Два тіла, одна душа

Піниста вода булькотіла з прокладеної під землею труби, розтікалася кам’яною підстилкою, утворюючи озерце. Висока жінка заправила за вуха пухнасте пшеничне волосся й відкрутила п’ятилітровий пластиковий бак. Холодна вода полилася крізь отвір, і тара поступово наповнювалась і важчала.

— Мамо-тату! Можна ми з братом підемо в ліс по аґрус?

Хлопчик років десяти з розхристаною тонкою шиєю розмахував перед жінкою білим відерцем з-під майонезу. Вона закрутила повну води тару й поставила на її місце іншу, порожню. Далі повільно розігнулася, спершись кулаком в поперек. Вона озирнулась на три десятки порожніх бутлів, що рядком вишикувались поряд неї аж до самого «фольксвагена». Тоді білявка кинула зболений погляд на пузатого чоловіка в помаранчевій шапці.

— Що скажеш?

Той знизав плечима, чухаючи потилицю.

— А чом би й ні? Вже дорослі, не загубляться, — голос його був дзвінкий, зривистий, трохи нагадував каркання крука.

— Ну мамо, ну, будь ласка!

Поряд із хлопчиком виріс інший, точніше — його повна копія. Однаково задерті носи. Рівною мірою руде волосся. Ідентичний зріст і ширина плечей.

— Ну, гаразд уже. Тільки так: не заходимо далі узлісся. Ясно вам? — змилостивилася жінка.

Хлопчаки завзято кивнули та притьмом чкурнули до лісу.

Багряне листя, перемішане з грязюкою, майоріло глибокими барвами пізньої осені. Клаптики неба, що заплуталися в безлистому гіллі високих дерев, блякнули в холодному промінні вечірнього сонця. Близнюки брели одне за одним по чорній протоптаній стежині, час від часу зриваючи поодинокі ягоди аґрусу, що жевріли то тут, то там. Коли дійшли до зваленого клену, біля якого обривалася стежка, один з хлопців сказав:

— Ну все, Максе. Цього року тут мало аґрусу. Минулого було повно, а тепер… — він змахнув рукою, мов старий дід, що вже сходив цілий світ.

Макс, одначе, нерухомо стояв перед кленом. Його блакитні очі ковзали жилавим стовбуром, перестрибували з листка на листок, щойно ті здригалися від вечірнього вітерцю.

— Брате! Ти мене чуєш? — не вгамовувався хлопець.

— Олексо, відчепись, — відмахнувся Макс. — Краще скажи, котра там година.

Олекса вийняв з кишені пластмасовий наручний годинник.

— Майже половина п’ятої.

— В сенсі? — не второпав Макс. — Як це — майже?

— Ну… двадцять дві хвилини, — зам’явся Олекса.

— Супер! Давай хутчіше, в нас є вісім хвилин!

— Вісім хвилин до чого?

Не кажучи ні слова, Макс уже попростував був до клена, та Олекса тут же потягнув його за відлогу куртки.

— Дурний! Краще повернімося до мами-тата, знайдемо разом іншу стежку і вже звідти підемо ще аґрусів шукати.

— Слухай сюди, — Макс ухопив брата за плечі, — ми переліземо це дерево, і якщо там аґрусів нема, повернемось назад. Поки ми тут базікаємо, час спливає! Розумієш?

— Та який ще час? — ніяк не міг второпати Олекса.

— Сонце сідає рівно о пів на п’яту. В прогнозі погоди сьогодні бачив.

— Ясно… А… Що мама-тато скажуть? — вагався Олекса, поглядаючи в майонезні відра — по дві-три ягоди в кожному.

— Давай не будемо їм говорити, — скорботно всміхнувся Макс.

Пом’явшись іще трохи, хлопці таки перелізли клен та опинились на широкому плато, встеленому листям і всіяному шишками, що м’яко хрускотіли під підошвами.

— Максе, тут немає стежки. Не можна ходити там, де немає стежки!

Макс закотив очі. Вони не підуть далеко, всього лише до он тих найближчих дерев — за ними точно має щось бути. Близнюки неспішно перетнули плато.

— Глянь-но!

Макс показав пальцем крізь мереживо безлистого гілля. За їхнім сплетінням палахкотіли червонясті плоди. Близнюки перезирнулися. Навприсядки стали пробиратися углиб хащі. Гостре гілляччя ламалось під натиском двох упертих тіл. Раптом котрийсь із дітей зойкнув. Загуркотіли зібрані на узліссі ягоди в його відрі, що скотилось під ноги.

— Що таке? Олексо!

Одна Максова рука вже тягнулася крізь плетиво до вогнистого ґрона, інша ж трималася за тонкий сосновий стовбур. Олекса показав тильний бік долоні. На блідій шкірі, стікаючи на рукав і крапаючи на землю, виступила яскрава кров. Макс пирхнув, покрутивши перед братовим обличчям покриту мереживом свіжих подряпин правицю. Тоді вони взялися за руки та широко переставляючи ноги почали ламають сухі кущі. Перед хлопцями розкинулося інша галявина, цього разу вкрита покрученими від перших морозів сухими кущами аґрусу, кожен з яких увінчувався багатим розсипом налитих сонцем плодів. Брати кинулись просто в гущу, несамовито наповнюючи відра й не помічаючи, як рвуться їхні куртки, чіпляючись за колючки. Що більше збирали ягід, то менше «ойкали» та «охкали» від болю.

Набравши ягід з гіркою, близнюки взялися набивати кишені, навіть шапки й вільні місця в черевиках.

— Котра година, Олексо? — кидає захеканий Макс.

— Ще… дві хвилини… — видихає Олекса й присів навколішки.

Пластмасовий годинник вислизнув з його руки й застряг між заростями.

Хлопчик важко відсапувався. Кров цівкою лилася з носа, лишаючи брудні сліди на розідраній куртці. Олекса ліг горілиць прямісінько на колючки й спрямував погляд в осіннє небо. Ніжний захід розповзався патьоками по висвітленій синяві небес. Високо пролітав тонкий силует одинокого птаха. Сонно гойдались високі сосни, що кільцем оточили галявину.

— Глянь, яка краса, — самими блідими губами шепнув Олекса.

Макс лежав поряд. Його повіки були міцно стулені. Сухий листок, плавно крутнувшись у повітрі кілька разів, із шелестом опустився на усміхнене обличчя хлопчика.

— Максе? — кволо покликав Олекса та мляво повернув голову на брата. Шкіра того набралася ледь помітної жовтизни. Жоден м’яз не ворушився так, ніби хлопчик міцно спав.

Олекса перевів погляд на жовтавий дим, що заклубочився над братовими грудьми. Світ навколо тьмянішав і втрачав обриси, зате привид поволі втілювався, і зрештою над нерухомим Максовим тілом нависла чорновуха лисиця. Уздрівши, що Олекса водить сірими очима, істота вишкірилась, ніби усміхнулась, а тоді зайшлася не то звіриним скавучанням, не то людським реготом. У рудій хлоп’ячій голові остаточно все закрутилося. Кущі та дерева затанцювали під лисячий сміх, що аж дзвенів у вухах. Повіки обважніли, немов під водою. Олекса відчув, як тіло його тягне до себе сира земля, поглинаючи в обіймах мороку…

Хлопець поморщився: на щоки йому впало кілька крижаних крапель. Потім — ще жменя, і ще. Розтуливши очі, він притьмом закліпав, струшуючи вологу з довгих вій. Над ним височіла тінь, вочевидь людська, бо однією рукою водила в повітрі.

— Ма-ам? — прохрипів Олекса.

В очі знов полетіли бризки води.

— Очуняв? — запитав згори хрипкий голос.

Спроквола протерши очі, хлопчик примружився. У сутінках він ледве розібрав обриси старої жінки, замотаної в хустку та буре хутро. В одній руці вона тримала велетенський зелений листок, а пучкою другої зачерпувала звідти.

— Ні-ні-ні-ні! — нестямно зарепетував хлопчик, та стара вже кропила його водою.

— Олекса чи Максим? Два тіла і одна душа, — мовила та, хихотнувши. — Вставай-но. Час забиратися.

— Ага… Заждіть, а ви хто? Де мій брат? — він сів навкарачки й мотнув головою туди, де мав лежати Макс. Хлопчик так і спочивав на землі вже весь закиданий сухим рудим листям. — Макс! — кинувся до нього Олекса. Поторсав за плече. Тоді зирнув на стару. — Що ви з ним зробили?

— Мара зробила, не я, — ображено кинула бабця, а потім мовила серйозно: — Мара — владарка цього лісу. Вона вже смокче Максову душу, а от ти тій рудій шельмі виявився не по зубах, — вона й собі скреготнула щелепами, й на мить Олексі здалося, ніби над її хусткою вилізла пара крихітних ріжків, а старечій ніс витягнувся в гачкуватий дзьоб.

Хлопець скочив на ноги й хотів був скрикнути, але перед ним вже стояла простенька собі бабця зростом хіба вдвічі за нього самого вища.

— Хто ви така й звідки знаєте наші імена? — сердито запитав Олекса, стиснувши кулачки.

Замість відповіді стара жбурнула листок разом з водою на непритомного, тупнула ногою і вмить обернулась на істоту ще дивнішу, ніж та мара-лисиця. Все тіло вкрилося дрібною шерстю, кінцівки перетворились на довгі кігтисті лапища, з плечей розрослися два дужих крила. А з голови таки повилазили роги й закрутились на маківці.

Олекса радо закричав би, та йому перехопило дух. Істота ж підступила, обережно згребла пазурями нерухоме Максове тіло та глипнула на його брата помаранчевими очиськами.

— Якщо хочеш вберегти від Мари вашу душу — хапайся за плечі, — проказала істота кількома голосами, які немов злилися в один.

Олекса остовпів. Істота верескнула, і хлопчик незчувся, як опинився на її спині, впившись пальцями у плечі.

Змахнувши крилами, істота здійнялась над землею та повисла, загарчавши так, що аж зашелестіло сухе аґрусове гілля. Опустивши очі на близнюка, Олекса помітив, як під ними розверзається земля, і звідти струменить зеленкувате світло. Раптом за спиною долинуло звіряче виття. Хлопчик здригнувся всім тілом, проте шия немов задубіла, і він не зміг озирнутися. Істота, на якій він сидів, востаннє змахнула крилами й ринула в щілину, яка відкрилася з землі. Пірнаючи, Олекса краєм ока помітив на галявині два перекинутих пластикових відерця. Замість аґрусу навколо них розсипом лежали вуглини.

Від зеленого спалаху заболіло в очах. Олекса примружився й сидів отак аж поки істота під ним проскрипіла:

— Євдокія моє ім’я. Я знаю про все і про всіх. І про тебе, Олексо, знаю.

— Чому Мара хотіла нас забрати?

— Бо ви запхали свого носа туди, куди не слід, хоча батьки й застерігали. Хай там як, Мара не надто привітна господиня, зате заблудлими душами поласувати завжди рада.

Якусь мить обоє мовчали.

— Хочу до мами-тата. Де вони?

— А ти, Олексо, не бажаєш очі розплющити?

Хлопчина знітився. Довкола лунав м’який шурхіт — крил, як він припустив. Пахло свіжою зеленню, а під повіками досі ходили жовті й червоні кола. Набравши повні легені повітря, Олекса нарешті розплющив очі.

Євдокія несла його звивистим лабіринтом диких кущів. Соковите листя шелестіло й здригалося від вітру, здійнятого крилами істоти-бабці. То тут, то там в око впадали розсипи дрібних рожевих квітів. Олекса поглянув униз і ледь не впав додолу: жива огорожа лабіринту тяглася на кілька добрячих метрів до землі, вкритої легким туманом. Угорі з-за хмарини визирало тепле сонце.

Повітряна стежка петляла, й Олексі вже підступало до горла. Він знову заплющив очі та глибоко задихав. У голові промайнули обриси батьків, яскраві спалахи ягід аґрусу, пожовтілий брат, велетенський листок у старечих руках…

— Звідки була та вода в листку? — поцікавився він, напіввідкривши повіки.

— Не вода-а-а. Зіл-л-ля, — протягнула Євдокія. — Те, що проймає все тіло, змушуючи кістки та м’язи втримати душ-ш-шу.

— Чому ти не кропила Макса? — сум забринів в Олексовому голосі.

— Кропила, — дзвінким голоском заперечила Євдокія. — Але душа його вже в лапах Мари.

— Він що… Він… не прокинеться? — заскиглив Олекса.

— Два тіла, одна душ-ш-ша, — тільки й прошипіла Євдокія та ринула за черговий поворот.

Враз Олексі в очах потемніло. Він щосили закліпав, і зрештою збагнув, що не тільки нічого не бачить, але й не чує аромату налитого сонцем листя та п’янких квітів. Він хотів був протерти очі, але боявся відпустити Євдокію. Та немов відчула його настрій:

— Най спалахнуть зорі, — гукнула вона, і враз над Олексиною головою зблиснули миготливі срібні цятки. Унизу й ген-ген до горизонту сяяли помаранчеві ліхтарі, надаючи обрисів звивистим нічним вуличкам, густо поліпленим будиночкам з трикутними дахами. Небаченим досі місцем розгулювали дрібні людські фігурки. То тут, то там зринав щирий сміх і наляканий зойк, лилась весела музика. Олекса зачудовано вдивлявся в чоловічків, що, немов мурашки, метушилися у тьмяному освітленні. Поступово будинки рідшали, світло тьмянішало, і під вершником розверзлася пітьма. Наказавши йому триматись міцніше, Євдокія ринула вниз. Олекса пригнувся, щільніше притулившись до шерстистої спини. Він вдивлявся перед собою, і високі сосни хутко розступалися на їхньому шляху, а небо навкруги світлішало. От вже й вимальовуються обриси хмар, а небесне тло набуває жовтогарячої барви… Раптом задніми лапами Євдокія згребла щось із землі, і Олекса притьмом впізнав порослу аґрусом галявину, де й розпочалась його подорож. Євдокія тим часом сповільнювалась, і зрештою опустилась за поваленим деревом. Істота обережно поклала Макса на вкриту листям землю. Олекса ж легко зіслизнув з її широкої спини й кинувся до брата.

— Макс. Макс! — гукав він, щосили термосячи його за плечі. Він трусив того так нестямно, що аж не помітив, як тому до обличчя прилила кров, і як хлопчина задихав.

— А-а-а-а, бра-е-е-е, — донеслося з його грудей, і тільки тоді Олекса завмер, так і нависши над братом, та витріщився на його губи, що вже набирали барви й почали волого прицмокувати.

— Живий! — радо вигукнув Олекса й притиснув близнюка до грудей.

— Чого ти мене обіймаєш? Що коїться? — лепетав Макс, приходячи до тями.

— Це все Євдокія, братику. Євдокіє, він живий, бачите? Єв… — Олекса затнувся. Нікого поряд з ними не було. Тільки два відерця, по вінця наповнені сяйнистим від вологи аґрусом, стояли обабіч поваленого стовбура.

Олекса допоміг братові підвестися, один кошик вручив йому, а другий — собі.

— Ого! скільки ми назбирали, — здивувався той. — Мені здається, що я дуже довго спав. Мені наснилося, ніби якась дика лисиця смоктала мою душу.

— А я тобі казав: не треба сходити зі стежки! А ти…

— Ти про що?

— Невже не пам’ятаєш?

Макс лише скрушно похитав головою.

Олекса змахнув рукою.

— Забудь. Ти й правда закуняв.

— Серйозно?

— Ага. Засидівся біля куща та як захропів…

— Ну тебе, Олексо.

Раптом вітер доніс до їхнього слуху насмішкувате скавучання, і в заростях по інший бік поваленого дерева промайнув пухнастий рудий хвіст.

— А-а-а-а! Рятуйте! — врізнобій загорланили хлопці й кинулись навтьоки єдиною стежкою, що спускалася з пагорба.

Збігши, вони ледь не збили з ніг свою матір, яка відносила до машини останній бак води.

— Чи ви подуріли?! — скрикнула та.

Хлопці стали наперебій торочити жінці то про лисицю, то про дивовижні міста, то про смерть, тицяючи повними відерцями ягід. Щойно трійця дійшла до «фолька», батько хлоп’ят нахилився забрати в дружини воду, та так і завмер в напіврусі, вдивляючись в зарості.

— Що? — насторожено кинула жінка й собі повела оком у тому напрямку. Хлопці також озирнулися.

На пагорбі ледь видима поміж дерев стовбичила кістлява бабця, вбрана в темне хутро. Обличчя все зім’ялось від усмішки.

— Та це ж та баба-босорка зі Старих Мухоморів, що неподалік.

«Євдокія! Вона нас вивела з лісу!» — крутилось на язиці в Олекси, та з рота вилетіло саме хихотіння.

Євдокія змахнула рукою та повагом розвернулась убік гущавини.