Спроби і Наслідки. Босорка

Неприємне гудіння ніби було всюди і ніде одночасно. Ледь-ледь спромігшись розкрити заспані очі, Ярослав перевірив під подушкою і на тумбочці, але врешті знайшов телефон на підлозі. Хотів би просто збити, але це ніколи не допомагає, лише набридають довше. Підняв слухавку і почув голос не менш роздратований, ніж його власний.

– Так, я пам’ятаю, ви нагадували мені вчора, позавчора і в середу теж, – дівчина на лінії намагалася його перебити, але він вже добре знав, як швидше завершити цей неприємний ранковий ритуал, – Ви нагадуєте кожен чортів день, але це ніяк не наближає момент моєї зарплати. Я пам’ятаю, зроблю, як тільки зможу.

Скинув. Побрів до ванної. Сьогодні хотів прокинутися раніше, але вийшло, як зазвичай, ближче до обіду. Його погляд зупинився на стікаючих з крану краплях води – неприємний технічний запах, поржавіли труби, вічні протікання. Ще пару років тому він жив в новобудові з фільтрами, які пропускають ледь не артезіанську воду, звик до комфорту і думав, що так буде завжди. Та життя міняється. І цього разу Ярослав відчував, що зараз усе знову мусить змінитися на краще. Після чорних полос бувають білі, хіба ж ні?

Радісне передчуття нависало над ним вже кілька тижнів, від відчував щось схоже на ейфорію і нерідко випадав з реальності, уявляючи повітряні замки. Тепер вже точно залишилось зовсім трохи.

Телефон запищав через сповіщення про повідомлення. Хлопець очікував побачити чергове нагадування і вже було роздратувався, та побачив, що це від доброї подруги – Анни. Здивувався, бо останніми місяцями йому ніхто не дзвонив і не писав. Друзі були не винні, він сам зазвичай вигадував відмовки, уникав зустрічей, пропадав надовго. Зараз мало що викликало у нього інтерес.

“Я знайшла її адресу. Можна тебе наберу?” – кілька разів перечитав повідомлення, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі. Ніяк не міг згадати, чи просив про щось таке. Тряхнув головою, кинув спроби і просто набрав номер подруги.

– Ярослав! Нарешті! Я боялася, що тобі знов не додзвонишся, а часу не так багато. У неї черга – на тижні вперед, буває і на місяці. Здуріти можна, ніде ніяких номерів, адрес, я вже почала думати, що ця жінка існує лише в моїй уяві.

– Аню, не таратор так, прошу тебе, я нічого не розумію.

– Що не розумієш? – голос на тому кінці звучав вже менш збуджено, дівчина видихнула і заговорила повільніше, – Та жінка, що здатна на все. Босорка. Пам’ятаєш? Я говорила, що вона колись допомогла моїй матері зустріти батька. А чоловіка її подруги врятувала від алкоголізму. Я про неї більше порозпитувала, в таке важко вірити, але вона робить якісь неймовірні речі. Скільки діток народилося після років безпліддя, стільки хвороб вилікувала, коли лікарі розводили руками. Вона рятує людей! Попереджала про небезпеки, знаходила загублених родичів, навіть бізнес батькової сестри якось врятувала.

– Я згадав, ми говорили, коли напились. Ти думала, я це серйозно? Вибач, але мені в таке складно повірити. Якась бабця посеред гір може вирішити усі мої проблеми?

– Сам ти їх і не пробуєш вирішувати. Ярику, слухай, ти мені пообіцяв, що поїдеш. Тобі самому не набридло? Я купу часу витратила, щоб знайти її. Пообіцяв – виконуй.

Він повільно видихнув, стиснув зуби від роздратування. Робити було нічого. Не хотів образити Аню. Та і згадав, чому тоді взагалі зацікавився розповіддю про цю чаклунку. Чи хто вона така? Він не вперше про неї чув, колись одногрупник розповідав, як поїхав до родичів і випадково дізнався про неї. Він перед тим потрапив в аварію і панічно боявся в машину сідати, навіть на пасажирське сидіння. Блідий ставав, як поганка, і весь трясся. До психологів ходив, на терапії всякі, медитаціями займався. Чого тільки не пробував – результату ніякого. Усе літо на веліку до роботи їздив. А поїхав до тієї Босорки, якогось відвару випив і на ранок сам за кермо сів. Може є щось у тому?

– Добре, добре, вибач. Я поїду.

– Коли? Що ти робиш сьогодні?

Подивився на екран телефону, щоб згадати, який сьогодні день.

– Схоже, що їду до Закарпаття.

– Ти не пошкодуєш, чесно тобі кажу. Я не знаю, як ця чортівня працює, але кожен, хто звертається до бабці, отримує те, що йому було потрібно. А тобі дуже потрібно від цього гівна звільнитися. У тебе серйозні неприємності і з кожним днем стає гірше, а ти поводишся так, ніби не розумієш, що це проблема.

– Слухай, Аню, я тебе почув, давай, – перебив її мабуть грубіше, ніж варто було, тож Ярослав зробив голос м’якшим, – Давай я вже збиратися буду, а ти мені адресу скинь, добре?

Дівчина відправила адресу повідомленням і надіслала квиток на потяг. Не просив її про це, але був вдячний, бо сам грошей, чесно кажучи, навіть на обід не мав. Може у тому селі буде якась дешева забігайлівка? Хоч би бульйончику перехопити. Перевірив усі кишені та гаманець і, на щастя, знайшов сотню в вітрівці.

– Чорт, останні копійки вигріб, а до зарплати ще тиждень, – останнім часом почав говорити сам до себе, варто було частіше бачитись з друзями, – Доведеться відкрити ту концервацію. Добре, що у мене вся кладовка забита.

Вже за дві години хлопець досипав свої кілька годин у потязі. Прокинувся вже перед виходом, насолодився картиною за вікном – безмежний зелений простір, гори, що простягаються до самого неба і важкі сірі хмари. Тут можна фільми знімати, прямо не гірше, ніж у тому фільмі про вампірів.

– Пане, ваша зупинка за 10 хвилин. Стоїмо 2 хвилини, тож підготуйтеся і нічого у вагоні не забудьте.

Подякував провідниці, закинув на плече пустий рюкзак і пішов чекати у тамбурі. У Ярослава було дивне передчуття. Ще зранку він думав, що йому от-от пощастить, а зараз відчував лише холодець по тілу від однієї думки про ту бабцю. Вже механічно зайшов у акаунт та перевірив нульовий баланс, розчаровано видихнув і сховав телефон, щоб уникнути спокуси.

Зупинка навіть не походила на вокзал, один перон і пусто навколо, як на кладовищі в повний місяць. Ярослав озирнувся по сторонам і трохи пожалів, що у свій вихідний подався у цю глухомань. Помітив щось схоже на вихід до дороги і побрів туди.

Тільки за годину нарешті наштовхнувся на першого перехожого. Старий дідусь у вицвілій сорочці вів за собою рябу козу. Коли хлопець до нього звернувся, суворе обличчя змінилося теплою посмішкою. Він показав напрямой рукою:

– Ще хвилин 10 пройдешся цією дорогою, хлопче, а там тоне-еньку стежку зліва побачиш. Вона вниз спускається, а поруч кущі вовчої ягоди простягаються. Не помилишся, йди тією стежкою і дійдеш до будинку Євдокії, а вона тебе чекає мабуть.

– Дякую вам, дядьку. Як чекає? Я їй не казав, що прийду.

– Вона завжди знає, коли комусь до неї треба, – потиснув плечима і знов посміхнувся, – То вже її секрети. Як вона знає – цього вже я не знаю.

Вони попрощалися і за кілька хвилин хлопець дійсно дійшов до стежки. Тривожне передчуття підсилювали по мірі наближення до будинку. А коли на горизонті завиднівся опущений дах будиночку, серце хлопця стиснулося як у день, коли вперше запросив однокласницю на танці. Вона не відмовила, до речі. От тільки цього разу йому треба було заговорити не до красуні з медовими кучерями, а до зморшкуватої старої.

Він завмер перед дверима і сумнівався. Нащо він приїхав? Що вона йому зробить? Грошей дасть і скаже, як виграти? Розповість, як закрити борги? Все-таки дурна була ідея, але тепер вже що? Постукав у двері і за секунду почув трохи хриплий голос:

– Заходь, заходь. Я вже довго чекала.

– Добридень, пані Євдокія, – він незручно посміхнувся, опустив очі, – Я вас не попередив…

– Мені не треба попереджень, я все знаю, що мені треба, – бабця виявилася зовсім не страшною, така ж, як усі вони. З хусткою і світлими втомленими очима, чимось нагадала його покійну прабабцю, у якої він любив малим сидіти на колінах і слухати історії. – Ти голодний, хлопче?

Ну точно як його бабця.

– Та не дуже, – живіт зрадницьки забурчав, – Але якщо ваша ласка, не відмовлюся трошки перекусити.

Євдокія посміхнулася, вказала рукою на лаву біля столу і прийнялась насипати супу до миски. Поставила перед ним кілька шматочків хлібу і чашку з компотом.

– Не соромся, знаю я, що ти останнім часом не переїдаєш.

Ярослав соромливо опустив голову над тарілкою.

– Я до вас прийшов, бо здається, що ви мені можете допомогти виграти. Виграш, який мені давно має випасти. Мені дуже треба, я боргів набрав, все думав, що ось-ось відіграюсь. А нічого. Ніби мене зурочили. Може таке бути?

– Може, та ніхто тебе не зурочував, ти себе сам занапастив. Але ж добре, що приїхав. Бо тобі б ноги поламали ті, у кого ти грошей набрав.

Ярослав поблід ще більше, швидше замахав ложкою, поглинаючи сум. Все-таки даремно він приїхав, треба вшиватися, бабця йому нічим не допоможе.

– Думаєш, тобі виграти треба? Нічому життя не вчить?

– Авжеж треба, інакше що я зроблю?

– А що б ти робив, якби виграв, – Босорка примружилась, вдивляючись в його очі, – Тільки не бреши мені.

– Ну як, борги б закрив…

– А потім? Нових набрав? Щоб ще більше виграти? Ті, що програють стільки, як ти, вже ніколи не відіграються.

– Ну як, повернувся б до свого життя. Роботу б кращу підшукав. Таку, як була у мене.

– А що зараз заважає тобі, Ярику?

Хлопець відчув, як щось стискається в горлі. Погляд бабці ніби пропалював в ньому дірки. Він поклав руку на живіт, опустив очі, перевіряючи, чи не здається йому. Відчуття було, ніби щось в животі рухається.

– Зараз я в такій ситуації, вона безвихідна. Я стільки грошей прос… ви не уявляєте.

– Як же, добре уявляю. Але гроші, то не найгірше, хлопче, що ти програв. Ти програв те, що повернути не можна – роки свого життя. Дівчину, яка тебе любила, довіру батьків, справжніх друзів. Ти всіх обманював, усіма нехтував, віддалявся, поки не став чужий..

– Я… Я не знаю, що сказати вам… – те, що було у нього в животі, ніби почало підніматися назовні по дихальним шляхам. В голові запаморочилося і він відчув, що його ось-ось знудить. – Я зараз, зараз!

Не встиг сказати, та бабця штовхнула ближче миску, що стояла під столом, йому до ніг.

Ярослав з полегшенням опустив голову і з його рота посипалися гральні фішки. Сотні, десятки тисяч доларів. Прямо з рота. Йому здавалося, що з глузду з’їхав. Щось подібне не раз приходило до нього у снах — як до ніг падають гроші, що можна їх загрібати і плавати, як качур в мультику. Але якось зараз було менш приємно по відчуттям. Чесно сказати, навіть нестерпно неприємно. Не хотілося вже тих фішок. Щойно вони закінчились, відчув нестерпну втому. Перед очима потемніло і він провалився в сон.

Прокинувся на тій самій лавці, але ніякою миски з фішками не було. Євдокія далі сиділа перед ним, посміхалася.

– Ну, що наснилося?

Він почав згадувати. Я грав вперше за компанію, для розваги. Виграв кілька сотень, посміявся і пішов з хлопцями випити пива, щоб відмити везіння. Це не був суттєвий виграш, але відчуття були приємними. Гроші, які просто висипалися з автомату, не треба було докладати зусиль, працювати. Так легко.

Це відчуття легкості йому запам’яталося, наступний раз він грав сам, думаючи, що міг би виграти і трохи більше. На новий телефон або якусь приємну поїздку на вихідні. Він так давно не відпочивав, лише думка про пляж і коктейлі викликала блаженство.

Але він тоді не виграв, а програв, трохи більше, ніж хотів би, та нічого страшного. Після дофамінових качель голова була такою пустою, знову ця легкість і відчуття, що вперше відпочив по-справжньому.

Йому здалося, що якщо іноді ставити кілька сотень, хай раз на тиждень – нічого страшного. Може, пощастить більше і виграє, купить собі те, чого ніколи не міг дозволити. А не виграє, то і біс з ним, не страшно, це просто розвага. Таке собі хобі.

– Я не помітив, як почав грати не раз на тиждень і не на кілька сотень, а на тисячі. По пів зарплати там лишав. День у день, все частіше. Скачав собі казино на телефон, щоб не їздити, а грати дорогою на роботу, на обіді. Мені все перестало бути цікавим, час з дівчиною, робота, досягнення цілей… здавалося, то все дрібниці і мене відволікають. Я от-от мав відігратися, а мене всі дьоргали через всяку дурню.

Ярослав голосно видихнув, стер кілька крапель поту з лоба.

– Мені казали, що то вже залежність. Я став як кончений наркоман, але здавалося, що вони мене просто не розуміють, що ніхто не бачить, що немає у мене залежності, що я просто людина. І потребую трохи відпочинку. Хіба я багато просив? Трохи спокою, пограти і розслабитись. Потім більше грошей йшло, я змінив квартиру на дешевшу, коли мене з роботи поперли і…

Ярослав ще довго говорив. Довго описував себе, свої почуття і страхи з деталями. Босорка була хорошою слухачкою, не перебивала його, не відволіклась. Ніби їй важливо було почути. І дивилася так, немов усе розуміла. Прямо усе, що він каже. Бабця точно не грала, але ж дивилася так, ніби відчувала усе те, що він відчував. Ніби прожила не одне життя, а сотні таких життів, як його.

Поки говорив, він відчував, як звільняється. Щось важке опускалося з його плеч, зір наче ставав яснішим, думки чистішими. Здається, йому не виграти треба було, а тільки перестати грати.

І так він повернувся до життя.