Нічний цех

— Ось, дивись, хлопче! Це і є наш бронетанковий завод! Містоутворююче підприємство нашого славного міста.

Роман терпляче слухав повчання, і кивав, удаючи), що слухає кожне слово сивочолого начальника. Начальник заливався солов'єм, розповідаючи славну історію свого улюбленого заводу.

— Пам'ятаю, як я прийшов сюди працювати, зовсім ще зеленим молодиком. Прямо як ти зараз, тільки ще молодший. Ось тут, мій юний друже, кувався броньовий щит нашої батьківщини, — сказав Павло Іванович, обводячи очима цех. — Тільки ось Горбач усе розвалив. Ну все одно, хтось же повинен тут стерегти народне добро. Учися, студент!

Роман знизав плечима. Усюди панувало запустіння. Підлогу вкривав густий шар пилу. Пил був усюди — на верстатах, верстатах і конвеєрах.

— А скільки цехів тут працює? — поцікавився Рома.

— Тепер тільки два. І то не на повну силу. А раніше. Тут працювало дві тисячі осіб, усі десять цехів працювали. Під час Афгану шостий цех ремонтний працював навіть уночі. А тепер ось... Як почалася перебудова, потім конверсія, так все і встало... Загалом, як заступиш на зміну, обійди всі цехи. Вимикачі перевір, вимкни всюди рубильники. І після опівночі взагалі не заходь у четвертий блок, особливо в шостий цех.

— А що там? — здивувався Рома.

— Та чортівня якась там коїться. Світло саме собою вмикається, верстати вмикаються. Він уже років двадцять як не працює офіційно. Але тільки офіційно. Уже й проводку відрізали. Все одно якось працює. Я й кажу - чортівня. Нещодавно там сторожа знайшли повішеним. А до того обхідник замерз на смерть. Пішов митися в душ. Цех давно не опалюється, тож він просто перетворився на крижинку. Тож будь обережним. Головне: не вір очам своїм. Усе, що побачиш, піддавай сумніву...

Роман мовчки усміхнувся. У чортівню він не вірив. Взагалі ні в що не вірив. Ні в бога, ні в чорта. ні в привидів, ні в НЛО. Дідусь-фізик з юних років навчав онука, що там нічого немає, душі немає, і взагалі існує тільки те, що фіксують прилади.

Увечері, відмітившись у вахтера на пропускному пункті, Роман зайшов у підсобку. Він одягнув видані йому валянки, шапку-вушанку і тілогрійку. Вахтер Віктор Сидорович вручив двостволку, попередивши, що стріляти без нагальної потреби не варто, оскільки всі патрони на обліку. Після чого побажав Роману удачі й пішов грітися у свою будку.

Роман почав свій вечірній обхід. Він обійшов верстати, що стояли в третьому цеху. Багато з них уже вкрилися товстим шаром пилу і павутини, і нагадували сплячих динозаврів. Багато частин вкрилися іржею. Подекуди крізь дірки в покрівлі нападав сніг. Сніг нерівними плямами лежав на підлозі. Крізь дірки в стінах і в покрівлі понуро завивав вітер. Рома потер замерзлі руки в легких вовняних рукавичках. Він відчув спиною чийсь погляд, і обернувся. Нікого.

Поплювавши на долоні, Роман вирушив у четвертий цех. Той виявився куди менше занесений снігом. Верстати блищали чистотою. Ні пилинки, ні билинки, ні павутинки. А на брудній підлозі, подекуди вкритій тонким шаром снігу, чітко виднілися сліди ніг. Сліди виглядали свіжими. Учора випав густий сніг, і саме там, де сніжинки падали крізь дірки в покрівлі, сліди повинно було замести.

Роман пройшовся іншими цехами, перевірив усі рубильники, і повернувся до шостого цеху. Думки про свіжі сліди на снігу не давали йому спокою. Він ще раз придивився: сліди починалися в цеху і тут же обривалися. На дорозі, рясно присипаній свіжим сніжком, жодних слідів не було. Крім його власних і слідів денного сторожа.

Роман недовго думаючи вирішив сховатися в підсобці й подивитися, хто ходить сюди серед ночі. Верстати вмикаються самі собою? Як же, так він повірив. Він підстелив під себе згорнутий шматок старого брезенту, вимкнув ліхтарик і почав чекати. Годинник показував пів на одинадцяту ночі. Роман сам не помітив, як заснув.

***

Його розбудив шум.

«Вставай, прокляттям заклемьонний, весь мір, голодних і рабов!»

Інтернаціонал. Пісня кричала з репродукторів, і її вроздріб підхопили сиплі, прокурені голоси. Хлопець почув тупіт безлічі ніг, що крокували в одному ритмі.

Роман визирнув у щілину, і заціпенів: весь простір цеху заливало світло від денних ламп. У блідо-блакитному світлі все здавалося примарно-нереальним. А по цеху маршували темні постаті, вдягнені у тілогрійки, фуфайки, жилетки, хто в чому. В одних робітників на головах виднілися казенні армійські вушанки зі штучного хутра, в інших кепки або картузи. Попереду крокував низькорослий тип у шкіряному плащі та капелюсі. Вервечка робітників, що маршували, порівнялася з підсобкою, де ховався юнак. Раптово бригадир зупинився, і повів носом повітря. Він уважно придивився до дверей підсобки. Його бліде змарніле обличчя скривила презирлива гримаса.

— Тут хтось ховається! Дезертир! Виходь звідти! Якщо не хочеш, щоб тебе профком обробив, як вони це полюбляють робити!

Роман відчув страх. Усе, що він бачив, виглядало нереальним, неймовірним.Звідки тут, у давно покинутому непрацюючому цеху стільки людей?Таємне товариство?Секретний гурток любителів Радянського союзу?Що це за мужик у плащі та капелюсі?Чому його обличчя здається таким смутно знайомим?

Поки Роман роздумував, мужик у плащі зробив крок до дверей і різко відчинив їх.Повіяло холодом.Роман затрусився чи то від холоду, чи то від страху.

— Це ти тут ховаєшся? Коли в нас іде холодна війна з Америкою?Завтра американці нападуть, кинуть на нас бомби, танки ввійдуть у місто, чобіт солдатів НАТО топтатиме нашу землю, а ти, значить, у підсобці відсипаєшся? Встань, скотина!

Роман слухняно встав.Він тремтів, стоячи по струнці, і витягнувши руки по швах, як на плацу.Бригадир підійшов зовсім близько, і глянув йому в обличчя.Погляд Романа зустрівся зі скляним поглядом людини в капелюсі.Очі горіли фанатичним вогнем.Трохи навикаті, сіро-безбарвні, по риб'ячі-холодні, безжальні очі деспота і вбивці.Тепла цівка потекла по штанях.

— А ну-ка дихни, сволото! — гаркнув на нього чоловік у капелюсі.

Роман дихнув.Він згадав, що ввечері сторож на прохідній давав йому ковтнути кілька ковтків коньяку з фляжки «для обігріву».І тепер Роман трясся від страху, думаючи, що ця людина відчує запах спиртного.

— А хто ви такий?- запитав Роман.

— Хто я такий?Ти не знаєш, хто я такий?- чоловік зареготав.- Я Кім Владленович, начальник цеху!І тут моє слово — закон!Візьми той кухоль на столі, випий води, і ставай до верстата!Ти на нічній зміні!Якщо ти тут, то ти вступив у нашу дружну трудову армію, яка кує броньовий щит нашої великої Батьківщини!

Владлен повернувся до нього спиною і попрямував до столу.

— А з ким ми воюємо? — запитав Роман у подиві.

Бліде обличчя начальника цеху почервоніло.

— Ти не знаєш, із ким ми воюємо?Ми воюємо з Америкою! З НАТО!Вони мріють знищити нашу радянську Батьківщину! Перетворити нашу прекрасну країну на радіоактивний попіл!Через таких, як ти, ми просрали країну! Але ми не відступимо і не здамося!Ми будемо продовжувати кувати броньовий щит Батьківщини на зло всім ворогам, зовнішнім і внутрішнім!І перемога буде за нами!Радянський солдат омиє свої чоботи в Індійському океані і підніме червоний прапор над Капітолієм!

— Так Радянський союз же розвалився, — заперечив Роман.

— Радянський союз живий, і досі існує! — рявкнув Владлен Кимович. Він живе в наших серцях! Поки є ті, хто за нього воює!А ти зрадник! Опортуніст!Що в тебе за штани?Джинси? Ми жорстоко караємо за низькопоклонство перед Заходом!Я тебе гнида задушу власними руками!

Начальник цеху рушив до Романа.Усі його жести не залишали сумнівів у його намірах.Роман згадав про двостволку. Він схопив рушницю, приклав холодний приклад до грудей, зняв запобіжник і натиснув на курок.Бабах!

Відлуння від пострілу облетіло цех, відбиваючись від стін.Але Владлен продовжував іти, як ні в чому не бувало.Невже він промазав? Він стріляв із десяти метрів.Роман натиснув на курок ще раз.Постріл пролунав голосніше, ніби в цеху розірвалася бомба.Владлен підійшов ще ближче.Уже метра три.Роман згадав, що в стволі лише два патрони. Нехай підійде ближче. Уже пара метрів, останній патрон. Роман натиснув на курок.Постріл бабахнув так голосно, що в нього заклало вуха. Він чітко бачив спалах зі ствола.Куля пройшла крізь тіло.Владлен підійшов упритул, і його руки зімкнулися на шиї студента.Рома відчув, як повітря покидає його легені.Паморочилося в голові, у грудях утворилася важкість.Він почав задихатися.Сил чинити опір не було.Він зрозумів, що помирає.Десь вдалині пролунали крики і кілька пострілів. Останні спалахи свідомості, тьмяної від задухи, повідомляли, що ще хтось увійшов у цех і відкрив стрілянину.Рома повільно осів на підлогу, і настала темрява…

***

Він прокинувся, лежачи на тапчані.У ніс бив запах нашатирю.

— Ну шо там, Макар Михайлович? — почув він хрипкий голос, який здався йому смутно знайомим.

— Та живий, здається. Он, ворушиться. — на лоб лягла важка мозолиста долоня.

Коли зір прояснився, Роман побачив двох мужиків у тілогрійках і вушанках.Одного він упізнав — сторож Віктор Сидорович, а другого він не знав.

— Де я? Води! - прохрипів Роман.

— У нас ти тут, на прохідній. — відповів Макар Михайлович. — Казали ж тобі, дурнику! Не заходь у той клятий цех! А ти куди поліз?

— Ну я ж обхід робив. Ось й затримався там. Заснув. Та що ж там таке, у тому цеху?

— Що там таке? А ти хіба не второпав? Привиди там. Щоночі вилазять. Шикуються. Марширують. А потім. Вмикають верстати. А потім точать деталі. Уже нікому не потрібні. Танки тієї моделі вже ніхто років сорок не робив. І на складах їх завались. Як собак нерізаних. Але він ганяє всіх як Сидор кіз. І змушує працювати.

— Хто він? — запитав Роман.

— Хто він? — перепитав Макар Михайлович. — Владлен Кімович Сен. Начальник того цеху.

— Так він той привид? — здивувався Роман. — А як же він мене душив?

— Так само, як і інших. Усіх тих бідолах, хто через дурість і необережність у той цех зайшов.Тримає їх там у полоні. Вічне рабство після смерті. Трудове рабство.

— А як це в нього так вийшло?

— Ніхто не знає, — зітхнув Михалич. — Мабуть, воля у Владлена була залізна, як у самого сатани. Коли душі так на прив'язі тримати може. Коли Союз розпався, він відмовився визнати цей факт.Зібрав тієї ночі всю свою зміну і вигнав на роботу.Потім усіх знайшли повішеними.Або задушеними.А він просто помер.Від серцевого нападу.Лежав там, біля конвеєра з посинілим обличчям і блаженною посмішкою. Добре що ти стріляти почав. Ми якраз на вулицю вийшли покурити й почули постріли.

— А як же вам розігнати їх вдалося?

— Як, як! Тільки так. Сіллю. Бо нечисть солі боїться. Ось ми їх сіллю-то й посипали. Щедро. Від душі. Пару ночей буде там спокійно. А потім вони знову прийдуть. Тож дякуй богу, синку, що цілий залишився! І пошукай собі іншу роботу. Спокійнішу.