Майстер кораблів

Старий майстер кораблів сидів на чужому березі, споглядаючи, як криваве сонце розчиняється у синьо—зеленому морі. Він згадував свої молоді роки, коли був найвидатнішим майстром, що будував кораблі для флоту… правителі часто звертались до нього по допомогу… нікому з них він не міг відмовити… ясніло сонце, його рідне сонце над його морем і рідною землею, іскріли золотом дукати й інші монети, що він отримував їх за службу й за свої чудові кораблі, що були найкращими у морі—океані…

Давно вже забулись ті роки. Йому лишився тільки свіжий морський вітер у душі, пустка, що нагадувала про себе щоденно.

І згадав майстер, як побудував він двом багатим чоловікам кожному по кораблю… це було їх замовлення. Робити мусив швидко і якісно, бо як не зробив би: може, не дали б йому десяти мішків золота або й зовсім… життя б одібрали…

Думати про це було моторошно, але й приємно. То були його найкращі два кораблики… маленькі, охайні, красиві наче з картинки зійшли. А він умів і малювати, й кораблики будувати…

Різниця була у тому, що ті два молоді володарі замовили собі різні кораблі: один хотів вітрильника, інший же – галеру таку, щоб тільки й на веслах ішла…

Він був умілим майстром, тож виконати обидва прохання для нього було легше ніж помолитися перед сном.

І він збудував два кораблі… вони були гарні, міцні, так наче для султана зроблені.

Він одержав своє золото й пустивсь у мандри. Крім кораблів він хотів побачити іще щось… а в інших землях, може, й кораблі будують якось інакше…

Мандрував він довго. І тепер доля привела його на цю землю, до цього сонця й цього моря.

Вже багато років минуло від того часу, як зробив він найкращі свої кораблі… і хотів би тепер старий уже майстер побачити свої творіння. Чи плавають іще ці кораблі?.. Які вони нині? Чи почорніли дошки? А як же вітрила й весла?...

Сонце сідало у море. Він побачив проти сонця чорну точку… вона наближалась.

І згадав старий, , що хтось, посланець із його рідних земель, що прибув до тутешнього володаря, розповів йому, що вітрильник… втонув у морі… втонув він лише тому, що йшов тільки на вітрилах, наскочив на скелю… вітрила ж то штука… ненадійна, бо лиш мінливому вітрові підкоряється… от вітер і вирішив погратись кораблем…

Як згадав це майстер, то жаль обійняв його серце. Адже й кораблик той, і молоденький володар, що плив на ньому, були дуже гарні… володар, казали, був добрий і справедливий, казали, що цілеспрямований був та гожий, у битвах йому ніколи рівних не було… лиш тільки залежав він од того, що скажуть про нього інші…

От і думав, що любов інших триває вічно… тому—то, і галерник у цім не сумнівався, він обрав собі вітрильника… він вірив у вітер, був готовий покластись на його волю…

А другий же володар… казали, що цей морський вовк що не день, то десь у морі, десь серед вітрів, та не підіймав він вітрил… про цього володаря також ходили легенди, які галерник чув навіть тут, у чужій стороні…

ніч потроху сходила на землю…. Тут ночі були густіші, чорніші, вони жорстоко укривали все темрявою й мовчанням.

Майстер думав про того молодого володаря, що замовив колись у нього галеру. Він згадував корабель таким, яким його спустили на воду, таким, яким він поплив у першу свою мандрівку…

І захотілося старому побачити нині перед собою того володаря на його галері, поговорити з ним і розпитати, якщо, звісно ж, він ще живий…

І побачив він світло. Почув плескіт хвиль. Вранці коло берега причалив корабель… він зразу ж упізнав його. То була його галера…

Гребці вийшли на берег. Їх лиця світились засмагою і втомою…

Старий вперше за багато років глянув на того володаря, що дуже дорогу ціну заплатив йому за галеру…

— — спасибі тобі, майстре… — сказав володар, що спустився з галери останнім. Він був не молодий уже, проте сміливий і відчайдушний… та—ких людей галерник зразу умів вгадати серед мореплавців…

— — і як же ти доплив сюди? Скільки ти плив? Як довго? – спитав його галерник.

— — плив довго, адже вітер був мені не помічник…

— — той, кому лиш вітер помічник, уже лежить на дні морському… — відповів похмуро галерник.

— — ну, майстре, тоді я правильний вибір зробив?.. – усміхнувсь воло—дар моря.

— — не знаю чи правильний твій вибір, адже ж ти плив довго й гребці… люди мруть дуже часто…

— — коли люди мруть, ти сам мусиш сісти на весла.

— і що ж? Хіба так роблять володарі?

— — на кораблі, майстре, я не володар… я той, хто хоче досягти нових земель так само, як і оті моряки, що пішли у портове місто… ми з ними єдині там…

— ти ж дуже змінився…

— — так, майстре. Пливучи без вітру й без іншої помочі, ти вчишся ці—нувати гребців… адже вони твоя єдина надія…

— але й гребці вічні не бувають же, — сказав галерник.

— — твоя правда, але нових все—таки можна завербувати у гавані, а з вітром… вітрильники гарні й швидкі човники лиш оді і там, де нема вітру штормового… де ти певен у своєму везінні й у помочі богів… а як тобі плисти далеко й довго, коли замахнувсь на велике, то вітер тобі не допо—може… берись сам за весла.

— — знаєш, володарю, це надзвичайна честь для мене бути майстром твого корабля… такого корабля, де править такий капітан… з тобою я не боюсь повернутись у свою вітчизну й там і надалі будувати для флоту й володарів…

— — тільки не дозволяй собі, майстре, будувати ні для солдатів, ні для володарів вітрильники… ми йдемо до величного й вітрильники для нас то погані кораблі…

Цього ж вечора майстер милувався заходом сонця з палуби галери, що летіла на веслах крізь темне, сповнене хвиль і небезпек море.