Мотлох

Небесна блакить розкинулась широким неозорим полотном над його головою, вітала й манила. Зимові густі хмари нарешті відійшли, дозволяючи насолоджуватись оновленою природою. У повітрі давно вже вчувалися перші нотки весни, але тільки сьогодні свіжість і теплінь перших направду весняних промінців сонця примусили зняти з голови шапку й розстібнути пару ґудзиків куртки-куфайки.

Остап те й робив, що споглядав на небо й сміявся йому у відповідь своїм майже беззубим ротом. Недбало виголені щоки місцями покрилися новим шаром щетини, яка виступала то тут, то там самотніми темнуватими острівцями серед блідого моря-океану людської шкіри.

«Ото й весна прийшла, – вигнув губи під вусами. – Тепер все піде на краще…» Поправив рукою вуса – свою гордість ще від молодечих часів. Сьогодні, правда, вже посивілі й не такі рівні й густі, як за юних років. Ще раз підняв очі вгору, задивившись на небо. Так, теперечки справи знову підуть угору…

Ступав підтюпцем по вже сухій після ще зовсім недавнього снігопаду землі. Ішов не поспішаючи: ще є час, сезон почнеться не раніше, як через тиждень-два. Саме тоді весна проявиться на повну силу й знову дозволить йому заробляти так необхідні гроші. Він не любив зими. Зима означала застій і сплячку. Зима забороняла йому працювати. Зима забирала в нього радість життя…

– Hello, Остапе! – знайомий голос перервав його роздуми.

То був Майк – продавець солодкої вати й трюкач. Невисокий, опецькуватий, але завжди усміхнений і привітний. З чорним кучерявим волоссям і такою ж бородою. Майк був набагато молодшим за Остапа й «місцевим», на відміну від нього.

«Здоров був, Майку! – простягнув свою порепану зморшками руку й усміхнувся. – Як життя? Як справи? То як, вертаємося до життя?» На останнє питання Майк не відповів, тільки всміхнувся, показавши два ряди білосніжних зубів, які виділялися на тлі темно-шоколадної барви шкіри.

– Ну, гаразд, – Остап махнув рукою, продовжуючи свій похід.

Місце його роботи знаходилося трохи далі, вглибині парку розваг. Для тієї махінерії, що він приводив у рух кожного разу, потрібно було багато місця й простору. Ще пару кроків – і старий підійшов до сталевої конструкції, що тримала на собі величезне колесо. До обводу його прикріплені були кабінки для пасажирів. Глянув угору – світ йому повеселішав. Давно не бачились, еге ж? «Привіт, друже, – поплескав шорсткою долонею по залізній трубі, одній з тих, що підтримувала конструкцію, й усміхнувся. – Заскучив?»

Зайшов у кабінку, де знаходилися всі необхідні кнопочки й ручки, які дозволяли йому оживляти цю, на перший погляд, мертву купу залізяччя. «Треба перевірити, чи все справне», – подумав і всівся на своє місце, натиснувши першу велику кнопку. Зовні наче нічого не змінилося, та він знав – двигуни поволі заводяться. От-от почується їхній рев, і колесо помаленьку запустить свій перший оберт після зимової сплячки.

І справді, через пару хвилин помітив перші коливання могутньої конструкції. Пригадав свої перші спроби в цій професії. Це було давно. Так давно, що й сам він уже не пам’ятав ні місяця, ні року, коли ступив свій перший крок на цю, тоді геть чужинську, а сьогодні вже майже рідну, землю. Хто б міг подумати, що він – колишній педагог, директор школи – обслуговуватиме техніку, ще й так далеко від свого дому.

Іноді сумував за колишнім життям. Скучав за дитячим сміхом у шкільних коридорах і спортмайданчиках. Ловив себе на думці, що нудьгував за тою дітлашнею, що створювала вічні проблеми, часто не усвідомлюючи своїх вчинків. Тужив за допитливими оченятами молодших школярів і трохи сумовитими й тривожними, що належали юнакам і юнкам, котрі от-от мали б вилетіти з будівлі, що майже половину їхнього дотеперішнього життя служила їм батьківським гніздом.

Шух-шух, гуп-гуп, шух-шух-шух… Колесо поволі запускалося… Інколи він сам уважав себе тим хом’ячком, що крутиться в своєму колесі, намагаючись чи то втекти від лінивого безтурботного життя, чи просто підтримати форму, забувши про всі негаразди в ритмі нестримного бігу.

Так, робота педагога приносила йому задоволення довгих двадцять з гаком років. Перегодя перестав зважати на вічні перевірки й контролі. Сьогодні контролюють його, завтра контролюватимуть їх, а ще згодом – він сам перевірятиме когось. Така життєва правда: ніколи не знаєш, коли з жертви стаєш агресором і навпаки.

«Остапе Петровичу, – одного дня йому зателефонували й голос у слухавці неприємним баритоном повідомив про щось, що ніяк не вкладалося в голову. – Минулого року Ви брали кредит у нашому банку й не виплатили його… За цей час набігла кругленька сума… Коротше кажучи, Ви винні банку понад мільйон гривень. Крайній термін сплати позики – двадцяте число наступного місяця».

У слухавці почулися короткі гудки. Остап Петрович так нічого й не зрозумів. Або ж не хотів розуміти почутого. Який кредит? Який мільйон?.. Ручка з червоною пастою безсило опустилася на сторінку зошита, списану акуратним почерком одного з шестикласників. Ні, то мабуть, помилка, розіграш когось зі старшокласників. Ото знайду винуватця – буде йому непереливки!

Шух-шух-шух… Гуп-гуп-гуп… Шух-шух… Остап Петрович сумно дивився, як колесо набирає швидкості. Ні, то не був розіграш нечеми-школяра. Дзвінки продовжувалися щоденно, згодом перейшли у погрози, а тоді, одного дня в його двері постукали. То був колектор. Чоловік в дорогому пальто показав якийсь папірець і заявив, що прийшов конфіскувати все його рухоме й нерухоме майно.

Остап Петрович незчувся, як серце пришвидшило ритм – і світ навколо померкнув, покриваючись темними цятками, зникаючи за ними, розчиняючись у них. Того дня за мить він втратив усе, напрацьоване довгими роками нічних перевірок зошитів і тестів. Усе, що заробив за педагогічну практику, зникло вщент через один папірець в руках огрядного чоловіка в дорогому пальто.

Шух-шух-шух… Гуп-гуп-гуп… Остап Петрович не злився на нього. Зрештою, він теж – лишень гвинтик у цій системі. І це його робота: забирати в інших, щоб вижити самому… Коло вже крутилося на повній швидкості й Остап Петрович не поспішав відводити погляду. Уже віддавна його життя залежить від обертів цього колеса. Здається, від завжди. Цілу вічність…

Він так і не взнав, хто скористався його паспортом і кодом, набравши тих кредитів. Та й чи допомогло б йому те знання?.. Заяви в поліцію, прокуратуру… Листи в газети й журнали… Поради від друзів і знайомих… Ніщо не допомогло. Шахраї розчинились у своєму таємному шахрайському світі, привласнили гроші, зруйнувавши йому життя. Злився, лютував, думав, що з глузду з’їде. Та зрештою змирився з новим статусом безхатька. Звикся з ним. Пристосувався...

Людина багато до чого пристосується й багато з чим змириться. Навіть до переконання, що «таке вже це життя»: шахрайство – теж свого роду робота. Складна робота, й мізки для неї потрібні ще ті. От лиш совісті не треба взагалі. Щоб уміло скористатися чужим, виманити бажане й зникнути… Не кожен ризикне будувати власне щастя на чужому горі. Тільки першокласний фахівець здатен на таку підлість.

Так Остап Петрович зневірився у власній дотеперішній професії. І в людях навколо. І навіть у дітях… Ото береш їх під своє крило, навчаєш, намагаєшся вкласти в їхні голови мудрі речі з книжок, втовкмачити про милосердя й доброту, а вони виростають і слухають тебе, так, справді слухають. От лиш слухають вибірково й чують те, що хочуть почути. Й вибирають з усієї тої науки тільки те, що їм вигідно. А тоді, одного дня, ти стаєш око в око з колектором – і життя твоє іде коту під хвіст через твоє ж власне бажання щось змінити…

Шух-шух… Гуп-гуп… Остап Петрович натискає на іншу кнопку. Колесо потроху стишує хід. Заспокоюється від нестримної швидкості й завмирає. Чоловік стиха зітхає, вдягає на сиву голову шапку й відчиняє двері. Усе гаразд, все працює… Ще тиждень-два – і можна буде садити на колесо охочих побачити навколишні краєвиди. Ще трішки – й доля подарує йому новий шанс забезпечити внукові краще життя.

Бо ж він залишився там, на рідній землі, в тому далекому світі, куди сам Остап Петрович вертатися вже майже не хотів. Там, де чиясь майстерна, але підла рука позбавила його всього, що дороге, примусивши вперше в житті відчути себе непотребом, дрантям, нікчемою. Доводячи до стану, коли навіть улюблена справа викликає відразу й огиду…

Остап зачинив двері, повернув ключа й сховав його в кишеню куртки. Знову торкнувся сталевої труби й підняв погляд угору, на величезне колесо на тлі блакитного небесного полотна. Сумовито всміхнувся. Спогади примусили його серце змістити свій дотеперішній ритм. Пригладив вуса й знову підтюпцем пошкандибав у напрямку виходу з парку.

– То що, живемо? – голосно спитав Майк, знову всміхаючись на всі тридцять два, й помахав старому рукою. Мабуть, бачив запуск оглядового колеса.

– Живемо! – розкрив беззубого рота Остап і втішений, не поспішаючи почвалав додому…

****************************************

Увага! Вигідна пропозиція! «Швидкогроші» для всіх!

Усім охочим надаємо кредити до 500 000 гривень онлайн. Усе відбудеться швидко, зручно й чесно.

Вам не треба чекати в черзі чи навіть виходити з дому; без поручителів. Усе, що потрібно, надіслати скан-копію паспорта й ідентифікаційного коду на нашу електронну пошту.

Детальніше – у файлах нижче.

«Швидкогроші» – і до банку не ходи!

*****************************************