Босорка. Рятуючи на Купайла

Кажуть, ніби діло моє — легка пір’їна на тлі босорчого буття. Та якби ж вони знали, що кожна справа потребує неабиякої сплати за зміну звичайної долі.

Людської долі.

— І куди ж воно закотилося? — невдоволено пробурчала собі під носа старенька й закрила потерту часом книжку. Зіщулений погляд, який ізпрежди віка вкривався глибокими зморшками, зосередився на блакитній повні. — Нема мені сечі терпіти цю нестачу часу — коли ж мені відпочинок буде?

— Святи змінюються, — одмовила сусідка, сховавши у своїй усмішці останні промені сонця. — Тобі вартувало б із цим ужитися, Євдокіє. Бач, вже не одну сотню проживаєш, а все ніяк не вгамуєшся!

— От тож-бо й воно! Еге, були ж колись часи, що навіть Ох до мене приходив. Ну, і чорт лисий рогами схилявся та й копитами пороги стирав —благав про допомогу. А зараз що — лишень людей рятую… Здається мені, послабшала трохи.

— Душі твої сповнені сили, тож за них не суятися. А серце твоє добре, по справедливості судить. От тобі й причина для вагань: Ох людей необережних до себе затягує, чорт — кошмарить, кого не ліньки, а люди самі себе зі світу зводять. Їм тільки дай слово, то за ним ще черга лайки вишкребиться. Тут-то й потрібна твоя розсудливість. Чай, складно простим смертним виживати.

Босорка лише знизала плечима, продовжуючи водити пальці прохолодною шкірою. Давня подруга, що за своє безсмертя в трояндових пелюстках носила безліч крові та попелу, не могла збрехати. Жодного разу Євдокія не мала сумнівів щодо її слів.

Проте людські проблеми з часом перетворювалися на одноманітну сіру буденність: приворот на любов, відворот від невдач, ритуал на збагачення, зілля для краси — все це набридало. Всі ці запити потребували частину босорчиних знань, часу та сили. І, звісно, люди мали сплатити особистими цінностями: хто рідкісними горнятками, хто бджолиним воском, хто зв’язаною хусткою.

— Добре, годі про мої чвари базікати. Повня вже, не гаятимемо часу.

Жовтогарячі підручні самостійно виринули з печі до кожної білої мітки: розійшлися сосновими полицями, перескочили за фіранку біля підвіконня, ще й куточок вівтаря не забули переглянути. Впевнившись, що всі свічки увінчував вогник, босорка дістала чи то дзбаник, чи то чашу — кожен бачив собі особливу форму — і закинула до нього згортку трав. Перетерла все кам’яною ступкою, закинула дві жмені четвергової солі й потягнулася до зеленої свічки.

Аж тут за вікном ритуальну тишу порушив далекий, але дзвінкий галас:

— Євдокіє Іванівно! Євдокіє Іванівно!

Варто було босорці кинути погляд на фіранку — вікно з глухим «гуп» зачинилося й помутніло. А свіча так і продовжила горіти.

— Люба, щось сталося?

— Знову людина прийшла, — відмахнулася старенька й поправила хустку на голові. — Зовсім не поважають мого часу.

— Бач, може, там лихо якесь трапилося? Тільки прислухайся, як волає — навряд чи хтось із наших пустує.

— Молю вас, впустіть! — Євдокія піджала губи і подивилася, як у двері з самої опівночі колотився дівочий неспокій. Хотілося відповісти смачним висловом, аби спровадити непрошену гостю з ґанку, та дрижаки, що вкривали собою молодий голос, змусили зачекати. Гострий язик пом’якшав, відчуваючи, як відчай тягнувся чужими кроками. — Мені потрібна ваша допомога! Ніхто окрім вас мені не зарадить. Я прошу вас, врятуйте!

— То до тебе дійсно бідося прийшла, — похитала головою сусідка і, поправивши сатин, встала з лавочки. Вогонь в печі обурено пирхнув на це рішення, босорка ж лише простежила поглядом за односельчанкою. — Ніц зі мною не станеться, та й моє, одвічне, зачекає. А он-тому дівча ще можеш зберегти життя.

— Гадаєш, воно не зачекає?

— Я вже багацько троянд зростила, Євдокіє. — Желя хмикнула блідими губами і заправила чорні пасма на плече. — Як ти жадаєш відпочинку, я молюся за спокій смертних.

Євдокія щось пробурмотіла собі під носа, вкинула перетерті трави до печі та пройшла до дверей. Желя першою вийшла надвір. Поглянула на збентежену дівчину, знову похитала головою й неспішною тропою попленталася додому.

— Заходь, дитя, раз прийшла.

Босорка зітхнула, затамовуючи невдоволення до кращого часу, і пройшла вглиб хатини. Дівчина стрепенулася та забігла слідом за нею. Двері з диким скрипом зачинилися, варто було тремтячим плечам опинитися за порогом. Короткий зойк — і молоде серце знову зайшлося непримиримим танком.

— Від долі не втекти, — якимсь грізним тоном пророчила босорка, запалюючи чорні свічки на заплямованій глиняній дошці. — Сама того бажала, а тепер хочеш позбутися — негоже так чужими силами нехтувати.

— На лихо такого шанувальника бажати! Як взагалі можна людину в себе силоміць закохувати?! — дівчина затнулася, відчувши злісну енергію від стін чужої домівки. Їй ввижалося, ніби все навколо голосило: «Май повагу до нашої хазяйки».

Та Євдокія ледь не змалечку знала цю дитину, і мати її добряче пам’ятала, тому зупинила обурених підручних.

— Не варто лякати це дитя, вона не зла серцем. Але і ти, дорогенька, дай раду своїй бентежності. На краще присядь і розкажи, чом бажаєш позбутися того, що сама в мене випросила. Невже парубка переплутала на дурную голову?

— Але ж я ніколи не приходила до вас!

— То звідкіля на тобі мітка мого привороту? — Босорка обернулася до дівчини, старезним пальцем вказуючи на ледь округлий живіт. — Під серцем бажане дитя носиш, нащо ж тепер одміну робити?

— То мати Зоряна… — молодиця ледь не до крові вкусила губу, аби хоч так стримати сльози. — Бачте, врода моя їй до серця влягла, тож і вирішила свого синка до мене прив’язати! Моїми руками передала йому те зілля трикляте, а я що — від далеких сусідів дізналася, що тим селом вже давно чутки ходять про наше весілля. Дурна була, раз не здогадалася про їхні наміри.

— Жадана дівчина з сусіднього села… Пригадую, як весною якась небога до мене завітала. Просила шлюб скріпити, бо син гулящий, а невістонька сльози проливала.

— Розумієте, Зоряну як медом на мій ґанок помазано: майже щодня приходить, квіти носить, по господарству хоче допомогти. І поки не даси йому це зробити, стоїть біля воріт і гукає. Дякувати, що здалеку живу, а як село дізнається — бути мені зрадницею. В мене Любим є, і не потрібен мені хтось інший. Прошу вас, відмініть свій приворот!

— Відмінити не можу, адже робилося це в день куди сильніший від теперішнього, — босорка похитала головою, все ще споглядаючи на жевріюче насіння. — Твій хлопець хоч відає про дитину?

— Його ж та дитина, звісно, що знає. Навіть ім’я разом обрали — Богдан. — Жадана слабко посміхнулася, поклавши руки на живіт. — Тішить лише, що його те зілля не зачепило.

Колись я вважала, що складно людей від лиха рятувати.

Та складніше за все — ще не народжене дитя.

— Євдокіє Іванівно, мені відомо, що маю сплатити велику ціну за відворіт, тим паче у своєму положенні. Та я готова життя віддати, аби лишень дитина росла з батьком у мирі та щирій любові. Мені чужого не треба.

Слова, що пролунали з покусаних уст, звучали, ніби столітні дуби —непохитна міць, яку на раз не зітреш зі світу. Дівчина глитнула неприємний ком, але й звука більше не видала, очікуючи на рішення могутньої босорки. Старенька перевела погляд на почервонівші, але спрагнені до справедливості очі. Ніби підтвердження від предків, здригнулися вогники по хатині, випростовуючись рівними списами, і все навкруги стихло — не було чутно навіть тріскоту дров у розпаленій печі.

Схоже, Вірляна дитя життю встигла навчити: як би та не жахалася неприродних дарів, якої б загрози це не несло їй самій — берегтиме своє до скону.

— Грець із тобою, — махнула рукою босорка після недовгого мовчання. — Є в мене одна думка, та для вірності тобі потрібно буде самій в Матінки-природи сили просити.

Євдокія обійшла стіл із ночвами, в яких під рушником спочивало тісто, і пройшла до невеличкого схрону в кутку. Відкрила скриню та спиталася, порсаючись серед речей:

— Дитя, ти трави добряче знаєш?

— Лікарські від бур’яну можу відрізнити.

— А купальські?

— Яка ж дівчина їх не знає? Але їх годі й шукати — папороть ніколи не знайти, — усміхнулася Жадана, зминаючи руками спідницю. — Для чого питаєтеся?

— Бо збиратимеш ти саме їх. — Босорка випросталася, тримаючи в руках серп. — Папороть, звісно, не знайдеш, а от на все інше місяць тобі вкаже. Слухай мене і запам’ятовуй, бо на другий шанс ще довго чатуватимеш. Отже, підеш о третій ночі до он того лісу й перед ним попросиш Матінку-природу про допомогу. — Вона махнула рукою, і розчахнулося віконце, і дівчина побачила темні хащі, в які з дитинства мати забороняла ходити. Стара ж одразу продовжила: — Не бійся, тебе ніхто не чіпатиме, допоки триматимешся мого серпа. Підеш собі стежкою, та ніколи не оглядайся, інакше Ох тебе спіймає.

— Як же тоді повернутися додому?

— Йди, як дорога веде, і вона сама поверне тебе до Старих Мухоморів. Потім, як вийдеш з лісу, поклонися йому три рази, подякуй за щиросерду ласку та поспішай до мене.

— Поклонитися лісу три рази, подякувати… — Жадана тихо повторила собі настанови, аж поки не зібрала думки до купи. — Євдокіє Іванівно, хіба ж то можна відворіт у таке свято робити?

— Треба робити все, щоб істинне кохання тривало до скону, — старенька посміхнулася, і, здалося, ніби усі її зморшки усіялися зірками. — Для того ми і скористаємося прихильністю Купайла та Марени…

Як і було наказано, пішла Жадана о третій ночі до темного лісу. Йшла тропою, не звертала та й зупинилася під пагорбом. Із серпом у руці вклонилася столітнім деревам, і промовила:

— Прошу Оха, прошу і Матінку-природу, — дівчина заплющила очі, відчуваючи лоскотання прохолодного вітерця. — Надайте травам могутньої сили, та дайте ласку розділити її для захисту моєї долі. Прошу, вбережіть мене і дитя моє від нечестивих бажань.

Вітерець вщух, натомість почулося тихе віщання: трави заметушилися, забігали землею, аби відкрити потрібний шлях для ввічливої гості. Земний цар дав дозвіл, відчуваючи силу босорчого серпу, а на схильність Матінки-природи треба було покласти всю наявну віру.

Дівчина вдихнула на повні груди і, відігнавши від себе страх, покрокувала звивистою дорогою до високих хащ. На диво, місячне сяйво добре освітлювало дорогу, а навкруги панувала приємна тиша — лише де-інде було чутно цвіркунів. Та як би не хотілося зупинитися, роззирнутися навкруги в цьому чарівному місці — молодиця боролася з такими бажаннями, згадуючи настанови Євдокії.

В якості винагороди за слухняність, за першу сотню кроків Жадані відкрилася галявинка з Іваном-да-Мар’єю, росичкою та купальником. Після другої сотні Ох дозволив їй зібрати золототисячник, полин, трохи колосся жита, звіробою та ромашки, а вже як третя пройшла — повів дівчину до річки, щоб та назбирала аїру й очерету.

Поки Жадана лісом ходила, час спливав набагато швидше, аніж здавалося в темряві дерев. Як молодиця вийшла на стежку до потрібної галявини, то сонце вже потроху зігрівало остиглу землю. Та попри дивні відчуття душу неабияк втішала думка, що пів справи було зроблено.

— Дякую, щиро вам дякую! — Жадана тричі низько вклонилася лісу за себе, і ще тричі — за дитину. — Нам ніколи не забути вашої ласки!

Обернулася та побігла до босорчиної хатини.

— Швидко ж тебе Ох відпустив, — тепло посміхнулася босорка, заздалегідь вийшовши на ґанок, аби зустріти дівчину. — Молодець, що дослухалася до моїх порад. Та справу ще не завершено — тепер сідай під терен і плети з цих трав віночки.

— Хіба мені не один потрібен? — Жадана заправила за вухо вибите пасмо волосся, здивовано оглядаючи Євдокію.

На честь свята босорка вдягнулася в довгу білу сорочку та картату плахту, підперезану червоним поясом. На її плечах замість кожуха тепер спочивала біла доморобна гугля. Біле волосся зібралося під намітку, поверх якої обвилася складена хустка, а на шиї виблискував червоно-коричневий ґердан. Сьогодні її було важко відрізнити від інших односельчанок — лише мудрість у глибоких очах видавав її справжній вік.

— Один сплетеш для відвороту, а інший — для коханого, — пояснила Євдокія, проводячи пальцями по лезу серпа. — Потім зберемо твої коси, і я закінчу відворіт. Диви собі та плети на совість, бо як туго не сплетеш — лихо знову прийде до тебе.

Жадана лише мовчки кивнула, сіла під кущами та розклала навколо себе трави. Потішилася, що зібрала достатньо — здавалося, серп сам обирав, скільки йому косити — і почала звівати вінки. Тугі трави натирали ніжну шкіру, виривалися, залишаючи подряпини, але дівчина наполегливо продовжувала вплітати стебло до стебла, чергуючи їх на власний розсуд.

Червоні краплі залишалися на листі, ніби покинуте насіння, та просочували землю біля терена. Євдокія споглядала за роботою тонких пальців, бачила, як Жадана супилася на біль, та все це було платою боротьби за власне щастя. Страждання, яке мало постати перешкодою, наче і не вабило дівчину зупинитися на перепочинок.

То і їй на щастя буде, і сім’ї велика повага.

За годину кропіткої праці Жадана принесла до босорки два віночки. Зморщені пальці прискіпливо перевірили кожну стеблину — чи міцно тримається, чи на своєму вона місці — та поклала їх на скатертину. Слідом узяла ялівцевий гребінець та вказала дівчині на лаву перед дзеркалом.

— Все ще не шкодуєш? — спиталася Євдокія, розплітаючи довгі коси. — Така краса не в кожного дівча знайдеться.

— Зате буду жаданою тільки для коханого, — дівчина змахнула сльози з вій. — Мені нема чому жалітися!

— А сльози чом тоді проливаєш?

— Це пил, — Жадана пирхнула, розправляючи спідницю. — А коси все одно заважатимуть через кострище стрибати.

— Чи всі так роблять?

— Не всі, але дівчатам не до вподоби обпалене волосся. Що так, що так обрізати необхідно.

— Не знала таких дрібниць, — білі стрічки обережно вляглися на один із вінків. — Певно, треба більше часу проводити серед молоді.

— Так це й бабусі тутешні знають. А ви що, жодного разу не стрибали?

— Тю, мені ж не можна біля кострища буть.

— Євдокіє Іванівно, ви Купайла не святкуєте? — Жадана підняла очі на босорчине відображення в дзеркалі. — Чи просто боїтеся вогню?

— Це не моє свято, дитино, — лагідно мовили до неї сухі вуста, поки старечі руки гребінцем збирали силу з пшоняного волосся. — Моє — весняне й вже давно пройдене. Але мені і на Купайла добре: сили набираюся, трави для лікування різної хворі на рік збираю.

— А що ви робите на своєму святі?

— Ми з сестрами збираємося, танки заводимо, співаємо пісні, вівтарі зводимо для наших предків. Звісно, без частувань та збору трав теж не обходимось.

— Пісні — то найулюбленіша частина кожного свята. А іноді ледь не доленосна, — усміхнулася Жадана й прикрила очі. — Щороку я Купайлу співала, і одної ночі Марена привела до кострища мого судженого.

— Заспівай-но і мені цю пісню, дитино. Сьогодні тобі знову прийдеться свого судженого чекати — щоби доля знала своє.

— Сиджу, сиджу я на крилечку,

Свого любимого-коханого жду.

В місячнім сяйві віночок плету,

На березі річки коханого жду.

Віночок сплету, на річку спущу,

Суджений прийде — до мене піде.

У місячнім сяйві його серце прийму,

На березі річки до мене піде.

За нього піду, та не чужого,

Рано не рано — за коханого.

За нього піду, та не чужого.

Рано не рано — за любимого.

А як скінчилася пісенька, так і впало останнє пасмо обрізаного волосся.

— Бери хустину та повертайся додому. — Євдокія накинула дівчині світлу тканину на голову й подивилася в зелені очі. — Приходь до мене ввечері по віночки: волосся твоє вплету до Зоряного, а для твого коханого — білі стрічки. Дивись, не переплутай, і окремо до води спускай, щоби першим чужинець зловив. А потім ступай із коханим на щасливу путь, і Богдана свого тільки доброму вчи.

Жадана схопилася за хустку та вклонилася босорці.

— Авжеж, буду, Євдокіє Іванівно! Дякую вам за поміч!

Пізно ввечері село сходилося до берега річки. Парубки зносили до кострища вітки та древа, а дівчата у вінках і білих сорочках хороводи водили. Як хмиз підготували, кілька хлопців водночас підпалили багаття. Вогнище освітило всю галявину, і вони почали обговорювати, кому яка дівчина дістанеться. Старі ж почали співати купальські пісні та трави в мішечки зашивати, а потім діти попросилися на конях поїздити. Свято було яскравим, гучним, і цьогоріч оберігала його босорка зі своїми вогняними підручними — мала довести справу до доброго кінця.

Час минав, і кострище було спалено, і парами стрибали молоді, і пісні не замовкали. І згодом почався останній ритуал: дівчата, узявшись за руки, побігли вверх по річці, аби пустити віночки. А їхні наречені чекали, коли ж течія принесе жадані звістки. Тиха вода несла віночки, міняла їх місцями, плутала парубків — перевіряла, чи знайдуть вони свою долю.

Як тільки вони пропливли повз очерет, Зорян кинувся у воду одним із перших: наполегливо порсався в річці, аби дістатися заповітного вінку. Та коли той нарешті потрапив до рук, чужинець скрикнув, почав штовхати інших парубків навколо і почав тікати якнайдалі від річки. Всі озиралися на нього, та бачили лише пил із-під ніг хлопчиська.

— Змія! — Відлунням ховалися в темряві слова. — Там змія, рятуйте!

— Та яка змія? — голосно пирхнув якийсь хлопець, вхопивши вінок своєї коханої. — Ну, точно не з нашого краю — злякався дівочої стрічки!

І серед жителів Старих Мухоморів пройшовся сміх — тепер всі знали, яких «сміливців» виховують у сусідньому селі, — в той час як білі пасма відвороту звернулися лускатим клубочком та й на дні загубилися.

— А я твій одразу впізнав, — з теплою усмішкою вихвалився Любим, віднайшовши Жадану. Простягнув їй віночок та схилив голову, щоби вона його особисто наділа. — То що — тепер я твій суджений?

— Ти завжди ним був!

І під галаси інших молодих вони увірвалися до нових хороводів. Та не було цієї ночі щасливішої пари за Любима та Жадану — тільки ті, хто ціну свого кохання знає, може насолодитися ним сповна.

А позаду радісного натовпу, в тіні древнього дуба, стояла одинока світла постать. Вона спостерігала за танком підручних у кострищі та надихала душі незвичним для себе святом.

— Схоже, я тепер і на Купайла людей рятуватиму. Та коли ж мені буде отой відпочинок?..

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.