На кінчиках пальців

Розплючивши очі, я їм не повірив і знову заплющив. Ні, цього разу я точно не промахнувся, і потрапив не в брудне, смердюче середньовіччя, — а в рай.

Інакше як пояснити те, де я зараз знаходжуся... А от не буду очі відкривати! Не хочу!

На голову пролилося тепле, неймовірно приємне, після весняного болота, блаженство...

— Ну все, вставай. Пора тобі вже! — почувся зверху грубуватий жіночий голос. — Господарі чекати не люблять.

— Ні, ну що за день-то такий! Поспати не дали! Поїсти, — не дали! Все цей неприємний, сусідський дід зжер. Та ще й ледь знову не прибили! А тепер із раю виганяють! За що?!

— Чого мучиш? Вилазити не хочеш? Я тебе чудово розумію... Сама б залізла і сиділа. Але не можна. Не дозволено нам таке.

Я зітхнув і розкрив очі. Переді мною стояв, не просто ангел. А досить-таки вгодований ангел у чепчику і фартусі. І чого вона скаржиться? Судячи з фігури, годують її тут дуже непогано.

Я знову тяжко зітхнув і виліз із теплої, дерев’яної ванни. Тітонька мене обтерла, та почала одягати. Але не в мій страрий мотлох, а в досить-таки пристойну одежину. І головне, — чисту! Та навіть туфлі з довгенькими носочками підігнала.

Я подивився в невелике дзеркало, що стояло в цій кімнаті.

— Мамо моя люба! Та я, ще зовсім дитя! — на мене вилупився цілком симпатичний, худорлявий підліток. — Так, потрібно терміново наростити м’язову масу. А то цей скелет скоро просто розсиплеться! Щоправда, до тих інвалідів, що мешкали біля церкви, мені було досить далеко. Все-таки моя сімейка мене не зовсім голодом морила. Як то кажуть, — все пізнається в порівнянні.

— Йдемо красунчику. Велено тебе за стіл усадити!

Ми вийшли в темний, кам’яний коридор, і пройшовши кілька таких самих заплутаних тунелів, все ж підійшли до дерев’яних дверей. За якими дуділа і брязкала дивна какофонія досить неприємних звуків. Назвати це музикою, у мене язик не повертався.

Тітка штовхнула важкі двері і, взявши мене за руку, повела до величезного столу. Зайшовши всередину, я, чесно кажучи, трохи розгубився.

Величезний зал із п-подібним столом, застелений червоною тканиною, за яким пиячили і жерли, осіб триста, напевно, був завалений різноманітними стравами. Чого там тільки не було! І поросята, і каченята, і навіть, щось на зразок собак було. Але це не точно. Бо все це, до тріщин у сальній шкірі, разом із головою і ногами було обсмажено, і ціляком на стіл покладено. І лишень трішки, прикрашено печеними яблуками.

У центрі цього епічного сабантуя сидів дуже суворий на вигляд дядько з короною. Поруч його Королева, і вже знайома мені принцеса зі своїм нареченим.

Посеред зали танцювали чоловіки в тріко і видавали ті самі, противні звуки. У мене навіть вуха заболіли. Я взагалі помітив, що мабуть через втрату мови, у мене якось дуже сильно загострився слух.

— Сідай, пий та їж, все що душі завгодно! — посадила мене тітка на лавку між двох здоровенних воїнів. А сама зникла. До мене підійшов, очевидно місцевий офіціант, поставив залізний келих і налив у нього вино.

Вусатий вояка в шкіряному обладунку, вирвавши голими руками шматок м’яса з боку цілої, здоровенної, засмаженої свині, запхав його до свого рота, і запив цю справу вином. Витерши засмальцьовану від свинячого сала лапу об одяг, він простягнув її мені.

— Міхалсон! — представився велетень.

Я ж не розгубився, і потиснув його здоровенну клешню. Пробурмотівши у відповідь своє теперішнє ім’я.

— Коті.

— Німий? — здогадався вусань. — Буває... Гірше, — коли глухий. Або сліпий. А німий, — то не страшно. У нас і не німі, а хрін що з від них, хорошого почуєш... Ти їж, поки дають.

Двічі мене запрошувати було не потрібно. І я з усією обережністю взявся поглинати їжу. Переважно рибу. Оскільки її найлегше було засвоїти. Запиваючи все це вином, яке в моєму кубку, завдяки постійно підливаючим зеленим чоловічкам в трико, ніколи не закінчувалося.

— Ось як ти думаєш, яка наша земля? — Варяг, як він сам себе називав, після того як добряче хильнув винця, після тем про жінок і про те, що в бою краще, кінь чи кобила, перейшов до більш високих матерій.

— Мовчиш? Мені подобається, що ти мовчиш. Значить, ти мене уважно слухаєш. І не хочеш перебивати. Правильно? — я із забитим їжею ротом, ствердно кивнув.

— Ось, усі говорять! — він розвів у повітрі руками, — Що мовляв, Земля, — пласка! Вони видно, на дракарі не плавали... А я їх, між іншим, із батьком будував! Але як вона, може бути пласка-то! Місяць — круглий, сонце — кругле! А земля раптом, раз! І плоска! Це як голова. У мене кругла, у тебе, брате, кругла, а ось у нього, — він бахнув по сусідській бородатій башці, — пласка! Сусід, на щастя, не образився, бо мирно спав у нетверезому вигляді, у тарілці з недоїдками.

Аж раптом задуділи фанфари, ну добре, дудки. Я посолов’янілий, вже не дуже звертав увагу, що ж відбувалося навколо. Добряче нажершись і наклюкавшись так, що навіть в очах двоїлося. Я тепер сидів і, абсолютно щасливий, пускав слиняві бульбашки. Лишень одним оком косо дивлячись на те, що відбувається навколо.

На імпровізовану арену вийшли молоді, кулачні бійці. Пацани мого віку. І почали до крові лупити один одному морди. Коли крові було вже достатньо, один із підлітків заїхав партнеру боковим по печінці. Його суперник упав.

Чесно. Я мало не заснув. Дитячий садок якийсь! Але гостям подобалося, і вони дружно захлопали, засвистіли і затопали ногами, вигукуючи, — Трой! Трой! Миттєво вивівши мене з напівдрімоти.

Щоб не обходити, Трой виліз прямо на стіл, і зістрибнувши на кам’яну підлогу, високо підняв руки догори. Це був мій знайомий принц. Одягнений у чорний, обтягуючий костюм, він підійшов до переможця, і злегка вклонившись, став у стійку.

— А він молодець, — дивлячись досвідченим поглядом на рухи хлопця в чорному, констатував я очевидне. Хлопчина дуже красиво уникав ударів його закривавленого від першого поєдинку суперника. Дуже дивна техніка. Як у фехтувальника. З якою, втім, я не дуже-то був і знайомий. Так, бачив краєм ока.

Аж раптом принцу набридло ухилятися, і він почав різкими, точними ударами затюкувати опонента. Причому було помітно, що він його дуже шкодує. Але ось, час ігор минув, і почалося справжнє побиття. Цей Трой, мабуть, вирішив хлопця просто вбити. Від кожного нового удару, бризки крові розліталися по сусідських столах, спричиняючи нові напади радості у вболівальників принца. Що в майстерності, був явно на дві голови вищим за свого знівеченого суперника.

— Да, що ж це за фігня-то тут твориться! — вирвалося в мене, і я, миттю перескочивши стіл, відштовхнув цього ідіота від напівживого хлопця. Який являв собою, одну суцільну, криваву рану.

З десяток озброєних до зубів, величезних чоловіків, рвонули мені напереріз, схопивши за руки і одразу ж поставивши на коліна. Одночасно приставивши надзвичайно гострий ніж до мого горла.

— Хто впустив сюди цього ідіота! — крикнув на весь зал, розлючений король.

— Все гаразд, Ваша Величність! — раптом заговорив Принц. Це мій гість. Відпустіть його. Або почекайте, нехай спочатку відповість, а потім відпустите.

— Як тебе звати? — запитав мене, підійшовши поближче, Трой. — Ой, вибач. Ти ж німий. Тут хто-небудь знає, як його звати?! — стояла гробова тиша. — Дам золотий, якщо хто назве його ім’я!

— Так, Кіт це! — раптом заговорив один з офіціантів. — Син шевця Мартіна.

— Кіт, значить. Ти мене що, на бій викликаєш, так Коті? Ти гідний суперник. Я бачив, як ти біля церкви бився. Мені, у мою колекцію перемог, якраз такий поєдинок і потрібен.

— Хто?! Він, бився?! — засміявся, не витримавши, офіціант. — Ой, не можу! Та його місцева шпана, по всьому місту, стусанами ганяє! Учора навіть із мосту в річку скинули! Як він живий-то, досі, незрозуміло! Недоумки, вони як лайно, — навіть у воді не тонуть!

Принц рішуче підійшов до говорливого офіціанта, і одним ударом, того просто вбив... А потім поліз у гаманець і, діставши звідти монету, кинув на тіло, яке все ще смикалося в конвульсіях.

— Дякую. Ось твій, чесно зароблений золотий. Викиньте його в річку. Подивимося, тоне лайно, чи ні.

— Так що, Коті. Ти мене викликаєш? Чи хочеш зі своїм знайомим поплавати?

"Ні, ну що за день-то, сьогодні! Я ж бабцю по-хорошому просив! Давай я краще у свиней вичищу! А вона, — ні, ні... Їсти нічого... Спасибі тобі бабусю, наївся..."

І я важко зітхнувши, ствердно кивнув...