Дійсна сива оповідь

Дійсна сива оповідь.

Якось я прийшов в гості на запрошення подружжя Івана та Марічки на Великдень. Ми чемно привітались: Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Три рази. Господарі були одіті в випрасувані, чисті та світлі вишиванки: сорочки прикрашені орнаментованою різнобарвною вишивкою з червоних, чорних та синіх ниток на комірці, й по боках вирізу на грудях, та з боків й по низу рукавів геометричних фігур вишитих хрестиком. В такій вишиванці був і я.

Так ось що мила, добра та майстерна господарка розповіла нам з Іваном за святково й багато накритим нею та й чоловіком, смачними стравами столом.

То ж коли мова зайшла про якесь зверхнє, презирливе й хамське відношення росіян чи як їх ми називаємо: москалями чи кацапами на їх обзивання нас українців: хохлами, до нас: людей України. То Марічка каже, що це не тільки тепер, а й ще набагато раніше москалі так погано відносились до нас: українців, й не тільки.

Колись в дитинстві нам: онукам бабуся оповіла свою історію, яка з нею трапилась, лякаючи нас для того щоби ми поводилися чемно, та не вередували, бо може віддати нас таким злим особам з якими вона стрічалась.

Ця подія відбувалась десь на рубежі 19 - 20 століття на теренах нашої славної України. Колись два москалі-орендарі баштанів з півдня Київщини привозили й продавали баштанні культури: кавуни, патисони та якийсь попутний крам: металеві голки, ножі та інше по наших вінницьких селах. То ж ось якихось два цих москалів заночували в нашій великій, чепурній хаті покритою соломою з обмолочених снопів жита й накритих чи ж то пошитих вже менших сніпків знизу до верху, та вибіленою вапном, а товста призьба з глини (це замість фундаменту, щоб хата не розсувалась) була темно-жовтого кольору. Над нашими вікнами хати були стилізовані з глини голубки пофарбовані синькою. Хата була простора й ділилася на дві половини: світлицю й велику кімнату зі світлою піччю, лежанкою-грубкою в яких горіли дрова для приготування їжі та опалення приміщення. Посередині кімнати, на своєму почесному місці, знаходилася велика та висока (слугувала як обідній стіл) дерев'яна файно різьблена скриня обрамлена з зовнішніх сторін її країв тонкими, мідними смужками: окуттям з орнаментом, та з великою дерев'яною стільницею збоку неї для розгортання тіста, для приготування домашнього хліба, вареників, пиріжків та інше.

Скриня в нас була на дерев'яних коліщатках, для пересування в потрібне господарям місце, а не на ніжках. В ній зберігали як то: сувої домотканого полотна, святковий одяг батьків та дорослих дітей домоткані штани, сорочки-вишиванки, спідниці з різнобарвними биндами, вишиті й тканні рушники, гроші, цінні папери на землю, чи щось інше, жіночі прикраси: ковтки-сережки та коралі, весільний вінок матері, чобітки, черевички. Та годі про це, я ще вам розкажу та порівняю які прості їх хати та не надто охайні, які я тоді побачила. Я не знаю чи це є виняток з правил.

Та ось ці люди пропонували мені переночувати в них, коли я може колись буду проходити повз їх оселю з метою попасти в Київ.

Через деякий період часу в нашому селі, та ще з околишніх сіл зібрався невеликий гурт вірян-жіночок відвідати святі мощі святого Миколая Чудотворця в місті Києві у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі-монастирі. Наш гурт простував до Києва в серпні напередодні Яблучного Спаса. Рухались ми по старому тракту на Київ через Білу Церкву, то в якому то, точно не пам'ятаю, селі чи Грибенки, чи Грабенки, а може якась співзвучна його назва, ми десь при дорозі зупинились. В той період часу тільки пани чи заможні люди могли собі дозволити подорожувати в каретах, кінному диліжансі, чи на кибитках, двомісних чи чотиримісними колясками, бричках, дрожках, фаетонах запряжених кіньми, або в крайньому разі на возах теж запряжених кіньми чи волами. Власник одного чи двох коней рахувався вже як середньозаможний селянин. Бо кінь дорого коштував, та й він був дуже вибагливим до харчів - фуражу, не те що віл. Коника треба було дуже ретельно доглядати. Й оскільки ми всі були не надто багаті, то чимчикували пішки, та спати умощувались на пташиних правах під деревами чи кущами, на свої свитки, та полотняний клунок з якимись харчами: хлібом, шматком сала, картоплинами, цибулею чи часником, якоюсь хустиною, під голову. Та тут я пригадала, що в цьому поселенні мешкають мої колишні постояльці на ніч і які запрошували мене в них переночувати.

То я одній своїй колежанці з села сказала що я відвідаю своїх знайомих, але я йду до них перший раз і не знаю чи вони ще когось зможуть прийняти на ніч, так що нехай вибачає.

Справа ця була десь під вечір й поки я допиталася та знайшла оселю тих чоловіків, то вже починало сутеніти.

Їх будинок був теж величенький, але замість воріт була довга жердина, окіл був не прибраний, все було якесь сіре, як ті сутінки що наступали денний світ перед ніччю. На стук та окрики мені ніхто з господарів не відповів, то я боязко зайшла до хати, яка не була зачинена. Тут мені спало на думку пожартувати з ними й не показуватись їм поки вони не зайдуть до свого будинку. Житлова кімната куди я зайшла через сіни, позаяк і в нас, була вже з підлогою, але тут було теж неохайно, як і на дворі. Замість скрині в них був великий дерев'яний стіл з грубих дощок з залишками їжі: смаженої риби з картоплею на чорній петельні посеред столу й недоїденими шматками хліба. Біля столу були лавки. З лівої сторони від вхідних дверей знаходилася піч, майже як наша українська, та більша й грубувата, на мій погляд. Вліво до дверей на висоті більше півтора метра були влаштовані дерев'яні полаті (дошки з якимись невзрачним рядном), на яких я мала спати, так приїжджі москалі мені казали. Верх печі на якій спали діти чи люди похилого віку відокремлювалась тонким кубовим ситцем синього кольору з якимось візерунком (тканинний матеріал), як й самі полаті.

Сутінок в житлову кімнату потрапив раніше мене й лише лампадка з олією в червоному кутку, (по діагоналі від печі), біля образа святого Миколи Чудотворця зловіще блимала-зиркала на мене червонястими вогниками-жаринками, ще й періодично шипуче іскрилася. Я перехрестилася. І хоча я була не з лячного заячого роду, не дуже й то боялась, та мене обняв у цупкі обійми липкий чорний страх. Й щоби сховатись від блисків роздмуханих жаринок я залізла на ті дерев'яні дошки, на яких горбилась купа якихось речей: штани, свитки, сорочки вишиванки, спідниці й ще щось інше, бо ж не все й розгледиш.

Та не встигла я відсапатись від руху та залізання на полаті, я почула якісь голоси на дворі біля хати. Заскиглили, відчиняючись, зовнішні двері та й вхідні в кімнату. Гримнули вже й вхідні та бовкнули, закриваючись, двері в кімнату. Було чутно голоси двох чоловіків та писк жінки. Тихий, жіночий, ослаблений голос старшого віку щось благав до чоловіків.

- Порфірій, чего ждьошь? Лампу зажгі живо! - прогримів грубий голос мого нічного постояльця кацапа.

Якась товстенька тінь швиденько потупцювала до печі й взяла щось. Почувся шипучий звук й загорівся сірник який підставили до лампи. Вогонь лампи якось неохоче почав розгорятись та освітлювати це бридке приміщення.

- Гроші швиденько доставай с пазухи, пока я сам туда не заліз, - пробасив хазяїн помешкання й зареготав якимось сатанинським сміхом.

- Та осьдечки, беріть та тільки відпустіть мене на шлях додому,- благала здоровенного бугая з чорно-білою кудлатою бородою худенька, зіщулена жіночка в старенькій коричневій свитці та темному чепці на голові із сатину.

- Да разве нам зело забрать токо гроші. Нам усладосно смотреть твою кончіну, твої конвульсії, стони, схлипування.

То така отрада, така забава наша. Ти себе даже не представляєшь. Да што тебе тьомной дурьохе глаголити. Порфирій, начинай помалу резать, шоб не сразу подохла і смотри мне, меньше крови проливай. Мить поли і убірать тебе самому придьотся. Да і грошики за іконку Николушки Чудотворца покласть не забудь. Потом іх і поделим по-братски уже посветлу - поутру.

Жах миттю скував не тільки тіло, а й розум. Я закрила очі й затулила писок. Почувся здавлений клекіт старого ворона та щось важке впало додолу. Це видно повітря з легень жертви інстинктивно виривалось назовні на волю, а може це ще й душа мимоволі покидала тіло людини. Скільки хвилин продовжувалося це сатанинське дійство я не пам'ятаю. Згодом кацапи виволокли свою жертву десь в комірчину, чи в погріб дому. Я чула тільки шум того, що вони собі тягли, наче якийсь важкий лантух, а не тіло людини.

- Шевелись Порфірушка, шоб ми ше когось надибали на ночлег!

Це те що я в останнє почула від чортових слуг-душогубців.

Не гаючи часу я ластівкою злетіла з тих чортових полатей й незчулася як майже в темряві знайшла свій гурт вірян з Вінниччини. Так я дала драла. Так що я ще буду топтати ряст - жити. Та надалі не треба важити головою (смертельно ризикувати) й не піддаватися, щоб тебе ввели в оману (обдурили). Перед тим як щось зробити добре обмізкуйте план дій, та подумайте які після цих дій можуть бути наслідки. Тоді вам не потрібно пити гіркі пілюлі.

Я не знаю що мене спасло від смерті: молитва до Господа Бога, чи мій білий ангел охоронець тоді переборов чорного.

- Спочатку я думала що це лише тоді окремі москалі займалися пограбуванням та вбивством вірян, та після повномасштабної війни Росії проти України з захопленням великих українських територій з жорстоким бомбардуванням Маріуполя й інших населених пунктів, нанесенням жахливих ракетних, та безпілотних літальних апаратів ударів не тільки по критично важливих об'єктів, а й лікарень, навчальних закладів, житлових будівель з вбивствами та каліцтвом дітей, людей похилого віку, та й всіх підряд без розбору, то тепер я розумію що їх цих таких катів-кацапів основна маса.

- Зі статистикою фактів геноциду нашого українського народу не поспориш. Та й хто попробує обґрунтовано заперечити мені в цьому, - закінчила свою розповідь Марічка.