До суботи

— Шшш, Матвійку, тихенько, не шуми в церкві, — мама вгамовувала рудого рум’янощокого малого, років п’яти, що прагнув встромити свого допитливого носа в кожну шпарину. — Біжи, он дідусю допоможи свічечку поставити.

Хлопчик прудко рвонув через весь напівзатемнений зал церкви до сивобородого чоловіка, що стояв заплющивши очі біля ікони Богородиці.

— Дід Коля, давай тобі допоможу, — дзвінкий голос линув під самісінький купол і з косими променями яскравого квітневого сонця відбивався донизу, розрізавши покров напівтемряви та вилетівши через прочинені двері разом з горобцями у пишне весняне різноцвіття.

— Добре, давай, ось тримай свічку, тепер запали її від іншої. Ось так, — дідусь усміхаючись наставляв малого.

— Дідусю, а чого тут так багато свічечок?

— Це, Матвійку, люди поставили їх Діві Марії, щоби зичила здоров’я та вдачі їм. Ось і ми поставимо.

— То тепер ми з тобою будемо здорові і вдачні? — питанням малюка не було краю. - І мама? — хлопчик стрельнув оченятами в бік своєї мами.

— Так, аякже, з Божою поміччю всі будемо, — посміхався дідусь.

— І тато?

— І тато, аякже, — старий перевів погляд на маму малюка, що теж ставила свічку в широку підставку з просіяним піском, але в іншому кінці церкви. — А ти не здумай за живого чоловіка за упокій ставити, — шикнув на неї.

Проте жінка навіть не поворухнулась, зосередившись на молитві. Старий, трохи шаркаючи ногами по полу церкви, направився в сторону жінки, в очах його горів гнів та рішучість.

— Не руште, якщо не за чоловіка, то за тих хлопців, що разом з ним в бою загинули, нехай стоїть, — не менш твердим поглядом тихо зупинила жінка старого. Очі заблищали, проте сльозу вона стримала.

Весняні квіти облетіли, залишивши по собі на гілках молоді зав’язі, котрі згодом стануть смачними та соковитими жовто-червоними ягодами.

— От посадив би твій татко черешні, то зараз би вже ягоди куштували, був би толк. А він все сакури свої… — бурчав у сиву бороду дід, — Матвійку, принеси води, поллємо ці деревця, щоб татко твій не насварив нас, що не доглянули.

— Навіщо ви його обнадіюєте? Може, вже досить? Досить! — жінка кинула в серцях поливалку, — Я так уже не можу, вже більше двох років пройшло, потрібно змиритися. Потрібно жити далі…

Старий нічого не сказав, підняв жовту трохи потріскану поливалку з вигорілим надписом, мовчки набрав води. Погляд його був одночасно болісним і жорстким. Ні, здаватися він не планував. Його син прийде, він точно живий, вони зустрінуться, батьківське серце не може помилятися.

— І фотографію його їм не давай, — рясним дощем з жовтої лійки лилася вода під сакури, — я чув, як ти з ними говорила. Не місце йому серед “Небесного полку”, його тут чекають. Аякже, — сповнений виклику погляд на молоду жінку.

Вона міцно стиснула покусані губи і відвернулася, тіло лиш видавало її, здригаючись в безмовному риданні. Сльозам вона волі не дала, а може вже й не вміла нормально плакати. Як і для багатьох, сльози стали чимось із минулого життя.

Протяжний холодний вітер обривав на сакурах пожовкле листя. З останніми листками покинуло життя тіло старого батька. Та весна знов прийшла до їхнього саду і навіть на старому кладовищі дерева знову вкрились пишним цвітом.

— Матвійко, синку, подай мені те деревце, — промовив худий сивий чоловік, — і потримай лопатку.

— Ми посадимо діду Колі сакуру? — хлопчик з готовністю допомагав.

— Черешню посадимо, щоб був якийсь толк, — чоловік оглянувся, — пора тобі до мами, — він кивнув в бік автівки, до якої хвилину тому сіла молода жінка з очима, що розучились плакати. За кермом, димлячи сигаретою, чекав чоловік в темних окулярах.

— До наступної суботи, тату? — підвів серйозні очі хлопчик.

— Аякже.

Черкаси

31.03.2024