створені у ваших мізках на основі аналізу ваших вподобань. Вони різні, бо ти надаєш перевагу спілкуванню з чоловіками, а Іван з жінками.

— Мені теж подобаються жінки! — обурився я, побоюючись, що Іван запідозрить в мені нетрадиційні вподобання. — Жінки мені подобаються набагато більше! Зробіть так, щоб ми бачили одне й те саме!

— Ок, — прозвучала відповідь, і замість трьох чоловічих фігур на галявині з’явилася моя дружина зовсім гола і в такій позі, що у мене закипіла кров!

— Сто чортів вам у печінку! Вимкніть негайно! — мене просто тіпало від злості!

Хлопці миттю повернулись на своє місце, а я впіймав на собі здивований погляд Івана.

— Це твоя Марійка була наче?

— Ти що, Ваню?! Зовсім не вона!

— Ну-ну... Але ж гарна!.. — він так хтиво й нахабно посміхався, що я почервонів, розлютився й тієї ж миті відчув себе впевненіше.

— Що ви собі дозволяєте?! Знущаєтеся з мене?!

— Знущатися ми й гадки не мали. Ми вибрали з твоїх спогадів образ, який викликає у тебе найприємніші емоції. Вибач, якщо таким чином...

— Гаразд, проїхали! — вирішив я не сперечатися. Хіба ж вони зрозуміють, що деякими спогадами ділитися з Іваном я не маю найменшого бажання?! А той сидить і посміюється, паразит! Ну, хоч не боїться, це вже добре.

— Іване, що ти бачиш, — уточнив про всяк випадок, — все ще своїх дівок?

— Ні, хлопців бачу. Що ж, хай будуть хлопці... — зітхнув розчаровано.

Ага, думаю, з незнайомцями, виходить, можна домовитися. Прекрасно.

— То що вам від нас треба? — питаю, щоб виграти час.

— Ми зробили все, що планували, але згідно з інструкцією кожен контакт рекомендується завершувати спілкуванням з аборигенами.

— Це нас ви називаєте аборигенами?

— Так.

Іван зневажливо хмикнув та й мені ця дефініція не сподобалась.

— Звучить дещо образливо, — кажу обережно.

— Аборигени — найбільш відповідне слово вашої мови. Воно не образливе.

— Ви так добре володієте українською?

— Ми володіємо усіма земними мовами.

Ні, ну, тут вони загнули! Усіма мовами! А діалектами? А жаргонами? Жаргоном вони точно не володіють, і зараз я їм це доведу!

— Не гоніть понти! Не проканає ваш гнилий базар, зальотні! — видав я ледь не увесь свій запас блатняка.

— Кінчай парафінити, фраєр, — пролунав у динаміках милий жіночий голос. — Ми порожняк не женемо.

Йомайо! Вони навіть “по фені ботають”! А це значить... ну, так... це значить зокрема, що я помилково вважав слово “аборигени” образливим. Аж досадно зробилося...

— Ви тільки що сказали, що у вас був контакт із нами, — озвався Іван, і я зрадів його підтримці.

— Так, — підтвердив голос із гучномовця.

— І ці розмови — останній етап, — продовжував Іван.

— Правильно.

— А що ж це за контакт такий був, що ми навіть не помітили?

Чудове запитання, молодець Іван!

— Ми внесли у ваші мізки певні зміни, — прозвучала відповідь.

— Що?.. — розгубився Іван. — Зміни?.. В наші мізки? — поступово закипав Іван. — Та хто ж вам дозволив?!

— Дозвіл нам не знадобився, — в динаміках почувся сміх, і це ще більше розлютило мого друга.

— Це незаконно! — обурювався він. — Ви порушуєте наші права, втручаєтеся в нашу приватну сферу! Ми будемо скаржитися!

— Вгамуйся, Іване, — зупинив я його. — На кого ти будеш скаржитися, на фантоми, які існують лише у твоїй уяві? Думай, що кажеш.

Іван замовк, ображений тим, що я його не підтримав.

— Ми маємо повне право знати, які зміни ви внесли в наші мізки, — звернувся я до незнайомців.

— Зміни стосуються певних налаштувань, щоб до своїх майбутніх інтуїтивних здогадок ви поставилися серйозно. За деякий час кожен з вас зробить важливі відкриття в галузі медицини та інформатики.

Нічого собі! Важливі відкриття — це ж круто!

— Так ось чому у нас боліли голови! — зиркнув я на Івана. — Через ваше втручання, а не через те, що ми спали в незручних позах!

— Справді, ця операція іноді супроводжується неприємними відчуттями.

— Іноді? Виходить, ви вже проводили подібні експерименти!

— Еге ж.

— А з ким востаннє?

— Називати прізвища ще живих людей ми не маємо права.

— А мертвих?

— Мертвих — будь ласка: Галілей, Ейнштейн, Флемінг, Тесла... список доволі великий.

— Та що ви кажете?! — не втримався я, та й Іван здивовано підняв брови. — Я завжди вважав цих людей геніями!

— А відкриття пеніциліну — це взагалі бомба! — зауважив Іван.

— Ідеї, з якими пов’язують названих вчених, все одно народились би, ми лише прискорили їхню появу.

— Ясно. А чому ви вважаєте, що маєте право втручатися в наші життя? Хіба це не...

— Бо ви наше творіння. Було б нелогічно питати у вас дозволу.

— Що??? — вигукнули ми з Іваном в один голос.

— Еге ж. Ми створили ваш Всесвіт, а люди виникли як побічний ефект.

О, Господи! То аборигени, то побічний ефект, скільки ж можна?!

— Дякуємо за те, що ви створили наш Всесвіт, — мовив я саркастично, — ми тут непогано обжилися. До речі, я теж би не проти зафігачити невеличкий всесвіт для власного вжитку. Не підкажете, як це зробити?

— Це просто: слід накопичувати енергію в обмеженому об’ємі до моменту, коли виникне нестабільність, яка в результаті переходу в стабільний стан, породить новий всесвіт.

— Маєте на увазі Великий вибух? — здогадався я.

— Саме так.

— Значить, ця теорія правильна? — зрадів я чомусь.

— Авжеж. Правда, це найпростіший спосіб створення всесвітів, бо через невизначеність початкових параметрів він приводить до непередбачуваних результатів. Наша група отримала завдання створити таким чином деяку кількість всесвітів і провести низку експериментів.

— А хіба Всесвіт не один-єдиний? Він же тому так і зветься, що охоплює все на світі!

— Всесвітів безліч.

— Невже? — розгубився я. — Ну, є така теорія... Гаразд, про це ми поговоримо пізніше, а зараз уточніть: люди, по-вашому, — це побічний результат експериментів вашої навчальної групи?!

— Еге ж, це побічний ефект, адже виникнення розумних істот в подібних експериментах зазвичай не планується. Але вважати нас чимось на кшталт групи школярів, що виконують домашнє завдання, помилково.

— Ну, ви тільки не ображайтеся, будь ласка! Ображатися мусимо ми, бо ви створили нас як щось побічне й небажане!

— Ображатися нам не властиво, а ваші емоції нам байдужі.

— А чому ж ви над нами кепкуєте? Невже вам приємно?

— Ми не кепкуємо,— лунало з динаміків, — нам байдуже. Створення людства не було нашою метою. Коли виникає всесвіт, з’являються матерія та простір, в ньому формуються зірки, планети та інші утворення. На деяких із них з’являється життя, з якого згодом можуть виокремитися розумні істоти.

“Можуть виокремитися розумні істоти”, — що ж, так воно і є, мабуть.

Тим часом голос в динаміках продовжував:

— Ваш всесвіт перебуває в стадії розширення, тому...

— Це ми знаємо. А може наступити стадія стиснення, не скажете?

— Це залежить від низки факторів, саме їх ми й досліджуємо зараз.

— Ясно... А ті, інші всесвіти, котрих безліч, вони де? Правда, я чув про так звані «кротові нори», але...

— Інші всесвіти теж тут. Тобто, “тут” — це вельми умовно. Деталі осягнути жоден із землян поки що не в змозі з огляду на недостатній розвиток розумових здібностей.

Ну, от! Не доросли поки що! А мені так кортіло дізнатися! Невже це надто складно?! Не може це бути дуже вже складно! Хай би спробували пояснити, а я спробував би якось уявити! Дещо напружившись, я уявив всесвіти у вигляді мильних бульбашок... але ні, бульбашки — це, мабуть, надто просто... Можливо, мова йде про топологічні особливості простору-часу? Чи про субатомний мікросвіт? Або про мегакосмос? Чи маються на увазі багатовимірні простори, в якому наш тривимірний — лише частковий випадок? Але ж для n-вимірних просторів існує стрункий математичний апарат, ним я володію досконало й вони мусять знати, що я ним володію! Правда, мені жодного разу не вдалося уявити навіть чотиривимірний простір, про інші просто мовчу!.. Чи все значно складніше? Але чому добродії не хочуть мені допомогти? Хоч би натякнули, правильно я думаю чи помиляюсь, так ні, мовчать, вдають, що не помічають моїх зусиль, а насправді помічають, паразити, не можуть не помічати!

Раптом у мене виникла ідея, така собі, дитяча, але це краще, ніж нічого!

— Ви ж не заперечуєте, що наш Всесвіт нескінченний?

— Ні.

— Тоді можна припустити, що й інші всесвіти нескінченні.

— Авжеж.

— А ви серед цих всесвітів мандруєте, правильно?

— Правильно.

— Отже, якщо вам треба з даної точки нашого всесвіту потрапити в певну точку іншого всесвіту, то вам слід подолати нескінченно велику відстань, щоб вийти з нашого всесвіту, опинитися на уявному краю іншого, так само нескінченно далеко від точки призначення, а потім знов подолати нескінченну відстань, щоб опинитися в потрібному місці! — це речення я випалив як з кулемета!

— Твої міркування хибні. Ти не врахував, зокрема, що нескінченності бувають різних потужностей. Чому ти оминув цей факт, він же тобі відомий?

— Не знаю, — пробелькотів я, засоромившись. Мені й на думку не спало.

— Крім того, — продовжував жіночий голос, — існують важливі нюанси, недоступні наразі твоєму розумінню. Насправді перехід з одного всесвіту в інший відбувається різними способами, але не так, як ти це уявляєш.

— А як? Ви ж самі сказали, що наш всесвіт нескінченний! Отже, щоб вийти з нього, слід подолати нескінченну відстань, а для цього треба нескінченна кількість часу! Хіба що...

— Ні.

— Мабуть, ви маєте на увазі ефекти, що витікають з теорії відносності, ну, сповільненням часу, викривленням простору й тому подібне? Теорія струн, зокрема, говорить...

— Перераховані тобою ефекти справді мають місце в деяких всесвітах. А в інших всесвітах діють інші закони.

— Справді? — сторопів я, відчуваючи легке запаморочення. — Інші закони?! Я чомусь думав... Тобто, не тільки я, усі ми... тобто, усі вчені... От же ж... Дивно... Це перекреслює наші уявлення про... Тоді то хоч натякніть, як ви мандруєте між всесвітами!

— Гаразд, можемо натякнути. Уяви собі якийсь об’єкт в іншому всесвіті.

Я уявив перше, що спало на думку.

— Це Іван Іванович, покійний батько твоєї першої дружини, — впізнали прибульці.

— Авжеж. А що, не можна?

— Можна. Опиши, що ти бачиш.

— Ну, сидить за столом, щось пише. До лекції, мабуть, готується...

— В іншому всесвіті.

— Так. Як ви просили.

— І скільки часу тобі знадобилося, щоб побувати в іншому всесвіті?

— Смієтеся? Я що, там побував?

— А хіба ні?

— Звісно, що ні! Я це просто уявив!

— Ти впевнений?

— Впевне... В чому?! Що я там побував чи що я це уявив?!

— Не має значення. Хоч у чомусь ти впевнений?

— Ну... так! Впевнений: я це уявив! Цього насправді нема!

— Отже, ти впевнений, що імовірність існування того, кого можна назвати Іваном Івановичем, в одному з нескінченної кількості всесвітів строго дорівнює нулю.

— Ну, щоб так уже строго то ні... Деяка імовірність безперечно існує. Може, десь щось таке, схоже на Івана Івановича, таки є. Але... що це доводить?

— А що ти хотів довести?

Я вже й забув, що хотів довести, тобто, ні, не хотів я нічого доводити, просто мені кортіло дізнатися про інші всесвіти та способи мандрівок між ними... Раптом я гостро відчув, що мій мозок після нічних експериментів над ним та нетривіальної дискусії перебуває на межі виснаження. Зусиллям волі я все-таки змусив себе уявити всесвіти, розташовані незрозуміло де, але усі тут, причому в одному з них перебуває мій колишній тесть Іван Іванович. Невже... невже прибульці підводять мене до думки, що всесвіти уявні, тому можуть існувати, не заважаючи одне одному!? Отже, переміститися з одного всесвіту в інший зовсім просто. Тоді виходить, що наш всесвіт — це плід чиєїсь уяви! А значить, і всі ми!

— Це вже ближче до істини, — пролунала відповідь на мої шалені думки.

— Ви мене обманюєте! Невже ви хочете сказати, що варто щось уявити, як воно починає існувати?!

— Не обов’язково. Але з’являється імовірність існування уявного об’єкта, яка за певних умов може реалізуватися.

— Ні! — вигукнув я. — Цим самим ви стверджуєте, що думка матеріальна! Що вона здатна щось створити!

— Думка насправді матеріальна і здатна створювати матеріальні об’єкти та впливати на них.

Це твердження прозвучало настільки безапеляційно, що я зрозумів: подальша дискусія не має сенсу. Це суперечило моїм матеріалістичним поглядам, я не міг змусити себе повірити в подібну ідею, а ще мені негайно був потрібен бодай невеликий відпочинок, тому я просто замовк. Треба заспокоїтися, обміркувати почуте й не діяти навмання, як це я робив досі, а саме: ставив випадкові, безсистемні запитання й через це не досяг ясності. Кожна відповідь породжувала кілька запитань, які розгалужувалися, множилися і вели в невідоме. Але тієї миті я не зміг виправити ситуацію, про що зараз неймовірно шкодую. Я ж міг спробувати поспілкуватися з Іваном Івановичем, якщо начебто побував біля нього, міг розпитати, як він там почувається... Де? — спитаєте ви. Ну, десь там. У паралельному всесвіті, або, за нашими уявленнями, у потойбічному світі, де ж іще? Отак! І не кажіть, що з мерцями спілкуватися неможливо, це я й без вас знаю, але сумніви, які виникли тоді, чесно скажу, мордують мене й досі...

Невже насправді все не так, як ми звикли вважати?

3

На щастя, ініціативу взяв у свої руки Іван.

— Шановні, — сказав він весело, — ви забрели в такі хащі, що я нічого не зрозумів з ваших дебатів. До інших всесвітів мені, чесно кажучи, діла нема, а до нашого є, про що я й хотів би з вами поговорити.

— Будь ласка, — прозвучав голос з гучномовців.

— Так от, — продовжив мій друг, — в нашому всесвіті є багато планет. Чи є на деяких з них розумне життя?

— У вашому всесвіті є багато об’єктів з розумним життям.

— Супер! — зрадів Іван. — А ми на якому місці? Ну, за розвитком.

— В середині.

— Нормально! — радів мій друг. — А найближчий розум далеко?

— Надто далеко, щоб ви могли сподіватися на скорий контакт.

Тут я засумнівався. В науковому середовищі ходили вперті чутки, що деякі, поки що секретні контакти вже відбулися. Невже це неправда? Мабуть, таки неправда.

А якщо це неправда, то чому прибульці мовчать, адже вони напевне прочитали цю мою думку! Треба буде обов’язково розпитати.

— Шкода, — продовжував тим часом Іван. — А котрі нас обігнали, що там? Нормально їм живеться?

— Більшість із них загинули.

Тут я просто не міг не втрутитися!

— Чому загинули? Чому більшість? Виходить, що загибель цивілізації — це нормальне явище?

— Загибель досить розвинутої цивілізації практично неминуча.

— Чому?! З якої причини?! Що з ними не так?!

— Причини бувають різними, іноді загибель зумовлена природними факторами, але здебільшого цивілізації гинуть через необережність у використанні здобутих знань.

— Он воно що... До речі, ми теж над цим задумуємося. А можна якось вберегтися від загибелі?

— Імовірність вберегтися дуже мала.

— Але ж ви можете втрутитися й запобігти загибелі розумних істот.

— Можемо, але навіщо?

— Як навіщо?! Хіба вам не шкода, коли гине цивілізація?

— Цивілізації виникають у великій кількості, розвиваються, досягають певного рівня, а потім гинуть. Такий закон природи.

— Але ж це... ну, не гуманно! Не гуманно байдуже ставитися до загибелі цивілізацій, — зауважив Іван здивовано.

— Доброта і гуманність — це суто людські моральні категорії, нам вони не притаманні.

— Як же можна жити без моральних категорій? — сторопів я.

— Мораль та етика не завжди супроводжує прогрес, іноді вони йому навіть перешкоджають. Ми цими поняттями не користуємося.

— Ну, я ще можу зрозуміти, що нас недорозвинутих вам не шкода, але ж між вами безумовно є певні стосунки! Якщо хтось із вас захворіє або помре, невже ви не переживаєте?

— Ніхто з нас не хворіє й не вмирає, а вираз “хтось із нас” неправильний.

— Ви що, вічні? — вхопився я за твердження, яке здалося мені явним перебільшенням.

— Так.

— Не може цього бути! Ви ж розвиваєтеся?

— Авжеж.

— Значить, ви теж можете дійти до якоїсь точки, за якою вас чекає загибель!

— Це неможливо. Ми не є чимось таким, що може зникнути.

— Дурниці! — вигукнув я впевнено. — Вічного нема нічого!

— Ця дискусія марна, — прозвучав з динаміків голос із явними нотками зневаги. Так мені було вказано на моє місце. Однак я не образився, а просто замовк, намагаючись звикнути до цього доволі спірного твердження. Але, з іншого боку, думав я, природа, скажімо, вічна. Себто, усе, що є, вічне, хоч і змінюється. Так що прибульці, мабуть, мають рацію. Ну, що ж, подумаю над цим пізніше.

— Послухайте, — озвався Іван. — Ви стверджуєте, що змінили наші мізки таким чином, щоб ми зробили щось корисне для людства. Я хотів би знати, що доведеться зробити мені особисто.

— Правильно! Я теж хочу це знати! — підтримав я Івана.

— Ми не можемо вам цього сказати.

— Чому?

— Такі правила.

— У кожного правила є виняток, — заявив я впевнено.

— У наших правил винятків нема.

— Господи, як же скучно вам живеться! — зітхнув Іван, і ми вперше за довгий час хоч трохи повеселішали. У нас не так. У нас, мабуть, навіть закони природи можна обійти! За великі гроші, звісно.

— Ми розуміємо значення слова “скучно”, але його до нас застосувати не можна, — пролунало в динаміках.

— Навіть скучно вам не буває... — задумався Іван. — Навіть ця сумна емоція вам не властива...

— Так, жодна емоція нам не властива.

Ось які дивні істоти. Як можна так нецікаво жити?

Розмова зупинилась. Я усвідомлював, що досі ми з Іваном не поставили найголовніших питань, які слід би було поставити за даної нагоди, але навіть не знав, які вони, ці питання! До того ж на мене давила неабияка відповідальність, адже ми з Іваном представляли все людство! А ще мені зробилося незатишно від усвідомлення, що ми ведемо розмову з настільки відмінним від нашого розумом.

— У вас ще є час? — спитав я, бо мовчання затягувалось.

— Необмежена кількість.

Необмежена кількість! Це означало, що можна не поспішати, розпитати про все, що тільки спаде на думку, і не переживати, що мовчання затягується і співрозмовнику стане несила терпіти!

Звучить гарно, але на практиці спілкування обмежувалось нашими з Іваном природними потребами в їжі, сні та обсягом пам’яті в наших головах.

— Іване, не мовчи, розпитуй що-небудь! — не витримав я. — Про свою медицину, наприклад, невже тобі не цікаво?

— Та не знаю я, про що їх питати, — розгубився Іван.

— Гаразд, тоді почну я.

— Згоден. Починай.

— Скажіть, ви живі істоти? — знову звернувся я до трьох постатей, маючи на увазі, звичайно, не них, а те, що вони представляють.

— Це питання некоректне. Ваше уявлення про життя пов’язане з поняттям смерті. Якщо ми не можемо померти, то, значить, живі? Чи ми не можемо померти, бо вже мертві?

Логічно. Господи, як же важко спілкуватися з чимось настільки відмінним від нас!

— Отже, ви невмирущі. Неначе боги. А до речі, Бог є?! — я аж зрадів, що нарешті спромігся поставити запитання, яке хвилює все людство!

— Поняття Бога — це питання особистого вибору. Для тебе Бог є, адже Богом ти підсвідомо вважаєш розум, який значно перевищує твій. А для тих, хто уявляє Бога стареньким дідусем, який дбає про кожну людину, нагороджує за добрі вчинки, карає за гріхи, а після смерті вирішить долю їхніх безсмертних душ — тоді ні, такого Бога нема.

— Так я й думав! Я відчував, що принципіальної різниці між людиною і богом не існує, що бога можна не слухатися, сперечатися з ним чи дійти згоди, але не слід вважати його чимось непізнаваним, загадковим та всемогутнім! Він просто набагато розумніше створіння, от і вся різниця!

— Стоп! — вигукнув Іван. — Ви уявляєте, що почнеться, якщо людство дізнається, що Бога нема?! Що не існує Божих заповідей, а значить, можна робити що завгодно, не боятися покарання за погані вчинки, хай навіть після смерті!

— Вам не вдасться нікого переконати, що Бога нема. Чи навпаки, в тому, що Він є.

— Чому? — здивувався Іван. — Ми з Юрою, можливо, не змогли б, але, якщо надати докази, звісно, з вашою допомогою...

— Це нічого не дасть.

— Чому?! Ну чому?!

— Тому, що віра ірраціональна. Вона або є, або її нема. Наука не в змозі переконати того, хто вірить. І не тільки в релігійних питаннях, а і в багатьох інших, наприклад, в політичних уподобаннях, коханні чи ненависті, а також в упередженнях.

Ми з Іваном задумалися. Схоже, чужинці знову мають рацію. Така вона є, наша вперта людська натура.

— Крім того, — продовжував голос, — не варто чіпати віру, вона не заважає розвитку людства, зате структурує суспільство, створює зразки поведінки. Погодьтеся: віра завжди крокувала в ногу з наукою, за винятком незначних в історичній перспективі періодів.

— А релігійні війни минулого?! А сучасний релігійний екстремізм?!

— До віри це не має жодного відношення. Люди звикли використовувати віру у своїх, здебільшого брудних, цілях.

Знову ми з Іваном задумалися. Здається, і тут добродії праві.

— А як щодо пекла та раю? — спитав я, не особливо надіючись на відповідь.

— Якщо ви маєте на увазі сепарацію, якій піддаються інформаційні прототипи покійників, то у багатьох всесвітах вона існує, у вашому теж.

— Ось як ви це називаєте... Сепарація інформаційних прототипів... А за якими принципами відбувається сепарація?

— За принципом відповідності встановленому зразку.

— А що це таке?

— Це усереднене значення основних характеристик розумної істоти.

— Тобто, людини?

— Не тільки. Розумних істот багато й вони досить різні.

— Тобто, якщо хтось десь там, чортзна-де, має якісь свої уявлення...

— Саме так, — прозвучала відповідь на моє припущення.

Мені ця тема стала нецікавою. Сепарація відбудеться після моєї смерті, от і хай сепарують за якимись там принципами, мені буде байдуже.

— Гаразд, — впіймав я себе на новій думці. — Ви не боги, ви результат розвитку розумного життя. Але, якщо вірити вашим же заявам, вас могло й не бути, адже ваше існування випадкове.

— З одного боку наше існування випадкове, а з другого — закономірне, бо імовірність нашого існування мало відрізняється від ста відсотків. Ми не могли не виникнути.

— Хочете сказати, що природа не могла не створити вас? Але навіщо? З якою метою? Для чого?

— Ми існуємо як явище, тобто, мети в нашому існуванні нема. Як і в інших розумних істот.

— Як це? Ви що?! В нашому є!

— Яка?

Хоба! Навіщо існує життя на Землі! Чи вужче: навіщо існуємо ми, люди. А й справді, навіщо?! Я розгубився.

— Іване, помагай!

— Та як?

— Ти що, не чув?!

— Та чув...

— Ну?

— Що “ну”? Чому ти вирішив сперечатися? Вважай, що тобі поталанило народитися. Як усім. Живеш та й живи собі й не думай, що у твоєму існуванні є якась мета.

— Як же без мети?! Без мети якось воно не те... Гаразд, — вирішив я здатися, — потім поговоримо. Розпитаємо у філософів, вони точно знають.

— Еге ж! — реготнув Іван. — Ці точно знають! Навішають тобі на вуха... Про мету існування вони сотні років сперечаються і все без пуття! Якщо вже питати, то у попа. Правда, його пояснення тебе не задовольнить.

— Не задовольнить, це точно... Здається, Іване, ми даремно гаємо час. Нічого корисного взнати не вдається, все якесь розпливчасте й незрозуміле. Спитай-но щось практичне, ну, може, як зробити, щоб і нам жити вічно, як вони... Точно! Чудове запитання!

— Це трапиться досить швидко, — прозвучала відповідь, — ви вже майже досягли необхідного рівня знань. Скоро людина зможе жити стільки, скільки схоче.

— І яким же чином? — зацікавився Іван. — Це ж не буде якась чудодійна мікстура, так же?

— Це процес. Спочатку зросте тривалість людського життя завдяки успіхам медицини, біології та інших наук, потім ви усвідомите недоліки матеріальної оболонки як вмістилища розуму, вийдете за межі ваших тіл, навчитеся змінювати світові константи й подолаєте просторово-часовий бар’єр. Отоді й настане безсмертя.

— Про бар’єр звучить незрозуміло, — задумався Іван, — але годі з тим. А ви? Ви теж пройшли цим шляхом? Ну, перескочили отой бар’єр і так далі...

— Еге ж. І не тільки ми.

— І багато вас таких?

— Порахувати нас не можна, ми не ділимося на частини, ми є одне ціле, до якого безперервно приєднуються нові елементи, кожен з яких, своєю чергою є цим цілим.

От як зрозуміти таке твердження? Частина, мовляв, є одночасно цілим! Це явна дурниця. Це суперечить теорії множин! Мало того, це суперечить будь-якій логіці!

А може... може, логіка тут не діє?! Хіба що... Авжеж, якщо це щось віртуальне, тоді... І справді, в уявному світі може бути що завгодно, на те він і уявний... Ну, мабуть... Але ж не настільки! Адже формальна логіка — це щось безсумнівно логічне! Тьху, що це я кажу, логічна логіка — це вже зовсім... Але що ж це виходить? Формальна логіка безперечно логічна, але чи повинна вона діяти будь-де, зокрема, в уявному світі? Мабуть, ні. Про це я не задумувався. Треба буде подумати потім. Й усім розказати, нехай усі думають! Якщо досі ніхто не думав.

Тоді... Тоді виходить, що вони — це якийсь уявний всеосяжний конгломерат чогось там чи, краще сказати, всесвітній мозок, який не підкоряється звичній нам логіці. Навпаки, вважає, що так є і так мусить бути. У нього все не так, як ми звикли.

Або ні, це не мозок, а павутина, що пронизує усе на світі. Чи хмара. Хмара чогось... Але хмара — це не те... Хмара ж реальна, а не уявна! Як і мозок, зрештою. До того ж будь-яка хмара має розміри. Отут вона починається, а он там її край. Та й структуру хмара мусить мати. Ну, мабуть.

О, Господи, досить напружуватися, толку з моїх міркувань все одно нуль.

— Ми здаємося, — сказав я. — Визнаємо, що наші уявлення про навколишній світ здаються вам неправильними. Чи принаймні наївними. Але ми прогресуємо і, якщо вірити вашим заявам, людство випадково може вижити й приєднається до вас, тобто, до того єдиного цілого, як ви кажете, правильно я зрозумів?

— Правильно.

— А що це нам дасть? Варто нам об’єднуватися з вами чи краще існувати окремо?

— Це питання не має сенсу.

— Як не має? Хочете сказати, що не варто?

— Це означає, що приєднаєтесь чи ні — різниці нема.

Ну, от, знову! Чому це раптом нема?!

— Юро, що тут складного? — помітив Іван мою розгубленість. — Спробуй уявити нескінченну кількість цивілізацій. Тобто, однією більше, однією менше — нескінченність залишається нескінченністю! Якщо не ми, то хтось інший, невже не розумієш?

— Та це ти не розумієш, Іване! Це ж ясно, що їм все одно, що трапиться з нами, вони нас ні за що не мають! А нам же не байдуже! От я й питаю, чи варто нам мріяти про возз’єднання чи поглинання — як би це не називалося! Чи варто нам для цього напружуватися?! Чи краще нам усім гуртом просто жити як живеться, нічого не плануючи, не проводячи досліджень у цьому напрямку?!

— Не має значення, — прозвучала вперта відповідь.

— Виходить, що й для нас не має? — наполягав я.

— І для вас.

— Ну чому?!

— Іван правильно каже, що справа в нескінченності. В Космосі нічого не має значення. Будь-яка подія, що відбулась, могла б не відбутися, і від цього нічого не зміниться.

— Та якщо так думати, то можна робити що хочеш, порушувати правила, закони, заповіді, усе одно ж нічого не зміниться! Це анархія!

— Юро! — не витримав Іван. — Спробуй думати не як людина, а як... як... ну, як вони! Ясно, якщо ти почнеш усе порушувати, то на тебе швидко знайдуть управу! Мова ж не про це!

Та я розумів, що слід абстрагуватися від антропоцентричного погляду на світ, а до Івана швидше дійшло, що для Космосу ми є чимось несуттєвим та неважливим, хробаками, наприклад, молекулами або атомами, існування яких нікому не цікаве окрім нас самих... Але я все ще не міг вирішити, чи варто засмучуватися від такого відкриття. Може, краще просто сприйняти це як факт і не переживати даремно? Чесно кажучи, така космічна байдужість мені страшенно не подобалась, але життя індивідуума чи групи індивідуумів і справді не має жодного значення у порівнянні з вічністю.

— Нехай так, — продовжив я, заспокоївшись. — Дивно усвідомлювати, що в природі нічого не має значення, проте, мабуть, так воно і є. Але ж ви, шановні, прилетіли сюди... чи не прилетіли, а опинилися (а може, завжди були?) для ваших експериментів над нами. Навіщо ж ви це робите, якщо в Космосі нічого не має значення? Це по-перше. А по-друге, чи не було б вам доцільніше з’явитися перед людством офіційно: от ми, мовляв, такі й такі, представляємо вищий розум чи ще щось; виступити по телебаченню, радіо, інших засобах інформації або так, як вчинили з нами, щоб усі знали, що ви існуєте! Бо час іде, а питання лишається: чому позаземний розум і досі не проявив себе? Чому ви та вам подібні нас ігноруєте? Це ж дає змогу скептикам обґрунтовано заявляти, що, крім нас, розумних істот в природі не існує!

— Ми не маємо права діяти так, як ти пропонуєш.

— Що ж вам заважає?

— Це нам забороняє закон, що випливає з особливостей розуму. Якщо ви перестанете сумніватися в нашому існуванні, прогрес на вашій планеті зупиниться.

— Чому це раптом зупиниться?! — ще більше здивувався я і в ту ж мить зрозумів, що й справді зупиниться!

— Ти правильно здогадався, — прозвучало в гучномовці. — Якщо знання стануть легкодоступними, то зникне стимул проводити дослідження, робити відкриття й вигадувати щось, досить буде скористатися досягненнями більш розвинутої цивілізації. Регрес у цьому випадку стане неминучим. Саме тому існує універсальний закон, який забороняє широкі контакти між цивілізаціями з надто відмінним рівнем розвитку. Цей закон неодмінно встановлюється кожним суспільством, яке дозріває до усвідомлення своєї відповідальності перед менш розвинутими цивілізаціями. Дозволяються лише незначні точкові впливи.

— Так ось чому й досі з нами ніхто не вступив у контакт! Ми для вас наче діти, ми можемо нашкодити собі отриманими знаннями! А ви, так би мовити, дорослі, піклуєтеся про нас, спонукаєте розвиватися натуральним способом!

— Так і є.

Я задумався, а потім продовжив:

— Виглядає розумно, але я вам не вірю! Цей закон не скасовує факту, що ми вам байдужі! Ви самі це сказали! Мало того, ви над нами ще й експерименти ставите! Навіщо ж ви здійснюєте ці точкові впливи? Навіщо пхаєте свого носа в наші справи, вам же на нас відверто начхати!

— Ми збираємо інформацію.

— Навіщо?

— Щоб проаналізувати та систематизувати її.

— Навіщо?

— Щоб на основі здобутої інформації планувати наші наступні дії.

— Прекрасно! А далі?

— А далі збиратимемо іншу інформацію.

— Навіщо?

— Щоб на її основі планувати...

— Ви вже це казали!

— Так. Бо ти вже це питав.

— Але ж ви тільки що переконували нас, що в Космосі нема нічого нового й нічого не має значення! Навіщо ж ви усе це робите?!

— На це питання ми вже дали відповідь. Іншої відповіді не існує.

В цю мить в моїх мізках наче блискавка спалахнула! Я раптом осягнув злиденну у своїй суті логіку цих істот, усвідомив, що з мене досить, що я страшенно втомився від цього вищого розуму та від постатей, що його представляють, збагнув, що він чи вони, чи воно мені стало зовсім нецікавим! Мало того, мені стало огидно! Так-так, огидно! Мене раптом охопив моторошний страх від цієї космічної байдужої жорстокості, від картини, яка відкрилася, начебто я заглянув у чорну безодню! Космічний холодний і всеосяжний розум займається тим, що збирає інформацію тільки для того, щоб вона у нього була! І коли він цю інформацію отримає, ніякого значення вона не матиме й нічого не змінить! Це просто якийсь кошмарний дурдом, замкнуте коло, страшне у своїй нескінченній повторюваності! Невже й на людство чекає такий кінець? Ні, ні й ще раз, ні! Краще вже хай наш всесвіт стиснеться і розплющить нас усіх, аніж досягти безсмертя й присвятити вічне життя якимось непотрібним та ще й, можливо, жорстоким експериментам, збиранню, аналізу, систематизації, знов збиранню, аналізу, систематизації інформації, і так далі, і так далі, наче божевільний, що заповнює свій дім знайденими на смітнику речами й не може зупинитися у своєму безумстві! І це при тому, що в нескінченному і вічному світі принципіально не може бути нічого нового, усе вже колись було і є, і знову буде, так що усі ці зусилля даремні, даремні, даремні!.. Але ж... Але ж якщо й цього не робити, то чим тоді займатися цілу вічність?!

Несподівано я відчув полегшення, мені стало радісно від того, наскільки моє коротке і недосконале життя яскравіше, змістовніше, повніше, ніж те існування, яке нам описали не здатні на емоції добродії, які не можуть ні радіти, ні нудьгувати, ні переживати, ні любити, ні ненавидіти — нічого! До того ж у них немає жодної цілі! І нехай я теж не знаю, навіщо живу, але цілі, смішні з космічної точки зору, в мене є! Еге ж, вони є! Я увесь час чогось хочу! От і зараз я хочу якомога швидше побачити Степана, сходити з ним та Іваном по гриби, весело перегукуватися у прозорому лісі й чути луну від наших голосів, радіти кожному знайденому грибу, а потім засмажити їх з картоплею та цибулею, смакувати ними, цокаючись запітнілими чарками з горілкою і пригадуючи якісь веселі чи сумні історії!

А ще я передчуваю задоволення від скорої зустрічі з Марійкою, від її теплих обіймів та м’яких губ, від радості, що принесуть з собою в наш дім діти та онуки, від їхнього галасу й допитливості!

І навіть можливі проблеми, навіть нещастя, мало того, навіть щось жахливе, що може трапитися в моєму житті, навіть сама смерть мені здалася привабливішою, ніж вічне існування фактично без усякого сенсу!

Ці думки, що вихором пронеслися в моїй голові, напевне були прочитані прибульцями й вони додали цю інформацію до свого банку даних. Ну й нехай! Хай знають, що я їм не заздрю! Хай вони мені заздрять! Та навіть заздрити вони не можуть, ось у чому біда! Зате тепер я твердо знаю: до них я приєднуватися не хочу! І якщо наша земна цивілізація виживе і висловить бажання возз’єднатися з цим всеохоплюючим розумом, то я знайду спосіб стати дезертиром!

— У мене більше питань нема, — заявив я рішуче. — А в тебе, Іване?

— Та у мене теж наче нема, — відповів той із сумнівом.

— Тоді переходимо до останнього етапу, — пролунало з динаміків.

— Якого ще етапу? — занепокоївся я.

— Згідно з інструкцією наш контакт може закінчитися для кожного з вас двома способами. Або ми стираємо з вашої пам’яті усі сліди наших розмов, або лишаємо усе як є на цей момент. Вибір за вами.

Хм, досить несподівана пропозиція... Я подивився на Івана, а той на мене.

— Що виберемо, Іване?

— Я не знаю... А що звичайно вибирають на нашому місці?

— Приблизно пополам, — прозвучала відповідь.

— Треба подумати, — сказав я. — Питання не тривіальне. Нам ще жити серед людей з цими знаннями. Чи не зміниться наша поведінка таким чином, що від цього постраждають стосунки з рідними та знайомими?

— Я б не ризикував, — заявив Іван. — Те, про що я дізнався, особливої користі для мене не має, я хочу повернутися до попереднього життя, начебто нічого не трапилося. Не хочу уславитися диваком в моєму середовищі, якщо раптом не втримаюсь і почну розповідати про цю зустріч.

— Ясно. А ти, Юрію?

— А я... А я, певно...

Як же важко було зробити вибір! Але я його зробив. Який саме — ви здогадались, інакше б не було цієї розповіді...

4

І от я сиджу в машині, а на сусідньому сидінні мирно сопе Іван. Постаті з галявини зникли, туман поступово розвіювався і сходило сонечко, якому я радів, як доброму знайомому. На годиннику 5.29, отже, спілкування тривало 49 хвилин, які мені здалися вічністю...

Месидж незнайомців з мого телефону зник, з Іванового теж, в цьому я не сумнівався. Зате прийшла купа есемесок від Степана та повідомлень про пропущені виклики. Прибульці розблокували сітку мобільного зв’язку, яку самі, мабуть, і заблокували.

Я зателефонував Степану та заспокоїв його. Іван прокинувся, позіхнув, потягнувся, помацав голову, наче не був упевнений, що вона на місці, і привітався зі мною. Він нічого не пам’ятав.

Згідно з локацією до Степанової хатинки було усього півтора кілометра.

По гриби ми таки сходили, але тільки на годинку. І за пляшкою посиділи. Домовилися, що тепер Степанова черга відвідати нас. Він радів як дитина і навіть не намагався приховати свою радість. Невже природа йому набридла? Це ж треба який сюрприз!

Вдома я два тижні таємно від усіх систематизовував отримані відомості, описував цю пригоду і люто лаяв себе за те, що виходить недолуго й ненауково, а особливо за те, що розгубився, не спитав про те чи про щось інше, що повівся не як вчений, а як нерозумний підліток. Чому, наприклад, я не записав наші переговори на смартфон? Ну чому?! Був не готовий до контакту... Хай би цей запис не зберігся, але ж я навіть не спробував! Наступного разу... та чи буде він, цей наступний раз? На жаль, така нагода двічі не трапляється...

А тепер сиджу й не знаю, як правильно вчинити. Можна покласти ці аркуші в конверт, написати на ньому: “Відкрити після моєї смерті або за моїм персональним наказом” і віддати нотаріусу на зберігання. В такому випадку я уникну глузування з боку рідних, друзів, а насамперед колег — ніхто ж не повірить, що це насправді трапилося з нами! А Іван теж не зможе підтвердити, навпаки, насміхатиметься разом з усіма!

Та чи не виглядаю я боягузом? Чи не краще ризикнути авторитетом вченого, розповсюдити отриману нами інформацію й попередити людство, що контакт з позаземним розумом може відбутися будь-якої миті та що бажано бути до нього готовим?

Треба добре подумати, перш ніж зважитися на щось!..

Отож, я вирішив. Ніякої впевненості, що все це мені не привиділося, нема, тож не варто ризикувати своїм добрим іменем. А якщо навіть це трапилося насправді, то чи буде хоч якась користь в тому, що я збираюсь повідомити? І чи не здадуться наші розмови та поведінка кумедними для вчених, що працюють в галузі астрономії, космології чи астрофізики?

Та хто ж мені повірить?!

Отже, несу свої записи нотаріусу...

PS. Забрав у нотаріуса свої замітки, позаяк відкрились нові обставини.

По-перше, Іван зробився дивним. Ходить заклопотаний, увесь час про щось зосереджено думає, навіть на наш традиційний суботній вікенд до Василя не поїхав, сказав, що дуже зайнятий, у нього, мовляв, з’явилася дуже цікава ідея, і він не має права витрачати час на якісь дурні посиденьки з пивом! Так і сказав: “Дурні посиденьки з пивом”! Якщо про це дізнається Василь, він йому морду натовче!

А мене така поведінка Івана не дивує, я ж точно знаю, що у нього в голові проклюнулося зерно, закладене прибульцями, хоча, зрозуміло, жодних доказів у мене нема. І навіть якщо Іван здійснить своє сенсаційне відкриття, це буде доказом тільки для мене й ні для кого іншого!

По-друге, у мене в самого в голові почав розгортатися деякий процес... як би це сказати... усвідомлення того, що мені передали про себе ці істоти, тобто, я увесь час думаю й думаю, і щось мені починає відкриватися, щось я починаю розуміти про них... і вже вірю, вже підсвідомо чекаю, коли в мені народиться якась геніальна ідея, яка зробить мене знаменитим!

А ще я думаю про те, наскільки людство далеке від правильного розуміння природи та процесів, що в ній проходять. Але ж і те, про що я дізнався — це що, остання істина? А оті незнайомці — кінцевий етап розвитку? Не може того бути! Розвиток зупинитися не може! Усього знати вони не можуть! Я вірю, що й на них ще чекає маса відкриттів! Вірю, але не впевнений... Ніскільки не впевнений, бо вічність та нескінченність — це щось незбагненне, людині невластиве, а тому моторошно жахливе. Краще про це не думати.

І останнє, зовсім, здавалось би, неймовірне. Час іде, а я не можу забути нічого з того, що трапилося тим ранком у Прикарпатті! Пам’ятаю кожне моє слово, кожну мою думку, все, що казали ми з Іваном, що відповідали вони — буквально все! Нічого приємного в цьому нема, повірте! Боюся, що доведеться жити з цими спогадами до самої смерті. Але хіба це не доказ того, що контакт таки відбувся? Так, відбувся, і я заявляю про це офіційно, хай навіть у вигляді фантастичного оповідання, раз уже редактор послав мене якнайдалі, про що він неодмінно колись гірко пошкодує!..

Впевнений я також і в тому, що я не один такий на Землі, тому хочу звернутися до тих, з ким трапилася подібна пригода, з наступною заявою:

Шановні!

Знаю, що вам, як і мені, важко повірити в пережите, знаю, як часто вам здається, що насправді нічого незвичайного з вами не сталося, які важкі сумніви у власній адекватності та ментальному здоров’ї вас переслідують. Знаю також, що ви охоче поділились би отриманими під час контакту знаннями з особами, кому ці знання можуть стати у пригоді, але боїтеся, що вас приймуть за божевільних і не схочуть навіть вислухати!

Тому закликаю: поборіть свій страх, свої вагання, зв’яжіться зі мною, підтримаємо один одного і, можливо, разом знайдемо спосіб переконати скептиків у тому, що контакти можливі, що вони відбувались в минулому й продовжуватимуться в майбутньому, а здобутий нами досвід можна і треба використати на користь людству.

Чекаю ваших листів за адресою: yuriipetrovichopanasenko@gmail.com

Юрій Опанасенко, директор інституту.

м. Київ.